«Дракула» Френсіса Копполи: історія про кров, пристрасть та пам'ять

З моменту виходу відомого роману, написаного ірландським письменником Бремом Стокером, пройшло більше ста років. За цей час твір не раз було екранізовано. При цьому якість окремих версій кардинально відрізняється: деякі режисери намагалися протягом багатьох десятиліть поспіль відтворити оригінальний літературний посил, але вже в кіно, а іншим було більше до душі іронізувати над кровожерливим вампіром з аристократичним минулим. Екранізація 1992 року є справжнім проривом як для еволюції образу графа Дракули в кінематографі, так і для всього «вампірського» жанру. Френсіс Форд Коппола радикально змінив уявлення про «головного вампіра», знявши неймовірно естетичне постмодерністське кіно, яке завоювало величезну популярність в 90-х роках та вважається культовим і до сьогодні.
Чому режисер Френсіс Форд Коппола та сценарист картини Джеймс Харт звернули увагу саме на такого персонажа, як Дракула? Ідея екранізації, як стверджують кінознавці, прийшла до виконавиці ролі Міни Харкер – Вайнони Райдер, яка змогла зацікавити нею Копполу. Крім того, Джеймс Харт неодноразово згадував, що після прочитання оригінального тексту йому здалося, що ніхто з тих, хто до цього ініціював зйомки кінострічок за мотивами роману Стокера, не зрозумів суті твору. Він хотів, щоб це не був «хлопець в смокінгу», замість нього потрібен був воїн, який стане частиною захоплюючого і вельми еротичного кіно. Це повністю змінило уявлення про Дракулу, як про незграбну та смішну істоту з іншого світу.

Багато кінокритиків сходяться на думці, що фільм, який в результаті вийшов на екрани, набагато краще пуританського епістолярного роману Стокера, що обмежується готичною тематикою і зображує головного героя банальним уособленням зла без ретельно опрацьованого психологічного портрета. Незважаючи на те, що автори досить відповідально ​​поставилися до літературного першоджерела, сюжет був перероблений і доповнений передісторією, що відсилає глядача до XV сторіччя. Волоський правитель Влад Дракула воює з турками-мусульманами для слави християнської віри, однак, після загибелі коханої Елізабет князь повстає проти Бога, звинувативши його в несправедливості. Саме цей акт богоборства стає причиною його перетворення в демонічного вампіра, якому судилося багато століть поспіль провести в своєму родовому замку, відчуваючи смуток за втраченим коханням.

В експресіоністському шедеврі Фрідріха Мурнау «Носферату: симфонія жаху» (фільм 1922 року був знятий за мотивами роману Брема Стокера, але через відсутність офіційно оформлених авторських прав імена й деякі сюжетні ходи змінили) вампір граф Орлок є банальним хижаком, який абсолютно не викликає ніякого співчуття. Це був символ первородного зла, провісник подальших суспільних катастроф. Вже у «Дракулі» (1931) Тода Броунінга образ вампіра дещо змінюється (хоча б через іншу зовнішність кровопивці, погодьтеся, що Бела Лугоші, чий акторський перфоманс визнали канонічним, виглядає більш привабливо, ніж лисий старий у виконанні Макса Шрека в стрічці Мурнау), але все одно він залишається звичайним злодієм без глибоких психологічних мотивів і будь-яких оригінальних авторських підтекстів.

Макс Шрек в ролі графа Орлока у фільмі «Носферату: симфонія жаху» (1922), реж. Фрідріх Мурнау

 

Бела Лугоші в ролі Дракули в класичному фільмі «Дракула» (1931), реж. Тод Броунінг


Так чим же відрізняється Дракула у версії Френсіса Форда Копполи? Головний аргумент на користь екранізації 1992 року полягає в тому, що Коппола зробив Дракулу «об’ємним» персонажем, який не просто прагне вбивати добропорядних християн, а по-справжньому відчуває біль та щиро бунтує проти Бога, через що його образ наближається до ніцшеанського, включає особисту трагедію. Влад Цепеш в цьому фільмі є сильною особистістю, яка самотужки протистоїть навколишній дійсності.

Граф Дракула виступає справжнім нонконформістом та провідником інших цінностей, зокрема, через те, що герой у виконанні Гарі Олдман безпосередньо пов’язаний з сексом. Його звірина сутність практично губить невинну, проте жадаючу пізнати тілесну любов Люсі, а також несподівано звільнює Міну, яка на початку оповіді пригнічує власні сексуальні бажання. Це різко контрастує з пуританськими поглядами клерка Джонатана Харкера, якого, незважаючи на свою любов до Міни, легко спокушають наложниці Дракули, що виражають його приховані прагнення та фантазії.

Цікавим є також факт того, що більшість глядачів починають мимоволі співчувати Дракулі у фільмі Копполи. Сила його кохання настільки велика, що дозволила йому «перетнути океани часу» й наблизитися до реінкарнованої Елізабет в особі Міни. Не зважаючи на те, що він провів в ізоляції кілька століть і представлений носієм старих цінностей, які відрізняються від нової епохи, Дракула виглядає більш правдивим і багатогранним героєм, у порівнянні зі звичайним філістером Джонатаном Харкером.
Тематику пам’яті можна вважати однією з найважливіших у картині. Не дарма серед інших досягнень цивілізації увагу графа Дракули приваблює саме кінематограф. Даний аспект перегукується з більш пізнім зразком жанру – «Тінь вампіра» (2000 р.) Еліаса Меріджа. У цьому виражається не тільки постмодерністська суть стрічки та синефільська пристрасть авторської команди, але і характер персонажа, який не поспішає відмовлятися від своїх спогадів. Зустрічаючи Джонатана в своєму замку, Дракула бере до рук старий бойовий меч, згадує минулі часи та говорить наступне: «…Кров – це найцінніше, що є на світі, зараз вже немає справжніх воїнів, і про перемоги мого народу ніхто не пам’ятає…». Зрозуміло, що аристократизм Дракули зображений не без дрібки гумору, але, в цілому, дендізм персонажа, його сміливість та вірність своєму походженню формують магнетичний образ, якому не може опиратися не тільки головна героїня, але і вся глядацька аудиторія.

У більш ранніх екранізаціях класичного роману вампірові протистоїть Ван Хелсінг, який демонструється однозначно позитивним героєм. Коппола показує нам зовсім іншого Ван Хелсинга, якого зіграв Ентоні Хопкінс. У виконанні цього геніального актора персонаж постає не стільки позитивним героєм, що рятує людство від стародавнього зла, скільки іншою стороною злої сили, яка не знає співчуття (тут слід згадати, що Ван Хелсінг анітрохи не бентежиться, розповідаючи Міні, як він розправився з тілом Люсі, коли остання перетворилася на вампіра).
Це уособлення бездушної технології (Ван Хелсінг досконало володіє знаннями, за допомогою яких інструментів можна перемогти «носферату»), втілення раціоналізму, якому доводиться мати справу з тим, що абсолютно непідвладне науці. Цікаво, що на самому початку фільму Ентоні Хопкінса всього на кілька хвилин можна помітити в образі християнського священика. Таким чином, Коппола ставить знак рівності між служителями віри та науки в протистоянні з ірраціональної звіриною силою Дракули.

У фільмі неодноразово звучить румунська мова, вінчання Міни і Джонатана знімали в справжньому православному храмі, але ще більше своєрідний «орієнталізм» у стрічці підкреслює неймовірно красивий і потужний по впливу на глядача саундтрек від польського композитора Войцеха Кіляра. Френсіс Коппола був переконаний, що в такому масштабному кіно повинна звучати виключно симфонічна музика. В цілому, звук у стрічці продуманий до дрібниць, наприклад, голос спокусливих та кровожерливих наложниць Дракули належить авангардній співачці Діаманді Галас, а стогони та шепіт, що неодноразово можна почути при перегляді – музикантові Тому Вейтсу, який до того ж талановито виконав роль божевільного адвоката Ренфілда.

Стрічка вдало балансує на межі масового та елітарного кіномистецтва. Незважаючи на гучний комерційний успіх та кліпову естетику, комбінування різних стилів (готика і бароко в поєднанні з вікторіанським стилем, і т. п.), «Дракула Брема Стокера» 1992 року – це глибоке наративне кіно, не позбавлене великої кількості цікавих омажів та посилань. У замку Дракули можна помітити свічники у формі людських рук, які відсилають до класичного фільму Жана Кокто «Красуня і чудовисько» (1946). Відомо, що при створенні головного персонажа Гарі Олдман та Френсіс Форд Коппола надихалися творіннями легендарного Сергія Ейзенштейна й образом Івана Грозного в його картинах.

Художник по костюмах Ейко Ісіока, що отримала премію «Оскар» за роботу над стрічкою, синтезувала риси Заходу та Сходу, намагаючись висловити у вбранні Дракули його характер. У замку він носить балахон кривавого кольору в азіатському стилі, по вулицях Лондона хизується циліндром з темними окулярами, а в кінці фільму одягнений в костюм, що відсилає до відомої картини Густава Клімта «Поцілунок». Таким ж авангардним виглядає одяг нещасних Ренфілда та Люсі Вестенра.


На початку кінокартини є оригінальна сцена з використанням театру тіней. Це наголошує схильність головного героя до створення ілюзій та його любов до перевтілень. Дракула у Копполи – це гравець, який змінює маски одну за іншою, тому його так складно зупинити та йому так нелегко протистояти в боротьбі. Смертні люди для нього є не більше ніж порожніми маріонетками, не здатними відчути і пізнати те, що йому підвладне, в тому числі, на таку ж сильну пристрасть і відданість одній цілі протягом багатьох століть.

З технічної точки зору фільм Копполи також вважається унікальним. Спочатку режисер висловив бажання знімати стрічку в умовних декораціях, щоб вийшло щось подібне кіноекспресіонізму. Однак працівники компанії Columbia Pictures не погодилися з Копполою та, навіть більше того, не виділили кошти на альтернативу – повноцінні натурні зйомки в Трансільванії. В результаті Копполі вдалося якісно та оригінально відзняти матеріал в студійних приміщеннях. Режисер повністю відмовився від комп’ютерної графіки, замінивши її традиційними кінематографічними прийомами та вінтажними кінотрюками в дусі початку 20 століття.
Френсіс Коппола прийняв рішення, що в присутності потойбічної істоти закони фізики не повинні працювати так, як ми звикли це бачити. Саме тому тіло вампіра різко піднімається з труни до вертикального положення, як у фільмі Мурнау, тінь Дракули рухається окремо від його тіла, немовби в недооціненому шедеврі Теодора Дрейєра «Вампір» (1932), вода капає з флакончика знизу уверх, і т. д.

Після виходу «Дракули» в 1992 можна фактично констатувати, що образ Дракули в кінематографі навряд чи може бути представлений більш оригінально та цікаво для глядачів. Протягом двадцятого століття виходило безліч різних екранізацій книги Стокера, однак, саме версія Копполи найбільш повно демонструє сюжет першоджерела, інтерпретуючи його по-своєму та додаючи більше багатогранності і повноти характеру фактично кожному з персонажів роману. Дракула і Міна зображені, немов нові Ромео і Джульєтта, почуттям яких прагне перешкодити весь світ. Кривава й згубна сутність вампіра, його демонічний початок менше акцентовані, в порівнянні з пробудженням істинного життя в Міні після її зв’язку з коханим князем.

Фінальна сцена символізує катарсис та отриманий головним героєм спокій, його примирення з Богом та возз’єднання з коханою. Однак вона може мати і подвійне значення. Міні не без допомоги оточуючих довелося придушити в собі паростки чогось більш давнього та глибокого, справжнього та зухвалого, аніж спокійне філістерське майбутнє з клерком Харкером, на користь якого вона зробила вирішальний вибір.
Автор: Анастасія Капралова

поділитись