Онтологічна прірва між Середньовіччям і Відродженням – у подібну часову та змістовну пастку народився геніальний сонм образів, який здатна створити лише людська свідомість. Велич таланту Данте Аліг’єрі не викликає сумніву чи подальших дискусій. «Божественна Комедія» (Divina Commedia. 1320) – унікальне за багатогранністю творіння. Занадто обскурне й гротескне, щоб сприймати виключно під призмою релігійного світосприйняття. Занадто особистісне й інтимне, щоби бути маніфестованим у синтезі світоглядної позиції людини свого часу. Як автор «Божественної комедії», Данте в один і той же час виявляється останнім поетом середніх віків і першим поетом нового часу. Усю суперечність ідейного горизонту Данте, усі різноманітні аспекти його творчості як поета, філософа, вченого, публіциста злиті у метаконструкцію, один із найбільш багатогранних і, на диво, цілісних творів мистецтва за всю історію людського існування.
Аналізувати Божественну Комедію вкрай важко. Фундаментальність твору, втім, другорядна: переосмислюючи подану Генієм складну систему метафор, алегорій, згадок і посилань – читач не тільки стає свідком подорожі Данте й Вергілія, але стає на стежку особистісного метафізичного шляху.
Свідомість Данте створила унікальний за складністю вимір: вперше за всю історію людства світ уявного набув такого колосального, виняткового втілення. З XIV століття і до завершення XX століття «Божественну комедію» ілюстрували понад 80 разів. Матеріальність, яку надав автор виключно ефемерному виміру, лякає: можна тільки уявити, яке враження вона справила на сповнену містифікацій і відчуття жаху свідомість людини в середні віки. Абстрактне уявлення теософських засад й особистісного передчуття існування за межею смерті – отримало майже просторове втілення.
«Ніщо не вічне, я ж – на віки. Залиш надію, всяк той, що сюди сходить»
Серед усіх трьох частин циклу «Божественної Комедії» («Пекло», «Чистилище», «Рай») найбільшу систему образів формує саме Inferno. Структурність, майже фізичне втілення безкінечного жаху зробила із літературного опису фактичну культурну революцію. Залишаючи ідеї гуманізму як формальність, візіонерство Данте призвело до майже провокаційного акту: у творчості десятків художників його слова знайшли відображення в особистісному уявленні кожного автора, подані символи утворювали систему ще складніших алюзій.
Ілюстраторами поеми та її інтерпретаторами були найвидатніші з митців XV–XX ст.: Мікеланджело, Блейк, Роден, Гуттузо, Далі – це не повний перелік тих творців, розумом і серцем яких заволоділа концепція Дантівського Пекла. Мов вибухова хвиля, ці строки навічно заповнили простір колективного підсвідомого, залишившись у масовій культурі й медіа сучасності незгасним пломенем.
Не пройшовши посвячення крізь особистісну трагедію, твір Аліг’єрі залишався б відкриттям свого часу й взірцем майстерності володіння силою слова, але втратив би чуттєвість – єдину універсальну мову мистецтва. 34 пісні «Пекла» зумовили дві події: вигнання із Флоренції (загальновідомий наслідок політичної діяльності Данте – звинувачення в корупції) й особистісну втрату Музи письменника й політика. Архетипове зображення Беатріче Портінарі, відіграє таку ж вирішальну роль у масштабі створеного всесвіту. Фігура Вергілія: своєрідний взірець наслідування, якого Аліг’єрі запрошує бути не тільки орієнтиром, але й уособленням фактичної мети мистецтва – виразної цілісності, а також провідником на шляху вирішення власних етичних і глобальних, онтологічних, питань. Як персона Фрідріха Гельдерліна для Ніцше, так й Вергілій стає провідником Данте для виявлення й уніфікації рис власної особистості. Як Беатріче уособлює символ спасіння, так і Поет – аналітичне мислення, здатне знайти раціональне пояснення світу уявного й не потонути в його хтонічний природі.
Архітектоніка Пекла
«Тепер ми зайдемо в сліпі округи,
Сказав поет і на обличчі зблід,
Я буду перший, а ти будеш другий»
Дантівське уявлення про устрій світу формується на засадах неоплатонічної філософії, зокрема, вчення Діонісія Ареопагіта. Опис дев’яти кіл Пекла вважається однією з вершин світової літератури. Концепція Дантового Пекла підпорядкована головним тезам «Нікомахової етики». Згідно з Аристотелем, існує 3 види того, що уникають у вдачах: зіпсутість (ή κακία), непоміркованість (ή άκρασία), звірство (ή θηριότης) – саме з цих засадах Данте будує концепцію свого Інферно.
Вселенная Данте обусловлена астрономией Птолемея и христианской теологией. Земля – неподвижная сфера. Южное полушарие покрыто водой, не землей, и запретно для человека. В центре его – гора Чистилища, антипод Сиона. Две реки и две горы образуют на земном шаре крест. Под Сионом (но намного шире его) открывается и идет к центру земли перевернутый конус Ада, разделенный на суживающиеся круги, подобные ступеням амфитеатра. Кругов 9, их топография ужасна, состоит из руин; первые пять образуют верхний Ад, последние четыре – нижний – город с красными башнями, окруженный железной стеной. Внутри – гробницы, колодцы, пропасти, болота и пески; в вершине конуса – Люцифер, «червь, который пронзает землю».
– X. Л. Борхес. Девять эссе о Данте
Сандро Боттічеллі (Sandro Botticelli. 1445 – 1510) був першим художником, творчість якого досконало резонувала зі світом Данте. У розквіті Кватроченто він відходить від власної тенденції зображення язичницьких мотивів, завдяки якій заслужив визнання. Він настільки розумів геній Аліг’єрі, що втілив простір уявного в топографічну систему. Робота Боттічеллі, яка тривала з 1480 по 1495 рр., була розділена на дві частини: перша з найбільшою кількістю пергаментів (85) зберігається в Гравюрному кабінеті (Kupferstichkabinett Berlin) після об’єднання Берлінських державних музеїв; другий являє собою сім пергаментів і зберігається в Апостольських бібліотеках Ватикану (Bibliotheca Apostolica Vaticana) та належить до колекції шведської королеви Христини. Після закінчення робіт, створені на релігійну тематику живописні полотна набувають важкого, похмурого настрою. Зміна ускладнює перебування живописця в Флоренції, що здається майже фатальним наслідуванням біографії самого Данте. Він перший в історії європейського мистецтва здійснив прорив через сторіччя до принципів ілюстрації, які базуються на творчому діалозі з літературним джерелом.
Все знают, что общее деление поэмы троичное, и мы только что объяснили глубинные причины этого; с другой стороны, мы уже отмечали, что девятка – это число Беатриче, как мы это видим в «Новой Жизни». К тому же число 9 прямо связано с предшествующим, потому что его квадрат, можно его назвать утроенной троичностью, – это число ангельских иерархий, следовательно, число Небес, и оно же число адских кругов, так как между Небесами и Адом существует определенное обратное отношение симметрии.
– Рене Генон. Эзотеризм Данте. Глава VII. Символические числа
«Вже годі мріяти про зорю далеку,
Я тут, з човном, щоб вас перевезти
У вічний морок, в холоднечу, в спеку!»
Ежен Делакруа (Eugène Delacroix. 1798—1863) дебютує картиною «Човен Данте» (La Barque de Dante. 1822). Це полотно сучасники нарекли майже маніфестом нового мистецтва. «Човен Данте» – символ, філософсько-поетичне узагальнення ренесансного світогляду. Основну увагу в картині зосереджено на образах Данте і Вергілія, що трактуються з такою силою почуття, яку до Делакруа подібна тема в мистецтві знала лише в «Страшному суді». Композиція із групи людей, що чіпляються за човен у спробі врятуватися, є своєрідним омажем на «Пліт Медузи» (Le Radeau de la Méduse. 1819) Жеріко, свідком створення якого був сам Делакруа.
Поет Вергілій, який звик за багато століть до жахів цієї примарної Імперії, зосереджено споглядає за грішниками. Його не турбують ні страждання, ні судомні руки які дряпають борти човна. Флорентієць із жахом спостерігає за тілами, що знемагають від марних зусиль, із блідою, наче мармур, мертвою плоттю. У брудній піні багряне світло пекельного дня поступово згасає. Одна з проклятих душ, вигнута дугою на хвилі, мов жертва катувань, прив’язана до колеса – безсумнівно, є одним із найбільш яскравих доказів досконалості живопису Делакруа.
Крім поетичної уяви, властивої художнику й письменнику, автор володіє ще й внутрішнім відчуттям трансцендентного, яке має зовсім іншу природу. Він утворює композицію настільки майстерно й зухвало, що нагадує математичне бачення простору Мікеланджело, й винахідливістю, що викликає асоціації з Рубенсом. Ця робота випромінює дику силу, полум’яну, спонтанну інтенсивність. Замість звичного в традиційному стилі з майже монохромним колоритом, композиція створюється за допомогою невеликих мазків кольорів: білого, червоного, зеленого й жовтого. За словами студента Делакруа П’єра Андр’є, це використання кольору визначалося вивченням Делакруа оптичних градацій кольору веселки, «палітри творіння». Творча спадщина французького художника, що зазнала неабиякого впливу мистецтва Кватроченто, визначила розвиток багатьох художників XIX та початку XX століття.
Гюстав Доре (Gustave Doré. 1832 – 1883) – всесвітньо відомий французький художник, ілюстратор та скульптор, створив серію гравюр по дереву до твору Данте. Коли сучасники згадують «Божественну комедію», у свідомості відразу з’являється візуальний ряд створений Доре. Художнику було 23 роки (1855 р.), коли він уперше вирішив створити серію гравюр для видання. На той час він вже був найбільш високооплачуваним ілюстратором у Франції, автором оформлення до популярних видань Рабле і Бальзака, проте Доре не зміг переконати свого видавця Луї Хашета фінансувати такий амбітний і дорогий проект. Молодий художник вирішив сам оплатити видавничі витрати на першу книгу в 1861 році. Ілюстрації до «Божественної комедії» мали миттєвий успіх. Зараз, півтора століття потому, ці образи неймовірно актуальні й вражають естетичністю графічної техніки.
Характерні еклектичним поєднанням оголених фігур у стилі Мікеланджело, північних традицій пейзажу й елементів популярної культури, ілюстрації Доре вважаються одним із найбільших його досягнень – ідеальним поєднанням майстерності художника та неймовірної уяви поета. Як писали критики після публікації «ілюстрованого пекла»: «ми схильні вважати, що концепція та інтерпретація Пекла походять з одного й того ж джерела окультних та урочистих бесід Данте і Гюстава Доре, в яких міститься таємниця власного Inferno, дослідженого ними у всіх сенсах».
Вільям Блейк (William Blake. 1757—1827) заслуговує окремого, змістовного матеріалу – настільки величезний творчий спадок присвячений Данте залишив після себе майстер. 102 малюнки й сім гравюр, вважають найбільшим шедевром англійського художника, виникли зі складних обставин. На відміну від інших ілюстраторів, для Вільяма Блейка оформлення літературного твору дорівнювало власним коментуванням та інтерпретацією літературного елементу в світлі його власного творчого, візіонерського досвіду.
Хоча Блейк повністю визнавав авторитет Данте, образне прочитання відкриває шлях до незалежного творчого акту, здатного переглянути й змінити текст Аліг’єрі. Таким чином, аналіз «творчої свободи» Блейка вказує нам на захопливий метафоричний шлях, де крім низки радикальних розбіжностей, ми нерідко зустрічаємо естетичний ідеал, в якому твір мистецтва поєднує релігійний дух та універсальне знання.
Таким чином, підхід Блейка дозволяє нам переглянути «Пекло» із незвичної точки зору: з одного боку, в нас є постать великого письменника, а з іншого – художник, який перекладає мову поезії, перетворюючи її в самостійне творіння, здатне пролити світло на відповідні аспекти творчості й думки Данте.
Однією з характерних рис ілюстрацій Блейка є його манера зображення Данте та Вергілія. Замість того, щоб зобразити героїв формально – на картинах художника вони постають у вигляді прозорих, майже примарних образів. Зробивши цей вибір, Блейк відкрито заявляє, що його не цікавить історична реальність поетів, чи буквальний сенс подорожі Данте. На його думку, людське існування передбачає чітке розходження між метафізичним, не обмеженим матеріалізмом баченням, та зображенням, зумовленим історизмом й підкореним реалізму. Тільки першу онтологічну категорію, химерну площину уявного, Блейк мав намір втілити у своїх образах.
«Кохання, що кохать дає й коханим,
Мене взяло, вогнем наливши вщерть,
Що став моїм він, як ти бачиш, паном»
Арі Шеффер (Ari Scheffer, 1795 —1858) – відомий французький художник.
Ця картина зображує трагічну історію закоханих (Пісня V): момент, коли Франческа да Ріміні, яка читала роман, перериває поцілунок свого коханця, в той час як її ревнивий чоловік дивиться на сцену зради. В наступний момент він убиває обох. Драму створює контрапункт між ніжними обіймами пари на тлі драпірування та постаттю розлюченого чоловіка, готового оголити меч. Прокляті коханці Паоло та Франческа, сюжет, яким Шеффер займався понад тридцять років, залишаються найвідомішим зображенням цього художника та своєрідною іконою мистецтва дев’ятнадцятого століття. Ця картина була колись визнана одним із шедеврів століття.
Отримавши високу оцінку критиків, Шеффер був нагороджений Орденом Почесного Легіону після закриття Салону. Величезна популярність цієї роботи спонукала художника намалювати ряд варіацій у різних розмірах, іноді з ледь помітними змінами й модифікаціями. Хоча Шеффер протягом усієї своєї кар’єри мав чудову здатність до широкого спектра стилів (що розглядалось критиками як відсутність цілісності й нерішучість), його монументальні полотна протягом 1840-х років залишались, як правило, в його холодній, витонченій манері.
В V песне Данте заставил Франческу да Римини произнести бессмертные строки. Захоти только, какие слова вложил бы он в уста Аристотеля, Гераклита и Орфея в предыдущей песне! Намеренно или нет, их безмолвие усиливало ужас и соответствовало сцене. Бенедетто Кроче говорит: «В благородном замке, среди мудрецов и героев, сухая информация вместо утонченной поэзии. Восхищение, благоговение, печаль названы, но не изображены»
– X. Л. Борхес. Девять эссе о Данте
Данте Габрієль Росетті (1828 —1882)
Синтез волі та ніжності, що пронизує цю роботу, не залишилася непоміченою сучасниками Росетті. В праці «William Blake, a critical essay» (1868), Алджернон Свінберн ясно дає зрозуміти, що будь-яке переосмислення Блейком Данте має тепер також враховувати бачення Росетті:
«Перш за все художник, бачення якого слід вважати досконалим, демонструє спочатку красу зародження любові у світлі життя на землі, потім зображує пристрасть нетлінного бажання під язиками полум’я Пекла. Справа закохані притискаються один до одного, стискаючи руки; за ними решітка Альтанки відкривається на яскраве сонце й майже прозоре листя.; ліворуч силуети дрейфують серед вогнів у вітрі Пекла, бліді від постійного відчуття болю;. Блейк не зобразив нічого подібного: особливої ніжності в його задумі немає; він виходить з іншої підстави».
Картина виконана аквареллю в архаїчному стилі цього періоду творчості Росетті. Малюнок досить простий, кольорова палітра зовсім аскетична. Тільки довге золотаве волосся Франчески нагадує більш чуттєві пізні картини майстра. За словами художника Форда Медокса Брауна, митець почав картину імпульсивно: працюючи день і ніч, він зобразив композицію протягом тижня. Полотно було замовлено Хеленою Хітон, але Джон Раскін, який до того часу запросив у Росетті п’ять акварелей, одразу купив її. У листі він описував картину як «дуже похмурий малюнок: величний, але жахливий водночас». Не дивно, що Хітон відмовили від покупки картини, яку Раскін залишив у приватній колекції.
Ларс фон Трієр (Lars von Trier) відомий своїм унікальним світосприйняттям і порівнянням етичних і естетичних аспектів існування у власній творчості, провокатор та інтелектуал – Трієр від початку кар’єри у кінематографі виразно демонстрував свою слабкість до мистецтва Середньовіччя, особливо до аскетичного живопису Північного Відродження. Досить згадати «Меланхолію» (Melancholia. 2011) й цитування «Мисливців на снігу» (Jagers in de sneeuw. 1565) Пітера Брейгеля Старшого. В останній повнометражній стрічці «Дім, який побудував Джек» режисер цитує Данте з Блейком та Клімта з Делакруа. Наслідуючи с «Божественну комедію» Данте, він у власному стилі втілює найнижчій рівень Пекла та досконало відтворює картину Ежена Делакруа.
Олександр Макквін (Alexander McQueen. 1969 – 2010) став творцем культурного феномену, який публіка могла побачити в лондонському Іст-Енді: найбільший показ мод на Землі відбувся першого березня 1996 року. Осяяний свічками, хрестоподібний подіум на тлі вітражів задавав тон надзвичайної колекції «Dante. Autumn/Winter». Названий на честь Флорентійського поета XIV століття, який вперше представив алегоричне бачення потойбічного життя, показ був авторським коментарем до релігії, війни та невинності. Фламандські картини XIV століття – період, яким Макквін дуже захоплювався, – також знайшли свій вираз у розрізаних рукавах, гротескних силуетах і багатошаровому одязі, якій він створив, надихаючись естетикою вбрання фігур зображених на полотнах Яна ван Ейка та Ганса Мемлінга.
Мистецтво виконує функцію пекельного вогню спокути – кількарівневий пласт метафор Іnferno з часом позбувається біографічних, соціальних, релігійних штампів. Тільки відмовившись від обмеженого інструментарію бібліографічного сприйняття, можна відчути справжню велич генія Данте. Художники, чия світоглядна концепція була зумовлена різними історичними чинниками, відчували потребу звернутися до досвіду Данте: наслідуючи, заперечуючи чи вступаючи в діалог, вони здійснювали власну подорож до абсолюту виразності.
Сучасність зводить до певного стандарту навіть сферу чуттєвого: існування людини підпорядковане площині ефемерної, фіктивної свободи. Відчуття вищого порядку, як мовчазне кохання впродовж життя, навіть поза земним існуванням (любов до Беатріче), повага та принципове наслідування ідеалів (авторитет Вергілія), чисте співчуття або беззаперечна справедливість щодо людей довкола. Зупиняючись на шляху який веде до Ніщо, можна поринути в потаємні кола душі й обрати власний орієнтир.
Химерні образи Дантівського Пекла будуть існувати доки людство підтримує вогонь культури – як глобального конструкту, так і в структурі внутрішньої організації.
Автор: Анастасія Плашевська
