1
Багато – навіть занадто багато – всього було написано про проблему нового покоління й «молоді». У більшості випадків ця тема аж ніяк не заслуговує на ту жваву зацікавленість, яка їй зазвичай приділяється, в завищене значення, яке іноді приписується молоді в цілому, знецінюючи поруч з тим значення тих, хто вже «не молодий», доводить ситуацію до абсурду. Немає сумніву, що ми живемо в епоху розпаду, і панівною тенденцією цієї епохи є стан «відірваності від коренів», для якого поняття «суспільства» втратило будь-яке значення, а, відтак, зникли й будь-які узи, що досі регулювали існування. Проте, і для попередньої епохи вони були – подекуди продовжуючи жити й до сьогодні – пов’язаними виключно з цінностями й мораллю буржуазного світу. Природно, що саме молодь найбільше постраждала від цієї ситуації, тому з цієї точки зору окремі з висунутих нею вимог мають цілком легітимний характер. Тим не менш, необхідно провести чітке розмежування і виділити насамперед ті випадки, коли людина просто переживає розглянуту ситуацію без якої-небудь активної ініціативи, як то було у випадку різних поодиноких бунтарів-індивідуалістів нещодавнього минулого.
Так само й нове покоління всього лиш слухняно погоджується з поточним станом речей; там немає ніякої реальної занепокоєності буттєвими проблемами, лиш дурна розбещеність й необмежена свобода. Тому коли молодь скаржиться на те, що її не розуміють, єдино правильною відповіддю буде лише те, що там банально нема чого розуміти, і при нормальному порядку речей їх миттю поставили б на місце, як це роблять з дітьми, коли їх дурість починає приносити зайві клопоти і переповнює чашу терпіння. Так званий нонконформізм молодіжного способу життя, не кажучи навіть про його банальність, є результатом слідування за модою, новою конвенційністю, що є повною протилежністю справжньому виразу свободи. Багато що з явищ, розглянутих нами на попередніх сторінках, як то тяга до вульгарності чи інші новомодні звичаї, значною мірою притаманні саме молоді; сюди ж можна віднести фанатичне захоплення молоді обох статей ревунами – так званими епілептичними «співаками», колективними ляльковими виставами, відомими як yé-yé sessions, тією чи іншою «платівкою» кумира та всім іншим, що подібні зацікавленості можуть викликати з точки зору поведінки. Те, що вони не вбачають у цьому жодної нотки безглуздості, робить їх недоступними для якого-небудь впливу, тому лишається лише надати їх самим собі і власній дурості, маючи на увазі, що вступати в суперечку з представниками молоді з приводу, наприклад, ранньої сексуальної емансипації чи ролі сім’ї – справа абсолютно марна.
З плином років, все частіше стикаючись з нуждою та проблемами матеріально-економічного характеру, ця молодь, подорослішавши, швидко пристосується до рутини, властивої професійному, економічному та соціальному життю сучасного світу, плавно переходячи від однієї форми нікчемного існування до іншої. Тому проблема молоді не є реальною проблемою.
Зазвичай поняття «молодості», особливо в Італії, розуміється виключно як вікова категорія (інші характерні риси молодості, властиві цьому поняттю з внутрішньої чи духовної точки зору, варто розібрати в окремій статті) [1]. У Західній Німеччині можна спостерігати дещо інше явище – згадані нами дурість й «відірваність від коренів» поширені там у значно меншому обсязі; схоже, що нове покоління покірно змирилося з фактом безпроблемного існування, з життям без сенсу й мети та думає лише про те, як краще використовувати ті зручності та переваги, котрі може надати їм життя в сучасній Німеччині. Тут є сенс поговорити про «безпроблемний» тип молоді, котра, судячи з усього, відмовилася від будь-яких переконань та здобула нові свободи не вступаючи в конфлікт з цією двомірною дійсністю, для якої будь-який вищий інтерес, міф, захопливі та незнайомі ідеї є байдужими.
Цілком ймовірно, що у випадку з Німеччиною ми маємо справу лише з перехідним періодом, оскільки, якщо поглянути на інші країни, котрі найбільш далеко просунулися в тому напрямку, де атмосфера «суспільства добробуту» майже досягла свого ідеального стану, де життя надійне, безпечне і майже повністю раціонально впорядковане – до цих країн можна зарахувати Данію, Швецію та, частково, Норвегію, – то навіть там час від часу можна спостерігати несподівані спалахи насильницьких дій. Головними дійовими особами цих бунтів є саме молодь. З цієї точки зору проблема молоді дійсно набуває цікавості і, безсумнівно, заслуговує на пильну увагу.
2
Проте, для розуміння найбільш типових форм цього явища ліпше звернутися до таких країн, як Америка та, частково, Англія. В Америці явище духовної травми й бунту нового покоління давно стали реальністю в досить широкому масштабі.
Ми натякаємо головним чином на beat generation, про яке ми вже згадували на попередніх сторінках: бітників чи або ж хіпі. Це покоління стало виразником анархічного й антисоціального екзистенціалізму, що має, втім, радше практичний, аніж інтелектуальний вимір (окремі прояви цього напряму в літературі можна вважати досить незначними).
Сьогодні, в мить, коли пишуться ці рядки, період розквіту й повальної моди на цей рух вже минув, він майже зійшов зі сцени або розколовся на безліч дрібних сект. Однак, він не втратив свого значення, оскільки як явище є міцно пов’язаним з самою природою останньої цивілізації, і тому слід очікувати, що до тих пір, поки існує ця цивілізація, подібні явища будуть виникати знову й знову, хай навіть в іншій формі та під іншими назвами. Зокрема, в американському суспільстві, що репрезентує найбільш обмежену й абсурдну редукцію сучасної системи, рух бітників набув особливого парадигмального характеру і, безумовно, не може бути порівняним з тими проявами молодіжної дурості, про які ми згадували вище, говорячи про Італію[2].
З нашої точки зору, короткий аналіз певних проблем у цьому контексті дійсно має сенс, бо ми поділяємо переконання окремих бітників, згідно з яким, всупереч поширеній думці психіатрів, психоаналітиків та «соціальних працівників», враховуючи нинішній стан суспільства і цивілізації, і особливо – американського суспільства, здоровим варто визнати саме асоціального бунтівника, котрий не бажає пристосовуватися до існуючого порядку. У ненормальному світі цінності міняються місцями: той, хто здається ненормальним з точки зору оточуючих, цілком можливо є дійсно «нормальним», оскільки в ньому все ще жевріє залишок незайманої життєвої енергії, і ми не є прихильниками тих, хто прагне «перевиховувати» такі елементи, що вважаються невротичними, та «лікувати» їх, повертаючи «в лоно суспільства». Психоаналітик Роберт Ліндер мав мужність визнати цей факт. З нашої точки зору, єдина проблема полягає в необхідності дати чітке визначення тим, кого можна було б назвати «правими анархістами». Ми розглянемо дистанцію, яка майже завжди відокремлює цей тип від звичайного нонконформізму, властивого бітникам чи хіпі[3].
Відправна точка, тобто ситуація, що поклала початок бунту бітників, є очевидною. Вони звинувачували систему в тому, що, незважаючи на відсутність у ній «тоталітарних» політичних форм, вона все одно придушує життя, впливає на особистість. Додаймо почуття фізичної незахищеності й невпевненості в завтрашньому дні, викликане тим, що саме існування людства виявилося поставленим під сумнів перспективами можливої ядерної війни (нерідко роздутих до апокаліптичних масштабів); але основну роль зіграло передчуття загрози духовної смерті від пристосування до існуючої системи і її наростаючої тенденції до зумовлення (зведення до «однакових умов»). Америка – «гнила країна, кожна клітина якої заражена раком», – «пасивність (конформізм), тривожність та нудьга – ось три її характеристики».
У подібній атмосфері почуття відірваності від коренів, загубленості в «самотньому натовпі» відчувається особливо жваво, звідси висновок: «суспільство – безглузде слово, позбавлене сенсу». Цінності традиції втрачено, нові міфи викрито, і ця «деміфологізація» нищить все нові сподівання: «свобода, соціальна революція, мир – все це є лукавою брехнею». Загрозою стає «прийняття стану відчуженості Я у якості буденного й нормального».
Втім, тут можна одразу ж вказати на найважливішу відмінність цього типу світогляду від властивого «правому анархістові»: бунт бітника є звичайною реакцією, він позбавлений позитивної основи, тобто чіткого уявлення про те, як має виглядати нормальний та осмислений порядок, підкріплений твердим дотриманням певних основоположних принципів. На панівну ситуацію він реагує інстинктивно, екзистенційно розгублено, неначе при певних формах фізіологічної реакції.
Правий анархіст, натомість, твердо знає, чого хоче, і розуміє, на що спирається, кажучи своє «ні». Бітник у своєму хаотичному бунтарстві не лише позбавлений такої опори, є підстави припускати, що навіть якби знайшовся хтось, хто міг би вказати йому на цю основу, він швидше за все відкинув би її. Відтак, перед нами «бунтар без прапора» чи навіть «без причини».
Це призводить до фундаментальної слабкості, оскільки бітники і хіпі, настільки боячись бути «зведеними до загальних умов», тобто детермінованими ззовні, по суті ризикують опинитися саме такими, оскільки всі їхні вчинки спровоковані поточною ситуацією і здійснюються на рівні елементарної реакції, тоді як найбільш послідовною позицією була б байдужість та холодна відчуженість.
Тому тільки-но бітник виходить за рамки зовнішнього протесту й бунтарства та намагається відшукати позитивну основу внутрішньої особистості, як він миттєво грузне в хиткості й підступності. Не маючи міцного внутрішнього центру, він, прагнучи заповнити порожнечу й безглуздість життя, стрімголов кидається в покору, підкорюється імпульсам, котрі замість того, аби вести його вперед, навпаки змушують відступати все далі й далі. Таким було ілюзорне рішення Генрі Торо, одного з предтеч бітників: воскресити міф Руссо про природну людину, про втечу до природи: занадто просте і, зрештою, безглузде рішення. З іншого боку є ті, хто спробував пробити шлях до нової, грубішої богеми, шлях кочівників та бродяг (як то персонажі Керуака), хаотичного й непередбачуваного життя, котре вислизає з-під будь-якої заданої лінії поведінки та будь-якої дисципліни (тут можна згадати ранні романи Генрі Міллера, котрі багато в чому мають автобіографічний характер), та спробі вловити в миті всю повноту життя і досвіду (знайти «палаюче усвідомлення дійсності, без “зла” і без “добра”»).
Ситуація ускладнюється екстремальними рішеннями, коли заповнити внутрішню порожнечу, відчути власну «реальність» та довести самому собі вищий ступінь особистої свободи («Я, позбавлене закону і необхідності») вони намагаються через насильницькі та навіть злочинні дії, котрі, окрім акту радикального опору і протесту проти існуючого порядку, проти всього нормального та раціонального, набувають сенсу внутрішнього самоствердження. Тим самим вони підводять «моральну» підставу та виправдовують безкорисливі злочини, тобто злочини, скоєні без матеріальної чи емоційної мотивації, в ім’я «відчайдушної потреби в цінностях», аби «довести самому собі, що я – людина», що я «не боюся самого себе» та готовий вступити в «азартну гру зі смертю й потойбіччям». Апеляція до неприборканості, ірраціональності та насильства є частиною цієї лінії – «неприборканого бажання творити чи руйнувати».
Ілюзорність та двозначність таких рішень є вкрай виразними. Вочевидь, у подібних випадках прагнення до загостреного відчуття вітальності майже неминуче відіграє роль ілюзорного сурогату, що заміщує собою справжнє почуття «Я». По суті, такі екстремальні, ірраціональні вчинки, як, наприклад, вийти на вулицю й застрелити першого зустрічного (як свого часу радив «сюрреаліст» Андре Бретон) чи зґвалтувати свою молоду сестру з одного боку, і роздача чи знищення всього особистого майна або ж порятунок з ризиком для власного життя якогось невідомого ідіота з іншого, мають однакове значення.
Тому слід задуматись, чи не продиктований крайній та «безкорисливий» вчинок, зрештою, прихованими імпульсами, будучи свідченням поневолення особистості, а не доказом та реалізацією вищої свободи? Загалом, виражаючи серйозне бажання «бути самим собою, позбувшись будь-яких уз або зобов’язань», анархічний індивідуаліст лишається рабом самого себе.
Безумовно справедливим є наступне зауваження Герберта Голда, зроблене ним з приводу тих, хто не здатний до внутрішнього аналізу: «Хіпі є жертвами найгіршої форми рабства – це раби, котрі несвідомо й гордовито називають своє рабське становище свободою».
Ба більше. Більшість інтенсивних переживань, які можуть надати бітникам швидкоплинного відчуття «реальності», в дійсності зумовлюють збідніння цієї «реальності». Вілсон в одному зі згаданих нами раніше романів досить яскраво описує подібну ситуацію, в яку потрапляє його персонаж. Частково віддавшись бітницьким настроям, його персонаж прагне «відновити власну цілісність» та позбутися жаги втамувати приховані бажання завдяки садистському вбивству кількох жінок, пояснюючи це «оманливим правом бути богом», і закінчує тим, що усвідомлює власний крах та «нереальність» свого буття.
«[Він відчував себе] наче паралітик, чия жага до все більш сильних збуджуючих засобів затьмарює й позбавляє сенсу все інше». «Він вірив, що [вбивство] може стати єдиним сенсом бунту проти сучасного світу та його дрібних механізмів, оскільки чим більше говорять про порядок у суспільстві, тим більше зростає відсоток злочинності. Він вірив, що його злочини стануть викликом, кинутою рукавичкою (…) Але цього не сталося; він вбивав по тій же причині, по якій алкоголік п’є, а п’є він лише тому, що не може не пити». Теж саме стосується й інших «екстремальних» переживань.
У минулому, знову ж таки – з метою встановлення чіткої дистанції, – варто згадати, що світові Традиції був відомий так званий «Шлях Лівої Руки» – про це ми детально говорили в іншому місці[4]: шлях, що допускає порушення закону, руйнування, різновиди згаданого вище оргаїстичного досвіду тощо, але всі ці форми ґрунтувалися на позитивних, священних та «жертовних» орієнтирах, «спрямованих догори», до трансцендентності, котра не стерпить жодних границь. Цей шлях є повною протилежністю пошуку яскравих вражень, яких прагне внутрішньо спустошена та непослідовна людина лише заради того, щоб хоч якось утриматися на ногах. У цьому сенсі досить показовою є назва книги Вілсона, Ритуал у темряві: тріумф темряви, позбавленої світла, що в іншому контексті могло б набути значення обряду перевтілення.
У тих же цілях бітники нерідко вдавалися до різних наркотиків, намагаючись спровокувати розрив і вихід за межі повсякденної свідомості. Принаймні саме цього прагнули кращі з них. Але один з головних представників руху, Норман Мейлер, врешті-решт визнав, що вживання наркотиків також є однією з форм «азартних ігор».
У пошуках «вищої ясності», «нового, свіжого й оригінального сприйняття реальності, втраченого звичайною людиною», індивід ризикує потрапити в «штучний рай», стати рабом різних форм екстатичної насолоди, потужних збудників та навіть видінь, позбавлених будь-якого духовного й пророчого змісту, що неминуче завершуються депресією при поверненні до нормального стану, що лише посилює екзистенційну кризу.
Тут, як і в інших випадках, вирішальну роль відіграє рівень буття особистості; саме від нього залежить, який наслідок – позитивний чи негативний – матиме на людину той чи інший наркотик. У якості доказу достатньо, наприклад, порівняти опис ефекту від мескаліна Олдоса Гакслі (письменника, що орієнтувався у традиційній метафізиці), що змушує згадати про певні досвіди високої містики[5], з тими банальностями, котрі описує з аналогічного приводу Роберт Зенер (ми вже згадували цього автора в одній з приміток, де критикували Ж.-А. Куттата): останній забажав повторити експерименти Гакслі, аби «перевірити» їх, але володів зовсім іншими індивідуальними характеристиками й ставленням до життя. Тож бітникам, як глибоко травмованим та розгубленим істотам, навряд чи варто очікувати позитивного ефекту від вживання наркотиків. Майже фатально вони отримуватимуть ефект, прямо протилежний бажаному[6]. Втім, цю проблему неможливо вирішити навіть у разі швидкоплинних прозрінь про вищу «Реальність», після яких слідує повернення до життя, позбавлене сенсу. Свідченням відсутності передумов, по суті необхідних для освоєння цього пласту реальності, є хоча б те, що більшість бітників і хіпі були людьми незрілими, котрі, до того ж, принципово відкидали будь-яку самодисципліну.
Дехто стверджував, що метою хаотичних пошуків бітників (або щонайменше декого з них) по суті був пошук нової релігії. Мейлер, який сказав: «Я хочу, щоб Бог відкрив мені своє обличчя», – прямо стверджував, що вони є носіями нової релігії, що їх хуліганські та бунтарські витівки є лише перехідною стадією, котра «завтра може замінитися новою релігією, як це сталося у випадку з християнством».
Але вони зайшли уже досить далеко, і, навіть попри досягнення певного балансу, нічого подібного так і не сталося. Дійсно, можна погодитися з тим, що цим силам не вистачало саме вищих, трансцендентних орієнтирів, подібних на ті, що існують в оформлених релігіях, забезпечуючи їм міцну основу та правильну спрямованість. «Вони шукали віри, здатної їх врятувати», сказав хтось. Але за словами того ж Мейлера, сказаними з приводу Бога західної теїстичної релігії, «Богу загрожує смерть». Тому ті, кого прозвали mystic beat, зосередили свої пошуки в іншому місці й захопилися східною метафізикою та, як уже говорилося в іншому розділі, перш за все дзеном. Однак мотиви цього захоплення викликають досить обґрунтовані підозри. Як відомо, привабливість дзену для розглянутих нами персонажів полягала головним чином в окремих аспектах цього вчення, котрі говорять про миттєві й вільні осяяння, що відкривають доступ до Реальності (так звані саторі), що досягаються шляхом відмови від раціональних надбудов, чистої ірраціональності, безжального, в окремих випадках навіть насильницького повалення будь-яких ідолів. Ясна річ, що це здалося привабливим західній молоді, відірваній від коренів, що не терпить ніякої дисципліни, живе бунтарством і смутою. Але річ у тім, що вони випускають з уваги фундаментальний факт: дзен за замовчуванням передбачає тривалий, пов’язаний з віковою традицією період навчання, що передує осягненню саторі, і є сповненим найжорстокішими пробуваннями (досить прочитати біографії майстрів дзену авторства Судзукі, що став першим пропагандистом цієї традиції на Заході, і буквально говорив про «хрещення вогнем», що передує саторі).
Артюр Рембо також говорив про можливість стати візіонером шляхом систематичного дерегулювання всіх почуттів, і ми не виключаємо, що в житті людини, яка постійно стрімголов кидається назустріч смертельній небезпеці, діючи навіть абсолютно самостійно, без учителя, можуть трапитися такі ж «осяяння», на які натякає дзен. Однак це завжди будуть виняткові випадки, істинні чудеса: вони свідчать про обраність чи якесь особливе покровительство доброго генія.
Але є всі підстави підозрювати, що причина привабливості дзену та інших аналогічних вчень для бітників швидше за все таїться в тому, що вони надають свого роду духовне виправдання їхній власній схильності до суцільної анархії та розпусти, ігноруючи первинне завдання, котре у їхньому випадку полягало б у тому, аби надати собі внутрішньої форми.
Ця смутна потреба у вищій, метараціональній опорі або, як хтось сказав, спрага вловити «таємний поклик Буття» зіпсувалася остаточно, коли під впливом популярних теорій Юнга та Райха «буття» стали плутати з «життям» і «шукати» його в сексуальному оргазмі, практиці звироднілого й роздратованого діонісійства, по типу захоплення негритянським джазом та іншими дієвими способами «відчути реальності власного Я», налагодити контакт з реальністю[7].
Щодо сексу ми можемо лише повторити сказане раніше в розділі 12, де ми розглядали погляди апостолів горезвісної «сексуальної революції». Один з персонажів раніше згадуваного роману Вілсона задається питанням, а що коли «потреба в жінці є не більше ніж потребою в силі сексуального потягу», коли більш високий потяг до вищої свободи перетворюється на статевий потяг? Це питання є цілком законним. Ми уже згадували, що окрім біологічної та сенсуалістичної теорії, існує ще й трансцендентна концепція статі, що має численних попередників у традиційних вченнях. Втім, ми повертаємося до кола проблем, порушених нами у книзі Метафізика статі, де з-поміж іншого ми говорили про двозначності сексуального досвіду, котрий має як позитивні перспективи, так і регресивні – тенденцію до виродження, «втрати реальності» й залежності. Тепер, коли відправною точкою стає свого роду екзистенційний страх, підтверджуючись, зокрема, нав’язливим страхом бітників перед недосяжністю «досконалого оргазму», що викликано впливом ідей уже згаданого нами Вільгельма Райха та частково Д. Г. Лоуренса, котрі вбачали у ньому спосіб возз’єднання з першоенергією життя, плутаючи її з Буттям і духом, що дає всі підстави підозрювати, що сексуальний досвід матиме переважно негативний і руйнівний характер – оскільки, повторимо це ще один раз, відсутніми є попередні екзистенційні умови, які дозволили б досягти позитивних результатів: вибухова сила сексуальності поглинає «Я», а не навпаки, перетворює цю енергію на засіб досягнення власних цілей.
Як і у випадку з наркотиками, досвіди подібного роду – описувані також у практиках Шляху Лівої Руки – виявляються банально не під силу новому поколінню, геть позбавленому внутрішнього центру.
Що стосується сексуальної свободи як форми простого бунту й нонконформізму, то це банальне питання не має нічого спільного з духовною проблематикою. Негативна симптоматика стає ще більш виразною, якщо звернути увагу на ледь не релігійне поклоніння бітників перед джазом, що розуміється ними як один з позитивних способів, котрі нібито дозволяють подолати власне «відчуження», вхопити мить найвищої напруги, що веде до звільнення. Негритянські коріння джазу (котрі зберігаються в ньому, незважаючи на подальшу переробку цих ритмів в нові форми, такі як, наприклад, swing або be bop sessions) не піддаються критиці, ба більше – високо цінуються.
В іншому розділі ми вже вказували на один з аспектів духовної «негритизації» Америки: Мейлер ототожнив бітника, прозваного «білим негром», зі звичайним негром, захоплюючись ірраціональними, «природними», інстинктивними, насильницькими сторонами негритянської природи. Крім цього, в середовищі бітників на сексуальному рівні існувала яскраво виражена й виставлена напоказ тенденція до расового змішання та проміскуїтету, заохочуючи білих дівчат нехтувати «забобонами» і віддаватись неграм.
Щодо джазу, необхідно визнати, що в цьому середовищі подібне захоплення має набагато більш серйозний характер, аніж зачарованість дурної неамериканської молоді, про яку йшла мова на початку цього розділу: є всі підстави припускати, що впадання в шалені, дикунські ритми може привести до свого роду «низхідного самоподолання» (зміст цього терміна ми визначили раніше), до виникнення різних форм регресії в бік підособистісного, примітивно-вітального стану, коли короткі моменти найсильнішої екзальтації й конвульсійного скидання енергії з напівекстатичним відтінком змінюються станом повної спустошеності та втрати реальності. Якщо ми розглянемо атмосферу, в якій відбуваються негритянські ритуали та колективні церемонії, звідки і ведуть своє походження ранні форми джазу, то ця спрямованість стає цілком очевидною, оскільки, як і в випадку з макумба і кандомбе, культивованими американськими неграми, легко помітити, що ми маємо справу із одним з різновидів впадання в транс, викликаного темною демонічною одержимістю, котра не має нічого спільного з відкритістю до вищого світу.
На жаль, нам майже нічого сказати з приводу спроб, здійснених бітниками і хіпі на індивідуальному екзистенційному рівні з метою знайти позитивне виправдання своєму бунту проти існуючої системи, заповнити порожнечу і вирішити духовну проблему. Вони знаходяться в кризовій ситуації. Лише у вкрай рідкісних випадках цього досвіду ми стикаємося з чимось, що могло б мати хоч якусь позитивну цінність для «правих анархістів». Зрештою, проблема зводиться до якості людського матеріалу.
Єдине, що не викликає у нас жодних заперечень, це практичний нонконформізм, деміфологізація та безпристрасна відмова від ототожнення з будь-якими буржуазними інститутами. Маючи на увазі прохання декого з представників покоління бітників, ми не стали розглядати цей рух як банальне явище скороминущої моди.
Ми досить детально зупинилися на тих відмінних рисах, в яких природним чином відобразилася проблематика сучасної епохи. Ці риси не втрачають актуальності навіть попри те, що окремі форми цього феномену уже давно вичерпалися й зійшли нанівець.
3
Тепер коротко зупинимося на ще одній течії молодіжного середовища. Існує група молоді, котра виступає проти соціальної і політичної ситуації, що склалася в сучасній Італії, і одночасно виявляє певний інтерес до тих ідей, які ми зазвичай називаємо властивим світові Традиції. У практичній сфері вони, як правило, виступають проти загрозливого поступу лівих сил та ідеологій, а в сфері духовній виявляють щонайменше теоретичний інтерес до древніх вчень і дисциплін, і ця зацікавленість має набагато більш серйозний характер, аніж безладні метання, властиві mystic beat. Тож в обличчі цієї молоді ми маємо потенційний «резерв». І проблема зводиться до спрямування їхньої діяльності в правильне русло.
Наша книга Верхи на тигрі, котру дехто охрестив «підручником правого анархіста», вирішує це завдання лише частково, оскільки вона – на цей момент дуже рідко звертають увагу – адресована абсолютно конкретному типові людини: людині особливого типу, котра уже досягла певного ступеня зрілості. Тому рецепти, дані нами в тій книзі, здебільшого мало придатні та практично нездійсненні для розглянутої тут групи молоді.
Перш за все хотілося б порадити цим молодим людям з певною недовірою ставитися до тих інтересів та захоплень, котрі можуть бути зумовлені суто біологічними моментами, тобто їх приналежністю до певної вікової групи. Має сенс почекати, аби в міру досягнення зрілості зрозуміти, наскільки незмінними лишаться ці інтереси, коли доведеться зіткнутися з конкретними життєвими проблемами. На жаль, наш особистий досвід свідчить про те, що далеко не всі здатні зберегти свої юнацькі переконання. На момент досягнення, скажімо, тридцяти років, лише одиниці лишаються на колишніх позиціях.
Як ми уже говорили, молодість не обов’язково зумовлюється суто біологічними параметрами, вона має внутрішній, духовний аспект, тож не обов’язково пов’язана з віком. Молодість духу може проявлятися і в зрілому віці.
Мова йде не про «ідеалізм»: цим поняттям надто часто зловживали, тож сьогодні воно звучить сумнівно, але про здатність до «демістифікації» ідеалів аж до досягнення нульової точки загальноприйнятих цінностей, саме це повинно бути притаманним цій молоді не меншою мірою, аніж її молодим супротивникам з протилежного табору. Мова йде радше про певну здатність до душевного пориву й ентузіазму, до безмежної відданості, відмови від цінностей буржуазного життя, суто матеріальних чи егоїстичних інтересів. Відтак, першочергове завдання полягає в оволодінні тими душевними нахилами, котрі в кращих представників людства розквітають водночас з фізичною молодістю, наповнюючи їх постійними якостями, що витримують негативні впливи, яких ми неминуче зазнаємо з плином років[8]. Що стосується відмови, то перша вимога – жорстка антибуржуазність. У молоді роки Ернст Юнґер не боявся писати: «краще бути злочинцем, аніж буржуа»; ми не говоримо, що варто приймати цю формулу буквально, проте вона вказує загальний напрямок. У повсякденному житті варто звертати увагу на пастки, створювані сентиментальною зацикленістю на шлюбі, сім’ї та інших речах, котрі все одно належить існуючим структурам абсурдного суспільства. Це важливий орієнтир. З іншого боку, для цього типу людини певні переживання, проблематичні для бітників та хіпі, не становлять жодної небезпеки.
На противагу останнім, тяга до самодисципліни повинна проявлятися у вільних формах, відокремлених від будь-яких соціальних чи «педагогічних» вимог. Це питання надання молоді форми в найбільш об’єктивному сенсі. Тут ми зіштовхуємося з певними труднощами, оскільки надання форми передбачає наявність певних цінностей як точки відліку, але бунтівна молодь відкидає всі цінності, всю «мораль» існуючого суспільства, особливо буржуазні цінності.
Однак варто провести чітку лінію розподілу. Існують цінності, що мають конформістський характер і суто зовнішнє соціальне виправдання, окрім тих, які стали такими, бо їхні первинні основи були безповоротно втрачені. Натомість, інші цінності є основоположними для здобуття індивідом справжньої форми та необхідної міцності.
Мужність, вірність, прямота, правдивість, нездатність зрадити, презирство до дрібного егоїзму й дрібної вигоди – ось ті цінності, які в певному сенсі стоять по той бік «добра» і «зла», оскільки знаходяться не на «моральному», але на буттєвому рівні, тобто створюють чи зміцнюють індивідуальне «буття», на відміну від того стану, в якому домінує безформність, безхребетність та податливість.
На цьому рівні немає жодних «імперативів». Все вирішує природна схильність індивіда. Образно кажучи, в природі існують речовини, що утворюють ідеальні кристали, і речовини, що є недосконалими, неідеальні кристали, змішані з пустими породами. Ясна річ, що ми не збираємося називати перші «добрими», а другі «злими» в моральному сенсі цих слів. Мова йде про різні рівні «реальності». Те ж саме стосується людського єства. Проблема виховання молоді, прищеплення їй потягу до самодисципліни є проблемою того ж рівня, що передує критеріям і цінностям, визначеним суспільною мораллю. Франк Тісс справедливо зауважив: «Вульгарність, злостивість, ницість, скотство, віроломство існують так само, як дурна практика доброчесності, святенництва, конформістської покори перед законом. Одне вартує іншого».
Молоді зазвичай притаманний надлишок сил. Тому в сучасному світі перед нею, як ніколи раніше, постає проблема спрямування цих сил. У цьому відношенні можна в першу чергу порадити приділяти особливої уваги своєму подальшому «вихованню» в плані фізичного розвитку. Однак ми рішуче утримаємося від поради зайнятися яким-небудь із сучасних видів спорту. Сучасний спорт є одним з найбільш очевидних факторів, що сприяють здичавіння мас, оскільки майже у всіх випадках має огидно вульгарний характер. Але окремі види фізичної діяльності все ще зберігають цінність. Наприклад, високогірний альпінізм, але лише в тому випадку, коли мова йде про його споконвічні форми, що не вимагають надмірного використання технічних засобів чи розвитку ледь не акробатичних здібностей, які останнім часом вкрай спотворили й позбавили душі це благородне заняття. Позитивні можливості відкривають стрибки з парашутом, оскільки, як і в альпінізмі, в цьому виді спорту наявність фактора ризику є корисною добавкою для зміцнення духу. Як інший приклад можна привести також східні єдиноборства, але займатися ними варто лише при наявності кваліфікованого вчителя, знайомого з первинною традицією, оскільки інші різновиди єдиноборств, котрі набули останнім часом широкої популярності на Заході, позбавлені тієї духовної складової, завдяки якій майстерність була пов’язана з витонченими формами внутрішньої духовної дисципліни. Не так давно у Центральній Європі існували студентські корпорації, так звані Korpsstudenten, що практикували мензурне фехтування, тобто «поєдинки» у вигляді досить кровавих, але несмертельних дуелей, що проводяться згідно з чітко встановленими правилами (свідченням участі в подібних поєдинках є шрами на обличчі), метою яких був розвиток мужності, стійкості, безстрашності, вміння переносити фізичний біль, а також прищеплення вищих етичних цінностей, почуття честі й бойового братерства, утримуючись він певних надлишків та відкриваючи позитивні сторони дуелі. Однак, зі зникненням відповідних соціально-культурних рамок подібні речі, особливо в сучасній Італії, стали практично неможливими.
Надлишок енергії нерідко призводить до різних форм «активізму» в суспільно-політичній сфері. У подібних випадках перш за все необхідно не полишати серйозного самоаналізу, аби переконатися, що тяга до опозиційної діяльності, до відстоювання ідей, протилежних загальноприйнятим, є чимось більшим, аніж просто засобом виплеснути надлишок енергії (коли за інших обставин можна було б з тим самим успіхом відстоювати прямо протилежні ідеї), тобто що відправною точкою і рушійною силою є істинна прихильність цим ідеям, народжена з визнання їхньої внутрішньої цінності.
Окрім цього існує ще одна складність, пов’язана з політичним активізмом: навіть якщо ми розглядаємо молоду людину, котра ясно усвідомлює, за які ідеї бореться, у панівній атмосфері сучасності йому важко відшукати політичну організацію, партію чи групу, котрі дійсно й принципово відстоювали б аналогічні ідеї. Втім, з урахуванням обставин, що склалися, складно розраховувати на те, що боротьба проти панівних суспільно-політичних течій зможе привести до істотних успіхів; в кінцевому рахунку, це не має вирішального значення, оскільки важливо робити те, що ми мусимо, будучи готовими битися навіть на втрачених позиціях. Та як би там не було, доказ власної «присутності» через дію завжди буде корисним.
Що стосується суто протестного анархічного активізму, притаманного певній частині молоді окремих країн (наприклад, у Північній Європі, де панує «суспільство добробуту»), що розкривається як у насильницьких «хуліганських» діях, так і відвертих терористичних актах, по суті аналогічних тому, чим захоплювалися політичні анархісти-нігілісти старого зразка, то якщо винести за дужки мотиви, що рухали окремими бітниками, – а ми мусимо це зробити, – тобто тягу до насильницьких дій лише заради тих відчуттів, які вони приносять, заради вивільнення енергії, то вони, здається, не мають жодного сенсу. Ясна річ, що найкращим рішенням цієї проблеми було б створення дієвого фемічного суду[9], здатного тримати головних винуватців підривної діяльності в постійному побоюванні за власне життя, якби створення такого інституту в сучасному світі взагалі було можливим. Але, по-перше, створення подібних організацій не під силу сучасній молоді, а по-друге, сучасні системи безпеки є достатньо потужними, аби одразу ж придушити будь-які подібні ініціативи чи змусити заплатити за них занадто високу ціну.
Зрештою, розглянемо останній пункт. З-поміж обговорюваної нами молоді, представників якої в сформованому сьогодні політичному середовищі можна було б назвати правими анархістами, зустрічаються ті, хто відчуває особливий потяг до перспектив духовної реалізації завдяки знайомству з працями серйозних представників традиціоналістичного напрямку, присвячених древній мудрості та ініціатичним вченням.
Це щось значно більш серйозне, аніж раніше згаданий нами випадок туманного потягу заокеанських бітників до ірраціональних аспектів вкрай погано зрозумілого ними дзену, і пов’язане передовсім з фактом наявності більш якісних джерел інформації. Цей потяг є очевидним з огляду на ту духовну порожнечу, котра виникла в результаті занепаду домінуючих на Заході релігійних форм та дискусій щодо їхньої цінності.
Тому можна припустити, що відмова від цих форм призведе не до підміни безбарвними сурогатами, але до звернення в бік дійсно вищих форм. Однак, оскільки мова все ж таки йде саме про молодь, не варто плекати особливих ілюзій щодо її реальних бажань. Справа навіть не стільки у відсутності необхідної зрілості, скільки в тому, що той шлях, про який йшла мова, зокрема в попередніх розділах (11 та 15), вимагає – і завжди вимагав – особливої підготовки та того, що в релігійних орденах називали «покликанням». Відомо, що новачкові давали певний час на те, аби він зміг перевірити істинність свого покликання. Тому повторимо тут уже сказане нами раніше з приводу будь-яких захоплень, властивих молоді: треба почекати й побачити, чи буде цей інтерес посилюватися з часом, або ж, навпаки, слабшатиме.
На відміну від безлічі сучасних різновидів неоспіритуалізму – теософізму, антропософії чи інших – згадані вище вчення аж ніяк не обіцяють кожному пересічному можливості в короткі терміни досягти найвищої мети за допомогою того чи іншого трюка; натомість, їхню мету можна порівняти з далеким та високим гірським хребтом, для сходження на який необхідно здолати довгий, суворий і ризикований шлях.
Але тим, хто відчуває справжній інтерес до цієї теми, варто вказати на певні попередні завдання, котрі необхідно вирішити, перш ніж продовжити шлях у заданому напрямку. В першу чергу, варто більш глибоко ознайомитися з тими поглядами на життя і на світ, що були притаманні цим вченням, аби перебудувати свій розум на основі позитивної підстави – щоб «ні», сказане всьому тому, що існує сьогодні, було очищеним від пронизаного отруйністю впливу різних ідей, народжених сучасною культурою. Другим кроком має стати подолання суто інтелектуального рівня – цей набір ідей має стати «органічним», ставши визначальним орієнтиром для буття, пробудивши почуття непереборної та непорушної впевненості. Досягнення цього рівня уже є свідченням досить істотного просування вперед. Питання про те, «у чому полягає» і «коли настає» третя фаза лишаються поза компетенцією молоді: у разі збереження первинної напруги, активні дії можуть «вивести за межі» суто людських обмежень. Тут вступають в силу невизначені фактори, і єдина розумна мета – адекватно підготуватися до них. Було б абсурдно очікувати якихось негайних результатів у цьому плані від молоді.
Особистий досвід змушує нас наголосити на актуальності цих останніх зауважень та уточнень, природно адресованих досить вузькому колу нонконформістської молоді: тим, хто відчуває потяг до духовної проблематики.
При цьому, ми значно вийшли за рамки того, що зазвичай вважається молодіжним питанням.
«Правий анархіст» є досить чітко окресленим типом, протилежним як отупілій молоді, так і «бунтарям без прапорів», котрі відчайдушно кидаються назустріч будь-яким експериментам, але не здатні винести жодного позитивного досвіду через відсутність внутрішньої форми.
Строго кажучи, хтось міг би зауважити, що наявність внутрішньої форми також є свого роду обмеженням, кайданами, що суперечить первинній вимозі анархізму – абсолютній свободі. Але оскільки ті, хто висуває таку заувагу, не можуть обрати в якості точки відліку трансцендентність в істинному розумінні цього слова – як то у випадку з високою аскезою – нам лишається лише відповісти, що єдиною альтернативою цьому типові є «вигоріла» молодь, котрій не вдалося зберегти жодного міцного ядра, піддавшись процесу загального розпаду, а отже саму її також можна вважати чистим продуктом розпаду, і ні про яку свободу тут говорити не доводиться. Що бунтівна, що конформістська молодь нас абсолютно не цікавить, і ми не маємо наміру звертати на неї увагу. Ми можемо розглядати її виключно як один з об’єктів дослідження в рамках загальної патології епохи.
Переклад: Сергій Заїковський
[1] J. Evola, Giovinezza biologica e giovinezza politica // Ricognizioni, Edizioni Mediterranee, Roma, 1974 (примітка редактора Джанфранко де Турріса; ця книга вийшла уже після смерті Еволи і вважається його останньою повноцінною працею).
[2] На момент написання (1968 рік, прим. редактора) ця балакуча й карнавальна італійська молодь називає себе бітниками і застосовує цей термін абсолютно всюди. Але ту проблематику, яку висунув американський рух бітників, не можна навіть поряд поставити з позиціями та сміхотворними «протестними» амбіціями цих італійських послідовників.
[3] Надалі ми використовуватимемо матеріал зі спогадів та нарисів, зібраних в антології S. Krim, The Beats; найважливіші нариси належать Герберту Голду, МакРейнольду та Норману Подхорецу; можна додати сюди книгу Нормана Мейлера Advertisements far myself. Мейлер був речником бітників і хіпі, і, схоже, він не зупинився лише на теорії, бо почав, наприклад, «просто так» штрикати ножем свою дружину. Для загального клімату можуть бути використані романи Джека Керуака На дорозі та Волоцюги Дхарми, до яких можна додати роман Коліна Вілсона (англійця) Ritual in the Dark, де частково вирішується та сама проблема, котра постала в його першому романі The Outsider: вивчення фігури того, «хто знаходиться по той бік» «нормального» світу і суспільства.
[4] Metafìsica del sesso, § 28; Lo yoga della potenza, cap. 5.
[5] Олдос Гакслі. Брама сприйняття / Пер. з англ.: Олександр Буценко // «Всесвіт» (Київ). – 1994. — №5-6 (785-786). — Стор. 120-134.
[6] Бітник Джек Грін (у вищезгаданій антології) подав кілька цікавих описів свого досвіду із особливим препаратом – пейотлем. Зрештою, він визнає, що ця речовина може дати «ейфорію, але не велике звільнення», і якби у нього було «навчене око, то пейотль йому не знадобився б». Однак, в його користь свідчить той факт, що він був мінімально знайомим з дзенівським вченням саторі. Зрештою, він повідомляє, що тривалий час «уже не жив справжніми переживаннями» і що він «рідко їх шукає». Він також визнавав різноманітність можливих наслідків. З-поміж іншого, він пише: «Можливо, інтенсивна підготовка і частково також підготовка несвідомого, що виходить із споглядального типу життя, викликає раптовий перелом, що відчувається як раптова єдність». Навіть після занепаду бітників американська молодь, особливо університетська, далеко не відмовилася від вживання наркотиків. Про це свідчить в тому числі тривога, поширена на момент написання цієї книги у зв’язку з поширеністю в цих середовищах наркотика ЛСД 25 (діетиламідова лізергінова кислота).
[7] Характерними є деякі заяви, зроблені з великою невимушеністю, котрі, наприклад, зустрічаються в наступній фразі Мейлера: «Хіпі відчуває непряму (!) зацікавленість до дзену, він не заперечує досвіду містика, оскільки сам знайомий з ним (?), але вважає за краще шукати досвіду в жіночому тілі».
[8] У цьому контексті певний інтерес може надати звернення до давньої арабо-перської цивілізації. Там існувало поняття futâva, яке походить від fatà = юнак і вказує на якість «юності» саме в духовному сенсі, що визначається не віком, але особливим душевним настроєм. До того ж, fityân або fityûh сприймалися як члени ордена, і для них існував особливий ритуал (ритуальна жертовна лита), що освячував цю якість юності, і водночас позначав урочисту обітницю зберігати цю якість.
[9] Фемічний суд або фемгеріхт – середньовічна практика таємного «самосуду», поширена з кінця ХІІ століття у Вестфалії та, пізніше, інших німецьких землях. Цю практику відродили німецькі фрайкори та підпільні націоналістичні організації після 1918 року (прим. перекладача).
