Філософія війни Ернста Юнґера та український добровольчий рух

Ні для кого не лишається таємницею, що ми можемо сміливо проводити паралелі між становищем німецьких патріотів після Першої світової війни, в тому числі добровольчих батальйонів (фрайкорів), та сучасних українських добровольців і націоналістів. Німецькі фронтовики після Першої світової опинилися між двох вогнів: тоді фрайкори були змушені зупиняти більшовицьку загрозу не лише всередині Німеччини, а й у країнах Балтії, а також опиратися антидержавницьким позиціям власного уряду. Не будемо довго говорити про те, що ситуація в Україні є подібною.

Отож, ми говоримо про Ернста Юнґера, легендарного ветерана обох світових війн, також німецького письменника, мислителя, філософа, хоча насправді про нього можна говорити не лише як про солдата й теоретика війни, а також як про авантюриста й мандрівника. Ще до початку Першої світової війни він втік із-за шкільної лави у Французький іноземний легіон у Алжирі. Батько Ернста повернув сина в Німеччину, проте, як тільки почалася війна, Ернст урочисто записався в добровольці та пішов на фронт. Можна розповідати про Юнґера як про ідеолога, націоналіста, Юнґера-теоретика Третього шляху, також відомої під назвою «консервативна революція». Можна було би говорити про Юнґера як про філософа, літератора, письменника, есеїста, Юнґера-природознавця та ентомолога, Юнґера-культурну ікону, з якою спілкувалися мислителі та діячі різних політичних переконань, у тому числі ліві теоретики, або, наприклад, Сальвадор Далі. Можна було би говорити й про Юнґера-експериментатора з психоделіками, Юнґера-геополітика і пан’європеїста, а також про Юнґера-аналітика міфу, історика філософії та Юнґера-критика техніки і водночас Юнґера-технократа.

Тобто, це людина, яка, народившись у ХІХ сторіччі, пропустила скрізь себе все ХХ сторіччя і, власне, охарактеризувала визначальні тренди ХХІ сторіччя. Навіть на схилі літ, на 103-му році життя (рік його смерті), він перебував у повній ясності, зі всіма непошкодженими здатностями, відтак це була людина унікальної сили духу та тіла.

Війна очима письменника

Як відомо, Юнґера відносять до когорти так званої «антиремаркістської» літератури. Тобто рефлексії над військовим досвідом із протилежним до пацифістського та гуманістичного тлумаченням подій Першої світової війни. Ми б хотіли зосередитися на іншому аспекті, а саме на метафізиці війни Ернста Юнґера та ролі суб’єкта у «сталевих грозах» надмодерну. «Сталеві грози» – це назва літературного дебюту Ернста Юнґера, його військових щоденників. Вже через два роки після їх появи, у 1920-му році, з іспанським перекладом цієї праці ознайомився Хорхе Луїс Борхес. Як бачимо, Юнґер досить впевнено увійшов не тільки в німецькі націоналістичні кола, а й світові літературні. Відтоді він нарощував визнання як письменник та літератор і не в останню чергу як мислитель і філософ. Коли я говорю про надмодерн, також хотіла би пояснити цю відмінність між тим, як ми осмислюємо сучасність і як здебільшого вона осмислюється в сучасній гуманітаристиці.

Стан сьогодення нерідко описується як стан постмодерну, його часто розуміють як певний колапс «тотальних описів» світу. Передусім ідеться про ідеологію, якою ми вже не здатні описати світ, також фіксуємо «смерть суб’єкта і автора». З одного боку, можна сказати, що постмодерн просто продовжує тезу Фрідріха Ніцше про смерть Бога. З іншого боку, в філософії Ернста Юнґера, також у його військовій прозі, на відміну від постмодерну, суб’єкт залишається. Звичайно, його праці відрізняються від таких класичних описів минулих століть. Видно, що він веде до нового еону, до своєї власної постісторії, але не в постмодерністському сенсі «кінця історії», а в його розумінні. Навпаки: історія продовжується, але в зовсім іншій якості. І в цьому сенсі суб’єкт лишається, як і його історична функція.

Минуле століття можна сприймати амбівалентно: як століття катастрофи двох світових війн, але для людини Заходу це передовсім століття максимального комфорту, століття унікального зростання рівня життя, століття раціональності, рівності й рівного доступу до матеріальних благ та їх розподілу, століття відкритих кордонів і взагалі тотальної відкритості та змішування всіх ідентичностей, що стало можливим завдяки тріумфальній ході техніки.

Юнґер осмислює минуле століття і техніку зовсім інакше. Цінності, суспільні порядки, які він виніс із фронтового досвіду, зі свого перебування на фронті, починаючи з його перших воєнних років, коли він був ще юнаком, – вони напряму пов’язані з його специфічним розумінням техніки та її аналізом як певної духовно-історичної сили, яка тотально змінює світ.

Перша світова війна
і техніка

Для нього Перша світова війна – це було явище, яке можна порівняти з осьовим часом, коли народжується філософія і щось зовсім нове з’являється у світі. На його думку, ця подія перевершує за своїм значенням і німецьку Реформацію, і Французьку революцію. Для нього це була не просто Перша світова війна, це була перша індустріальна або промислова війна, тобто, іншими словами, – технічна. Це ситуація, в якій людина вперше побачила свою беззахисність перед деструктивними силами техніки.

Техніку Юнґер розумів не як нейтральний інструмент прогресу чи покращення життя людей, а як виклик і найбільш революційну силу, в тому числі і найбільш деструктивну силу. І хто зможе цю силу осідлати, той і буде справжнім переможцем.

Його мало цікавило те, що Німеччина програла Першу світову війну, він вважав, що причиною того, чому так сталось, є те, що Німеччина не здійснила повну мобілізацію, а інші, демократичні держави, це могли здійснити. Відразу випливає те, що Юнґер розумів тоталітарні порядки не просто як «праві» порядки, він вважав і тогочасну демократію, – умовно кажучи, «тоталітарним суспільством». Він бачив спільні риси у міжвоєнних Німеччині, Франції та Британії. Він бачив спільну функцію кінематографу, спорту тощо як пропаганди уніфікованого способу життя. І власне навіть після кінця Другої світової війни він відзначав, що тоталітарні порядки залишались. Вони змінюються, але інструментом контролю залишається техніка. Після Першої світової війни – це аудіовізуальні практики, не просто індустріальна техніка, це постіндустріальний світ, але все одно засобом такого вже планетарного контролю є техніка. І те, що це неоліберальний світ, не змінює цього абсолютно. В цьому сенсі Ернста Юнґера справді можна вважати «сейсмографом епохи», оскільки людина дає точні прогнози та передбачення того, що буде через декаду, через дві декади й далі, врешті – багато з передбаченого насправді реалізувалося. Тобто його розуміння техніки було зовсім інше.

Фрідріх Ґеорґ Юнґер, рідний брат, пройшов із Ернстом пліч-о-пліч і фронт, і націоналістичну публіцистику й філософію. Але, на відміну від Ернста, його брат був таким собі консервативним критиком техніки, песимістом. До цього табору можна також віднести відомого німецького філософа Мартіна Гайдеґера, який дружив і полемізував із Юнґером. Цікаво, мало хто знає, що поштовхом до написання його ключових творів про техніку були саме праці Ернста Юнґера: есей «Тотальна мобілізація», а також головний філософсько-політичний твір «Робітник. Панування та гештальт». Другий табір, ліволіберальний, розуміє техніку як силу, яка відчужує людину від самої себе, але водночас це все ж інструмент прогресу, раціональна сила, яку треба поставити під контроль, і вона буде служити практичним потребам людини.

Третій табір – це власне табір «консервативно-революційний», так зване героїко-реалістичне прийняття техніки як виклику (класифікація Рольфа-Петера Зіферлє). Тобто, для Юнґера було очевидно, що до двигуна можна причепити і вагон-ресторан, і роту солдат. Це сила, яка може бути як конструктивною, так і деструктивною. І, власне, саме техніка відігравала вирішальну роль у руйнуванні кордонів, що ми досі спостерігаємо на планетарному рівні.

Але для нього це все ж таки була сила, яку ми можемо подолати. Він порівнював нас із чаклунами, які забули закляття та не можуть вийти із зачарованого кола, але водночас ми можемо знайти вихід із цієї ситуації. Пізніше я розкажу, в чому саме цей деструктивний вплив техніки, з яким він боровся у ранніх та пізніх творах, здобувши собі славу останнього лицаря модерну. Цей третій табір, який не був характерним для минулого століття, й робить твори Юнґера не схожими ні на що інше.

Надалі Юнґер залишався вірним своїй планетарній аналітиці, і паростки його філософування ми знаходимо в його ранній військовій прозі. Саме через специфічне розуміння техніки його вважають ідеологом Третього шляху. Безумовно, ми помічаємо усі класичні праві маркери у творчості Юнґера, проте також і деякі риси, що виходять за рамки типової правої ідеології, а саме динамізм і відкритість стихійному. Тому ця течія відома як «Третій шлях» або «консервативна революція». Але сам Юнґер не любив цей термін, саме через консервативну складову. Хоча, як уже було сказано, він був націоналістом, але при цьому лишався футуристом. Тому реакційність йому взагалі не була властива. Це його філософсько-політичний портрет.

Новий націоналізм Юнґера

Прочитавши його ранні твори, ви відчуєте цей ніцшеанський дух. Власне, незважаючи на те, що Юнґер – власник найвищої військової нагороди, заснованої Фрідріхом Великим (за деякими підрахунками, він отримав 14 поранень), і те, що ця людина одночасно уславилась і як ветеран Першої світової війни, і як харизматичний ідеолог праворадикальних кіл та течій, націонал-революціонерів, і як талановитий автор книг про війну, – при цьому навіть ліві, комуністи, вважаючи його небезпечним ворогом, визнавали «бентежну чистоту та інтенсивність» його думки. Один із комуністичних лідерів

Карл Радек писав, що залучити Юнґера на бік комуністів значило би більше, ніж здобуття лівими більшості в парламенті.

Тобто, ви розумієте, якою була ця людина епохального мислення, яка одразу привернула увагу всіх поглядів у міжвоєнній Німеччині попри те, що в основі її творчості лежить так зване «переживання війни», яке лягло в основу й націоналістичної ідеології Юнґера. Про це, власне, писав Франц Шаувекер, який сказав сакраментальну фразу «Ми мали програти війну, аби виграти націю», а також дослідник Курт Зонтхаймер, який писав про те, що переживання війни у публіцистиці правих стало формулою легітимації націоналізму.

Як вже було сказано, з фронтового переживання та рефлексій Юнґера виросла і його націоналістична ідеологія. І тут не йдеться навіть про відомий комплекс «удару ножем у спину», формулювання якого приписується Паулю фон Гінденбургу (мається на увазі «зрадницький» Версальський договір 1919 р., з яким німецькі воїни-фронтовики були не згодні, вважаючи, що воїн перемагав у Першій світовій війні, а уряд зрадив у тилу).

У творчості німецьких націоналістів переживання війни стало основою цієї нової ідеології саме через той дух фронтового братерства, який дуже добре відомий і сучасним українським солдатам у лавах добровольців. Тому Юнґер писав про те, що для нього сучасна епоха – це епоха без міцного цілісного стрижня. Це епоха, яку хочеться якнайшвидше пройти, епоха, яка нагадує спустошену ділянку між окопами. Для нього націоналізм був свого роду якорем, не кінцевою метою. Втім, він не зрікся цієї ідеї, бо навіть пізніше вважав себе націоналістом, адже він створив нову концепцію націоналізму, який навіть у ранній військовий період майже змикався з пан’європеїзмом.

Юнґер вважався антипацифістом, антигуманістом, і в його творах можна знайти деталізовані описи смертей і убитих ним ворогів. Якби про це писав Еріх Марія Ремарк, це була би просто трагедія (Юнґер, утім, мав претензії лише до його політизованих послідовників-«ремаркістів»). В його ж випадку натрапляємо на досить-таки прозаїчний опис. Часто ми помічаємо навіть певне зачарування смертю у прозі Юнґера. Проте тут немає якогось макабризму чи декадансу. В його сприйнятті війни відчувається як щось від берсерків, так і щось мало не олімпійськи спокійне, щось протокольне, і що при цьому вражає своєю реалістичністю, своєю надлюдяністю.

Але, незважаючи на те, що ми там знаходимо реалістичні описи смертей і вбитих ворогів, Юнґера важко назвати антифранцузьким чи антибританським. Він часто підкреслював повагу до британських супротивників і загалом дав зрозуміти, що для нього Перша світова війна – це не війна між німцями і французами, німцями та англійцями, не війна між гунами та томмі, як називали ці народи в пропаганді обох сторін. Для нього, знову-таки, повертаючись до теми осмислення техніки, це була дуель між людиною та машиною. І досить цікавим є те, що в термінах своєї культурфілософії Юнґер осмислював техніку як силу титанізму.

Для нього Перша світова була воротами, крізь які на історичну сцену вийшли із Тартару титанічні сили. Розкутий титан Прометей, як він пізніше напише у своєму «Робітнику», мобілізує світ засобами техніки. Він пише, що техніка – це уніформа Робітника, нового людського типу. Ця категорія, «Робітник», не має нічого спільного з марксизмом. Це не соціалістична категорія, це не категорія пролетаріату. Йдеться про роботу як про певний принцип, спосіб життя, про який я розкажу трохи пізніше, і який напряму пов’язаний із війною. Для нього це були міфічні сили, з одного боку, небезпечні, а з іншого, такі, що мають своє законне місце в структурі космосу, так само як і техніка. Користуючись висловом відомого «радикального традиціоналіста» Юліуса Еволи, це «тигр, якого треба осідлати».

Повертаючись до теми «Ремарк та анти-Ремарк», якщо Ремарк у своїй «біблії» втраченого покоління «На західному фронті без змін» 1929 року пише про те, що ця книга присвячена історії людей, знищених війною, навіть якщо снаряди оминули їх, маючи на увазі спустошених війною людей, які втратили моральний дух, переживаючи війну в «декадентському» ключі, Юнґер навпаки писав про фронтовиків, які, ніби саламандри, пройшли через сталеві грози війни, індустріальної війни, загартувавшись у ній. Він розглядав цих людей у термінах нового людського типу: Солдата, Воїна.

Пишучи в націоналістичній публіцистиці про фаустівську людину, він говорив про те, що вона звикла навіть із пекла повертатися не з порожніми руками. І тим найціннішим трофеєм, який винесла фаустівська людина з горнила війни, був новий людський тип і усвідомлення відмінності між рангами людей. І Юнґер, учорашній фронтовик, у 1923 році пише свою першу політичну статтю. Рефреном у його націоналістичній публіцистиці проходить думка про те, що воїн за своєю якістю, за своїм статусом вищий за ліберального, буржуазного або бюргерського індивіда, тому що воїн, солдат – відкритий вимогам стихійного.

Пройшовши крізь горнило війни, він зробив небезпеку основою свого життя. Він нічого не боїться, він відкритий цьому. Ліберальний індивід витісняє все ірраціональне як нерозумне, для нього небезпека – це найгірше, що може статися, і комфорт стає його найвищою цінністю, із похідними псевдопереживаннями та віртуалізацією життя. Юнґер, вітаючи війну як виклик у своїй ранній військовій прозі, пропонує модель фронтового братерства як основу для нових суспільних порядків.

Тобто з початком своєї публіцистичної діяльності він замислювався про те, як можна перетворити фронтове покоління на політичного суб’єкта. Одним із перших видань, автором якого був Ернст Юнґер, був «Штандарте» (що виходив як додаток до видання цього союзу фронтовиків-ветеранів), і підзаголовком до назви цієї щотижневої газети було наступне формулювання: «до духовного поглиблення фронтової ідеї». Коли ми говоримо про фронтову ідею, про що ми думаємо? – ми думаємо про фронтове братерство, дисципліну, справжню ієрархію, а можливо, про прощання з лицемірним світом, про те, що переживають у бою, коли відчувають екзистенцію, коли стикаються віч-на-віч зі смертю. Проте він не просто рефлексує, а й пропонує політичну програму, яка може стати нам у нагоді й сьогодні.

Тотальна мобілізація

Ще на початку наполеонівських війн відбувається масовизація війни. Війни перестають бути прерогативою касти або стану воїнів. Воїни втрачають свої привілеї, і відбувається перехід від абсолютизму до демократичних держав. Вже уряди, а не монарх, апелюють до національної єдності, духу, обов’язків захищати державу, здійснюючи тотальну мобілізацію. Її провісником стали наполеонівські війни, адже коли не вистачало сил протистояти французькій армії, мобілізували навіть селян із вилами. З цього періоду філософи війни ведуть відлік втрати війною її елітаристських обрисів. Проявляється багато негативних аспектів, адже вже не потрібні аристократичний етос і принципи поведінки.

Через удосконалення зброї будь-яка людина, використовуючи зброю дальнього ураження, може поцілити свого ворога. Для цього їй не потрібно бути фізично розвиненою, принаймні це можна обійти, не треба мати якісь високі моральні якості. Лише професійні, а війна, власне, перетворюється на роботу. Тобто, є певний професійний оператор, який вміє користуватись тими чи іншими технічними засобами. Як писав Юнґер, лицарський кодекс честі був потоплений у багнюці окопів: воїни перетворилися на робітників, а війна стала раціональною й нещадною, із власною структурою й тотальністю, невідомою попереднім століттям. Ця ситуація також небезпечна іншим: у сучасному світі немає ворога як такого. Ворог демонізується, зникає. Це те, що друг Юнґера, німецький юрист Карл Шмітт назвав епохою нейтралізацій та деполітизацій, можна було б додати, епохою гуманізації.

Раніше ворог був екзистенційним, він визнавався у своїй паритетній якості, як і певні правила війни. Війну вели певні сегменти суспільства, і решті суспільства вона напряму не загрожувала. Але з розвитком техніки жертвою повітряного нападу чи газової атаки можуть стати цивільні, й це стало нормою вже під час Другої світової. У цій ситуації «ворог» також перетворюється з нормального поняття «ворога» певного суб’єкта на ворога людства, миру, прогресу. Жодна держава більше не говорить про війну як про напад, вона говорить про війну тільки як про оборону. Навіть коли вона нападає на іншу державу. Власне, Юнґер та його однодумці завжди писали про те, що Перша світова війна була переламною, адже вперше виникла ситуація, коли державу піддали критиці за те, що вона наважилась розв’язати війну. Себто Німеччина була покарана не просто військовим чином, а й морально.

З цими тенденціями Юнґер намагався боротися, пропонуючи власний підхід до техніки. Досить цікавим є те, що його військові твори читав Адольф Гітлер і був шанувальником його таланту. Що ж до творів про техніку як проекції титана Прометея та ідеї тотальної мобілізації, то він їх не читав. У своїх щоденниках періоду окупації Франції Юнґер писав із жалем про те, що Гітлеру не потрапили до рук його філософсько-політичні праці, а якби потрапили, то, можливо, доля Німеччини та світу склалася б інакше: він міг би вийти з вузького мислення в рамках національної держави, яка залишилася в ХІХ столітті.

«Ми перебуваємо в стані становлення планетарної держави пізньоримського типу», – писав він.  Схожі інтуїції також висловлював Освальд Шпенґлер, автор бестселеру «Сутінки Заходу». Він першим писав, що ми вступаємо в період неоцезаризму, коли є гуманітарні порядки, є певна демагогія й вожді, які стоять за ними. До речі, цікаво, що в цьому випадку Шпенґлер висловлював схожі інтуїції і з Карлом Шміттом, який говорив про те, що цезаризм чи авторитаризм сумісні з демократичним популізмом. Це те, що ми можемо спостерігати сьогодні. А лібералізм із демократією несумісні. Тобто, демоліберальний уряд чи суспільство – це оксиморон. Демократія передбачає певну органічну єдність людей, які мислять однаково, а лібералізм робить акцент на формальних інституціях. Наприклад, якщо поєднувати цінності свободи, які забезпечують певні ліберальні фонди, інституції, з цінностями певної спільноти, то вони часто вступають у суперечність. Чому віддати перевагу: абстрактному поняттю свободи, абстрактному поняттю індивіда, свободу та права якого ми відстоюємо, чи цілям та баченням, які відстоює певна органічна демократична спільнота?

Ми весь час перебуваємо в цьому конфлікті, і лицемірство неолібералізму полягає в тому, що він завжди віддає перевагу саме абстрактному поняттю індивіда, навіть якщо 90% українців думають так, а не інакше. Зараз ми живемо в цій ситуації, і прогнози Ернста Юнґера виявились дуже слушними. Говорячи про стан тотальної мобілізації, він намагався запропонувати альтернативу ліволіберальному тлумаченню сучасності, техніки, суспільства, яке взяло гору в гуманітаристиці. Це справді мистецтво: як створити концепцію реальної протидії. Це не просто писанина, якісь абстрактні теорії, адже, переосмисливши техніку і суспільство в ключі його міркувань, можна змінити не лише бачення, а й хід історії.

Так, Юнґер писав про те, що тепер кожному загиблому в резерві вже є заміна, тобто те, що взагалі не вписується в класичне уявлення про війну, лицарство, індивідуальну доблесть, честь і поєдинок. Зараз же, крізь призму його відповіді на цей виклик, ми можемо інакше дивитись на війну в тому сенсі, що тією мірою, якою всі люди стають «робітниками», вони водночас стають військовими, що мобілізуються до виконання певного плану. Ця перспектива, мабуть, зрозуміла активістам націоналістичного руху і не дуже зрозуміла аполітичним особистостям. Сьогодні же, перебуваючи у стані неоголошеної війни на сході України, напевно, кожен з нас повинен так чи інакше мобілізуватися до виконання такого плану, як би абстрактно, а для когось і нереалістично, це не звучало.

Для Юнґера сучасний індивід – це новий людський тип, відкритий стихійному виміру, який не боїться смерті. Це означає цілковито інше ставлення до власного тіла, здатність до певної самооб’єктивації, тобто фактично перетворення на надлюдину. Але не в такому бездумному сенсі, в якому зазвичай це зображають критики авторитарних ідеологій. Юнґер писав про те, що гештальт робітника здатен породити як певні колективні сутності, так і абсолютно індивідуалізовані та високодиференційовані варіації надлюдини. Він писав про так званий активний людський склад, який діє в рамках органічної конструкції. Приміром, в армії і офіцер, і рядовий передусім є солдатами, але на цій основі можлива побудова нової ієрархії, нової диференціації, і тут уже на другому рівні з’являється активний склад. Це люди, які перетворили своє переживання війни на активну культурну й політичну позицію. Вони здатні змінювати історію, вони стають суб’єктами історії.

Адже кожен так званий «робітник» також є воїном, людиною вищого типу, здатною здійснити ніцшеанську переоцінку всіх цінностей, здатною свідомо йти до «нульового пункту цінностей» в термінах Юнґера, або події «смерті бога», як про це писав Ніцше, події нігілізму, аби продовжити рух далі до створення нових цінностей. Бути суб’єктом утворення нової історії. Від цього Юнґер відштовхувався і в повоєнний період, коли він змінив своє бачення техніки у постіндустріальному суспільстві, почасти стаючи на позиції культурпесимістичної критики техніки, яка була властива його брату. Відмінність полягає в тому, що в повоєнний час надлюдина як «переможець бога і ніщо» Ніцше, або людина активного складу Юнґера, кидає виклик уже не «богу» (старому ладу), а самому «постмодерному» ніщо, яке запанувало на його місці.

Перший період творчості Юнґера (1920–1925 рр.) – це час, коли він випускає свої військові твори: у 1920 р. – легендарні щоденники «В сталевих грозах», у 1922 р. – нарис «Боротьба як внутрішнє переживання» (знову-таки, у відповідь «ремаркістам», котрі говорили, що війна знищує всіх, навіть тих, кого не знищують снаряди, Юнґер натомість каже, що війна – це не просто фізичне знищення людини людиною або машиною, це передусім внутрішнє переживання і преображення).

У 1923 р. він пише автобіографічний роман «Лейтенант Штурм» (деякі свої роботи Юнґер підписував псевдонімом «Штурм»). У 1924/25-му рр. з’являється «Перелісок-125. Із хроніки окопної війни 1918-го», й у 1925 р. виходить «Вогонь і кров: маленький уривок Великої битви». Перші примірники цієї праці, до речі, були присвячені Гітлеру, втім, потім Юнґер прибрав цю присвяту, коли ідеологічні спрямування нового націоналізму та націонал-соціалізму розійшлись. У Юнґера є статті, де він пояснює ці ідеологічні розбіжності. Всі періоди його творчості тісно пов’язані: рання військова проза, націоналістична публіцистика 1923-1933 рр., філософсько-політичні та метафізичні праці («Тотальна мобілізація» 1930 р., «Робітник. Панування і гештальт» 1932 р., «Про біль» 1934 р.). Після Другої світової відбувається зміна перспективи Юнґера, але всі його визначальні мотиви залишаються.

Чи може Юнґер стати в нагоді сьогодні?

Насамкінець, хотілося би також зачепити тему практики німецьких націонал-революціонерів, або, ширше, прихильників «Третього шляху», як також називається широка ідеократична течія «консервативної революції», де можна було знайти і консерваторів, які відстоювали щось на кшталт нової станової держави, і націонал-революціонерів типу Юнґера, які вважали єдиною справжньою основою нового суспільного ладу фронтове братерство. Тобто існували як правоконсервативні візії, так і динамічні, надмодерні, як я вище визначала позицію Юнґера. Власне, це були інтелектуальні гуртки, видавничі платформи та ветеранські спільноти.

Можна багато говорити про те, яким шляхом пішла доля Німеччина після 1933-го року, але назагал усе найкраще в плані відновлення суверенітету і обороноздатності, що сталося в країні міжвоєнного періоду, так чи інакше було заслугою таких німецьких фронтовиків, які могли писати твори у окопах і надалі займатися публіцистичною і політичною діяльністю. Це була заслуга таких людей універсального типу, і якби фігури на зразок Ернста Юнґера стояли на чолі тодішньої Німеччини або відігравали вагомішу роль у її суспільно-політичному житті, ми можемо лише здогадуватися, як би розвивалася подальша доля цієї країни. Як і нашої, адже ми знаємо, що вона воювала з Німеччиною у Другій світовій війні, на відміну від Першої, коли гетьман Павло Скоропадський був де-факто союзником маршала Пауля фон Гінденбурга.

Історія певною мірою повторюється, але ми можемо лише пишатися паралелями між українськими добровольчими батальйонами і німецькими фрайкорами, як і багатьма патріотичними спільнотами, що виникли на цій основі. Дуже приємно, що праці Ернста Юнґера беруть у бій сучасні українські добровольці, так само як і Юнґер колись клав у наплічник «Так казав Заратустра» Ніцше та «Фауста» Ґете.

За мотивами виступу на презентації українського перекладу книги «Вогонь і кров» Ернста Юнґера.

Автор: Олена Семеняка