«Maiori forsan cum timoré sententiam in me fertis, quam ego accipiam», – слова Джордано Бруно після винесення йому смертного вироку.
Ми маємо намір поговорити про роботу Джордано Бруно (1548-1600) De Vinculis In Genere, написану близько 1588 року. Ця коротка й не до кінця завершена робота, назву якої можна перекласти Про зв’язки в цілому, мала значний вплив на розвиток політичних наук і політичної філософії.
Джордано Бруно, Бруно Ноланець (Філіпо Бруно при народженні) народився у 1548 році в місті Нола, біля Неаполя, в сім’ї солдата Джованні Бруно. В 11 років батьки привезли його до Неаполю, де при Августиніанському монастирі він зайнявся вивченням літератури, логіки та діалектики, і крім того відвідував лекції в Studium Generale. В 15 років Бруно вступає в монастир Святого Домініка, а ще через 2 роки приймає постриг в монахи та ім’я Джордано, в честь свого вчителя, метафізика Джордано Кріспо. В 1572 році стає католицьким священником. Під час перебування в Неаполі Джордано Бруно набуває популярності у зв’язку з його надзвичайною пам’яттю і здійснює поїздку в Рим, в ході якої демонструє свої здібності папі Пію V і кардиналу Ребія. Згодом він стверджував, що папа прийняв присвячену йому роботу Бруно Про Ноїв Ковчег. Коли Бруно перебував в монастирі, у 1575 році йому висунули підозру в читанні заборонених книг та захисті аріанської єресі, у зв’язку з чим розпочинається розслідування. Не чекаючи результатів Бруно переїжджає до Риму, а потім рухається далі – Генуя, Турін, Венеція. Врешті, в 1578 році він переїжджає в Женеву і приймає кальвінізм. Через рік його зараховують в Женевський університет, проте на диспуті знову звинувачують у єресі, цього разу з боку кальвіністів.
З Швейцарії Бруно перебирається в Тулузу, там в 1580 отримує титул Magister artium в теології і читає лекції з філософії і та De Anima Арістотеля. У 1581 році переїжджає до Парижу, викладає в Сорбоні. В Парижі публікуються його перші роботи з мистецтва пам’яті (De Umbris Idearum). Також він читає лекції по Ars magna Раймунда Луллія.
На Ноланця, знову ж через його феноменальну пам’ять, звертає увагу Генріх ІІІ, король Франції, останній з дому Валуа, відомий своїми гомосексуальними тенденціями, гедонізмом та інтересом до магічних практик (достатньо зазначити, що в башті Венсенського замку, де жив король, постійно зберігалися кабалістичні таблиці, дзеркала для викликання духів, шкіра дітей, покрита магічними символами та інші подібні артефакти).
Король, як і багато хто з придворних, вважав пам’ять Бруно наслідком магічних практик, але останній переконав його у тому, що завдячує таким здібностям виключно мнемотехніці та добре зорганізованим знанням.
Це був період Генріха після Варфоломіївської ночі і його втечі з Польщі. Генріх допустив Бруно до свого двору, відтак в останнього з’явилися час і ресурси для роботи. В якості вдячності Ноланець присвячував королю свої роботи, в їх числі й Ars Memoriae – основну і найважливішу роботу з мистецтва пам’яті, вартої уваги й зараз.
Проте, неспокійний характер Джордано Бруно не дозволяв йому залишатися на місці – він надто сильно конфліктував з прихильниками Арістотеля, настільки, що попри життя при дворі короля був змушений покинути Париж в 1583 році, на щастя, з рекомендаційними листами від Генріха.
Далі Ноланець відправляється до Лондону, де під покровительством французького посла Мішеля де Шатонефа бере участь в дипломатичних іграх, потім їде в Оксфорд, але і там вступає в конфлікт з місцевими професорами через коперніканську систему, тож повертається назад до Лондону. Бруно був знайомий з поетом Філіпом Сіднеєм і присвятив йому дві книги, також він активно контактував з іншими учасниками герметичного оточення Джона Ді.
Під час свого перебування в Англії Бруно міг контактувати і з самим Ді. Хоча це припущення і не підтверджене документально, але сумнівно що вони не знайшли би одне одного – принаймні Бруно точно був знайомий з роботами Ді і (доволі безуспішно) консультував Єлизавету і її двір, у тому числі Френсіса Бекона, з приводу системи Коперніка: оскільки Ді був придворним астрологом, ймовірність того, що вони перетиналися, лишається доволі високою.
До речі, Бруно вдалося переконати в користі геліоцентричної системи Гільберта – основоположника вивчення магнітних властивостей тіл. Англійський період був дуже продуктивним – з’являються космологічні трактати La cena de le ceneri, De la causa, principio et uno, De l’infinito, universo et mondi а також Lo spaccio de la bestia trionfante і De gli eroici furorі.
Деякі дослідники висувають версію, що перебуваючи при дворі Єлизавети Бруно під покровительством Френсіса Волсінгема паралельно займався шпіонажем за католиками, ховаючись за виразним польовим псевдонімом «Henry Fagot». (Fagot, крім назви музичного інструменту і побутового позначення людини з сексуальними девіаціями, має для нас і етимологічну важливість – fagot означає в’язанку, вузелок, а також охапку дрів і фасцію; to fagot в староанглійській – в’язати вузелки, а ще – спалювати на вогнищі, саме в сенсі спалення єретиків).
У 1585, після того як натовп напав на французьке посольство в Лондоні, Бруно повернувся в Париж, проте й там застав нестабільну політичну ситуацію. Ба більше, його 120 тез проти Арістотеля і памфлети проти математика Фабріціо Моденте зробили йому погану репутацію.
В 1556 Бруно їде в Німеччину. Йому не вдалося отримати бажане місце в Марбурзькому університеті, проте він отримав дозвіл викладати в Віттенберзі, де читав лекції по Арістотелю протягом двох років. Інтелектуальний клімат змінився, і в 1588 Ноланець переїхав до Праги, де на короткий час потрапив під покровительство найбільш ексцентричного з королів-магів Європи – імператора Рудольфа ІІ Максиміліана, і навіть отримав від нього 300 талерів. Деякий час Бруно був професором в Гельмштадті, але його екскомунікували лютерани.
Саме в цей період були написані важливі роботи на латині, присвячені другу і секретарю Бруно – Джироламо Беслеру – De Magia, Theses De Magia, De Vinculis In Genere.
Всі ці роботи або були переписані, або записані Беслером і дійшли до нас саме в такому вигляді. У 1591 році на франкфуртській книжковій ярмарці Бруно отримав від венеціанського патриція Джованні Моченіго запрошення відвідати місто каналів. Моченіго хотів пройти навчання мистецтву пам’яті, а крім того згадав про вакантну кафедру математики в Падуанському університеті. Бруно здавалося, що інквізиція втрачає свою силу, Венеція ж була в цьому плані найліберальнішою частиною Італії – але повернення на півострів стало фатальною помилкою. Спочатку Бруно відвідав Падую, трохи повикладав там і без жодного успіху намагався зайняти кафедру математики, яка, до речі, дісталася Галілео Галілею через рік. На запрошення Моченіго Бруно їде в Венецію і два місяці навчає Моченіго в його домі. Коли Джордано Бруно повідомив свого учня про плани поїхати з Венеції, Моченіго, який до того ж був незадоволений навчанням, здав його венеціанській інквізиції.
22 березня 1592 року Бруно арештували. Його звинувачували в надзвичайно великій кількості випадків святотатства і єресі, ці звинувачення базувалися на свідченнях Моченіго, крім того були звинувачення в вірі в множинність світів і розпусті. Бруно з всією можливою майстерністю вибудовував свій захист, наголошував на філософському характері побудов, в яких його звинувачували, а не на релігійному, і зазначав що не має жодних сумнівів в католицьких догматах віри. Римська інквізиція просила переведення і в 1593 після декількох місяців спротиву інквізиція Венеції передала в’язня.
Слідство тривало протягом семи років. Збереглися статті обвинувачень: заперечення догматів віри, заперечення догмата про Трійцю, божественної природи Христа і Боговтілення, заперечення того що Ісус є Христос, заперечення того що Марія є Діва, заперечення транссубстанціації, віра в множинність світів й активна пропаганда такої віри, віра в метампсихоз і можливість переходу душі людини в тіло тварини, аморальність, крайня розпуста, заняття магією, викликанням духів і гаданнями. Бруно вибудовував лінію захисту аналогічно до венеціанського процесу.
Судом інквізиції керував кардинал Белларміне, і все чого він вимагав – повне відречення від цих поглядів. Бруно відмовився.
20 січня 1600 папа Климент VIII визнав Бруно єретиком, а інквізиція видала смертний вирок. В залі суду Бруно зробив загрозливий жест в бік суддів і виговорив останні слова: «Ви проголошуєте цей вирок проти мене з більшим страхом, ніж я його приймаю».
17 лютого 1600 року на Кампо дель Фіорі в Римі, з «язиком, зв’язаним за злослів’я», Бруно повісили вниз головою, а потім спалили. Його попіл був кинутий в Тібр, а всі роботи занесені в Index Librorum Prohibitorum.
Парадоксально, що Джордано Бруно став символом для лібералів і гуманістів. Хоча за деякими свідченнями він і займався лібертінажем, гуманістичні погляди в його роботах важко знайти навіть при великому бажанні. Швидше має місце типологічність Бруно – якщо подумати не про ідеї а про дії – від початку притомного життя і аж до самої смерті він бунтує проти суспільства загалом і, в особливості, проти базових принципів, на яких це суспільство було збудоване. Символ актуальний і зараз – в шкільних підручниках з фізики і історії фігуру Бруно часто змішують з фігурами Галілея та Коперніка.
Між тим, Копернік був католицьким священником, Галілей сформував принцип відносності, згідно з яким ми можемо поставити в центр світу не тільки Сонце, а взагалі що завгодно. І, звичайно, ні Галілея, ні Коперніка навіть не намагалися спалювати на вогнищах. Інквізитори, з іншого боку, розбиралися в актуальних наукових питаннях набагато краще за Галілея і, природньо, за Бруно. Теорію «Великого вибуху», якою вже майже сто років тішаться атеїсти, придумав для них католицький священник Жорж Леметр. Бруно мав всі шанси спокійно займатися наукою, сумнівно що хтось йому заважав би. Та він обрав бунт.
Крім типологічності популярності Бруно додали його зв’язки з Англією – інквізиція не могла залишити без уваги перебування Бруно в Лондоні, його контакти і, ясна річ, антикатолицьку позицію… Але ні типологічність, ні англійський слід не є визначальними і про Бруно не говорили б якби не найважливіше – його неоплатонізм, герметизм, гностицизм, магія і філософія. Вже мнемонічні роботи Бруно мають сильний флер герметичного мислення. У них він звертається до Гермеса Трисмегіста, і це можна трактувати як алегоричні прийоми, але ми ж знаємо, що все було інакше.
Природу він бачив як сакральний феномен – пантеїстично, все для Бруно було пронизано зв’язками, енергіями, духами.
Пишуть, що Ноланець очікував приходу нової філософської релігії, яка замінить християнство і зітре всі національні та релігійні кордони, але забувають про те, що він активно формував цю релігію, і вона таки прийшла – у вигляді лібералізму та сцієнтизму. Холодний універсум без початку й кінця, що складається з міріад паралельних світів, постійно переформатовується і видозмінюється, зірки як далекі сонця, навколо кожного з яких обертаються свої, заселені планети, хімічна однорідність матерії – надто сучасні як для XVI століття погляди.
De Vinculis In Genere ж виділяється навіть серед робіт «магічної» спрямованості Бруно. Короткий текст, написаний в «німецький» період, має першочергову важливість для розуміння «оперативних» прийомів пізньоренесансної магії і для розуміння, чим була магія в той період.
Варто зазначити, що тоді не було чіткого розділення наук, Бекон лише почав писати свій Органон, і тому сприйняття ренесансних магічних практик як чогось відірваного від відомої нам наукової реальності є хибним. Такими практиками займалися всі освічені люди епохи, і не тільки розглядуваної, до прикладу: Ньютон страждав від хронічного отруєння парами ртуті в результаті алхімічних експериментів в своїй лабораторії.
Загальновідомо, що алхімічні практики – інструментарій і масив емпіричних результатів – заклали фундамент, на якому виникла хімія, з кабалістичних практик на кшталт гематрії і нотарикону бере початок багато криптографічних методик, а астрологічні потреби древніх цивілізацій багато в чому сформували сучасну математику, не кажучи вже про астрономію.
Дослідження впливу інших «магічних» дисциплін античності, середньовіччя і ренесансу на генезис сучасних наукових дисциплін хоча і ведуться, але їх результати не набули широкої відомості і не інтегровані в культуру.
Особливо губляться результати досліджень генезису суспільних, гуманітарних наук: політологія, економіка, соціологія, і, звісно ж, психологія. Це закономірно – гуманітарні науки мають справу з людиною, і коли постулат Бекона «Scientia Potestas Est» стосується природи, зовнішнього, матерії і чисел – нам не настільки неприємно визнавати владу знання, а тим більше владу людей, що цим знанням володіють.
Проте, вищевказаний постулат застосовується і до людини та суспільства. Більше того, цей постулат – не метафора знання, що збільшує нашу м’язову силу для переміщення важких предметів, Potestas означає передусім владу політичну і саме в такій конотації його застосував Бекон.
De Vinculis привертала увагу багатьох вчених: варто згадати хоча б Френсіс Єйтс і Йоана Петру Куліану. В Оксфорді цю роботу вважають, разом з Il Principe Макіавеллі, наріжним каменем сучасної політології. В Лондонській Школі Економіки теж розглядають цей текст, вважаючи його вивчення вагомим для повноцінного розуміння механік, за якими функціонує сучасне суспільство.
Текст, як і решта текстів магічної спрямованості Бруно, написаний латиною, оскільки не був призначений для надто широкого кола осіб. Він не набув широкого поширення ще й через те, що перший друк припадає на ХІХ століття – в складі повного видання творів Бруно. Існують доволі непогані італійський, російський і англійський переклади, і, суб’єктивно, найкращий – іспанський. Він найбільше передає суть оригіналу, проте варто дивитися всі, оскільки в процесі читання цієї роботи дуже легко випустити з поля зору численні тонкощі і багаторівневу смислову композицію. Також варті уваги пов’язані з De Vinculis чудові роботи Eros şi magie în Renaştere Петру Куліану (є російський і англійський переклади) та Giordano Bruno and the Hermetic tradition Фенсіс Єйтс.
Текст складається з вступу і трьох частин:
- DE VINCIENTE IN GENERE – Про те, що зв’язує в цілому (On bonding agents in general);
- DE VINCIBILIBVS IN GENERE – Про те, що може бути зв’язаним в цілому (On what can be bound in general);
- DE VINCVLO CVPIDINIS ET QVODAMMODO IN GENERE – Про любовні зв’язки і зв’язки в цілому (On cupid’s bond and on bonds in general).
Робота не є завершеною – третя частина обривається на пункті Vinculorum gratia – вдячність зв’язків.
У вступі Бруно наголошує на тому, що умовою зв’язування людини, яка є кульмінацією всього, є володіння універсальною теорією речей. В людях можна побачити родові ознаки всього живого: одні схожі на риб, а інші на птахів, змій і рептилій. Тут доречно згадати про три еволюційно сформовані поверхи мозку, це на фізіологічному рівні пояснює різницю можливих підходів до роботи з певною людиною в залежності від домінування в роботі її психіки якогось з цих рівнів.
Він також вказує на різні соціальні позиції в суспільстві, умови життя, вік, професію людей, їх темперамент, і для Бруно це характерні риси, з обов’язковим врахуванням яких і стає можливим зв’язування. І, звичайно, Ноланець наголошує що дані, приведені в роботі, стосуються і суспільного життя: «Nihil tandem esse videtur, quod a civili speculatione sub forma huiusce considerationis (quatenus vel vinciuntur vel vinciuntur vel vincula quaedam sunt vel horum circumstantiae) possit esse alienum» (в англійському перекладі: «In effect, it seems that nothing can fall outside of an examination of civil life when it is considered in this way (whether it be bonding, or being bonded, or the bonds themselves, or their circumstances)».
У першій частині детально розбираються сили, агенти, що здійснюють прив’язку, вплив цих агентів, те, як вони працюють, значення емоцій для акту зв’язування, важливість застосування множинних прив’язок і сильного духу в того, хто здійснює прив’язування.
Зв’язуючий агент в баченні Бруно – це Бог, Дух, Душа, жива істота, Природа, Випадковість, Фортуна, Доля. Універсум пронизаний загальною системою зв’язків, яку неможливо позначити одним словом і яка не зв’язує речі якимось одним чином, скажімо через органи чуття, оскільки, і це не особлива позиція Бруно, але загальне бачення його часу, тіло саме по собі не має відчуттів, вони генеруються певною силою, що знаходиться всередині тіла і виходить з нього. Цю силу метафорично Бруно називає рукою, що зв’язує і цю силу, завдяки складним операціям, можна орієнтувати і пристосувати до зв’язування багатьма шляхами. Звичайно, така метафора викликає в уяві навіть не пряму аналогію а просто вказує – мова йде про маніпуляції.
Зв’язуючий агент наповнює розум ідеями, впорядковує враження, управляє емоціями і діями.
Той, хто зв’язує, повинен мати знання речей, чи то універсальне, чи то природи конкретного зв’язуючого агента. Джордано Бруно прискіпливо аналізує умови, за яких зв’язуючі агенти працюють, стан свідомості, який повинен мати сам маг, аби керувати процесом зв’язування і не потрапити під дію руки, що зв’язує. Він наголошує на ретельній підготовці, аналізі, гостроті зору, поміркованості і високому мистецтві того, хто здійснює прив’язку.
Бруно виділяє 30 пунктів, певних ліній напруженості, які треба враховувати при роботі з прив’язками речей: Рід речі, Її ефекти, Мистецтва, Числа, Масштаб, Множина, Геній (Дух), Здібності, Співпадіння протилежностей, Різноманіття, Посередники, Вдалий збіг обставин, Засоби дії, Зручність, Різність сил, і так далі.
У другій частині йдеться про те, що може бути зв’язано.
Ноланець тут виділяє чотири рухомі, флюїдні сутності, які оточують абсолютне благо (Бога, в розумінні Бруно) і які можуть бути прив’язаними: це Розум, Душа, Природа і Матерія. Розум, ментальна сфера, раціо в нашому розумінні на думку Бруно є стабільним. Душа за своєю природою рухома. Природа може бути як нерухомою так і рухомою, а матерія як абсолютно рухомою, так і абсолютно нерухомою.
Розглядаючи ці платонівські категорії, Бруно дещо імпліцитно вказує нам на закономірний висновок – якщо ми хочемо впливати, якщо хочемо прив’язувати, то повинні сконцентруватися на сфері Душі. Це емоції, e-motions за влучним зауваженням Юнґа, те, що рухає людиною. І лише потім на Природі і Матерії, Розум – в кінці списку.
До цих висновків доволі просто дійти, але для цього потрібно мати певний тип мислення. Бруно його мав.
Європейська цивілізація до кінця першої чверті ХХ століття не могла знайти ефективних форм пропаганди, за виключенням релігійних, бо всі ідеї, які мали б бути змістом пропаганди, включалися не в емоційні посили, а в складні інтелектуальні побудови. Марксизм, який мав захопити уми, початково набув поширення лише в Росії, де йому надали релігійної форми. Лише після того як був здійснений синтез марксизму та фройдизму, з чого народився культурний марксизм, було отримано ідеологічну зброю масового знищення, що працює з точністю швейцарського годинника.
У розділі про форму прив’язки Ноланець зауважує: треба знайти відповідність між зв’язуючим агентом і природніми якостями того, що зв’язують, помістити останнє в контекст необхідних маніпулятору почуттів, а прив’язка, яка слідує за почуттями як тінь за тілом, зробить решту роботи. Також він каже, що велика сила певної прив’язки робить людину менш сприятливою до дії інших.
Основою або стимулом прив’язки є наявність в володінні того, хто прив’язує, якоїсь частини об’єкта прив’язки або, ще ліпше – можливість управляти об’єктом через цю частину.
Далі Бруно наголошує на важливості ізоляції каналів сприйняття об’єкта прив’язки від сторонніх впливів, виділяє типи об’єктів згідно з типом їх психіки (героїчні, природні і раціональні люди) і робить висновок, що, оскільки Душа – рухома субстанція, вічних прив’язок існувати не може і доцільніше розглядати динамічний перехід від однієї до іншої.
Ще одна цікава думка – чим складніший об’єкт зв’язування, тим більшою кількістю прив’язок його можна оточити. Бруно наголошує на важливості врахування темпераменту об’єктів прив’язки, фізіогномічних даних, можливостях зворотної реакції об’єктів, зв’язку з об’єктами і необов’язковості, навіть небажаності матеріальної основи зв’язуючих агентів, навпаки – найкращими зв’язуючими агентами є уявні речі, фантазми, проте за умови їх стійкості.
Навіть після поверхневого аналізу перед нами постає не текст з магії, а посібник з нейро-маркетингу, еріксонівського гіпнозу, пропаганди і психоаналізу, але на 500 років раніше, ніж повинно б бути.
Остання, третя частина, присвячена еротичній магії, теж містить багато цінного матеріалу. Найважливіше – основа будь якого зв’язування – Ерос, сила, яка з’єднує протилежності. Це в ХХ столітті побачили Фройд, Канетті і Бернейс, але вульгарно, розмито.
У цій тонкій сфері мислителі ХХ століття зробили надто багато помилок – Фройд, до прикладу, виділяв два види психічної енергії – Ерос і Танатос. Юнґ, використовуючи фізичні аналогії, виправив це (енергія не може бути від’ємною і завжди можна обрати нульовий рівень), але помилка й надалі переслідує фройдистів. І в питаннях Еросу для нас буде дуже корисно звернутися до досвіду не такого вже й далекого минулого, там можна знайти несподівано багато свіжих ідей.
Підсумовуючи, De Vinculis In Genere – чи не перша робота, в якій без етичних суджень і з максимальними подробицями розглядаються техніки маніпуляцій як окремими людьми, так і суспільством загалом.
Є певний дуалізм з Il Principe Макіавеллі, де влада розглядається в аспекті політичних інтриг, адміністративного управління, війни і законів. Бруно показує інший бік влади – маніпулятивний, владу над уявою, масовим несвідомим. Диктатури залишилися в минулому, а тип влади медіамага, маніпулятора який використовує психологічні методи, завдяки Big Data знає про об’єкти зв’язування більше, ніж вони самі знають про себе, зараз домінує.
Ерос, а не Танатос чи Фобос, тепер є основною силою, що керує всім.
Зв’язування, вузли і прив’язки відсилають нас до базових магічних технік: вузелкова магія, використання в якості магічних інструментів ниток з речей померлих людей і вузлів на них, а також кусків матерії, якими зв’язують руки і ноги померлих, практики пов’язані з шнурками вісильників – ці речі і далі поширені в багатьох місцях. Ще, в італійській vincolo це ланка ланцюга і в’язь, constraint, як термін з теоретичної механіки. Нитку можна уявити як промінь, і це наштовхує на думку про тонше бачення впливів – від променів зірок, струн, які видають гармонію всесвіту до оптоволоконна, по якому рухаються лазерні промені з даними, вишок стільникових мереж, які разом з екранами, що так нагадують чорне дзеркало Джона Ді, постійно супроводжують нас і є основним засобом маніпулятивного впливу. Крім того це ниті і вузли павутини network, web – знову ж, надто сучасно щоб бути правдою…
У Джордано Бруно можна побачити фігуру за ширмою, фігуру в плащі і з кинджалом, ідеолога маніпуляції і контролю свідомості. Можна й бунтівного єретика з трагічною долею, який зробив свій вклад в будівництво нового суспільства, ікону сучасності. Істина як завжди десь посередині.
Ноланець хотів змістити Землю з центру і помістити туди Сонце, і хотів настільки сильно, що згорів сам. У будь-якому випадку, Бруно є прикладом того, як людина і її ідеї можуть змінювати хід історії.
Він не боявся смерті, але боявся відректися від своїх ідей. Отже, Бруно боявся, що його ідеї не будуть реалізовані. На жаль, сталося зовсім навпаки.
Генезис базових ідей Нового часу відбувався в середовищі таких людей, як Джордано Бруно. Його роботи, і роботи цього кола, актуальні до неможливості. Новий час – це дуже прості за структурою установки з амбіційними цілями. Всі ті речі, які нам здаються сучасними, мають дуже старий фундамент, але ми повністю бачимо цей фундамент лише тепер, коли програма Нового часу знаходиться на кінцевому етапі реалізації. Проте, люди завжди здатні змінювати хід історії.
Джерела:
1. IORDANI BRVNI NOLANI. DE VINCVLIS IN GENERA.
2. GIORDANO BRUNO. Cause, Principle and Unity, Essays on Magic, Cambridge University Press 2004. Англійський переклад.
3. De vinculis in genere Giordano Bruno. Італійський переклад.
Автор: Микола Винницький
