В якості останнього пункту розгляньмо, зокрема, вимогу сексуальної свободи до шлюбу та поза шлюбом, спрямовану на усунення сексуального власництва та пов’язаного з ним комплексу ревнощів. Щодо цього питання ідеї самого де Маркі можна доповнити поглядами на «нову сексуальну етику», викладеними Боско Недельковичем, аргентинцем югославського походження, в одному курйозному документі – відкритому листі з аналогічною назвою, який стараннями де Маркі було перекладено італійською.
Точкою відліку для Недельковіча є концепція сексуального життя, що не зводиться до «законної фізіологічної потреби», тобто стоїть на більш високому рівні, аніж «примітивний інстинкт продовження роду». Далі він переходить до твердження про можливість «любовної полівалентності», вільної від егоїзму та власництва, що передбачає заміну традиційної «вірності» на «відповідальну свободу». Іншими словами, він піддає сумніву те, що здатність «віддавати все й краще в собі» в еротичному плані обумовлена стосунками з одним партнером, що унеможливлюють зв’язок з усіма іншими, як це теоретично передбачається інститутом моногамного шлюбу. Відтак, він засуджує претензію на володіння однієї особи над іншою (що, за його словами, є пережитком «патріархального мракобісся», – на жаль, Неделькович, який відрізняється ясними та вільними від ідеологічних надлишків міркуваннями, в даному аспекті бездумно слідує впливові абсурдних ідей авторів, яких ми розглянули вище), а отже і комплекс ревнощів, породжений цим сексуальним монополізмом.
На думку Недельковича, хибно вважати, що любов не може бути щирою та глибокою, якщо спрямована не на одну, а на декілька особистостей. Буржуазний забобон, – додає він, – згідно з яким «жінку називають повією, якщо вона вступає в дошлюбний або позашлюбний зв’язок, а чоловіка – нещасним “рогоносцем”, коли тому “зраджує” жінка, в результаті чого він, відповідно до не менш дурного розуміння чоловічої честі, відчуває себе ображеним, ревнує, б’є, вбиває тощо».
Виходячи з цих передумов, Неделькович (а також де Маркі) дає нарис нової сексуальної етики. Але зосереджуючись виключно на людині, з історичної та інституційної точки зору новизна цієї етики є відносною. Загальновідомо, що в різних цивілізаціях існувала полігамія, у класичній античності конкубінат був безперечним та абсолютно законним доповненням до шлюбу. Усе це по суті передбачало зміщуваність та множення еротичного зацікавлення чоловіка до жінки, а в самої жінки майже повну відсутність ревнощів, характерну для одноосібного власника – в якості типового прикладу можна навести дружину одного римського імператора, котра, як кажуть, періодично відправлялася на ринок рабів, аби обрати одну-двох симпатичних рабинь для свого чоловіка, або ж згадати про Японію, де дружини виходили прощатися зі своїми чоловіками, коли ті їхали на вихідні разом з іншою жінкою.
Відтак, відмінною рисою сексуальної етики, яка відстоюється Недельковичем, є відстоювання саме за жінкою тих прав, тієї свободи і сексуальної терпимості, якими, згідно щойно згаданим звичаям і інститутам, володів чоловік та якими на практиці, але не формально, він володіє навіть в сучасному моногамному буржуазному суспільстві. Неделькович розповідає, що не обмежився теорією, підштовхнувши власну дружину до того, аби та віддалася іншим чоловікам в режимі «усвідомленої свободи», і повідомляє, що в результаті цього їх шлюб аж ніяк не розпався, але, навпаки, став багатшим та інтенсивнішим.
З огляду на вищесказане, слід зазначити ось що. Узагальнюючи цю нову «етику», важко зрозуміти, чи збережеться тоді сама можливість існування шлюбу та його сенс. У ліпшому випадку він зведеться до «права на перевагу», ius eminens кожного з двох членів подружжя на іншого в статевих взаєминах, зі збереженням свободи на вступ у сексуальні зв’язки на стороні в якості доповнення. Та навіть при такому підході складність полягає в тому, що зі шлюбом, навіть якщо він позбавлений священного та власницького характеру, як правило пов’язана ідея продовження роду. Тому для шлюбів вищеописаного типу слід було б виключити можливість народження дітей (річ, мислима лише для обраної меншості) або створити таке суспільство, де більше немає сім’ї, де панує вільна любов, а турботу про потомство бере на себе держава, як це передбачалося певними утопіями раннього соціалізму та комунізму, від яких, втім, майже одразу відмовилися.
У будь-якому іншому випадку очевидною є повна безглуздість бажання витягти рівну вигоду з «нової етики» для обох статей, оскільки це неминуче скінчиться безладним статевим змішанням, яке, на нашу думку, навіть найвільніші уми неготові прийняти.
Дійсно, якщо в окремих країнах закон набагато більш суворий саме до жіночої зради, незважаючи на декларовану демократичну рівність статей, то це, по суті, продиктовано тією об’єктивною обставиною, що, на відміну від чоловічої зради, зрада дружини може призвести до появи незаконнонародженого потомства в сім’ї.
Однак більш важливим є момент, що має безпосередній стосунок до назви даного розділу. Ми могли б визнати за системою сексуальної свободи, що виключає власництво, дієву етичну цінність лише в тому випадку, якби ця сексуальна свобода по своїй суті означала звільнення від сексу або принаймні сприяла досягненню цього рівня свободи.
Очевидно, якщо хтось здатен зосередити свої еротичні можливості без розтрати та падіння рівня більш ніж на одній особі, не відчуваючи ревнощів та власницького почуття, то пасивність, зазвичай супутня любові, сексу та пристрасті, долається; по суті, досягається свобода від сексу без відмови від нього; перед обличчям сексуальності людина зберігає активність, самотужки оволодіває нею та використовує за власною волею замість того, щоб дозволити їй оволодіти собою та стати одержимим (і, як наслідок, потрапити в залежність від конкретної жінки).
Якби це було так, якби зміщуваність еросу не знижувала жодною мірою повноту та інтенсивність сексуального досвіду, то ми мали б явне свідчення досягнення вищого рівня.
Але в цьому випадку стає ще більш зрозумілим те, про що ми неодноразово говорили раніше, а саме абсурдність загальнодоступної етики сексуальної свободи. Ясна річ, що від звичайних чоловіків та жінок жодним чином не варто очікувати відстороненості, яка дозволяє подолати почуття власництва, прихильність до конкретної істоти, ревнощі; більшість не здатна навіть помислити собі чогось подібного. Тут можна говорити лише про виняткові випадки, про виключних людей, що володіють особливим складом або пройшли довгий шлях плекання особливої та складної внутрішньої дисципліни.
Останні застереження, які нам хотілося б виголосити, стосуються жіночої статі. Неделькович поводиться як джентльмен, дотримуючись духу так званої fair play, вимагаючи для жінки тієї ж сексуальної свободи, якою егоїстично й мовчазливо користується чоловік. Але, на жаль, тут виникають складнощі, пов’язані не з традиційними привілеями, привласненими чоловіком, але радше з самою жіночою будовою.
Природа жінки влаштована так, що серйозний еротичний та сексуальний досвід, як правило, зачіпає її набагато сильніше, аніж чоловіка; відтак, у жінок набагато рідше зустрічається наявність або потенційна здатність досягти того ж високого рівня внутрішньої свободи, на якому сексуальна свобода зливається зі свободою від сексу.
Частково ситуація може бути більш сприятливою у представниць окремих рас, наприклад центральноєвропейських та нордичних, де серед дівчат частіше можна зустріти розвинені особистості, що володіють досить високим ступенем внутрішньої свободи, аніж з-поміж представниць інших рас.
Та як би там не було, обидві статі в принципі відрізняються за власною екзистенціальною ситуацією, і з цього слід зробити належні висновки, визнавши, що беззастережне поширення на жінок правил «нової сексуальної етики» може запросто призвести не до подолання, не до вищої свободі, але до розпаду, розпусти в буквальному сенсі цього слова, тобто розчинення, що неминуче супроводжує падіння рівня та опошлення самої сексуальності, як ми це відзначали трохи вище, говорячи про зміну моралі в сучасній Італії.
Відтак, підведемо підсумок, сказавши, що цей реформаторський рух, який ставить собі за мету «сексуальну революцію», від самого початку зіпсовано хибами егалітаризму та демократії; його прихильники не мають ані найменшого уявлення про рівень, на якому по праву можна висувати певні вимоги та утверджувати певні цінності, вищі в порівнянні з вимогами та цінностями конформістської і лицемірної дрібнобуржуазної моралі, сповненої різними формами сексофобії; різноманітні та недвозначні знаки вказують на те, що точкою відліку для прихильників обговорюваного руху слугує хаотичний, натуралістичний та занепадницький тип сексуальності; лишаючи осторонь будь-яку правомірність дечого з висунутих ними вимог, у сукупності спрямованих проти будь-яких ідеалів ієрархічного, мужнього та аристократичного суспільства, а отже й проти цінностей «великої», а не «дрібної» моралі, що, безумовно, дозволяє включити цей рух до загального регресивного процесу сучасної епохи.
Переклад: Сергій Заїковський
