Юліус Евола

Юліус Евола: Американська культура

Не так давно в одній газеті з’явилася стаття, де на основі певних статистичних підрахунків робився висновок, що орієнтовно до 1970 року близько половини жителів нью-йоркського Манхеттена становитимуть негри, а в п’яти боро, що утворюють увесь Нью-Йорк, близько 28% населення будуть кольоровими. Схожі тенденції спостерігаються також в інших містах та регіонах Сполучених Штатів. На наших очах відбувається негритизація, метисизація та занепад білої раси, яка відступає перед натиском нижчих рас, що відрізняються підвищеною народжуваністю.

Ясна річ, що з точки зору демократії в подібному явищі немає нічого поганого, навіть навпаки. Всі знають про ту завзятість та принциповість, яку щоразу виявляють поборники горезвісної «расової інтеграції» в США – каталізатори цього процесу. Вони не лише пропагують повне расове змішання в сфері суспільного життя та виступають за права негрів займати будь-які громадські чи політичні посади (що дозволяє припустити, що в недалекому майбутньому ми зможемо побачити негра на посаді американського президента), але й не мають нічого проти того, щоб негри змішували свою кров з кров’ю білих народів. Характерним зразком подібної пропаганди є драма під назвою Deep Are the Roots (маються на увазі корені расових «забобонів»), яку італійське радіо з невідомих причин визнало за необхідне повторити кілька разів.

Відомо, що цим прихильникам «інтеграції», котрі логічно виводять її як висновок із хибної догми егалітарної демократії, постійно волаючи про свободу та захищаючи дійсно репресивний режим[1], продовжують чинити опір окремі групи, особливо на півдні Штатів, котрі не бажають розчищати дорогу для поширення чорної раси та «негритизація» своєї країни. Однак вони не усвідомлюють масштабу цього явища в тому сенсі, що помічають виключно його матеріальні та найбільш відчутні аспекти; вони не бачать того, наскільки «негритизованою» стала Америка не лише в суто расово-демографічному, але й перш за все у культурному, цивілізаційному аспекті, в питаннях звичаю і смаків навіть у тих областях, де змішання крові в прямому сенсі цього слова є відсутнім.

Не дарма щодо Америки застосовують образ плавильного казана. По суті це дійсно один з тих випадків, коли із вкрай різноманітної сировини формується людський тип, що володіє однаковими та сталими характеристиками. Еміграція в Америку накладає на представників найрізноманітніших народів однаковий відбиток; попри рідкісні винятки, більшість з них уже через два покоління втрачають майже всі свої первинні характеристики та відтворюють більш-менш однаковий з точки зору менталітету, сприйнятливості та поведінки тип – американський тип.

З точки зору теорій, сформульованих, наприклад, Лео Фробеніусом та Освальдом Шпенґлером, існує тісний взаємозв’язок між формою цивілізації, певним складом «душі», обумовленим природним середовищем, «ландшафтом» та корінним населенням. Якби це було так, то в Америці істотну роль мав би відігравати саме корінний елемент, репрезентований американськими індіанцями, або червоношкірими. Індіанці були гордою расою, що мала власний стиль, власну гідність, унікальну чутливість та релігійність; не дарма мислитель-традиціоналіст Фритьйоф Шуон говорив про присутність в їхньому бутті чогось «орлиного та солярного». І не побоїмося ствердити, що якби властивий їм дух в його найкращих проявах, на адекватному рівні та в помітному масштабі лишив свій відбиток на матерії, змішуваній в американському «плавильному казані», то якість американської цивілізації цілком ймовірно виявилося б значно вищою[2].

Якщо не брати до уваги протестантсько-пуританський компонент (який, в свою чергу, за рахунок фетишистської переоцінки Старого Завіту зазнав надзвичайно потужного єврейського впливу), то схоже, що саме негритянський елемент з властивою йому примітивністю задає тон основним аспектам американської психіки. Зверніть увагу хоча б на те, що коли в Америці говорять про фольклор, то мова йде, як правило, про негрів, ніби саме вони є корінним населенням цієї країни. Так, класичною оперою, натхненною «американським фольклором», в США вважається знаменита Porgy and Bess єврейського композитора Гершвіна, героями якої є виключно негри. Цей композитор розповідав, що для того, аби вжитися в образ, він прожив певний період серед американських негрів.

Більш помітним є вплив в області поп-музики та танців. Фіцджеральд багато в чому має рацію, коли говорить про те, що з певної точки зору американська цивілізація може вважатися цивілізацією джазу, тобто негритянської музики і танцю. Ця незвична «вибірковість» – пошук Америкою натхнення в негритянській культурі –  веде до регресу та примітивізації, неначе в химерних ритмах і формах вони шукають виправдання та компенсації за бездушність сучасної механічної матеріальної цивілізації – забуваючи, при цьому, про численні джерела, доступні європейському цівилізаційному простору: в інших місцях ми говорили про танцювальні ритми південно-східної Європи, в яких нерідко присутній яскраво виражений діонісійський елемент. Але Америка зробила свій вибір на користь негрів та афро-кубинців, поступово поширивши цю пошесть майже на всі інші країни.

Роль негритянського компоненту американської психіки свого часу була відзначена психоаналітиком К. Г. Юнґом. Наведемо дещо з його спостережень: «Найбільше мене вражає в американцях їх жахлива схильність до негритянського впливу. Я маю на увазі саме психологічний вплив, оскільки не хочу зачіпати проблему расового змішання. Емоційна відкритість американця, особливо його сміх, чим сповнені ілюстровані додатки до рубрики society gossip в американських газетах; ця неповторна манера сміятися, сміятися як Рузвельт, в первинній формі зустрічається саме в американського негра. Своєрідна хода із бовтанням кінцівками або розгойдуванням стегон, характерна для американок, теж походить від негрів[3]. Головним джерелом натхнення для американської музики є негри. Американські танці – це негритянські танці. Прояви релігійного почуття, такі як revival meetings, holy rollers та інші аномальні речі, теж походять з негритянських впливів. Надзвичайно жвавий темперамент більшості американців проявляється не лише у грі в бейсбол, але й у своєрідній манері виразу, про що красномовно свідчить невпинний і безмежний потік балаканини в американських газетах; безсумнівно, всі ці речі не мають жодного стосунку до їхніх германських предків, але нагадують вульгарну chattering негритянських селищ. Мало не повна відсутність приватності та всюдисуща американська громадськість нагадують первісне життя у відкритих халабудах з абсолютною тотожністю всіх членів племені».

Розвиваючи подібні спостереження, Юнґ зрештою задається питанням, чи можна взагалі вважати мешканців нового континенту європейцями.

Жорстокість безперечно є однією з найбільш характерних рис, притаманних американцям, і вона також має виразний негритянський відбиток. У ті славні дні, які Ейзенхауер не осоромився називати «хрестовим походом проти Європи», а також під час перших років окупації можна було спостерігати типові форми такої жорстокості; ба більше, бувало так, що «білий» американець в цьому сенсі заходив набагато далі, аніж його чорний товариш по службі, з яким, втім, його ріднив властивий обом інфантилізм.

В цілому, пристрасть до жорстокості перетворилася на вроджену властивість американської ментальності взагалі. Як відомо, найжорстокіший вид спорту – бокс – народився в Англії, але саме в США він трансформувався та став предметом колективного фанатизму, який потім перекинувся на інші країни. Втім, окрім пристрасті до кулачного бою, що набуває форми дикунського мордобою, досить згадати величезну кількість фільмів та популярного в Америці «бульварного чтива»: вулична бійка є найбільш повторюваним мотивом, котрий, вірогідно, відповідає смаку заокеанських глядачів і читачів, що вбачають у цьому уособлення справжньої мужності. Поруч із цим, у якості світового лідера американська нація вишпурнула, наче непотрібний європейський антикваріат, звичай вирішувати суперечки в традиційних дуелях – за суворими правилами, не вдаючись до грубої та примітивної кулачної силі. Не варто підкреслювати разючий контраст між цією американською рисою та джентельменським ідеалом поведінки, характерним для британців, хоча останні також були одним з компонентів, які сформували населення Сполучених Штатів.

Сучасну західної людини, котра значною мірою представляє собою регресивний тип, за багатьма параметрами можна порівняти з ракоподібними: «тверда» зовні, що проявляється в діловій поведінці, образі безжального підприємця, організатора тощо, і «м’яка» всередині в сенсі непослідовної, желеподібної внутрішньої субстанції. Найбільшою мірою це стосується саме американця, оскільки він репрезентує крайню межу девіантності західного типу. І в цьому він також нагадує негра. Розмитий сентименталізм, банальний пафос, котрий особливо яскраво простежується в любовних стосунках, зближують американця з негром набагато більше, аніж з по-справжньому цивілізованим європейцем. Недвозначні свідчення цього спостерігач з легкістю знайде в численних типових американських романах і піснях, не кажучи вже про кінематограф та приватне життя.

Ця американська еротичність, настільки пандемічна, наскільки й  примітивна, засуджується навіть дівчатами й жінками зі США. Це в черговий раз свідчить про змішання зі звичаями негритянських рас, для яких еротизм та сексуальність нерідко набували характеру примітивної одержимості; так, представники негритянських рас, на відміну від людей сходу, давніх європейців та багатьох інших народів, ніколи не знали справжнього ars amatoria. Розхвалені сьогодні сексуальні переваги негрів насправді мають виключно грубий, кількісний, пріапічний характер.

Іншим помітним аспектом американського примітивізму є їхнє розуміння «величі». Вернер Зомбарт вдало підмітив цю особливість у фразі they mistake bigness for greatness, що можна було б перекласти як «вони плутають матеріальне багатство з істинною, духовною величчю». Слід зазначити, що ця риса не є загальною для всіх неєвропейських чи кольорових народів. Наприклад, справжнього араба старої породи, індіанця чи мешканця Далекого Сходу (за винятком європеїзованих елементів, ясна річ) всім тим, що має суто зовнішню, матеріальну, кількісну велич, включаючи все пов’язане з машинами, технікою та економікою, вразити не вдасться. Щиро захоплюватися всіма цими речами може лише настільки примітивна та інфантильна раса, як негри. Можна без перебільшення стверджувати, що тупа гордість американців цією от показною «величчю», досягненнями їх цивілізації, також відчувається відгомін негритянського впливу на психіку.

У цьому контексті можна згадати всі ті нескінченно повторювані дурниці про те, що американці нібито є «молодою расою», з чого нібито за замовчуванням має слідувати висновок, що саме їм належить майбутнє. Короткозорий підхід може запросто сплутати риси, дійсно властиві молодості, з тими, що відображають регресивний інфантилізм. Окрім того, з точки зору традиційної концепції перспективи є повністю протилежними. Незважаючи на видимість, нові народи саме завдяки тому, що з’являються останніми та мають більшу дистанцію до власних коренів, аніж інші народи, можуть вважатися водночас і найбільш немічними народами, народами сутінок. Ця точка зору, з-поміж іншого, має відповідність в органічному світі[4]. Цим пояснюється парадоксальна схожість так званих «молодих» народів – молодих саме в сенсі того, що вони з’явилися останніми – з примітивними расами, котрі завжди лишалися за межами великої історії, та їхня тяга до примітивності, повернення до примітивного способу життя. Ми вже вказували на цю спорідненість, підкреслюючи американську вибірковість на користь негритянської і субтропічної музики; але подібне явище можна спостерігати і в інших сферах новітньої культури та мистецтва. Наприклад, можна згадати про оспівування негритюда французькими екзистенціалістами, інтелектуалами та «прогресивними» письменниками.

Однак з цього можна зробити висновок, що як європейці також, так і їхні епігони з вищих неєвропейських цивілізацій, демонструють ментальність, властиву примітивним та провінційним народам, коли захоплюються Америкою, намагаються скопіювати американський спосіб життя, тупо та з ентузіазмом американізуються, вважаючи, що тим самим вони йдуть в ногу з прогресом та демонструють свободу і відкритість.

Це стосується також соціокультурної «інтеграції» негрів, що набирає обертів навіть у самій Європі, супроводжуючись в Італії тонким заохоченням за рахунок імпортних фільмів (де негри поряд з білими відіграють однакові соціально значущі ролі – суддів, поліцейських, адвокатів тощо) та телебачення з різноманітними шоу, де негритянські співаки і танцюристи виступають упереміш з білими, аби глядачі звикали до думки про змішування та втрачали останні залишки природного расового почуття і почуття дистанції. Наявність фанатичного захоплення верескливою та безформенною горою чорної плоті на ім’я Елла Фіцджеральд під час її виступу в Італії є дуже показовим та сумним свідченням. Крім того відомо, що найбільш відвертим вихвалянням «негритянської» культури, негритюда, ми зобов’язані німцю Яну Янхайцу та його книзі Мунту, опублікованій одним із шанованих та старих видавничих будинків Німеччини (країни арійського расизму!), виданою італійською у двох томах відомим ліваком Ейнауді. Автор цієї книги дописався до шаленого твердження, що негритянська «культура» є найкращим засобом для оновлення й оздоровлення західної «матеріалістичної цивілізації»…

Говорячи про цю американську спорідненість, варто підкреслити ще один момент. Можна ствердити, що єдиним рухом в США, який свого часу міг надати хоча б якусь надію на порятунок, було щось на зразок бунтарського, анархічного, антиконформістського та нігілістичного екзистенціалізму, – ми маємо на увазі так званих бітників, хіпі та інші течії подібного роду, до яких повернемося пізніше. Проте, характерними аспектами цього руху було братання з неграми, дійсно релігійне поклоніння перед негритянським джазом, демонстративна розпуста та тяга до кровозмішання, у тому числі в сексуальному плані. Норманн Мейлер, один з основних представників цього руху, в одному з найвідоміших своїх есе навіть поставив знак рівності між типовим представником цього руху і негром, визначивши першого як «білого негра». Фаусто Джанфранческі абсолютно справедливо писав з цього приводу: «До того, як Мейлер описує привабливість негритянської “культури”, відразу напрошується – дещо нешанобливе – порівняння з тим впливом, який мало послання Фрідріха Ніцше на рубежі двох віків. Відправною точкою в обох випадках є жага руйнування всього заскнілого та конформістського і тяга до безпосереднього контакту з життєвою, екзистенціальною силою; але скільки плутанини, скільки деградації можна спостерігати сьогодні, коли на п’єдестал “надлюдини” сходить негр зі своїм джазом та сексуальною одержимістю!».

Pour la bonne bouche, наведемо вкрай красномовне свідчення одного американського автора, Джеймса Бернхема (з його книги The struggle for the world): «В американському житті присутні риси неприкритої жорстокості. Вони проявляються як в судах Лінча та гангстерстві у нас на батьківщині, так і в самовдоволенні та зловживаннях наших солдатів і туристів, коли ті опиняються за кордоном. Провінціалізм американського мислення виражається в повному нерозумінні інших народів та інших культур. Багатьом американцям властиве селянське презирство до ідей, звичаїв, історії, поєднане з гордістю за всякі нісенітниці, пов’язані з матеріальним прогресом. І хто, послухавши американське радіо, здатний стримати жах від думки про те, що ціною виживання [некомуністичного суспільства] повинна стати американізація усього світу?»[5] На жаль, певною мірою цей процес уже триває.


[1] Нав’язувана «інтеграція» є прямим порушенням будь-якого принципу свободи, і «расовий» фактор є в даному питанні лише другорядним. Досі ще ніхто й ніхто не заперечував права сім’ї не приймати у себе в гостях неприємних чужинців і триматися від них подалі (і начхати, чим саме викликана така неприязнь); проте американцям нав’язують змішання з неграми в суспільному житті, причому, за іронією долі, в ім’я свободи, вкрай однобічно протрактованої. Засуджується так званий режим сегрегації – режим апартеїду – хоча він є єдино розумним і справедливим для всіх. Нехай кожен живе у себе вдома, серед своїх. Є щось неймовірне у тому, що скоїв «прогрес» з білою расою: англійці, які ще до недавніх пір були запеклими расистами настільки, що людей по той бік Ла-Маншу вважали ледь не іншим людський видом, що тримали сувору дистанцію в своїх колоніях щодо «кольорових» представників тисячолітніх культур (Індії, Китаю тощо), значно переважаючих європейську, також захворіли «антиколоніальним» психозом і змусили своїх співвітчизників в Родезії вийти зі Спільного ринку, ввівши проти них санкції за те, що ті відмовилися ввести загальне виборче право для негритянського населення. Хоча зрозуміло, що в цьому випадку їх миттєво викинули б з тих земель, які вони ледь встигли привести в цивілізований вигляд.

Що ж стосується Сполучених Штатів, то чому комплекс провини за несправедливе ставлення до негрів при минулому рабовласницькому режимі – неначе всієї білої крові, пролитої у братовбивчій громадянській війні (яка неофіційно велася в ім’я звільнення негрів) було недостатньо – не спонукає «інтеграціоністів» виступати за те, щоб один з п’ятдесяти штатів було очищено й звільнено білими для того, аби всі американські негри поселилися там, керували самі собою й робили все, що хочуть, не дратуючи і не ображаючи інших? Це було б найкращим рішенням.

[2] Один літератор з претензіями на інтелектуальність, Сальваторе Квазімодо, звинувачуючи нас в «расизмі», з-поміж іншого вказував на протиріччя, оскільки, виступаючи проти негрів з одного боку, ми надаємо належне американським індіанцям. Він навіть не підозрює, що «здоровий расизм» не має нічого спільного з забобонами щодо «білості шкіри»; по суті мова йде про ієрархію цінностей, виходячи з якої ми говоримо «ні» неграм, «ні» всьому негроподобному (негритянські племена в цій ієрархії стоять трохи вище примітивних народів Австралії та згідно з відомою морфологією по суті належать «нічним» і «телуричним» расам, що протистоять расам «денним»), хоча, безсумнівно, готові визнати зверхність над «білими» представників індуських, китайських, японських і окремих арабських аристократій, незважаючи на небілий колір їхньої шкіри – особливо з урахуванням того, на що перетворилася біла раса в епоху колоніальної експансії, продиктованої виключно меркантильними міркуваннями.

[3] Можна додати про сутнісно негритянську манеру рухатися в американських коміків та танцівників.

[4] Повертаючись сказаного в першому розділі, ми можемо згадати протилежну концепцію, згідно з якою саме періодичне повернення до витоків надає культурам «юності».

[5] Ясна річ, це стосується лише одного аспекту ніцшеанства. Про дезорієнтацію, що панує в американському екзистенціалізмі, говорить принаймні той факт, що доки одні браталися з неграми, інші відчули тягу до трансцендентності дзену, далекосхідної езотеричної школі.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись