Любий хлопче,
Сам не знаю, що саме я зараз пишу, можливо, це лист, а, можливо, просто нотатки без особливого сенсу. Мені все ж здається, що це саме лист, оскільки коли я писав кожен його рядок, я уявляв собі обличчя маленького чотирирічного хлопчика. Він народився напередодні великого наступу 1940 р., саме тоді, коли німецькі війська висадилися в Норвегії. Він навіть не знає, що таке мир. Перші дні свого життя він провів під німецькою, а згодом під американською окупацією. Коли лунала сирена, він спускався в бомбосховище; він добре знає, що таке бомбардування, бачив зруйновані будівлі, чув звук авіаційних кулеметів. Кілька місяців тому він вважав, що колір французького прапору білий, тому що саме такі прапори водії чіпляли на свої автівки, бажаючи уникнути американських бомб. Цей хлопчик добре знає пісні німецьких солдатів. Але йому взагалі невідомо, що таке банан, апельсин або еклер у шоколаді. В 1940 році на його очах французи масово тікали з країни, а в 1944-му він і сам полишив свій дім. Він знає, що його власний будинок у нього відібрали. Коли хтось хоче з ним погратися, то він, навіть будучи в доброму гуморі, завжди знаходить геніальний і серйозний привід відмовитися: «Не маю часу, мій тато в тюрмі». Тому що він знає, що у в’язниці перебувають його батько, дядьки, бабуся та хрещений. Саме про цього маленького хлопчика я зараз і думаю.
У 1960 році йому має виповнитися двадцять. Мовою армійського жаргону це називається солдат 60-го класу. Не знаю, чи торкнеться його військова служба з усією її дурнею. Наш світ настільки божевільний, що, безсумнівно, йому доведеться пережити інші потрясіння, можливо, більші, ніж ті, що випали нам. Чи буде тоді актуальнім все те, що я написав у Френі шістнадцять років тому? Чи існуватимуть у тому ілюзорному всесвіті фашизм, Франція та Німеччина? Я не знаю. Хочу зауважити, що ми далеко не завжди вчимося на власному досвіді, а чужий досвід тим паче не має для нас майже ніякого сенсу. Хоча, це не важливо. Мене більше непокоїть цей хлопчик, який одного разу стане солдатом 60-го класу, бо саме для нього сидячи у самому серці в’язниці я зараз пишу ці рядки про війну.
5 листопада 1944 р. – Я, здається, ніколи в житті не вів щоденника, хіба що інколи, ще коли мені було років п’ятнадцять–сімнадцять. Коли я потрапив до німецького полону, то побачив, як інші полонені непомітно для самих себе починали вдаватися до подібних вправ. Багато хто з них щодня побожно відзначав усі дрібниці одноманітного життя у таборі й навіть задокументовував усі відвідини їдальні. Все це при тому, що до цього майже ні в кого з цих полонених спочатку не було жодного інтересу ні до чого подібного. Тоді в мене не було ані наміру, ані бажання робити те саме. Так було і в таборі для інтернованих Нуазі-ле-Сек, де я провів місяць, з 5 вересня по 5 жовтня того ж року, і де багато чого нагадувало мені про те, що я бачив під час свого військового полону. Але тут, у цій камері, в якій ми втрьох очікуємо на суд, нотатки або вірші хоч якось відволікають мене від порожнечі цих днів і допомагають трохи прояснити власний розум.
Отже в цей світлий і приємний день на початку листопада я починаю писати ці рядки. Зараз я перебуваю у в’язниці Френ у камері 344 першого відділу. Оскільки в мене немає ручки, я всунув перо в свою люльку. Вікно широко відкрите, і через решітку я можу побачити по-осінньому багряну сільську місцевість, лінію пагорбів, а вдалині – будівлю ліцею Лаканаль і парк Со. Якщо придивитися, то в тумані можна розгледіти Ейфелеву вежу, а якщо прислухатися до звуків, то можна почути, що на стадіоні Круа де Берні відбувається футбольний матч. З того моменту, як мене сюди привезли, минуло цілих три тижні.
Я іноді думав про те, щоб упорядкувати власні думки і написати щось на кшталт роздумів на політичну або етичну тематики, які базувалися б на всьому, що мені довелося пережити. Але занадто сувора структура мислення і суцільні абстракції – це не зовсім те, до чого я звик. Ідеї народжуються в мене тільки в контакті з земними реаліями, близькими до того, що відчував і проживав особисто. Є такі люди, які все життя спали в своїх домівках на зручних ліжках, і ніколи навіть не бачили цього солом’яного матрацу, що лежить тут на підлозі під вікном. І саме вони зазвичай говорять, що притулки, подібні до того, де я наразі перебуваю, є місцями усамітнення, у яких дуже зручно розмірковувати. Я ж не відчуваю зараз потреби у міркуваннях, мені навіть здається, що це усамітнення нічому не може мене навчити. І все ж воно залишається фактом, який неможливо відкинути, але яким можна скористатися. І нехай мої записи будуть дещо хаотичними, нехай я за декілька днів напишу їх у форматі нотаток або листа, і не візьмуся писати якийсь трактат, на який у мене, чесно кажучи, не вистачить здібностей. Можливо, мої вірші, які я написав у в’язниці, колись будуть опубліковані. Але для публікації цих сторінок знадобиться неабияка свобода слова, а це, на мій погляд, навряд чи стане можливим у найближчий час. Тому моєму листу доведеться чекати на свого справжнього одержувача, солдата 60-го класу.
Що ж до мене, я сподіваюся, що через кілька днів постану перед суддями, і моральні якості цих суддів, мушу визнати, не викликають у мене захоплення. Присяжних набирають з-поміж бідних селян і партизанів, які ніколи не перебували на службі в регулярній армії, і ці бідолахи переконані, що це я катував їхніх людей, вбивав їхніх братів, палив їхні будинки. А я зовсім не зневажаю їх, на відміну від генерального адвоката, президента та магістратів, які склали присягу уряду маршала Петена, і які були готові виконувати накази комуністів. Я вважаю, що це стосується деяких сьогоднішніх суддів. Ці нещасні посадовці настільки тремтять за свою кар’єру, що готові легко пожертвувати життям двадцятидвохрічного хлопця лише заради підвищення свого забезпечення на якусь тисячу франків. Але все це боягузтво разом із усіма цими непорозуміннями якраз і формують Суспільство, Суспільство з великої літери С, Суспільство, яке кляли анархісти, коли сходили на ешафот. Коротше кажучи, я вперше знайомлюся з Правосуддям із усіма його середньовічними атрибутами, його приставами, ланцюгами, охороною, горностаями, його капелюхами та мантіями. Тут варто зупинитися.
Правосуддя – це красиве слово, і разом із тим Правосуддя – це шість тисяч років судових помилок. Правосуддя, зрештою, засудило Сократа, Христа, і Андре Шеньє, і нас досі дивують ці випадки. Тож ми маємо визнати, що не існує жодної людської інституції, яка настільки часто помилялася, бо принаймні під час Війни всі вбивства відбуваються несвідомо. Через це ми зовсім не можемо пишатися тим, що звертаємося до цього Правосуддя, бо єдине таїнство, яке воно може нам подарувати, – це таїнство безумства. Але таке воно і є, що б ви про нього не думали, і я також незабаром зі впевненістю на чолі та зі страхом у серці зроблю до нього свій крок.
За співпрацю з ворогом і за державну зраду мене, ймовірно, захочуть засудити до смертної кари. Я мав би хоч трохи каятися або принаймні хвилюватися, а також замислитися, чи не помилявся в чомусь. І я можу сказати, що припустився однієї серйозної помилки, і це помилка напрямку, тому що ми завжди маємо право помилитися в деталях щодо людей або фактів. Я маю визнати перед самим собою, як і перед усіма іншими, що не відчуваю ніяких докорів сумління, навіть не хвилююся. Я відчуваю, що моє серце чисте, хоча де в чому я й помилився. Навіть якщо я буду змушувати себе, то все ж не зможу піддатися навіть найменшим ваганням. Я не пам’ятаю, і варто сказати, зараз я говорю цілковито щиро, щоб коли-небудь зраджував свою країну або хоч якось намагався це зробити. Але я пишу ці сторінки не для того, щоб захиститися, я пишу їх, щоб висловити те, що я зараз думаю, а це не одне й те саме. Раніше я більше цікавився минулим, а зараз намагаюся подивитись на сьогодення, і, можливо, навіть зазирнути у майбутнє, якщо не для себе, то принаймні заради тих, хто читатиме мене, якщо ці сторінки переживуть ці шістнадцять років.
6 листопада. – Мені здається, що все це відбувається не зі мною. Ви можете подумати, що я просто наївний і оманливо оптимістичний. Злодії чи вбивці також рідко ідентифікують себе з цими ролями; крадіжка або вбивство для них це просто абстракція. Так і мені нелегко співставити себе з цією абстрактною роллю Зрадника, яку мені нав’язали. Тож, усе, що мені залишається, це просто бути байдужим до всієї цієї комедії. Але логічно, я все ж розумію, що ставлю себе під удар. А я, як ніхто, сповнений любові до життя, до своєї молодості, до своїх друзів і всіх незліченних насолод життя. Я би дуже шкодував, якби мені довелося все це полишити. Але не бачу приводу наперед жалкувати, засмучуватися та про щось хвилюватися. Я налаштований достатньо фаталістично, і готовий прийняти все, що підготувала мені моя доля.
В ті моменти, коли я найгостріше відчуваю, що живу, я особливо гостро відчуваю і близькість смерті. Поки що я тільки чекаю на суд. Але зараз загроза смерті є настільки сильною, що мені, напевно, все ж слід було б і захвилюватися. Мені також загрожують інші покарання, серед яких є різні види повільної смерті. І все ж я можу не вихваляючись сказати, що мене це не турбує і що я навіть спокійно сплю. Але мене непокоїть те, що все це змушує хвилюватися найдорожчих мені людей. І коли я думаю передовсім про своїх маленьких родичів, про дітей моєї сестри, то відчуваю таку гіркоту і смуток, що в мене аж навертаються сльози. Ці діти нагадують мені нас із сестрою в дитинстві, і я боюся, що вони забудуть мене, і моє обличчя навіки зникне для них. Але раптом я зупиняю ці думки, і згадую про інших дорогих для мене людей. Я дуже добре знаю, що ніщо, навіть смерть, не зможе роз’єднати наші серця. Чомусь мені спокійно в цьому тимчасовому прихистку, і мене часто дивують переможені страхом обличчя моїх співв’язнів.
Отже, у будь-якому разі мене звинувачують у державній зраді за те, що я під час війни прагнув до порозуміння з Німеччиною, яка окупувала мою країну. Я знаю, що цей суд – цілковитий абсурд, до того ж вкрай несправедливий. Я не хочу ще й тут повторювати ті вбогі юридичні аргументи, які ми всі говоримо в суді. Наприклад те, що французький народ майже одностайно привітав перемир’я 25 червня 1940 року і сприйняв його з невимовним полегшенням, а іноді й демонстративно радів йому. Крім того, всі прийняли уряд маршала Петена, його визнали усі іноземні держави, включно з Ватиканом, Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Проголошений Національними зборами, цей уряд сам оголосив, що вирішив вступити на «шлях колаборації», але сьогодні все це не має особливого значення. Проте я не відчував, що роблю щось, що виходить за межі закону моєї держави. Коли почалася війна, я сприйняв її серйозно, з усіма її зобов’язаннями, і я вважав, що вона закінчилась, коли про те було проголошено. І я почав дивитися на Німеччину. Це було захопливе видовище.
Я добре знаю помилки, якими їй можна дорікнути, і також знаю, в чому вона дійсно винна. Дещо з цього стосується суто політичної сфери, і тільки історія зможе оцінити все це без будь-яких упереджень. Наші супротивники можуть багато чому не повірити, наприклад, вони не можуть навіть уявити, що Французькому легіону проти більшовизму протистояли деякі німці. Так, у разі німецької перемоги Франція могла б стати занадто вагомою. У будь-якому випадку, ні для кого не секрет, що в Німеччині завжди точилася боротьба між тими, хто прагнув до примирення і нового порядку, і тими, хто хотів забезпечити могутність своєї країни у класичній імперіалістичній війні. Країну розділили і завоювали, і не було ніяких гарантій щодо майбутнього окупованих народів, що й призвело до зростання ворожості до окупанта по всій Європі. Інші помилки виглядають більш разюче для громадськості, та їх неможливо відкрито пояснити, особливо коли тебе навряд чи будуть слухати. Останній рік окупації в країні, чиє населення постійно розбурхувала пропаганда союзників, і яке втомилося від довгої війни та цієї злощасної реквізиції людей, яка, на мою думку, була головною помилкою Німеччини. Цей рік був роком найжорстокіших репресій, найвідоміші з яких – це спалення сіл Дордоні та Коррезу, а також трагедії Аска та Орадура. Мене завжди жахала політика заручників, жахала будь-яка колективна відповідальність, ця думка здається мені варварською і навіть іудейською за своєю суттю. Але я мушу визнати, що дії деяких воєначальників були дуже непростими (наприклад того, що в Аску вбив усіх чоловіків цього села, як кажуть, їх було розстріляно), і в країнах, де відбувалися бойові дії, німецьких та французьких солдатів вбивали щодня, деколи без певного політичного відтінку. Невинні люди занадто жорстоко заплатили за злочини, про які ми сьогодні не говоримо, але які були вкрай реальними. І треба ще раз визнати, що минулорічні трагедії – це зовсім не прерогатива якогось одного народу: англійці в англо-бурській війні сорок років тому будували концтабори для жінок та дітей і палили села, а французи в 1925 р. продовжували придушувати повстання в Індокитаї після заколоту в провінції Йенбай, використовуючи усі можливі жорсткості та навіть тортури, про що комуністичні автори лишили нам безсумнівні свідчення. Саме у вересні, в той самий час як я дізнався у новій пресі про жахливі подробиці «німецьких злочинів», я прочитав книгу Андре Віолліс з передмовою Мальро, у якій ідеться про заходи сайгонської поліції. Здавалося, що ці дві історії створені одна за одною, і обидві не викликали в мене великої любові до поліцейщини, якою б вона не була. Коли американці увійшли до Ельзасу, і коли їх контратакували, вони також брали заручників.
Війна є мерзенним злом, оскільки вона наділяє абсолютною владою тих, хто тільки й чекає поки їм повністю розв’яжуть руки.
Таким чином співжиття французів і німців закінчилося низкою трагедій, убивствами партизанів і жорстокими репресіями, які роблять цю війну схожою на війни XVI ст. Це не допомогло народам зрозуміти один одного. І до цього, звичайно, слід додати масштабність антиєврейських заходів. Я – антисеміт, з історії я знаю, що таке єврейська диктатура, але мені завжди здавалося неприпустимим те, що так часто роз’єднували сім’ї, відбирали дітей, організовували депортації, які, можливо, і могли бути законними, якби їх метою не була смерть. Це був геть невдалий спосіб вирішення єврейської проблеми. Я хотів би додати, що якщо ці методи і сприяли дискредитації Німеччини у Франції, антисемітизм, тим не менш, і нині властивий французькому народові, і повернення євреїв навряд чи викличе в місцевих багато радості. Однак у рамках франко-німецької суперечки це питання не стосується нас безпосередньо. І вся правда про антисемітизм навряд чи щезне просто так.
Ось так, нехай трохи грубо, але все ж чесно, я зобразив те, в чому націоналісти можуть дорікнути Німеччині. Під час окупації ми не знали про все це, а потім абсолютно нехтуючи правдою вигадували неіснуючі подробиці про цю окупацію. В майбутньому школярам розказуватимуть, і я вже з цим змирився, що чотири роки підряд німці без упину розстрілювали французів на вулицях, у той час, як насправді багато французів навіть не помічали окупації, і що ті, хто на словах найбільш вороже ставилися до німців, значно збагатилися завдяки їм. Можливо, колись ми дізнаємось про ці дивні роки всю правду, і я сподіваюся, що ця правда дійде до нас не викривленою. Окупація завжди болісна для національної гордості, і вона завжди призводить до певних помилок: але варто задля справедливості сказати, що за три роки окупації, тобто до громадянської війни, в більшості місць ця окупація була правильною за своїми формами і за характером стосунків із населенням, навіть якщо деякі загальні заходи були сумнівними.
У будь-якому випадку, сьогодні мене хвилює не історичний опис того, чим насправді була окупація, а те, що майбутні покоління думатимуть про ті проблеми співіснування, які вона породила. Тепер, якими б не були помилки Німеччини (а я не говорив тут про помилки Франції), вона залишається великою країною в центрі Європи, і ми так поважаємо її видатні якості; навіть не зважаючи на усі її недоліки. Я не був другом Німеччини все своє життя. Я – прихильник ідей Морраса, тому звик не довіряти цьому народу, також я не володію його мовою та досить поверхово знайомий з його літературою і майже не знаю його історію та мистецтво. Я, так би мовити, виріс на зовсім іншому ґрунті, і ця країна, окрім хіба що музики, в принципі нічим більше мене не захоплювала. Мої симпатії обернені радше до сонячних країн, до Іспанії чи Італії, і більш за все мене захоплює і чарує англійська література. Спочатку я просто цікавився довоєнною Німеччиною, відродженням і міфами цієї країни, націонал-соціалістичною поезією з її пишними святами та вагнерівським романтизмом. Тоді я був поміркованим колабораціоністом і вважав, що нарешті має закінчитися ця сварка, яка протягом багатьох століть прирікала на смерть стільки молодих людей. І помалу, безсумнівно, я пішов ще далі. Я знаю, що про це незручно говорити, оскільки ця еволюція сталася саме в той момент, коли окупація досягла свого апогею, але я пишу ці сторінки не для того, щоб мудрувати. Оскільки міф про колаборацію все більше й більше розмивався і віддалялась будь-яка можливість примирення, оскільки помилки накопичувалися з обох сторін, я з усе більшою ностальгією розмірковував про те, що здавалося мені необхідним. І я думаю, що одного дня, хоч би як не сталося, мені все одно довелося б знову взятися за це завдання. Журналісти з жахом дорікали мені, що колись я написав у своїй статті, що за ці чотири роки всі найрозумніші серед нас у більший або меншій мірі «кохалися» з Німеччиною, і що спогади про неї залишаться приємними. Я міг би їм відповісти, якби мав на це свободу, що те, що зараз відбувається – це якраз покарання за зраджене кохання. Саме так і відбувається, коли все минає, і залишаються тільки жаль і ввічливість. Але все ж не хочеться вірити, що Франція посварилася з Німеччиною на віки-вічні. Хоча навесні 1944 року фактично відбулося саме це. Можливо, інші прийдуть до примирення, але скоріш за все воно набуде вже інших форм. Бо все ж про примирення мріяло багато несхожих один на одного умів, і навіть генерал де Голль у 1934 році, тобто після Гітлера, писав, що ми побачили, що «мріємо про великі речі, які два народи могли б робити разом». У ті роки Німеччина була суворою до інших, і вона показала, що з такою ж суворістю може сприйняти і завдані їй удари. Вона в значній мірі довела, що в неї є неабияка життєва сила, а також особливий геній, мужність і героїзм. У завойованих країнах, з яких німців витіснила американська чи російська влада, німецькі вояки билися з тією самовідданістю і енергією, які не могли не визнати всі, хто в душі був лояльним до німців. Через кілька днів після падіння Парижа Тьєррі Мольньє вихваляв ці риси у своїй статті, що, звісно, робить йому честь. Усі ці чесноти неможливо втратити назавжди. Вони належать до спільного скарбу нашої цивілізації. Як писав Альфред Фабр-Люс у своїй дивовижній книзі, через яку він потрапив до німецької в’язниці ще до того, як його ув’язнив Опір: «Вони будуть переможені кількістю та грошима, але ми не зможемо забути ті роки близькості».
Я пишу все це, бо зараз я в цьому переконаний. І я думаю, що завдання, яке спочатку не вдалося вирішити поколінню 1918 року, а потім і поколінню 1940 року, одного разу хтось все ж виконає. І суть цього завдання полягає у примиренні між французами і німцями. Оскільки я завжди з приязню думаю про знайомих мені німців, які теж підтримують мою думку, і з особливим теплом я згадую мого друга Карла Хайнца Бремера, що загинув на Східному фронті в травні 1942 року. Я вірю, що це все ще можна зробити, не відвертаючись від самих себе, від наших смертей і тієї несправедливої шкоди, яку ми завдали одне одному. І до цього ще треба прийти. Правда, любий хлопче 60-го класу?
Читайте також: Робер Бразіяк і літературний фашизм
10 листопада. – Так вийшло, що ці нотатки розпочалися з дещо сумбурного політичного огляду. Отже я продовжую свій огляд і тепер намагаюсь передбачити, що може залишитися в майбутньому від того, що ми називаємо фашизмом. Цим словом я позначаю сукупність ідей і навіть більше – міфів, які не обов’язково матимуть багато спільного з італійським фашизмом. Італійський фашизм – це явище двадцятирічної давнини, яке зараз здається чимось надзвичайно застарілим. Муссоліні, незважаючи на його помилки, був геніальною людиною, він намагався наблизити італійський народ до ідеалів Римської Імперії; він висушував болота, прокладав дороги, повертав людям гідність, а також стримував революційний безлад, що на той момент тільки зароджувався. Але він помилився у тому, що побажав розв’язати війну з народом, який цієї війни не хотів (і який відчував, наскільки несправедливою була війна проти Франції). А ще однією його помилкою, на мою думку, було надмірне посилення поліцейського та бюрократичного апарату. Все це розвалилося за кілька тижнів. Ймовірно, про нього згадуватимуть із повагою, але я навіть не вірю, що спогади про Муссоліні будуть якось особливо хвилювати та надихати італійців майбутнього. Не більше і не менше, ніж, наприклад, образ Медічі. Мені здається, що він не матиме шансів переродитися у Наполеона чи Гітлера. Це тому, що він не зовсім врахував особливості свого народу з його ніжними і чарівними селянами та ремісниками і з такою нестерпною буржуазією. Наш фашизм – це не Італійський фашизм.
Раніше ми думали, що фашизм – це поезія, поезія XX-го століття (на рівні із комунізмом). Я думаю, що він не може померти. Маленькі діти, які через двадцять років стануть дорослими, з похмурим подивом дізнаються про це піднесення мільйонів людей, про молодіжні табори, про славу минулого, про паради, собори світла, про загиблих у боях героїв, про дружбу між молодими людьми всіх пробуджених націй, про Хосе Антоніо і величний червоний фашизм. І я дуже добре знаю, що комунізму також притаманна своя не менш піднесена велич. Не знаю точно, але, можливо, через тисячу років ми навіть плутатимемо дві Революції XX століття. Я згоден, що у фашистській Революції нація зайняла більш жорстке, більш помітне місце, і це було по-своєму поетично. Все це можна подолати показним лібералізмом і англосаксонським капіталізмом, але він не помре так само, як померла Революція 89 року XIX століття. І хоча я в останні місяці досить часто розмірковував над багатьма помилками італійського фашизму, німецького націоналізму, іспанського фалангізму, все ж я можу сказати, що ніколи не забуду це дивовижне сяйво всесвітнього фашизму моєї юності, фашизму, який став зломом усього нашого століття.
На лекції, яку я читав минулого січня студентам-протестантам, що попросили мене виступити перед ними (я пам’ятаю, що це був останній день місяця, день смерті Жироду, про що я й розповів), я намагався пояснити їм, що ідеальний режим мав би примирити в собі дві ідеї. З одного боку, в ньому має бути ідея величі, націонал-соціалізму, культу молодості, державної влади, а це все, як мені здається, належить до фашизму. А з іншого боку, їх треба врівноважити ідеєю поваги до індивідуальної свободи, яка є беззаперечною прерогативою Англійської конституції (слід зауважити, що ті ж Сполучені Штати часто цією свободою нехтують). Бо очевидно, що, якщо не вірити тим романам-фейлетонам, які нам розповідали про громадську думку в Німеччині та Італії, свобода особистості там завжди обмежувалася. І війна навчить нас, якими можуть бути ці обмеження. Через інтернування та свавільні арешти, які тривали місяцями іноді без жодної причини й часто залишалися без слідства, ми, бувало, з меланхолією згадували цю сентенцію із Великої хартії вольностей, згідно з якою, якщо я правильно пам’ятаю, кожен має постати перед судом протягом двадцяти чотирьох годин після арешту. Це все не було прерогативою Німеччини. Французька Республіка інколи також зневажала свободу, особливо під час війни, а режим «Визволення» в 1944 році взагалі почався з того, що у в’язницях і таборах опинилися 300 000 французів. Явним фактом залишається те, що фашизм супроводжувався сильною поліцейською диктатурою. Через п’ять років після війни в Іспанії табори Франко для інтернованих все ще залишаються переповненими, і хоча це можна було виправдати або пояснити постійними загрозами відновлення війни, такий стан речей все одно несумісний із мирним існуванням.
Тому говорячи про фашизм я хочу бути відвертим і сказати те, чого ми, можливо, не знали до війни, розповісти про всю цю ностальгію за свободою, яку нам дала зустріч із цією ідеологією. Але факт залишається фактом: нам близька його надзвичайна поезія, і він залишається найвищою правдою ХХ століття, яка і надає йому свій колорит. Все, у чому ми можемо йому дорікнути, пов’язано то з національними недоліками, то з випадковими помилками, то з важкими умовами життя, то з самою війною (і в цьому випадку демократії також нерідко вдаються до тих самих помилок). Але ніхто не зможе відняти в нього його жар, його велич, його дивовижний вогонь.
Ніч у молодіжному таборі, відчуття єдності цілого народу, наслідування героїв і святих минулого, суцільне свято тоталітаризму – ось головні елементи поезії фашизму, ось із чого проросли божевілля і мудрість нашого віку. Я впевнений, що через двадцять років, забувши про недоліки та помилки, молодь дивитиметься на все це з похмурою заздрістю та невиліковною ностальгією.
12 листопада. – інколи мені здається, що все, що може відбутися у житті народу, йде йому на користь. А найбільш корисні зазвичай можуть бути люди. Можливо, я надмірно оптимістичний у цьому, і тут мені на думку спадає той курс з філософії, на якому ми вивчали Лейбніца з його уявленнями про найкращий із можливих світів. З історії ми знаємо, що Клемансо можна було звинуватити в тому, що він був агентом Англії та руйнівником усіх національних сил перед тим, як на декілька місяців втілив опір вітчизни, яка була під загрозою (і тоді він головував під час миру, але це був на рідкість нерозумний мир). Я припускаю, що будучи неупередженою історія, без сумніву, згодом все ж визнає, що «колабораціоністи» мали своє важливе значення. Я навіть не говорю про тих, хто грав подвійну роль, я, по суті, кажу про тих, хто грав чесно. Якби не вони, якби не та тонка завіса, яку створювали колабораціоністи між окупантом і країною, що потайки, але доволі швидко впала у стан спротиву, то перестала б існувати не лише Франція сама по собі, але навіть ця антинімецька Франція, яка прийшла до влади влітку 1944 року. Для мене країна – це не ідея, це фізична реальність, це її чоловіки, її жінки, її діти та її землі. Ми знаємо, що якби не перемир’я, замість двох мільйонів ув’язнених їх було б усі п’ять мільйонів, до того ж, слід згадати, що половина з них повернулася через два роки. Якби не боротьба з колабораціоністами, то з більшою вірогідністю спалахували б повстання, ширився тероризм, та розгортався партизанський рух. А разом із тим дедалі жорсткішими ставали б репресії та методично розкрадалося державне майно. Наші супротивники глузували б із нас, виставляли списки загиблих, говорили б про економічний контроль. Давайте ж визнаємо: чи не очевидно, що без колабораціонізму шкода для нас зросла б удесятеро? І я не говорю, що це лише політика «меншого зла». Колабораціоністи захищали життєздатність Франції, і в її тіні міг існувати і процвітати сам Опір, але, звісно, без усього того, до чого прагнули ми. Ми хотіли лише захистити французьку кров і французьку землю, навіть наших особистих ворогів та ворогів наших ідей. Мені здається, що громадськість важко змусити пристрасно прийняти ці дуже банальні ідеї, я навіть не буду пробувати. Але все це мені здається правдою.
14 листопада. – Вчора, 13 листопада, був день, який я завжди сприймав дещо болісно. Це день народження моєї матері, але це також і день загибелі мого батька. Це сталося 13 листопада 1914 року, всього тридцять років тому, на рівнині Ель-Херрі, поблизу Хеніфри. Тож вчора мені було над чим подумати у цій тюрмі у Френі. Кожного року мені здається, що 13 листопада, а тим більше весь цей сумний місяць несуть у собі якусь таємну загрозу. І лише коли цей день закінчується, я нарешті можу зітхнути з полегшенням. Можливо, це просто забобони, але мені б не хотілося з’являтися того дня в суді. Однак увесь цей день я був дивовижно спокійним і не звертав увагу на усі його небезпеки. Я думав про своїх близьких, що померли. Я написав матері, що мені здається, що вони захищають мене і зараз, мій хоробрий батько, моя бабуся, яку я мало знав, але яку я завжди згадую із посмішкою та вірною любов’ю. Всі вони зараз поряд зі мною, не зважаючи на те, що вони мертві і невидимі. Цей день, холодний і сірий як на вулиці, так і в моїй душі, видався мені менш болісним, аніж я очікував, і навіть залишив по собі солодкий післясмак.
Іноді я думаю про 1944 рік, про тридцяту річницю першої з великих воєн століття. Якби в листопаді 1914 року тридцять років тому матері сказали, що одного дня мене звинуватять у тому, що я – агент Німеччини, а сама вона з тієї ж причини проведе три тижні у в’язниці поряд зі злодіями та повіями… Чи зможу я колись пробачити своїй божевільній епосі цей мерзенний випадок? Моя мати від природи наділена витонченим філософським розумом і, на щастя, не позбавлена іронії й здатна потішити нас навіть розповідями про свої негаразди. Так, я ніколи не зможу достатньо віддячити небесам за те, що вони подарували нам таку веселу матір. Але все одно! Мені неабияк неприємно було відчувати цей зв’язок із тими подіями, що відбулися тридцять років тому, і тим, що мого батька вбили на тій скелястій, похмурій рівнині, яку я й сам побачив двадцять два роки потому.
Я також згадую ті часи, коли мені було сімнадцять і ми Морісом (Бардешем – прим.ред.) навчались у ліцеї Людовика Великого. Тоді й розпочалась наша братерська дружба, що немов сонце осяяла мою юність. Так от, чи засмутилися б ми з Морісом, якби нам тоді сказали, що якихось двадцять років потому, ми обидва потрапимо за ґрати або в табір для інтернованих? У сімнадцять років людина готова до будь-яких пригод, хороші вони чи погані, вона однаково готова стати рабом або отримати всю владу світу, вона готова до найбожевільніших образів на полотні буденності, і найстрашніше відьомське прокляття не видасться їй гіршим від найкращих дарунків долі. Так, щиро кажучи, все це, і звинувачення у зраді, і розлад у країні, і війна, і Революція та те, що ми самі опинимось по вуха в цьому, здалося б нам досить вірогідним, цілком природним, а, може, навіть, у певному сенсі, й бажаним.
Сьогодні я більше не бажаю цього безладу, я вважаю так само, як і писав мені Моріс, що, насправді, нам небагато треба від життя: трохи дружби й братерства, трохи затишного вогнища – і нам сумно раптом побачити, що від усього цього лишилися суцільні руїни.
Тим не менше, таким був дух наших сімнадцяти років, до якого ми ще маємо повернутись. Ми носили чорні сорочки і на моєму піджаку була вишита сова Афіни, символ мудрості та емблема нашого класу – ось дух наших сімнадцяти років із його природнім сприйняттям мінливості буття, і зараз воно постійно стає мені у пригоді.
Анрі П., далекий від будь-яких релігій, з такою любов’ю написав дуже дорогий для мене лист: «Ти пам’ятаєш? Іноді ми розмовляли про Бога, і у мене було враження, що кожен із нас був щасливий дізнатися, що інший також любить Пресвяту Богородицю та святих. Я не віруюча людина і, безсумнівно, відмовлюся від священика, бо вони викликають у мене огиду своєю релігією, але кожного вечора я молюся Богородиці за вас, за моїх ув’язнених друзів, і за тих, хто гине в нашій нещасній країні через усі ті неблагородні та безбожні репресії». Він також сказав мені: «Коли буде відновлено мир, я буду боротися лише за дві речі: за чорний прапор і за друзів. Слід більше, ніж будь-коли, пам’ятати про ту ганьбу, що покрила все наше суспільство». Тут будь-які коментарі будуть зайвими. Ось і я бережу чорний прапор та друзів – як найбільш священний девіз.
21 листопада. – Я не звертаю увагу на ті злети й падіння, що відбуваються в політиці, а точніше, на те невиразне відлуння, яке долинає до наших камер завдяки розмовам з адвокатами, відвідинам родичів, а також тим рідкіснім випадкам, коли нам вдається крадькома зазирнути до газети. Й інтелектуальна посередність таких газет, за винятком дуже рідкісних екземплярів, обурює мене не менше, ніж їхня ганебність. Це можна підсумувати кількома слова: ми говоримо про перемир’я і не віримо в нього. Однак, мені здається, що насправді реальність доволі проста: глибоко в душі люди прагнуть до цього національного примирення, але не наважуються говорити про це. І я не вірю, що його можна буде досягти до кінця війни, бо влада не має на це ані сил, ані відваги. Комуністи керують усім, вони відмовляються від виборів, тому що ці вибори можуть показати, що в нас існує вагома некомуністична меншість (якщо не більшість). А в Бельгії спалахнула криза, яку американці тимчасово врегулювали, жорстко змусивши банди здати зброю. Але ми продовжуємо арештовувати, і наша в’язниця заповнена із розрахунку вісім в’язнів на одну камеру, і табори Дрансі, Нуазі, Сен-Дені також заповнені, а комісії, які виносять рішення про звільнення того чи іншого в’язня, чомусь не встигають виконувати свої рішення. Але вони взяли штурмом в’язницю в Ансі та стратили кількох полонених. Але ми щодня дізнаємося про різноманітні звірства. Крім того, помилуваних іноді вбивають у в’язниці. Примирення ніколи не настане, поки всім правитимуть комуністи, і справдяться наші найгірші за останні роки прогнози. Правильно мислячі буржуа та англосакси знову обурюватимуться. Я б не бачив у цьому ніякої незручності, якби на кону не стояло все наше щастя, і мене зовсім не тішить той факт, що мене поховають у в’язниці за кілька ярдів від Моріака. (Я згадав Моріака, тому що він багато працював над цією темою, і потім зрозумів небезпеку, і навіть хотів мужньо прийти мені на допомогу, сердечно забувши наші непорозуміння). Логічно, що станеться саме це.
Читайте також: Еліс Каплан: Міф Бразіяка
Ось так іноді я повертаюся до старого демона буденної політики, до бажання знати, що відбувається і прогнозувати майбутнє. І все ж, все це розумно тримати від мене подалі. Правду кажучи, я був би спокійніший, і навіть зовсім заспокоївся, якби знав, що мої близькі зараз у повній безпеці. Але все втрачено: квартира зайнята, друзів убито, навколо мене в’язні, сестру від мене ізольовано. Як часом все це важко! Ніч у моєму полоні в Німеччині здавалася мені привітною і милою: там переді мною оживали юнацькі спогади. Тут ніч болісна, вона здається мені занадто довгою, тому що світло вимикають близько восьмої години вечора, а раніше восьмої ранку ще темно (у нас немає годинника). І коли я прокидаюся близько третьої чи четвертої години, то мушу сидіти в суцільній темряві. Все це напускає на мене неабиякий сум. Я не бачу жодної причини, щоб Моріс міг залишити табір Дрансі, куди він також потрапив без будь-якої причини, я боюся, що моя родина не зможе нормально жити в Сансі чи Парижі, мені здається, що постраждає саме майбутнє моєї країни. Хто знає, що подумають про мене ті дорогі моєму серцю маленькі діти, що вони потім будуть змушені думати про мене? Хто знає, як їх виховуватимуть, у яких школах вони навчатимуться? Адже багато росіян тридцять років тому не вірили в те потрясіння, якого зазнала їх батьківщина, не вірили в те, що все довкола зруйновано, і які все ще на очікують на щось.
Я отримав листа від Жака Н., якого я знав ще коли він був курсантом і готувався вступати до Сен-Сіра, і який після листопада 1942 року відмовився від цивільного життя. Я пам’ятаю його, як студента, члена руху Народні загони, пам’ятаю, як мужньо він розчищав руїни в C…. Хлопець із великим серцем і тонким відчуттям справедливості. Тепер він пішов служити до армії, і він зробив це не з політичних переконань, а тому, що був народжений, аби стати солдатом. Він зробив це, як він сам мені говорив, тому що абсолютно не мав на що сподіватися. Будь-хто інший у подібному настрої, безсумнівно, пішов би до монастиря.
Я вважаю, що ця країна вчиняла гріх, якому немає прощення, коли протягом п’яти років відбирала надію у своєї молоді.
Бенуа-Мешен, якого я іноді випадково тут зустрічаю, коли шукаю посилки в коридорі в’язниці, якось процитував мені слова полковника Фонка, льотчика з іншої війни, якого також було заарештовано як «зрадника» (ми вже знаємо, що він був поганим французом). Фонк сказав: «Помилка Америки в тому, що вона занадто вперта. Бо якщо Німеччина зазнає поразки (а гра, за його словами, ще не закінчена), вона розвалиться, і подарує світові вічний образ піднесеного опору». Мене вразили ці слова, і я щиро їх підтримую. За останній рік свого захисту Німеччина завдала нам великої шкоди, і вона може зробити нам ще гірше. Я дуже боюся нової зброї, яку вона готує, але, все ж, це її, можливо, дещо божевільне загартування несе в собі щось героїчне та надлюдське, перед чим історія, що б не сталося, буде змушена схилити коліна. Я пишу це тут, у в’язниці, та повністю усвідомлюю те, що говорю. Логічно, що оточена з усіх боків і загнана в кут невичерпним американським арсеналом і російською силою Німеччина може лише відтягнути момент своєї поразки. Але перед обличчям такої завзятості починаєш мріяти зламати цей фатум, благати, щоб сталося щось, що зробить тріщину в антигітлерівській коаліції і змінить напрямок дипломатичних відносин. Бо, зіткнувшись із єдиним ворогом, Німеччина була б достатньо сильною, щоб як непереможена нація взяти участь у встановленні миру. Але щоб відбулося повернення альянсів, потрібно двоє, як і щоб одружитися, також потрібно двоє, і я не впевнений, що німецька дипломатія знаходиться на тому ж рівні, що її хімічні технології та військова мужність. У будь-якому випадку, мені як ніколи здається, що в майбутньому в нас будуть підстави прагнути до єднання із цим дивовижним народом.
Якщо ми цього не зрозуміємо, це зрозуміють Англія чи Росія.
3 грудня. – Час від часу я згадую слова одного свого співкамерника в Нуазі-ле-Сек. Як і багатьох, цього чоловіка заарештували безпідставно. На одній війні він служив офіцером запасу, а на цій потрапив у полон. Одружений, має дітей, давній член Вогняних хрестів, звичайно, ідеальний приклад француза середнього класу, чесний та працьовитий. Очевидно, він не міг повірити у свій арешт і в усе, що з ним відбулося. І одного дня з глибокою гіркотою він сказав мені: «Я завжди як міг служив своїй країні. Я ніколи не зможу пробачити їй те, що вона зі мною зробила». Як і у випадку з маленьким Жаком Н., що втратив надію, я вважаю, що таке знеохочення також слід зарахувати до дуже важкого боргу всієї нації.
Саме в такі моменти, о хлопче, якому в 1960 році виповниться двадцять років, мені стає цікаво, що ти подумаєш про все це, ти, хто тільки розпочне своє життя, коли світ буде вже геть іншим. Не знаю, чи будеш ти комуністом або лібералом, і чи відродиться стара націоналістична мрія в нашій Європі, яку постійно лихоманить. Я не знаю, які почуття викличемо в тебе усі ми, можливо ти відчуєш жаль, а можливо презирство чи навіть нудьгу. І, можливо, те, що було самою сутністю нашого життя, буде для тебе лише давно вже не модними ідеями. І я часто думаю, що гірка правда ганебної поради Ренана, яку він дав молодому й запальному Деруледу наприкінці минулого століття (і хоч би що ти не думав, я заздалегідь знаю, що ти не захочеш її сприйняти), все ще залишається актуальною: «Юначе, Франція вмирає, тож не заважайте її агонії».
31 грудня. – Це останній день року. Скажи мені, читачу, чи варто мені закінчувати на цьому реченні? Тоді я не знаю, чи зможу пояснити тобі, як виникли та як зникли наші ідеї, наші надії і наші страхи. І я не знаю, чи ти їх зрозумієш. Іноді, зізнаюся, я хочу, щоб майбутні французи забулися уві сні, забули всі воєнні чи політичні хвилювання, а іноді мою свідомість бентежить давня мрія про людську велич зі всіма її міфами та легендами. Я не беруся вирішувати ці протиріччя. Вони мені не заважають. Але ці останні дні найтрагічнішого року мого життя були темними. Думаю, місяць тому я не помилився, коли говорив про німецьку життєздатність, оскільки нещодавно зимовий наступ посіяв дивовижну паніку в серцях нещодавно «визволених» і від початку спричинив появу у пресі обнадійливих коментарів, що нагадують коментарі травня 1940 року. Якими б не були військові події, над якими ми не владні, тепер всім доведено, що Німеччина має значення і матиме значення вічно. Все інше вкрито темрявою, і коли я перечитую ці сторінки, о, хлопче 60-го класу, я бачу, що тільки існування Німеччини неможливо поставити під сумнів.
Обличчя моєї Франції вбачається мені наче крізь туман, але цей туман менш густий, аніж та огидна мряка з бруду та крові.
Опальні письменники, які десять років тому відразу почали б збирати підписи задля звільнення будь-якого завзятого міжнародного злочинця, дозволили просто так засудити до смертної кари людей, які навіть не були друзями Німеччини, а істерична преса продовжує продукувати все більш жахливі вироки. Щойно вчора ввечері я дізнався, що Моріс поповнив ряди в’язнів Френу, і залишив свій тимчасовий табір у Дрансі, і ця невблаганність невдач жбурляє мене у відчай. За два тижні я постану перед одним із трибуналів, і хоча я вважаю, що ніяке право не може мене судити, і все ж мені доведеться зіграти у цій комедії свою роль, оскільки головне – це до кінця триматися гідно, бо останнім словом моралі завжди залишається манера. Тим не менш, я бачу, що все це, беззаперечно, марне заняття.
Здається, що у нашій розірваній на шматки країні поки що мають рації ті, хто втік, оскільки інших просто ігнорують через їхню відмову емігрувати. Чи варто шкодувати про цю відмову? Коли я думаю про це, то деколи мені здається, що я, звичайно, мав би про це пошкодувати, якби тільки моя країна не була настільки невдячною і божевільною. Але я не люблю бути відокремленим від свого народу, і оскільки я не міг розділити з ним його божевільну і злу, або дурну, радість, мені довелося об’єднатися з тими, хто від цієї радості постраждав. Як би я пережив у далеких краях цей відносний спокій, Різдво і насолоду, знаючи, що ті, хто вірив у те саме, у що вірив і я, сидять у в’язницях або розстріляні? Товаришів не покидають, навіть якщо вони не завжди думають так само, як і ми.
У цій в’язниці я читав політичні сторінки Шеньє, які так чудово зображують справжнє обличчя Революції 1793 року і не спотворюють його легендами. Може, ти потім побачиш у них пророцтво подій 1944 року. Ти можеш поміркувати над останніми рядками статті Шеньє у газеті, яка ще була відносно вільною. У них він висловлював жаль щодо «приниження великого народу, якого його ж помилки привели до необхідності обирати між Кобленцем і якобінцями». Зараз у нас також є свій Кобленц і свої якобінці. Щоб ця фраза стала актуальною, потрібно змінити лише два слова, але все те й саме приниження залишиться.
На поставлені в цьому листі питання зможе відповісти лише майбутнє. Можливо, ти, мій майбутній читачу, житимеш у світі, в який повернеться інтелектуальна чесність (усі дива можливі), і ти, безсумнівно, зробиш свій вибір, і з історичної точки зору подивишся на наші біди, що відбувалися на тлі твого дитинства. Саме так ми зараз дивимося на першу з великих війн століття. Я прошу тебе не зневажати ті істини, до яких ми прагнули, а також ту згоду, яку ми бажали знайти поза всіма незгодами. І бережи дві єдині чесноти, в які я так вірю: гідність і надію.
ФРЕН.
Автор: Робер Бразіяк
Переклала з французької Марія Петляк
