«Юлій Цезар» – трагедія, написана Уільямом Шекспіром в 1599 році, безумовно є класикою світової драматургії. Ряд джерел стверджує, що саме ця п’єса була першою з тих, що були поставлені на сцені легендарного театру «Глобус» в Лондоні, який було відкрито в тому ж таки 1599 році, але який в своєму оригінальному вигляді проіснував лише до 1613 року, коли він і згорів під час показу іншої п’єси Шекспіра «Генріх VIII». Сучасники Шекспіра в своїх спогадах пишуть, що п’єса мала шалений успіх серед глядачів, кожного разу збираючи аншлаг. Люди, затамувавши подих, не могли відірватись від сцени, коли в залі лунало ім’я «Юлій Цезар».
Сюжет трагедії ґрунтується на реальних подіях в Римській республіці І століття до н.е., а саме на змові, що була організована рядом політичних діячів Риму на чолі з Гаєм Кассієм Лонгіном та Марком Юнієм Брутом, проти Гая Юлія Цезаря – полководця-тріумфатора, консула, а згодом і довічного диктатора Риму. Основним джерелом історичних свідчень з цієї теми, якими користувався Шекспір при написанні п’єси, була книга Плутарха «Порівняльні життєписи», яка досить детально описує перебіг подій, що зацікавили великого драматурга.
Задля більш точного та повного розуміння контексту п’єси, її історичного тла, радимо поцікавитись історичними подіями, деталями того, що відбувалось в Римській республіці на зламі епох. Це ні в якій мірі не означає, що геній Шекспіра потребує якихось роз’яснень та уточнень зі сторони, і сам по собі не може розкрити персонажів трагедії в повному обсязі, глибині та красі. Звичайно, ні.
Але, на нашу думку, цей текст Шекспіра в першу чергу про мотиви. Саме на палітрі людських мотивів, на різниці між ними, на тонких нюансах внутрішньої мотивації кожного з персонажів п’єси грає автор.
А оскільки в цих мотивах є ті чи інші реальні історичні прототипи (які, звісно, не обов’язково завжди відповідають тим образом, які зображені Шекспіром, та й не повинні), то вбачається абсолютно правильним розширити власний горизонт сприйняття тексту Шекспіра зануренням у контекст конкретної історичної епохи. Мотиви, які керують персонажами, все ж таки, виникли не на пустому місці.
Якщо коротко описувати ті події, які передували оповіданому в трагедії, то варто зазначити наступне. Юлій Цезар вже отримав низку тих військових перемог, які зробили його легендарним полководцем, тріумфатором та неймовірно впливовою та популярною в Римі фігурою. Більш того, він не обмежився лише участю у військових справах Риму, але й почав активно долучатись до політичного життя, яке на той час в Римі вирувало неабияк сильно. Ряд історичних подій призвів до того, що Юлій Цезар спочатку став тимчасовим диктатором (тобто людиною, яка отримує всю владу терміном на півроку або рік, з метою виправлення якоїсь складної ситуації шляхом проведення екстрених та складних реформ), а згодом і довічним диктатором Риму. Більш того, Юлій Цезар почав поглиблювати і сакральний вимір своєї влади. Окрім статуй Юлія Цезаря, які стояли на вулицях Риму, його зображення встановили в храмі Юпітера на Капітолії, де статуя Цезаря стояла в колісниці. Деякі з його прихильників називали його не інакше як напівбог, що натякало на його божественне походження. Ось такий історичний фон тієї історії, яку описує Шекспір.
Окремо варто згадати, що дослідники творчості Шекспіра та історики, які спеціалізуються на історії Англії XVI-XVII століть, зазначають, що Шекспір не випадково вирішив зобразити в своєму творі саме ці історичні події, адже політична ситуація в його рідній країні нагадувала йому те, що відбувалося в Римі часів Юлія Цезаря. Конфлікт королеви Єлизавети з англійським парламентом в чомусь дійсно нагадує боротьбу між прибічниками республіканського державного укладу та тими, хто підтримував одноосібну жорстку модель правління в Римі. Трохи пізніше це розділення в Римі призведе до появи двох моделей керування державою: принципатом та домінатом.
А далі починаються події, які в своїй п’єсі зображає Шекспір. Серед політичних діячів Риму з’являється група людей, якій за різними причинами не подобається діяльність Юлія Цезаря. Центром цієї групи спочатку є Гай Кассій, який пізніше долучає до змови Марка Брута, аргументуючи необхідність його участі тим, що за ним підуть люди. На відміну від Кассія, який організовує вбивство Цезаря, тому що він йому заздрить, Брут є ідеалістом, який свято вірить в ідеали республіки, і навіть особиста дружба з Цезарем не може стати для нього аргументом, що виправдовує тиранію. Люди також знають про цю принциповість та ідеалізм Брута, саме тому Кассію необхідно залучити його до змови. Він добре знає Брута, розуміє його життєві цінності та орієнтири і, будучи, як виявляється, непоганим психологом, вправно звертає Брута до своїх намірів. В цьому і є основа твору Шекспіра – мотиви змовників. Інші люди, які брали участь в змові, в принципі, не такі вже й важливі. Контраст дуже добре показано Шекспіром саме на цих двох головних персонажах вбивства Цезаря. І він буде продемонстрований автором і після смерті Цезаря, коли між Брутом та Кассієм виникне суперечка через те, що Кассій, як несподівано виявилось для Брута, не є таким же, як і він, ідеалістом та чесною людиною. Внутрішня мотивація людей в цьому творі Шекспіром виводиться ледь не у вигляді архетипів. Існують звичайні люди (і їх серед змовників абсолютна більшість), що схильні до заздрощів та честолюбства, і на місці Цезаря вони поводили себе б так само, як і він.
А існують ідеалісти, для яких ті принципи (не важливо істинні вони насправді, чи ні), в які вони колись повірили і прийняли їх, є абсолютними, тобто такими, за які вони готові вбити навіть близьку людину. Ось і вся людська історія. Шекспір, безумовно, геній.
Варто відмітити, що з самого початку трагедії Юлій Цезар зображується автором далеко не як тріумфатор, величний володар Риму та напівбог. Ми бачимо досить звичайну людину, егоїстичну, честолюбну. Шекспір не змальовує генія Юлія Цезаря, завойовника та великого політика. Більш того, він наділяє Цезаря рядом фізичних вад (проблеми зі слухом, епілепсія та ін.), які також необхідні для того, щоб зобразити Юлія Цезаря скоріше в негативному світлі. Для чого Шекспір це робить? Він чудово знав, що якби Цезар не мав тих дійсно позитивних якостей та здібностей, завдяки яким він вписав своє ім’я в історію, він ніколи б не отримав тієї влади та визнання, які були в нього. Чому автор не зображає їх, натомість показує нам Цезаря ледь не інвалідом, який одержимий лише своєю владою та величчю? Тому що Юлій Цезар у всій цій історії для Шекспіра аж ніяк не головний герой. Він лише каталізатор тих мотивів, про які ми говорили трохи раніше. В декого його політичний успіх викликає звичайні заздрощі та нерозуміння «чому він, а не я?», «чим він кращий?», а в декого його дії та він сам викликають відторгнення на ідеологічному рівні, так би мовити реакцією є ідеалістичне не сприйняття. Більше того, цілком ймовірно, що Шекспір виніс ім’я Юлія Цезаря в назву цієї п’єси лише з тією метою, щоб вона слугувала своєрідною рекламою, на яку б ходили люди. Не дарма в спогадах тих, хто безпосередньо був присутній на постановках цієї п’єси в театрі Глобус на початку XVII століття, особливо виділяється реакція залу на ім’я Юлій Цезар.
Половина п’єси взагалі відбувається після смерті Юлія Цезаря. Ні, ім’я Цезаря не відображає суті та змісту цієї трагедії. Її головним персонажем, якого Шекспір виводить на перший план (і те, як він негативно змальовує Цезаря, наче відтіняючи його, відводячи на другий план лише доводить це), є Брут. Можливо, назви Шекспір цю п’єсу Марк Брут, він би втратив частину глядачів, але суть тексту була би передана в назві точніше та яскравіше. Юлій Цезар в зображенні Шекспіра мало схожий на історичну фігуру під цим іменем, це потрібно пам’ятати.
Брут хоче вбити саме дух Цезаря, і це дуже важливий момент. Він виступає не просто проти конкретної політичної фігури. Його ціллю є певна система, ідеологічним опонентом якої він є. Трагедією Брута є саме те, що виявляється для нього в другій половині п’єси, коли до нього з’являється привид Цезаря – вбити цей дух неможливо. Він вбив тирана Юлія Цезаря, але на його зміну прийшли Антоній та Октавіан. Вони також грають у подвійну гру. Для публіки вони справедливі та принципові політики, але їх закулісні розмови та дії доводять зворотнє. Дух, проти якого повставав Брут, нікуди не зник.
Цікавою деталлю є те, що фразу з твору Шекспіра, яка стала легендарною – «І ти, Брут?», Цезар в останні секунди свого життя саме в такому формулюванні ймовірніше за все не промовляв. Позаяк ані Плутарх, ані інші історики того часу її в своїх текстах не наводять. Існують декілька версій того, що саме сказав Цезар, коли побачив серед змовників Брута. За першою Цезар промовив «І ти, дитя моє?», що в свою чергу може означати як і підтвердження близьких дружніх, майже родинних стосунків між Цезарем та Брутом, так і те, що Брут був усиновленим Цезарем (існують і такі припущення). За другою версією, яка вбачається більш цікавою, Цезар не промовив останні слова у вигляді питання, зрозумівши, що і близький друг зрадив його, а фактично пророкував Бруту його майбутнє – якщо замінити шекспірівський знак запитання на знак оклику, то вийде «І ти, Брут!», тобто «і ти також відчуєш смак влади», що, на думку деяких дослідників, означало пророцтво Брутові насильницької смерті.
Трагедія піднімає ряд етичних питань. Головне з них: чи можна вбивати людей через певне своє бачення політики, того, як має бути влаштовано політичне життя держави. Брут відповідає на це питання ствердно. І вбиває.
Данте, який вважав, що влада монарха священна і дається самим Богом, поміщає Брута і Кассія в 9 коло пекла, а поруч з ними також вмерзлий головою в лід шкереберть висить Іуда Іскаріот – зрадник Ісуса Христа. Три найбільших зрадника в історії людства за Данте: один зрадив божественну владу, двоє земну. Якщо поглянути на цю історію трохи інакше, порівнявши, наприклад, по-перше мотиви, а по-друге, подальші дії всіх змовників, а також тих, хто прийшов до влади після Юлія Цезаря, тобто Антонія та Октавіана, то можна прийти до цікавої думки, а точніше навіть питання.
Що гірше, одне вбивство, мотивоване ідеалістичними поглядами (Брут), чи постійний, щохвилинний, обман, фальш, гра на публіку, мотивовані власною матеріальною користю, егоїзмом, честолюбством?
Автор: Валентин Дзюбенко
