Давід л’Епе. Повстання язичниці Камілли Пальї проти скиглящих феміністок

Éléments, n ̊ 188, лютий 2021

Доки одні феміністки мріють піддати цензурі поеми Гомера (і домагаються у цьому непростому завданні успіхів), інші хотіли би повністю реабілітувати язичницьку давнину. Принаймні це стосується 72-річної професорки, язичниці та лесбійки Камілли Пальї, воістину паршивої вівці американського фемінізму…

У номері Wall Street Journal від 27 грудня минулого року повідомляється про те, що в одній зі шкіл у Массачусетсі вирішили виключити Одіссею Гомера зі шкільної програми. Рішення було прийнято після тиску з боку активістів SJW (Social Justice Warriors[1]), які виступають за цензуру класичних творів під гаслом #DisruptTexts в ім’я боротьби з расизмом, антисемітизмом, патріархатом, сексизмом, гомофобією тощо. У статті цитується письменниця Падма Венкатраман, яка виправдовує свою підтримку цього цирку наступним чином: «Зняти з автора провину під приводом того, що він, бачте, жив у часи, коли почуття ненависті вважалося нормою, несе у собі ризик підсвідомого затвердження того, що академічна успішність є важливішою за боротьбу з риторикою ненависті і, відтак, робить її другорядною». Гомер явно є занадто білим, занадто мужнім, занадто цисгендерним та токсичним для цнотливого взору перевихованих у рамках нової моралі учнів. Коли рішення було прийняте шкільною адміністрацією, кілька твітів вчителів і учнів радо привітали таку цензуру, в тому числі Хізер Левін, вчителька англійської мови: «З гордістю мушу заявити, що в цьому році ми нарешті видалили Одіссею зі шкільної програми!».

Радикальна протиотрута від нової хвилі пуританізму

Дізнавшись про цей сумний випадок цензурування Гомера, я не міг не згадати про ще одну феміністку, теж американку, чиї праці могли би послужити радикальною протиотрутою від цієї хвилі пуританізму. Це Камілла Палья – професор гуманітарних наук в Університеті мистецтв у Філадельфії, а тому феміністка, а до того ж ще й лесбійка, апостол травестизму і садомазохізму, пристрасно прогресивна дама. І здавалося би, що такий перелік заслуг уже автоматично вводить її в ідеологічний пантеон обожнення ЛГБТ-спільноти, але ситуація склалася зовсім інакше: завдяки постійним виступам проти політкоректності вона давно заслужила собі звання паршивої вівці.

Палья розпочала свою кар’єру, шльопаючи по сраці одну зі своїх студенток та займаючись боксом зі студентами чоловічої статі, а також борючись зі впливом постструктуралізму та French Theory («фальшивої, незрозумілої, елітарної маячні»). Вона кидала каміння в епігонів Мішеля Фуко, цього «крижаного й розважливого інтелігента». Її ворожість є вкрай відвертою: «у пеклі Данте, – пише вона, – є окреме місце, відведене для послідовників Лакана, Дерріда і Фуко: вони вічно кипітимуть у своєму власному словесному бруді». Пізніше вона закликала покласти край cultural studies, «безладній суміші різнорідних речей, зібраних разом без найменшої професійної строгості», gender studies, «псевдонауки, збудованої на абстрактному жаргоні та перекручених евфемізмах», women’s studies, «корумпованій автократії без будь-якого урахування розбірливості», gay studies, «мікропростору, позбавленого широкого бачення та гарантуючого лише суб’єктивність і вдоволення особистої зацікавленості» та black studies, що «посприяли появі нової поліції думок, яка забезпечує примусове впровадження політкоректності».

«Сьогодні ми є свідками, – попереджає вона нас, – спроби феміністок здобути контроль над сексуальністю, політизуючи її та забиваючи насмерть за допомогою абсолютно порожньої риторики».

Що стосується women’s studies, то вона додає ось що: «Мене не може не шокувати той факт, як сьогодні нашим найобдарованішим студенткам-старшокурсницям вбивається в голову інфантильна ненависть до таких великих і талановитих митців, як Дега, Пікассо і Марсель Дюшан, імена яких, оскільки це чоловіки, майже не згадуються у навчальному курсі». Тут уже можна зрозуміти, наскільки сильно вона відрізняється від прихильників cancel culture та цензорів (імовірно – теж феміністок) з руху #DisruptTexts!

Камілла Палья не лише не закликає до заборони поем Гомера, але й хоче, аби ми читали їх значно частіше. Зачарована європейською античністю, вона черпала в ній своє язичницьке натхнення, яке використовувала у якості морального й філософського керівництва – хоча й зверталася більше до Риму, аніж до Греції, враховуючи що «Сполучені Штати кінця XХ століття мали куди більше спільного з імперським Римом, ніж з класичними Афінами». Хоча вона дуже підозріло ставиться до сучасної Європи та особливо до європейських інтелектуалів, у молодості ж мріяла «змусити пуританські Сполучені Штати прийняти складні сексуальні цінності європейців». Вона поклоняється Афіні й Артеміді. Усе, що є прекрасним в її очах, з-під її пера перетікає у гімн античному світові. Бісексуальність стає «великим язичницьким ідеалом», а повії «фігурами з Вавилону, прекрасними язичницькими жрицями». Вона впадає перед ними в містичне благоговіння та у жодному разі не вбачає в них жертв, але, навпаки, домінантних жінок. У одному зі своїх блискучих текстів вона описує таємну зустріч на вулицях Неаполя з повією, за якою довго стежила здалеку, коли та нахилялася перед під’їжджаючими машинами: «У неї були гумор та життєва сила маленьких хтивих янголят з полотен Караваджо». Прогресивна до безумства, зачарована античністю, вона не бачить у цьому протиріччя:

«Мій проект, – пише вона, – це синтез архаїки і футуризму».

Любов до язичницької свободи

Крім того, через цю призму вона розглядає й порнографію: «Що феміністки денонсують як повну розпусту й принизливу покірність жінок у порно, насправді є їхнім звеличенням до рангу верховної жриці в язичницькому Едемському садові, де тіло перетворюється на рясне плодове дерево, де сім’я й урожай збираються водночас. Бруд, який для християн бризкає і бруднить, язичники вважають благодатним ґрунтом». Як і раніше, язичництво знову зберігає волелюбність та протистоїть інквізиторам усіх мастей. «Я проти цензури, – пише вона, – бо те, що ми визначаємо – те, що наша традиція визначає – як морально негоже й таке, що заслуговує на усунення, насправді є тою часткою язичництва, яка вічно жила у західній культурі та не може бути знищеною».

Ось що таке свобода, по-правді кажучи. З філософської точки зору Камілла Палья визначає себе як ліву лібертаріанку – цього досить, аби створити нездоланну прірву між нею і тим, кого в США називають лібералами. Це дещо двозначний термін, адже те, що ми звикли тут, у Європі, сприймати під словом «лібертаріанство», сильно відрізняється від американської лібертаріанської ідеології. Їхній лібертаризм (чи то пак лібертаріанство) виражається у відмові від будь-якого регулювання приватного життя з боку держави, тому він перебуває в опозиції наростаючій тенденції до контрактуалізації сфери сексуальних відносин (згадаймо приславуту consent theory), до супроводжуючого цю тенденцію роздуття законодавства та неприємного запаху покарання, що з’являється ту ж мить, щойно дві істоти починають відчувати спокусу переспати разом. Палья вбачає у цьому тяжкому ярмі законів безліч «інфантильних і антидемократичних захисних заходів» і побоюється, що «це надмірне регулювання сексуальності» по суті «межує з тоталітаризмом». Щоби протистояти такому дрейфові, вона виступає за суворий поділ між суспільною і приватною сферами, але також і між професійним світом (який пов’язує з аполонічним началом) та простором ночі (діонісійства).

Ця позиція також спонукає її захищати декриміналізацію всіх форм евтаназії та абортів в ім’я автономії людини та її верховенства над державою, що не заважає при цьому виступати за смертну кару. Однак її думка з цього приводу є вельми своєрідною: на відміну від більшості pro-choice феміністок, вона вважає аборт вбивством і, на відміну від екофеміністок, вважає цей інструмент антиприродним.

Вона по-язичницьки визнає, що «верховна сила всесвіту належить Природі», але тут же додає, що «усе, що було досягнуто величного в історії людства, було скоєно на противагу природі», і що нам самим належить право «сміливо протистояти її невблаганній родючості».

Якщо люди хочуть жити у мирі з природою, то вони, тим не менш, повинні приручити та направити її, як це зробили найперші землероби. «Саме через бійню та збір врожаю, символізовані півмісяцем богині Місяця (що постає як клинок для кастрації на полотні Авіньйонські дівиці Пікассо), людина задовольняє свої потреби та виживає уже понад десять тисяч років». Аборт – це крайня форма руйнування, але руйнування необхідне як для процвітання народів, так і для суверенітету жінки. «Жінки, натхненні Афродітою Уранією рождати лише духовне потомство, мають вбачати в аборті зброю для самооборони, яку Арес, бог війни, надав їм щоби вижити». Те ж саме стосується евтаназії, що сприймається питанням особистої свободи тою ж мірою, як і сексуальність: «Держава не повинна мати жодної влади, що дозволяє їй контролювати чи регулювати приватну діяльність або діяльність за обопільною згодою, будь то самогубство чи содомія».

Ностальгія за контркультурою

У американському гомосексуальному ком’юніті Камілла Палья перебуває в лібертаріанському, естетському, авантюрному і сповненому вільнодумства ар’єргарді, на противагу партії нової гвардії, сумній і ненависній, котра живе «фанатичною і гучною ненавистю» та кваліфікується авторкою як «гей-сталінізм». В основі їхнього світогляду лежить політкоректність, яка «зі своїми кодами вираження та пуританським регулюванням сексуальної поведінки є всього лиш пародією на прогресивні цінності шістдесятих». Її ностальгія за контркультурою передчасно кидається в очі молодому войовничому поколінню, чиї розумові механізми більше нагадують китайську культурну революцію, аніж дух Вудстока. «Ті, хто сумнівається в існуванні політкоректності, ніколи не бачили цих жахливих хунвейбінів в дії, на відміну від мене – я постійно їх спостерігаю в кожному університеті, який відвідую». Для французького читача дійсно разюче буде усвідомити, читаючи Каміллу Палью, що ту напруга, яку відчували наші університети півстоліття тому, Сполучені Штати переживали на початку 90-х та 2000-х років.

«У ті часи, коли я тільки почала заявляти про себе, – писала вона, – якщо тобі раптом спало на думку прошепотіти бодай найменшу критику women’s studies, якщо ти тільки відкрив у цей бік свого рота, то тебе у ту ж мить обіллють смолою й обсиплять пір’ям за мачізм, архаїзм та неоконсерватизм».

З-поміж тем, за які вона здобула всенародну інтелектуальну репутацію зрадниці фемінізму, є проблема зґвалтування та підходу до неї з боку сучасних феміністок. Палья протестує проти параноїдального і дуже американського уявлення про date rape, що вбачає у кожному чоловікові (особливо якщо це знайомий, друг або член родини) потенційного ґвалтівника. Вона заперечує ідею про те, що криміналізація сексуального насильства стане тріумфом фемінізму та прогресу, і нагадує, що всі цивілізовані суспільства протягом всієї людської історії завжди гостро засуджували таку практику, іноді з куди більшою суворістю («зґвалтування – це зло, яке не стерпить жодне цивілізоване суспільство», пише вона). Але геть не говорячи про чоловіків як про янголів, вона визнає, що чоловік антропологічно несе у собі схильність до сексуального насильства, яку має стримувати; але для того, щоби якомога хутчіш знешкодити цю гранату, необхідно почати з визнання цієї суто біологічної реальності, котра полягає у відмінностях між статями, замість того аби думати, що схильність до зґвалтування – це всього лиш соціальний конструкт, що може бути зруйнований політикою «перевиховання». Однак, через їхній догматичний анти-диференціалізм, більшість феміністок заперечують цей природний факт.

Камілла Палья мимохідь зазначає, що ця помилка здебільшого властива молодим дівчатам з багатих сімей, котрі «навіть не усвідомлюють, що були виховані у штучно умиротвореному просторі, тоді як навколишній світ в цілому є набагато небезпечнішим».

Спекатися лазаретного фемінізму

Досі відчуваючи невеличку ностальгію по більш гедоністичним і більш вільним часам, вона згадує своє студентське життя у 1964 році, коли вони з однокурсницями вирішили кинути виклик правилам та комендантській годині: «Ми сказали університетському керівництву ось що: “Припиніть втручатися у наше сексуальне життя! Залиште нам свободу ризикувати, залиште нас вільними ризикувати бути зґвалтованими. Відчепіться від нас!”». У той час, як інші феміністки невпинно закликають до захисту з боку закону та втручання поліції і суддів, ці слова звучать дещо… незвично? Тим більше, що вона без жодної тіні сумніву доводить цю справу до кінця: «Отже, виходить що ми плекаємо фемінізм, який вітає, наче у психіатричній лікарні, цілі когорти слізних, стражденних на анорексію, булімію, депресивних людей, які пережили зґвалтування й інцест. Фемінізм перетворився на свого роду овочеву урну, в якій групи упертих скорботних жіночок можуть без розбору зберігати усі свої гниющі неврози».

За її словами, жінкам було би ліпше спробувати наслідувати зразкам сильних жінок – завдяки подвійному преклонінню перед римськими богинями і повіями. Саме в ім’я цієї моделі, заснованої як на лібертаріанському ідеалі, так і на відмові від статусу жертви, вона виявилася однією з небагатьох феміністок, які виступили проти Кетрін МакКіннон – юристки, яка спеціалізувалася на боротьбі за криміналізацію зґвалтування і порнографії. Палья вважає її прихильницею тоталітаризму та порівнює з Керрі Нейшн, пропагандисткою ліги тверезості початку ХХ століття, котра буквально нападала на відвідувачів барів із сокирою. Варто почитати, що Палья пише про неї: «Кетрін МакКіннон – типовий васп, яка ретельно будує широкі й щоразу жорсткіші багатослівні інструкції, ігноруючи органічне, чуттєве і візуальне (…) Вона має затуплену чуттєвість та вузькі смаки бюрократа низького щабля (…) Вона – сталіністка, яка вважає, що мистецтво повинно служити виключно політичним цілям, і що всі незгодні з її позицією є ворогами людства, тож їх слід змусити замовкнути (…) Воно бажає собі такої ж влади, як у політкомісарів з Радянського Союзу. Вона з радістю провела би лоботомію жителям цілого міста, щоб врятувати їх (…) Вона сподівається, що одного разу зможе споглядати світ, повністю контрольований державою, де небезпеки уже не існуватиме. Вона вважає, що закони й постанови судів стануть ліками від усіх людських недугів, які раз і назавжди розв’яжуть усі ті дратівливі гендерні проблеми, що існували протягом щонайменше останніх п’яти тисяч років». А її спільницю Андреа Дворкін, теоретика радикального фемінізму, з якою Палья теж вела вічну війну (іноді вступаючи в союз з католицькою церквою чи ще консервативнішим правим крилом), теж не пощадила. Вона звинувачує її у тому, що та «надуває груди одною лиш згадкою про Голокост, як тільки з неї спадає бюстгальтер», і пише: «Вона публічно хвалиться численними зґвалтуваннями, нападами, жорстоким поводженням, депресією і стійкими травмами, які перенесла, як ніби її нездатність впоратися з життям є провиною якогось там патріархату, а не її самої. Вона завжди стверджує, що говорить чисту правду, навіть найгрубішу правду, але ніколи при цьому не говорить про свою найочевиднішу проблему: розлад харчової поведінки. Тож вона – лицемірка. Її обурлива, плаксива і соліпсистська проза – цілком інфантильна своєю кричущою стороною та відсутністю строгості».

Даючи вдалого ляпаса обом відомим активісткам, Палья робить висновок: «Отже, давайте-но спробуємо дати зрозуміти Божевільній Капелюшниці та її хворій на ожиріння Соні, що пора би їм перестати постійно організовувати чаювання для чужих людей». Занавіс.

Читайте також переклад есе Камілли Пальї про жінок та Гічкока: https://plomin.club/hitchcock-magic/

Веселе нахабство

Істеризація американських академічних кіл, яку Палья спостерігала протягом декількох десятиліть, сьогодні заразила й університетські кампуси нашого старого континенту, неминуче відобразившись на умах інтелігенції, засобах масової інформації та навіть політичному дискурсі. Ось причина, чому слід читати Каміллу Палью. Вона нагадує нам, що фемінізм – це не монолітний блок. Під цим різнобічним ярликом співіснують різні тенденції, і не лише відмінні одна від одної, але й радикально протилежні. Крім того, що Камілла Палья є памфлетистом з потужною енергією та веселим нахабством, вона також є великою поціновувачкою мистецтва та письма, й написала незліченну кількість прекрасних сторінок про живопис, літературу, про любовні пісні Сапфо як вираз «призми поетичної свідомості», про поезію хіпі, яка відтворює любовний екстаз буддійської традиції, про Алісу в країні див, про «вперту жіночність, що розкриває силу вікторіанських жінок»…

Ба більше, неможливо не згадати про Льюїса Керрола, яким вона так захоплюється, коли Палья веселиться, створюючи неологізми у стилі знаменитого керролівського «Жербельковта», і коли пропонує дієслово lournifler для скороченого позначення плачу, зітхань і пирхання, «улюбленого заняття деяких феміністок, яке полягає у тому, щоб виплакувати численні шиплячі й пронизливі зітхання над жіночими стражданнями, або ж вдихати аромати патріархального гноблення в літературі, мистецтві та мистецтві. Створюваний таким чином шерех нагадує одним вухам шарудіння вікторіанських кринолінів, іншим – звук від польоту волана для бадмінтону».

Цей руйнівний гумор – саме те, чого не вистачає її противницям, та й читати таку-от феміністську прозу, сповнену насмішок і позбавлену духу серйозності, є, зрештою, великим задоволенням.

Paglia, Camille. Vamps and Tramps: New Essays (1994)

Paglia, Camille. Free Women, Free Men: Sex, Gender, and Feminism (2017)

[1] Детальніше щодо феномену Social Justice Warriors див. Mark Lilla. The Once and Future Liberal: After Identity Politics та Laurent Dubreuil La dictature des identités, а також документальний фільм на YouTube під назвою Evergreen et les dérives du progressisme.

Переклад: Сергій Заїковський