Фрідріх Гільшер

Петер Банн: «Рейх» Фрідріха Гільшера

Уже на заключному етапі спільної з Гільшером роботи над журналом «Der Vormarsch» у націонал-революційного публіциста та письменника Франца Шаувеккера [1], котрий був другом Гільшера попри різницю в дванадцять років (не в останню чергу завдяки спільній зацікавленості в китайській культурі, історії та політиці [2]), виникла ідея щодо оформлення «теології Рейху», що він власне й запропонував Гільшеру [3]. Подібні міркування явно виходили за межі суто політично зумовленого націоналізму, вони корінилися в історичному досвіді та змінах світової історії від початку століття, радикально відобразившись на націонал-революційних колах та їхньому баченню обрисів майбутнього. Крах вільгельмівської імперії й поява на обрії всесвітньої політики нових сил, що постали у 1917/1918 роках, ще більше впевнювали у тому, що «на базі одної лиш Німеччини неможливо збудувати могутню державу, не кажучи вже про глобальний рівень» [4]. Це фундаментальне і, поруч із тим, болісне розуміння привело до певних стратегічних змін орієнтирів на політичному рівні – красномовним виразом цих тенденцій став заклик Гільшера «За пригноблені народи!» та часті міркування про німецько-радянський союз проти «світового панування» Заходу.

Кульмінацією цих роздумів стало посилення наднаціональної візії «великих просторів» континентального чи навіть глобального масштабу, що відобразилося в останніх кульмінаційних моментах праці Ернста Юнґера Трудівник: панування і ґештальт 1932 року та вільно поширюваної до початку 1935 року книги Ернста Нікіша Третя імперська фігура, у яких відобразилася смілива спроба зобразити «інший модерн».

Будучи занадто радикальними, окрім суто політичного обґрунтування ці зміни орієнтирів та прогнози вимагали ще й метафізичних підвалин. Політична конфронтація між народами була подолана, боротьба інтелектуальних принципів мусила замінити собою боротьбу національних інтересів – таким був лейтмотив буржуазного націоналізму, що виник в ХІХ столітті. Виходячи з цих міркувань, поняття «німецькості» чи «германства» припинило бути пов’язаним перш за все з походженням, расою, територією чи іншими координатами матеріального світу, але розцінювалося радше як форма існування душі, діаметрально протилежна «імперіалізмові», «буржуазності», «Заходу», з якими їй доводилося боротися в смертельній битві за «пануванням на землі» [5]. Неминучість цієї боротьби поставала в ідеях багатьох консервативних революціонерів, на перших етапах – дуже розпливчасто і в найрізноманітніших інтерпретаціях, в образі «рейху»[6], що співпадав в «німецьким рейхом» Гогенцоллернів та мав принаймні спільну назву з республікою, створеною у результаті революції 1918 року. У цих умовах теза Шаувеккера про «теологію рейху» була формулюванням поточної необхідності: метафізичного, а також систематичного підґрунтя того, що здавна було стержневою темою для низки спільнот і журналів націонал-революційного спектру на політичному рівні.

Дьольциг початку ХХ століття

Гільшер вирушив до Дьольцигу в 1929 році з твердим наміром використати цей перепочинок для вираження пропозиції Шаувеккера і, поруч із тим, систематизації своїх власних ідей з цього самого приводу – ідей, котрі він дуже давно плекав. Перш за все, Гільшер зміг повернутися до фундаментальної підготовчої роботи з філософії історії, проробленої в рамках Selbstherrlichkeit…, озброївшись досвідом, який він отримав у журналістській роботі в редакції «Arminius» і «Der Vormarsch». «У дольцигських лісах я блукав своїм “Рейхом”» [7], скаже пізніше Гільшер, посилаючись на той факт, що він чудово спланував намір провести сім місяців – з літа 1929 року по весну 1930 року – в нижньолужицькому плебанії, перериваючи роботу над книгою лише на кілька лекційних турів та участь в легендарній конференції «Mittelstelle für national Publikistik» [8] в Ейхгофі, що в Нижньому Рейні, наприкінці літа 1929 року; рукопис, за словами Гільшера, «був готовий навесні 1930 року» [9]. Нарешті, у 1931 році книга вийшла друком. Необхідність написання книги Гільшер окреслив наступними пропозиціями, що спиралися на досвід конкретної ситуації того часу:

«Ніхто з шанованого панства в Німеччині не знає, що робити. Всі підозрюють, що тут закопано таємничу вибухову речовину, але всі бояться її чіпати й сподіваються використати всі наявні ресурси для запобігання шкоди. Та ніхто не вірить щиро в ці ресурси, вони не є глибоко переконаними в тому, що знаходяться на краю жахливої небезпеки.

Фото 1930 року

Вони й гадки не мають про її природу. Ні чужинці, що панують над нами, ні тутешні правлячі еліти не можуть навіть уявити межі лиха, що насувається; та вони чудово усвідомлюють, що не здатні його стримати» [10].

Всепроникній невизначеності епохи, зумовленій, на думку Гільшера,  всесвітнім поступом Заходу на чолі з Америкою, ідеалом для якої виступав торгівельний тип мислення та цивілізації, він протиставляв «людей глибин» та їх «простори душ» [11]. Оскільки в них палає

«Одна й та ж певність усвідомлення життя як божественної ідеальної єдності, де зливається необхідність і свобода волі, війна і мир. Ця певність відкриває внутрішній взір; вона дає змогу розгледіти Божественне як сукупність блукаючих душ, тисяч переплетених кілець, викуваних силами зірок й чудесами живої землі, котрі постійно кружляють навколо прихованого центру. Історія стає видимою в міру прояву божественного, в нескінченній мінливості розгортається незмінна вічність» [12].

На цьому Гільшер утверджував свій бунт проти сучасного світу, спротив внутрішньої сутності всюдисущій тиранії матеріалізму. Для нього центром повстання була жива ефективність міфу про Рейх, походження якого він зводить до «Ерміна» (тобто Армінія, або Германа Херуска). Відштовхуючись від тієї епохи, він вибудував широку панораму історії Рейху, вбудувавши в цю своєрідну інтерпретацію історії не лише – а радше не в першу чергу – аспект «мистецтва правити», але й явний акцент на «внутрішній сутності». Він не обмежував свою історичну панораму «німецьким» чи навіть суто європейським простором у більш вузькому сенсі, але зв’язав її з культурними та історичними подіями в Японії, Китаї, Індії, Ізраїлі, Єгипті, Персії, Аравії, Африці та інших культурних зонах, аби обґрунтувати висунуті претензії [13]. Зрештою, що не менш важливо, тут ми можемо спостерігати плоди інтенсивного вивчення цих просторів «народних душ», що здійснювалося ним в контексті роботи над журналами «Arminius» та, насамперед, «Der Vormarsch».

Тому трактувати гільшеровий Рейх як суто політичну книгу означає неправильно розуміти автора та його наміри щодо вибудови «теології рейху», натхненні Шаувеккером. Чаруючою мовою Рейх обґрунтовує тотальність абсолютно «нового Порядку», котрий вбачається Гільшером у радикальній альтернативі сакралізованої європейської держави, котра «мусить бути як Державою, так і Церквою водночас», чиїм «вищим Покликанням» є «як панування, так і священицьке служіння», тобто «втілення як Могутності, так і Внутрішньої Сутності Рейху», з логічним наслідком у тому, що «духовна та державна структура (…) мають віддзеркалювати одна одну зверху донизу»[14]. Подібні ідеї говорили про безкомпромісну відмову не лише від політики як державної стратегії веймарських партій чи їх радикальних опонентів як справа, так і зліва, але, в кінцевому підсумку, про відмову від політики як самостійної категорії людської дії взагалі. Натомість він вимагав побудови виключно сакрального, хоча в жодному разі не заснованого на християнстві, ієрархічного Порядку.

У двох останніх розділах під назвою «Завдання» та «Служіння», котрі в сукупності займають близько 30 сторінок, Гільшер спробував подолати розрив між сьогоденням та образом священного Порядку Прийдешнього Рейху, вказуючи на шляхи до його досягнення. Ці два розділи мають стати «дороговказом на шляху від віри та історії перших 350 сторінок до практичної політики» [15]. По-перше, він заявив про «однакове несприйняття: як справа, так і зліва» з політичної точки зору цієї «нової Благої Вісті» [16]. Як джерела цього несприйняття з боку більшості він явно й різко критикував «масову метушню націонал-соціалістів та комуністів», а також всіх тих, хто «чекає на появу нового народу» із одного з цих напрямків [17].

Натомість, аби реалізувати свій задум, він спирався на кола, «що постали спонтанно, збираючи докупи осіб однакової одержимості та впевненості» і оформилися, не в останню чергу завдяки посиланням на книги Франца Шаувеккера Aufbruch der Nation та Deutsche allein, а також Авантюрному серці Ернста Юнґера, в невеликих, проте заколотницьких групах «нових націоналістів» [18].

Українське видання «Авантюрного серця»

Ці люди, які долучаються до подібних кіл, не є частиною натовпу, поглиненого організаціями та їх структурами – це самотні, покинуті, ті, то був викинутий з буржуазного суспільства та ті, хто добровільно пішов з нього. Вони натрапляли один на одного самостійно, без необхідності знайти однодумців:

«Ви не знали один одного й не шукали. Самотньо слідуючи поклику, який ніхто не бажав почути, ви прямували за ним в покинутість, ви відкинули вигоду, у вас не було ані супутника, ані любові – ви одержимі. Ви не чекали, що ось так, на самоті зустрінете іншу живу істоту. Ви чекали кінця.

І в ту мить, не раніше й не пізніше, життя наше дивує нас брязкотом зброї посеред безкрайньої пустелі. Ми знаходимо мандрівників на тому ж шляху, посеред розпечених каменів та під пекучим сонцем – раптово вони опинилися саме тут; і їхній подив є не меншим, аніж наш. Відтак, цей поклик досяг обраних одночасно і змусив їх вирушити в путь» [19].

І далі:

«Людей цього кола можна знайти всюди. Ваше оточення нічого не знає про них; але вони знають про своє Покликання» [20].

Гільшер від самого початку вважав розпад Веймарської держави однією з «передумов» для можливості кола розпочати свою працю. Коло «радіє від цього розпаду», оскільки він «рятує його від втручання в поточну ситуацію» і, відтак, від політичної активності в сьогоденні. Ті, хто атакує поточні політичні сили, лише посилює їх, але ті, хто залишає ці сили наодинці, пришвидшує мить їхнього самогубства. Це «служіння майбутньому: залишити сучасність наодинці з нею самою» [21]. Це ставка на час та тривалу перспективу. Ніщо не дозріває за мить, все зростає поступово, і потрібен час, аби «зібрати плоди» Внутрішньої Сутності, нової Сповіді, котра даватиме відповідь на поточну мить занепаду [22], тому терпіння є «найвищою чеснотою тих, хто прагне змінити» [23].

Вирішальна мить, про підготовку якої йдеться в книзі, означає не що інше, як «повне знищення порядку і благ сучасності», тому саме зараз настав час «полишити ті безнадійні думки, котрі все ще воліють врятувати те, що можна було б врятувати» – оскільки «рятувати уже нічого» [24]. Лише з цієї послідовної та осмисленої руйнації можна здобути «свободу від Заходу», його цінностей і уз, і, відтак, руйнація стає необхідною передумовою для появи «Порядку, в якому люди Рейху могли б здолати епоху земних воєн». Структура і границі цього порядку постануть «з двох тисяч років видимої історії Рейху» і, більш того, проростуть через таємні осередки кола, котрі «в розпалі наростаючої руйнації невпинно справляли своє Служіння» [25]. Не має значення, «три роки чи три тисячі років мине, перш ніж битва за свободу, котра ведеться тут і зараз, добіжить свого кінця» [26] – у тих категоріях, в які на ту мить проник Гільшер та які він відтворив у Рейху, порядок виміру часу та простору має другорядне значення. Оскільки «внутрішні блага (…), котрі належать не Заходу, але Рейху» і попри будь-що продовжують мати цінність, були пов’язані з ним трансцендентною природою, вони існували «незнищенно» в усі часи та в усіх просторах [27].

Саме ці останні розділи Рейху, в яких містяться стратегічні міркування, Гільшер піддав ретельному перегляду в своїй автобіографії двадцять років по тому, не в останню чергу під впливом досвіду, здобутого в нацистську епоху. Проте, ця самокритика була спрямована не на тезу про формування елітарного кола та його незамінного трансцендентного орієнтиру, але радше на спробу об’єднати цю мету з амбіціями поверхнево-політичного характеру. У заключному розділі книги він говорить наступне: бажання «творити державу в безнадійні часи – безглузде й неправильне починання» [28]. Озираючись назад, Гільшер визнає себе «винним у наявності волі окремих осіб до держави в ті часи саме через цю книгу» [29]. Ці самокритичні уривки мають стосунок до подальших змін в його розумінні «держави» й «мистецтва правити», важливі для його власної практики та практики його кола після 1945 року, що буде розглядатися нами пізніше.

Однак спершу, під час Дьольцигського періоду, – принаймні тимчасово, – за створенням рукопису Рейху слідували подальші практичні кроки, котрі перебували під сильним впливом наміру перевести «мистецтво правити» в практичну площину. Коли Гільшер повернувся до Берліну, Шаувеккер висунув ідею про створення нового журналу, котрий мав би послужити каталізатором для «відгуків» та «реакцій» на майбутню книгу. У той час Гільшер вже більше покладався на особисті зустрічі, аніж на публікації для пошуку нових соратників, але після недовгих вагань погодився на цей проект [30].

У жовтні 1930 року Гільшер відкриває видавництво «Das Reich» [31] як філію націонал-революційного «Frundsberg-Verlag», свідомо посилаючись на назву книги, яка тоді ще не вийшла друком. У тому ж місяці було опубліковано перший номер однойменного, знову ж таки, журналу, що планувався як щомісячне видання. У редакторській передмові під назвою «Останні роки» Гільшер в черговий раз відтворив свої ключові заяви, перетворюючи «внутрішню сутність та мистецтво правити» на програмні пункти усього видання та заявляючи, що вирішальна мить, котра от-от настане, буде

«куди глибшою за будь-які інші вирішальні миті, що траплялися в історії до сих пір. Усі сили були залучені саме для цієї миті. На шляху до неї Сповідь та Мистецтво Правити зливаються, уможливлюючи постання Рейху» [32].

У цій статті Гільшер озирався на шлях, пройдений націонал-революційною журналістикою та пов’язані з нею зусилля по формуванню кола в тому сенсі, який він надавав цьому поняттю. Доти він мав справу перш за все з трьома журналами, які він сам вважав ідеальними попередниками «Das Reich» і, в ту ж мить, необхідними етапами логічного шляху розвитку:

«Найстаріше видання “Die Standarte” було першим проявом нових одкровень і нової волі – у 1926 році. Зібрати союзу не вдалося, та дехто відгукнувся на цей клич. “Arminius” не шукав таких уз. Він вривався в хаотичну сучасність, і тому мав на меті розпалити полум’я. То був не шлях, але погода. Натовп розбігся, але окремі особистості змогли прокинутися. “Der Vormarsch” уже не потребував суспільної водойми, з якої доводилося виловлювати рибу. Люди невидимого ядра уже знайшли один одного» [33].

Новий журнал мав дуже перспективний початок щодо тем та авторів. У ньому оживали найбільш ефектні риси «Vormarsch», оскільки на перших етапах видання «Das Reich» функціонував у якості форуму, де найкращі та найвідоміші автори націонал-революційного спектра перетиналися в інтелектуально захоплюючій та стимулюючій зустрічі з добре обізнаними репортерами та експертами з антиімперіалістичних рухів Азії та Аравії. У найпершому номері Ернст Юнґер, цитуючи відомі слова Гьольдерліна про нерозривний зв’язок небезпеки й божественної присутності, закликав прийняти героїчне життя, котре визнало б у «незламності» безсмертя [34]. «Рейх – то не стільки певна територія, як німецька ідея, і тому німецька реальність і кривава жертва в заклинання її символів є визнанням її цінності в нерушимому світі» [35]. Фрідріх Вільгельм Гайнц писав у тому ж номері про «Рух у просторі», Фрідріх Георг Юнґер про «Революцію і диктатуру», Ернст фон Заломон про «Мистецтво ризику», Франц Шаувекер про «Кристал» і Хайш М. Н. Челебі – представник вахабітської ісламської громади в Берліні [36] – про «Арабський визвольний рух». Дві гільшерові рецензії на книги закінчували перший випуск.

Для наступних випусків журналу Гільшер також неодноразово задіював відомих авторів з кола націонал-революціонерів: кілька разів Ернста Юнґера, знову і знову Франца Шаувеккера, дещо рідше участь приймали Фрідріх Вільгельм Гайнц, Ернст фон Заломон, Курт Хотцель, Вернер Крайц (коло Vorkämpfer), індійський пандіт Тарачанд Рой та китаєць Чао Вень. За зовнішнім виглядом «Das Reich», надрукований в форматі А5, нагадував ліво-буржуазну «Weltbühne» Карла фон Осецького, що була одним з найяскравіших прикладів політико-літературної журналістики веймарського періоду. Секція «Поступ народів», що велася в журналі «Der Vormarsch», була продовжена в журналі «Das Reich» публікацією низки іноземних авторів, куди поступово додавалися повідомлення про європейські національні рухи і рухи за автономію [37]. Однак починаючи з п’ятого номера, що вийшов у лютому 1931 року, зовнішній вигляд журналу став набагато менш вибагливим: відтепер друкувалася лише титульна сторінка, а інші сторінки копіювалися за допомогою гектографу, тому формат довелося міняти на А4. Гільшер свідомо прийняв це погіршення, що було необхідним через фінансові труднощі, оскільки це дало йому можливість повністю присвятити себе змісту номерів, без урахування витратних за часом заходів по збору коштів та трудомістких розміщень реклами [38].

Журнал, на який орієнтувався в плані стилю Гільшер

Надалі «Das Reich» все більше й більше формувався особисто Гільшером. Частка статей, написані безпосередньо ним, неухильно росла, а число сторонніх авторів поступово зменшувалося. Тематика «Das Reich», котрий продовжує з’являються щомісяця, відтепер характеризується здебільшого докладними коментарями про поточні внутрішні та міжнародні політичні події з переважанням у бік «мистецтва правити» та спробам хоч якось втрутитися в поточну політичну ситуацію – навіть якщо єдиним способом такого втручання був різкий коментар.

Гільшер знову й знову дбав про те, аби викрити «поверховість» націонал-соціалізму і комунізму, критика яких має розкрити шлях до дійсно радикальної реорганізації, нездатної піти на компроміс з існуючою системою. Зокрема, політика NSDAP розглядалася як «буржуазний батіг» та приклад «дитячої брехливості» [39]. І навпаки, він звинувачував комуністів у «ненависті пацифістських мас до одиноких воїнів (…) заздрості психічно хворих до обдарованих, (…) неповазі до цінностей серця» [40].

У журналі час від часу з’являлися різноманітні політичні коментарі, здебільшого пов’язані з поточними подіями, та перш за все він надавав простір численним рецензіям Гільшера на широкий спектр нових публікацій в політичній, а також літературній, культурній та релігійно-ідеологічній сферах. Номери «Das Reich», що виходили протягом цих двох з половиною років, є не тільки важливим джерелом для розуміння розвитку інтелектуальних позицій Гільшера та його кола, що уже поступово формувалося на той момент; вони також надають вичерпну політичну та літературну хроніку останньої фази веймарського періоду, політичних течій та інтелектуальних дебатів в республіці, куди Гільшеру не раз вдавалося «втручатися» разом з «Das Reich», попри всі недоліки в економічній сфері видавничої діяльності, пов’язаної з журналом.

У той період, однак, видавнича діяльність Гільшера не обмежувалася роботою виключно над його власним журналом. У 1930 році він опублікував есей у збірнику Krieg und Krieger, опублікованому Ернстом Юнґером, де можна знайти тексти, зокрема, Фрідріха Георга Юнґера та Ернста фон Заломона, під назвою «Велика трансформація», в якому намагався вивести метафізичне значення війни та військового досвіду. Аж до 1934 року у різних збірниках, опублікованих Францом Шаувеккером, Вульфом Блеєм, Куртом Хотцелєм, Гьотцем Отто Штоффрегеном та Гансом Трьобстом з’являлися нові статті Гільшера, за допомогою яких він намагався розширити журналістську основу своїх ідей та, поруч із тим, їхній зміст, продовжувати розширювати та обґрунтувати ідейний багаж [41].

Уже будучи редактором «Der Vormarsch», а пізніше – редактором свого власного журналу, Гільшер неодноразово отримував запрошення виступати з лекційними турами по всій Німеччині, які він приймав здебільшого дуже двояко. З одного боку, окрім впливу через друковане слово, його все частіше приваблювала «жива зустріч» з людьми, з іншого ж боку він продовжував любити повністю зосереджуватися на собі в оточенні численних книг, ігноруючи людей довкола [42]. Гострота питання про Гільшера як лектора значно посилилася після того, як його довгоочікувана книга Рейх була нарешті опублікована у 1931 році, одразу ж викликавши надзвичайно жваву реакцію в пресі майже всіх політичних напрямків республіки. В ту мить Гільшер отримував величезну кількість запрошень на лекції і дискусії по всій Німеччині. Як автор, він раптово став відомим завдяки цій праці, і тепер люди шукали можливості обмінятися з ним ідеями. «Відгуки» та, перш за все, «реакції», здавалося, з’явилися саме зараз, і реалізація його ідеї активного змовницького кола борців за рейх здавалася тепер близькою, як ніколи. Він міг тішитися першими плодами своїх зусиль. Протягом наступних півтора років Гільшер проводив безліч зустрічей та дискусій по всій країні, уже не обмежуючись політичним спектром націонал-революціонерів, але виходячи далеко за його рамки [43].

У цьому контексті також сформувалися контакти Гільшера з такими протилежними й ворогуючими течіями, як юдеї та групи прибічників фолькіше-орієнтованої релігійності. Ще в 1930 році Гільшер зустрів Мартіна Бубера, відомого єврейського релігійного філософа, з яким підтримував контакти до самої смерті, перервані лише в роки нацистського правління [44], тоді як під час релігійного семінару на початку січня 1933 року, влаштованого «Bund der Köngener», він «вирівняв» це знайомство зустріччю з релігієзнавцем та індологом з Тюбінгена, професором Якобом Вільгельмом Гауером. Гільшер прочитав там лекцію на тему «Рейх як перманентна реальність та історична мета», де зображував німецьку ідею життя, втілену для нього у вічній і непорушній «ідеї Рейху». Ідея Рейху завжди була присутньою, хоча й приховано, в німецькій історії, але інші історичні держави, такі як Китай чи Рим, засновувались на більш чіткій релігійно обґрунтованій ідеї, тому зараз головною метою є поширити ідею німецького рейху та допомогти їй прорватися до прийдешньої революції. Необхідною умовою для цього є формування «інтелектуального генерального штабу»: у стислій формі ця лекція відтворювала усі істотними постулати, висунуті Гільшером у його книзі.

Сіоніст Бубер
Антисеміт Гауер

Незабаром після робочої конференції в Касселі та одразу після призначення Гітлера канцлером було опубліковано останній випуск журналу Гільшера. Після четвертого випуску третього року «Das Reich» перестав з’являтися – «не через брак грошей, – як пізніше писав Гільшер, – але тому, що я не хотів ані поклонятися брудному натовпу, ані дозволяти їм забороняти мене» [45]. Гільшер одразу ж визнав, що зіштовхнеться з забороною і переслідуванням в нових умовах, якщо продовжить говорити публічно, не визнавши нового пана – «брудний натовп», як він бачив керівництво NSDAP – і перейшов до особистого спілкування з послідовниками. Ба більше, тимчасовий арешт Фрідріха Вільгельма Гайнца, відомого націонал-революціонера та дописувача журналу «Das Reich», проведений 28 лютого 1933 за наказом командування SA, змусив його усвідомити небезпеку, що нависала відтепер і над Гільшером особисто. Настав час шукати нові шляхи, аби продовжувати «втручатися в гру» й реалізувати власне бачення «Рейху», єдності «внутрішньої сутності та мистецтва правити» й подолати німецький конфлікт Духу і Влади.

У цьому контексті, однак, плани Гільшера випустити другий том Рейха провалилися. Його головним завданням було подальше розширення і поглиблення метафізичних і теологічних основ книги, виданої в 1931 році. У 1934/1935 роках було створено низку окремих текстів, котрі призначалися для подальшого включення в другий том. З-поміж іншого, вони зачіпали питання релігійно обґрунтованої епістемології, містицизму чисел та значення певних «мистецтв» (= сфер людської діяльності). Після створення близько 80 сторінок машинописного тексту Гільшер покинув роботу над проектом Рейх ІІ – ймовірно через трудомісткість роботи свого кола в рамках опору та поступового формування майбутньої «церкви». Знання, набуті в ході цієї роботи, пізніше частково відтворюватимуться в богословських трактатах «Незалежної вільної церкви».


[1] Щодо біографії та творчості Франца Шаувеккера див. окремий параграф у біографічному додатку до Армін Молер. Консервативна революція в Німеччині 1918-1932.

[2] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 117-125.

[3] Ibid. – S. 162.

[4] Otto Ernst Schüddekopf. Nationalbolschewismus in Deutschland 1918–1933. – S. 246.

[5] Ibid. – S. і далі.

[6] Див. Hans-Georg Meier-Stein. Die Reichsidee 1918-1945.

[7] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 185.

[8] Щодо цієї конференції, неодноразово описаної в літературі, де приймали участь поруч з Гільшером Бруно фон Заломон,  Фрідріх Вільгельм Гайнц,Ернст Юнгер та інші, див. враження Гільшера в Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 174-180 та Susanne Meinl. Nationalsozialisten gegen Hitler. – S. 157.

[9] Див. Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 185.

[10] Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 9.

[11] Див. Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 52.

[12] Ibid. – S. 52.

[13] Ibid. – S. 234-289.

[14] Ibid. – S. 373.

[15] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 185.

[16] Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 351.

[17] Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 352.

[18] Див. Ibid. – S. 353. Посилання на книгу Шаувеккера Deutsche allein, що вийшла друком лише у 1931 році, вказує на те, що останні два розділи Das Reich були дописані уже після основної фази створення книги, що протікала у 1929-1930 роках у Дьольцігу, хоча книга була виданою у тому ж 1931 році. На цей факт вказує також гільшеровий лист до Ернста Юнґера від 27 березня 1930 року, у якому він говорив про роботу над книгою: «Моя догма просувається чудово. Вона щодня стає все мудрішою і всеосяжнішою. Проте, у мене ніяк не вийде закінчити її до Остари».

[19] Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 353.

[20] Ibid. – S. 355.

[21] Див. Ibid. – S. 356.

[22] Див. Ibid. – S. 365.

[23] Див. Ibid. – S. 368.

[24] Див. Friedrich Hielscher. Das Reich. – S. 368.

[25] Ibid. – S. 373; в іншому місці Гільшер говорить про «імперські осередки» (S. 370).

[26] Ibid. – S. 380.

[27] Ibid. – S. 369.

[28] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 185.

[29] Ibid. – S. 187.

[30] Ibid. – S. 191.

[31] Це видавництво було офіційно зареєстроване 1 жовтня 1930 року в Берліні.

[32] Friedrich Hielscher, Die letzten jahre. Das Reich, 1 jg. (1930/1931), Heft 1.

[33] Ibid.

[34] Див. російський переклад статті «Нерушимое» у виданні Эрнст Юнгер. Националистическая революция.

[35] Там само.

[36] Щодо Челебі див. Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 132-137.

[37] Див. G. Dietwede, Belgien und die Flamen. Das Reich, 2 jg. (1931/1932), Heft 7 та P. O’Managhan, Irische Bunde und politische Gruppen . Das Reich, 3 jg. (1932/1933), Heft 1/2.

[38] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 192.

[39] Friedrich Hielscher, Die letzten jahre. Das Reich, 1 jg. (1930/1931), Heft 1.

[40] Ibid.

[41] Бібліографічні подробиці висвітлено в додатку до праці Арміна Молера.

[42] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 198.

[43] Враження від цих подорожей та їхнє значення описано в Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 198-250.

[44] Friedrich Hielscher. Fünfzig Jahre unter Deutschen. – S. 222-233.

[45] Ibid. – S. 192.

Автор: Петер Банн

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись