Об’єднання націоналістичних християнських партій в Лівані в часи війни 1975-го – 1990-их років під назвою «Ліванський фронт», про яке ми раніше згадували в наших минулих текстах, дозволо на певний проміжок часу консолідуватись християнській спільноті країни та виступити єдиним фронтом проти лівих палестинців та ліванців і сирійців, які їх підтримували. До «Ліванського фронту» та його бойового крила «Ліванські сили» входила низка партій. Окрім партії «Катаїб», про яку ми неодноразово розповідали вам у наших статтях та лекціях, помітною організацією в об’єднанні ліванських правих були «Сторожові кедрів». Сьогодні мова піде про історію саме цього руху.
Читайте також:
https://plomin.club/bachir-gemayel-kataeb
https://plomin.club/bachir-gemayel-kataeb-2/
https://plomin.club/pierre-gmayel-and-the-origin-of-lebanese-phalanxism/
https://plomin.club/lebanese-phalanxism-and-the-kataib-party-from-the-death-of-pierre-gmayel-to-our-days/
Лекція «Башир Жмайєль: теорія та практика ліванського націоналізму»: https://www.youtube.com/watch?v=LlWJXaM2rn0
Етьєн Сакр, який стане відомим завдяки створенню організації «Сторожові кедрів», і отримає друге ім’я — «Абу Арц», тобто «батько кедрів», народився у 1937 році в місті Айн-Ебель, що на півдні Лівану, в маронітській багатодітній родині. Освіту отримував у франкомовних навчальних закладах країни. У 1957 році Сакр пішов на службу в Головне управління загальної безпеки — «Аль-Амн аль-Ам». Працюючи в ліванських спецслужбах, Сакру довелося займатись нейтралізацією сирійської агентури в Лівані. Під час кризи 1958 року, коли правий президент Лівану християнин Каміль Шамун намагався внести зміни до конституції і зустрівся з протестами мусульманської опозиції, Сакр підтримував Шамуна та введення американських військ до Лівану з метою стабілізації ситуації. Саме тоді вперше США використали у прийнятті рішення про введення військ так звану доктрину Ейзенхауера, яка обґрунтовувала необхідність втручання США у справи інших країн, у разі якщо їм загрожує «комуністична загроза». У ліванських спецслужбах Етьєн Сакр провів 12 років, і у 1969 році закінчив свою службу. Це було закінчення офіційної державної служби, проте Сакр продовжив служити своїм ідеям та Лівану і надалі.
Ідеологічно Сакр багато в чому повторював ключові тези партії «Катаіб»: ліванський націоналізм з християнським ухилом, антикомунізм, фінікізм. Останнє було для Сакра особливо важливим. Він постійно наголошував на тому, що ліванці не є арабами, натомість вони є нащадками стародавніх фінікійців, від яких, за переконанням сучасних ліванських націоналістів, і взяла свій початок Західна європейська цивілізація. Деякі соратники Сакра навіть говорили про те, що ліванська мова є окремою мовою, а не діалектом арабської. Значною мірою ідеологія руху базувалась на ідеях відомого ліванського поета, прозаїка, драматурга та реформатора ліванського діалекту Саїда Акла. Він, зокрема, намагався створити ліванський алфавіт на базі латиниці. Акл був одним з тих, хто пізніше підтримав зародження «Партії оновлення Лівану» Сакра.
З ідей фінікізму логічно слідувало категоричне відторгнення панарабістських ідей, які говорили про необхідність об’єднання всіх арабських країн в один геополітичний проект. Сирія, в якій панарабістські настрої були надзвичайно сильними, а окрім цього існувала також ідея так званої «Великої Сирії», згідно з якою території у тому числі Лівану мали входити до складу Сирії, і яку активно просували ідеологи Сирійської соціально націоналістичної партії, постійно намагалася максимально збільшити свій вплив на внутрішню політику та життя Лівану. Більшість ліванських правих партій, які знаходили свою підтримку переважно у християнської общини країни, виступали проти сирійського та будь-якого іншого арабського впливу на Ліван.
У 1969 році, коли згідно з Каїрськими домовленостями було прийнято рішення про створення в Лівані таборів для палестинських біженців, Етьєн Сакр виступив категорично проти цього рішення. У 1972 році він засновує власну партію, яка отримує назву «Партія оновлення Лівану». Головним завданням своєї партії Сакр вбачав протистояння тим силам всередині країни, які тягнуть Ліван до панарабізму та зовнішньої окупації. За декілька років у країні почалася війна і Сакр заснував у своїй партії бойове крило, котре отримало назву «Сторожові кедрів». На початку організація нараховувала близько 1000 бійців, озброєних старими гвинтівками та автоматами, які Сакр купляв на чорному ринку (озброєння вдасться покращити у 1976 році, коли до рук правих християнських загонів потраплять склади зброї армії та поліції Лівану). Пізніше Сакр відкрито заявить, що вже на початку війни «Сторожові кедрів» отримували військову допомогу від Ізраїлю. Гаслом нової бойової організації стали слова «Ліван, ми служимо тобі».
Аналогічні процеси відбувались і в інших правих партіях Лівану. Фактично кожна помітна політична сила організувала власні бойові загони, так звану «народну міліцію», завданням яких був, в першу чергу, захист християнського населення Лівану від палестинських бойовиків. Досить скоро праві партії об’єднались в «Ліванський фронт». Так само об’єднались і їхні бойові організації. «Ліванські сили» фактично стали армією, головним збройним формуванням християнської общини Лівану. Дуже швидко головнокомандувачем «Ліванських сил» став син засновника партії «Катаіб» П’єра Жмайєля, Башир Жмайєль. На той час «Сторожові кедрів» вже були невід’ємною частиною правої християнської коаліції. Щоправда, «Сторожові кедрів» та Сакр часто наголошували на тому, що вони самі є світською організацією, яка, хоча і визнає переважно християнський характер ліванської нації, все ж виступає зі світських світоглядних позицій. Протистояння з мусульманами Сакр не розглядав в контексті релігійної ворожнечі. Пізніше в одному з інтерв’ю Сакр сказав про зародження організації «Сторожові кедрів»: «У 1974-1975 роках було очевидно, що палестинці готували війну проти Лівану з метою встановлення палестинської держави на нашій землі. Цей план був затверджений американцями та підтриманий усіма арабськими режимами, особливо Саудівською Аравією, а також Радянським Союзом, який уклав оборонний договір із Сирією та тісні стосунки з ОВП Ясіра Арафата. Зіткнувшись з цією неминучою небезпекою, я вирішив створити нову політичну партію з військовим крилом, щоб приєднатися до інших християнських партій і захистити наш дім, сім’ю та батьківщину. Ідеологія моєї партії відрізняється від інших: вона заснована на ліванському націоналізмі, далекому від сектантства, що дозволило мені вербувати бійців з усіх ліванських релігій — християн, мусульман (шиїтів і сунітів) та друзів». Пізніше Сакр скаже про релігію у тому конфлікті: «Ніколи війна в Лівані не була релігійною. Це була війна між патріотами і тими, хто пішов за палестинцями, сирійцями або іранцями. У наших загонах були мусульмани. В Армії Південного Лівану, союзної з Ізраїлем, половина були мусульмани: друзи і шиїти. Без проблем ми воювали разом, хоча нашим противником була шиїтська «Хізболла»».
Фрагмент інтерв’ю Етьєна Сакра від 6.12.1976, в якому він говорить про те, що ліванські націоналісти не складуть зброю, поки палестинці не роззброяться та не покинуть територію Лівану (англійською).
«Сторожові кедрів» активно брали участь, у тому числі, й у легендарній «Битві готелів», і в боях за Тель-Заатар (докладніше про ці бої у наших минулих текстах та лекції — посилання на початку тексту). Одночасно з тим Сакр жорстко критикував ситуативний союз ліванських правих християн з Сирією у боротьбі з Організацією Визволення Палестини, яка розбудовувала власні воєнні бази у таборах для палестинських біженців, і з якою і воювали «Ліванські сили». Сакр говорив, що сирійці на чолі з Хафезом Асадом, батько сучасного нам президента Сирії Башара Асада, не є захисниками християн, які жили в Лівані тисячі років до Асада. Ліванцям, за словами Сакра, не потрібні жодні сторонні захисники. Натомість він закликав до ще більшої консолідації ліванських політиків з метою захисту країни від Сирії. Позиція Етьєна Сакра у перспективі виявилась правильною — сирійці в певний момент знову стали відкритими ворогами ліванської незалежності.
«Стоденна війна» між «Ліванськими силами» та регулярною армією Сирії, яка відбулась у 1978 році, підтверджує тезу Сакра. Його «Вартові кедрів» брали активну участь у бойових діях проти сирійців. До речі, дослідники зазначають схожість тактики сирійських військ під час «Стоденної війни» в Лівані та дій військ Башара Асада в ході Громадянської війни в Сирії, яка триває там сьогодні. З початком «Стоденної війни» Сакр наголосив на тому, що все закінчилось саме так, як він і пророкував — ліванці впустили в свій дім вовка в овечому хутрі, який дуже швидко показав своє справжнє обличчя і почав чинити терор, вбиваючи ліванців та спустошуючи Ліван. Не дивно, що Сакр підтримав втручання у війну Ізраїлю у 1982 році, яке розглядалося ним як позитивний вплив на боротьбу з палестинцями та сирійцями. Для Ізраїлю палестинські військові бази на півдні Лівану несли не меншу загрозу, ніж для самих ліванців, а сирійці були перманентним ворогом ізраїльтян з моменту проголошення незалежності Держави Ізраїль у 1948 році. Ліванські праві християни, таким чином, цілком логічно стали для Ізраїлю своєрідними союзниками. Як наслідок, Етьєн Сакр та його організація підтримували діяльність Армії Південного Лівану, яка складалась з кадрових ліванських військових і діяла разом з ізраїльською армією на півдні Лівану. Загалом «Сторожові кедрів», разом з фалангістами Башира Жмайєля, вважаються одним з кращих правих ліванських бойових підрозділів тих часів. Відданість ідеям ліванського націоналізму разом з військовим хистом та багатим досвідом зробили організацію Етьєна Сакра відомою далеко за межами Близького Сходу.
Фрагмент заяви Етьєна Сакра від 12.7.1979, в якій він говорить про страждання ліванців від діяльності палестинських бойовиків та сирійських військ (англійською).
«Сторожових кедрів» та Етьєна Сакра і сьогодні звинувачують у закликах до геноциду палестинців. Відомими є слова Сакра, які він сказав у 1982 році в інтерв’ю ізраїльській газеті The Jerusalem Post: «Ми маємо справу з палестинцями. Десять років тому їх було вісімдесят чотири тисячі, а зараз їх понад шістсот тисяч. Через шість років їх буде два мільйони. Ми не можемо дозволити цьому статись. […] Все дуже просто: ми маємо допомогти їм поїхати у братську Сирію. Того, хто озирається назад, зупиняється або повертається — буде розстріляно на місці. У нас є моральне право, яке підкріплене добре організованим суспільством та політичною підготовкою». Вважається, що саме «Сторожові кедрів» на початку війни писали на стінах столиці Лівану написи «Обов’язком кожного ліванця є вбивати палестинців».
З Саміром Джааджаа, про якого ми вам нещодавно розповідали, у Сакра були складні стосунки. Спочатку Сакр підтримав його під час конфлікту з Хобейка, а трохи пізніше у 1990 році виступив на боці Мішеля Ауна в боях з силами Джааджаа, за що Сакра ув’язнили люди Джааджаа. Через кілька місяців Джааджаа погодився відпустити Сакра, якщо той негайно залишить Ліван. Сакр полетів на Кіпр, звідки потрапив до Ізраїлю і незабаром йому зрештою вдалося дістатись півдня Лівану, який знаходився під контролем Армії Південного Лівану, і де він продовжив діяльність по боротьбі з палестинцями та сирійцями. На жодні компроміси та домовленості з ними Сакр не йшов, а його «Сторожові кедрів» намагалися впливати на антисирійські ініціативи в країні, близько співпрацюючи з Армією Південного Лівану. Сакр та його організація були ледь не єдиним ліванським рухом, який відкрито називали Ізраїль союзником Лівану та закликали до прямої кооперації з ізраїльськими військами та урядом. Багато в чому така нетипова для регіону прихильність до Ізраїлю була пов’язана з ідеями фінікізму, на яких постійно наголошували «Сторожові кедрів»: ліванці — не араби, а отже і підтримувати загальноарабський антисіоністський курс солідарності з палестинським народом вони не мають. У інтерв’ю про свої стосунки з Ізраїлем Сакр говорив наступне: «Єдиною країною, яка зголосилася допомогти нам у постачанні зброї, боєприпасів та навчанні, була Держава Ізраїль. З цього часу я будував добрі стосунки з Ізраїлем».
На той час Ліваном керував вже відверто просирійський уряд, який заочно засудив Сакра до смертної кари за співробітництво з Ізраїлем. Сакр переховувався на півдні країни аж до 2000 року, коли ізраїльський уряд на чолі з Егудом Бараком прийняв рішення вивести ізраїльські війська з південного Лівану. Святе місце пустим не буває, тому ці території досить швидко зайняли бойовики організації «Хізболла», які зі зрозумілих причин особливої симпатії до «Сторожових кедрів» та Етьєна Сакра не мали. Сакр був вимушений піти за ізраїльськими військовими й опинився в Ізраїлі. В єврейській державі він намагався займатись пропагандою необхідності залучення Ізраїлю до підтримки християнської общини Лівану, але ці спроби протривали недовго і Сакр покинув Ізраїль, переїхавши на Кіпр, де він і продовжує жити сьогодні. На початку 2000-их років було опубліковано політичну біографію Етьєна Сакра, яка отримала назву «The Conscience of Lebanon: A Political Biography of Etienne Sakr».
Не зважаючи на свій переїзд, Етьєн Сакр продовжує активно слідкувати за подіями на батьківщині та на всьому Близькому Сході. Наприклад, відомо про його симпатії до антиурядових протестів у різних арабських країнах, які отримали назву «арабська весна». Сакр також виступає з підтримкою сирійських повстанців, які виступають проти режиму Башара Асада. Не дивлячись на перемогу Кедрової революції в Лівані у 2005 році, коли сирійські війська нарешті було виведено з території Лівану, повернутись на батьківщину Сакр не може — навіть якби він не був заочно засуджений в Лівані до страти, в країні досить сильні позиції має «Хізболла», чия діяльність може загрожувати безпеці колишнього лідера «Сторожових кедрів». Він все ще критикує Саміра Джааджаа та Мішеля Ауна за те, що вони розділили християнську общину Лівану на початку 1990-их років.
«Сила християн на Близькому Сході залежить від сили християн у Лівані», — говорить Етьєн Сакр.
Коментуючи назву, під якою війна в Лівані 1975-го – 1990-их років увійшла в історію — «Громадянська війна в Лівані», Сакр говорить: «Конфлікт, що почався у 1975 році, не був громадянською війною в Лівані, а війною між Ліваном і палестинцями Ясіра Арафата». Про роль інших держав у тих подіях Сакр дає такий коментар: «США разом із Саудівською Аравією хотіли, щоб ми поїхали, а палестинці залишилися. Щоб вирішити проблему Палестини! Є народ — шукає батьківщину. Ось знайшли! У 1975 році американський посол Браун прийшов до президента Ліванської республіки Сулеймана Франж’є: «У вас мільйон християн, США і Канада готові їх прийняти». Америка і Росія стільки справ наробили! Хто тільки в Ліван не стікався. Вже тоді в палестинських таборах для біженців в Лівані, куди ліванська армія досі не має права заходити, були бази екстремістських ісламських організацій. Там же були всі терористи світу: німецька група Баадер-Майнхоф, італійські «Червоні бригади», японська «Червона армія», алжирський ПОЛІСАРІО, Карлос, Абу Нідаль! Всіх їх підтримував СРСР: за палестинців і проти господарів країни! Ось яка мораль в світі! От спасибі вам всім!». Головною проблемою Лівану сьогодні Сакр називає Сирію та «Хізбаллу», яка представляє інтереси Ірану, а разом з цим і Сирії в країні.
Сама організація «Сторожові кедрів» завершила свою діяльність як бойовий рух із завершення існування Армії Південного Лівану, переформатувавшись у політичну партію під назвою «Рух ліванського націоналізму», яка, втім, ніякого серйозного політичного успіху не отримала. Ряд колишніх членів «Сторожових кедрів» досі знаходяться у розшуці в Лівані — їх звинувачують у скоєнні воєнних злочинів. Доля цієї невеликої, але помітної в новітній історії Лівану організації невід’ємна від долі всього регіону. Така ж неоднозначна, складна, героїчна і кривава одночасно.
Дивіться також:
Підбірка фотографій бійців «Сторожових кедрів», сучасних прихильників організації та Етьєна Сакра.
Нарізка відео із записами бойових дій за участю «Сторожових кедрів».
Історія Лівану була б абсолютно іншою, якби у вересні 1982 року не було вбито лідера «Ліванських сил» Башира Жмайєля, на початку 1990-их років націоналістичні партії не розділилися б між собою, і на чолі держави стояли б люди, які насправді люблять Ліван і воліють бачити його незалежний та унікальний розвиток. Тому що ця маленька, але така багата історично та культурно країна на це заслуговує.
Кому як не українцям розуміти цей несамовитий потяг християнської общини Лівану до незалежності від Сирії, яка поводить себе у стосунках з Ліваном дуже схожим чином, як Росія стосовно України.
Імперіалістичні ідеї асадівської Сирії про «Велику Сирію» з територіями Лівану в її складі, розповіді про Сирію як старшу сестру Лівану, спроби нав’язати свою волю введенням військ та впливом на внутрішню політику держави і дестабілізацію ситуації через свої проксі-організації, так схожі на те, що робить Росія. Не випадково спочатку Хафез Асад підтримував дружні стосунки з Радянським Союзом, а потім і його син Башар Асад знайшов собі вірного союзника в обличчі путінської Росії.
Автор: Валентин Дзюбенко
