Юліус Евола

Юліус Евола: «Сексуальна свобода і свобода від сексу». Частина III

Читати першу частину перекладу.

Читати другу частину перекладу.

Італійським автором, який дотримується того ж кола ідей, що і Реттрей Тейлор та Райх (настільки, що останнього зробив відомим в Італії, у захваті переклавши вибрані витяги з його робіт, видані під назвою La teoria dell’orgasmo) – це Луїджі де Маркі, йому ми зобов’язані книгою Sesso e Civiltà. Навіть фон, визначений особистими схильностями, є однаковим: де Маркі бракує загальних передумов теоретичного характеру, необхідних для ясного розуміння різних історичних та духовних аспектів, пов’язаних зі статевим питанням, та він демонструє аналогічний animus, повстає проти ідеалів і засад всякої вищої культури, зворотним боком цього animus’а є вимога необмеженої та природної сексуальної свободи. Можна було б погодитися з окремими критичними зауваженнями, так само як і з окремими висунутими вимогами, якби не позитивна частина його теорії, що постійно впадає в абсолютний абсурд завдяки егалітаризмові, який він відстоює із апостольською ревністю. Варто розглянути ідеї цього автора, скориставшись ними для уточнення та більш докладного розвитку сказаного нами раніше, що дозволить остаточно розібратися з поставленою проблемою.

Левова частка книги де Маркі присвячена викриттю «сексофобського» комплексу як в цілому, так і в конкретних історичних проявах. Де Маркі вдається з легкістю довести, що ідея, згідно з якою сексуальність обов’язково має вважатися чимось ганебним, гріховним, нечистим, протилежним духовним цінностям, по суті є аномалією, оскільки й історії, і етнології відомі народи та культури, які не просто ігнорували цю ідею, але й, навпаки, визнавали священність сексу. Заклик відмовитися від пуританської і сексофобської звички ототожнювати придушення еросу з цивілізацію є цілком справедливим. Втім, про це говорив ще Вільфредо Парето, продемонструвавши на конкретних прикладах, що певна свобода сексуальних звичаїв зовсім не обов’язково веде до занепаду та загибелі вищих чеснот: це стосується як народів, так і окремих індивідів, і, зокрема, великих історичних постатей.

Хоча в цілому ця ідея є абсолютно вірною, вона, тим не менше, вимагає певних застережень, особливо якщо хтось прагне, подібно де Маркі, відшукати її підтвердження у досвіді дикунів, тобто оперуючи етнологічний матеріалом. Ми ж, зі свого боку, виходячи з двох причин надаємо перевагу зосередженню на досвіді вищих культур: по-перше, бо – варто повторити це ще раз – примітивність народу не означає його споконвічності; примітивні народи щонайбільше є виродженими залишками споконвічного людства та боковими пагонами, що відхилилися від основного орієнтиру людської раси і зайшли в глухий кут, не маючи майбутнього; по-друге, можна запросто довести широке розповсюдження серед «примітивних» народів сексуальних табу, здебільшого значно більш суворих та гнітючих, аніж статеві забобони, властиві буржуазному суспільству.

Однак, що важливо, і серед цивілізованих суспільств існують певні відмінності, тож абсолютно очевидно, що увагу та симпатію де Маркі пригортають майже виключно цивілізації і суспільства, які Реттрей Тейлор називає «матристськими», а Багофен – гінекократичними, афродітичними або деметричними, тобто ті цивілізації і суспільства, для яких характерним є не лише визнання цінності та навіть святості сексу і де, відтак, відсутня сексофобія, але й насамперед натуралістична одержимість сексом, «фізичний» світогляд, що виключає трансцендентність, панування жінок, егалітарна сексуальна нерозбірливість, і, зрештою, пацифістська спрямованість. У попередньому розділі ми вказували на тісний взаємозв’язок між духом, що панує в подібних дезінтегрованих цивілізаціях, та «природним правом», яке в стародавньому Римі перебувало у віданні плебейських жіночих божеств.

Чи варто говорити, що проводити паралелі між занепадом цивілізацій та сексуальністю має сенс лише тоді, коли мова йде про цю сексуальність афродітичного, «жіночого», позбавленого мужності типу; у цьому випадку абсолютно безглуздо sic et simpliciter міркувати про будь-яку сексофобію.

Достатньо побіжно погортати книгу де Маркі, аби помітити, що його антисексофобська полеміка коріниться в ідеалах та світогляді, найтіснішим чином пов’язаних саме з цим натуралістичним типом цивілізації. Так, наприклад, він звеличує певні аспекти етруської цивілізації (показовим є порівняння з «природними спільнотами», властивими окремим  примітивним народам південних морів), протиставляючи їх римлянам, яких він називає «прусаками тієї епохи» (вдалий вислів, запозичений у Річарда Олдінгтона, який, однак, можна звернути і проти автора, помітивши, що з різних точок зору прусаки й самі були римлянами своєї епохи, перейнявши дещо з фундаментальних римських чеснот). Саме тут розкривається найсерйозніша помилка, що псує всі значимі та прийнятні моменти, які можна було б знайти в поглядах де Маркі: він вважає, як і Реттрей Тейлор, що сексофобський моралізм, презирство до жінки, пуританське придушення тощо є невід’ємною рисою будь-якої мужньої, патріархальної, антидемократичної та войовничої цивілізації. Повна нісенітниця. Можна визнати, що у вищих цивілізаціях відкидався будь-який егалітаризм, культивувалися суворі етичні та військові цінності, а жінка, навпаки, займала належне, гідне місце; ясна річ, що воно було інакшим, аніж в афродітичних та деметричних суспільствах, але це аж ніяк не вело до пуританської сексофобії. Хіба «з тих пір, як стоїть світ, жодна мілітарна цивілізація не лишала місця любові» (як стверджує де Маркі)? Але уже в міфі ми бачимо гармонійний союз Марса і Венери, не кажучи вже про те, що будь-яку справжню жінку завжди приваблюватиме саме воїн, а не двозначна, хмільна мужність корибантів: загальновідомо, що навіть в повсякденному житті жінок ваблять чоловіки у військовій формі. Тому одна справа – помістити жінку до їй місця, зовсім інша – перетворитися на мораліста-жінконенависника. Покора, якою керується жінка в будь-якому нормальному, андрократичному суспільстві зовсім не означає зневаги чи приниження. Тисячоліття історії вчать нас, що, як правило, жінка прекрасно почуває себе в цьому нібито приниженому становищі (при всій повазі до П’єра Лоті та його роману Désenchantées) та розвиває свої можливості «абсолютної жінки» і ars armandi так, що й не снилося нашим емансипованим сучасницям, які кинулися відстоювати «свої права» під впливом тієї ж «агітації», яка подібно вірусу охопила найнижчі класи суспільства завдяки зусиллям горезвісних ревнителів «класової свідомості».

Відтак, із того факту, що в окремих цивілізаціях секс користувався визнанням та навіть мав сакральну цінність, зовсім не слідує те, що до уваги варто брати лише ті ситуації, коли це призводило до перемоги нижчих або регресивних форм, які належали до вже згаданого «афродітичного» чи природного типу. Навпаки, можна стверджувати, що кожна завершена традиційна цивілізація не применшувала значення цього аспекту: військово-аскетичні цінності культивувалися поряд із цінностями еротичними в залежності від відмінностей у схильностях та обраному шляху. Так, наприклад, в Індії поряд зі шляхом знання (vidyà-màrga), шляхом високої аскези (tapas-màrga) та шляхом дії (karma-màrga) існував «шлях бажання» (kàma-màrga). У тій же Індії, як і в Китаї та ісламських країнах, поряд з «андрократичним», тобто заснованим на перевазі мужності, ладом існувало вкрай розвинене еротичне життя. Навіть Маркі, говорячи про іслам, не міг не помітити цього: він підкреслює притаманне цій цивілізації «доведене до межі всевладдя чоловіка та майже повне знецінення жінки» (про так зване знецінення ми вже сказали) і водночас широке поле, відведене любові та сексуальності – тут, однак, варто було б відзначити войовничий («агресивний» в термінології де Маркі та Райха) характер ісламу. Втім, для розуміння неприпустимості змішувати пуританську сексофобію з вимогою збереження певної дистанції та особливого, мужнього стилю гідності, досить звернутися до того ж стародавнього Риму, де «прусаки тієї епохи» не просто визнавали гідність жінки, але й надавали їй особливого статусу матрони. Той же Катон, якого де Маркі, згадуючи відомі слова щодо Delenda Carthago, звинувачує в «мілітаристському екстремізмі», надає зразок поведінки,  що поєднувала терпимість з гідністю; Парето нагадує нам, як під час святкування Флоралій замість того, аби метати блискавки й прокльони, Катон скромно полишив народ, аби не лишати його без звичних для таких свят видовищ, як то оголення юних дівчат; а одному юнакові, який намагався сховатися, аби його не помітили виходячи з «дому розпусти» сказав, що тому нема чого соромитися; головне, аби він сам там не оселився.

Ясна річ, що де Маркі розгортає масований наступ проти сексофобії, властивої християнству та християнській культуру в тому ж ключі, що і Реттрей Тейлор, змішуючи все до купи. Богословська ненависть до статі, придушення, умертвіння «плоті» як ворога духу, розуміння шлюбу як сумної необхідності – ліків від похоті (Авґустин), терпимої лише завдяки необхідності продовження роду. Ця сексофобська спрямованість особливо яскраво виражається у протестантизмі та, зокрема, кальвінізмі. Однак варто було б для початку як слід розібратися в тому, про що йде мова, аби зрозуміти, де дійсно є сенс говорити про відхилення.

Відхилення, по суті, виникає з двозначності. Як ми бачили, хоча дохристиянський і нехристиянський світ як правило й не відкидав статеву любов, нерідко приписуючи їй сакральну та містичну цінність, секс, втім, зовсім не вважався єдиним шляхом, який веде до осягнення вищого сенсу життя та дозволяє людині подолати рамки свого замкнутого індивідуального існування, орієнтуючись на трансцендентність. У більшості випадків таким шляхом, навпаки, вважався шлях аскези та відмови, доступний лише меншості обраних, що володіли особливою якістю і покликанням (втім, те ж саме стосується й можливостей, що відкриваються сексом, коли мова йде про досягнення вищої мети). Той, хто обирав цей шлях, природно мусив триматися подалі від жінок та утримуватися від статевої любові, вбачаючи в них певну небезпеку.

Утримання не як придушення та «умертвіння плоті», але як об’єктивний метод, що дозволяє вивільнити одну з фундаментальних сил людини та використати її для досягнення іншої, вищої мети – ось в чому полягав сенс аскези.

Хиба християнства полягала в тому, що воно забажало нав’язати ці аскетичні цінності в основі загальноприйнятої моралі, тобто зробити їх обов’язковими не тільки для тих, хто прагне до трансцендентного, але й для тих, хто живе в мирському суспільстві та від кого слід було б вимагати не аскетичної відмови від світу, але найбільше – певної його «сакралізації». Втім, та ж двозначність лежить в основі багатьох інших норм ранньохристиянської моралі, оскільки по суті вони стосуються виключно аскетичних дисциплін, ба більше, аскетичних дисциплін особливого типу. Наприклад, такі заповіти, як підставити другу щоку, жити, наче агнці божі, зненавидіти батька, матір, своїх близьких, роздати все своє майно тощо за межами аскетичного шляху звучать абсолютно абсурдно. Те ж саме можна сказати і про нерозривність шлюбу як ритуального таїнства: як ми вже говорили в іншому місці[1], такий шлюб можливий лише у якості виняткового типу союзу, відомого іншим культурам (де він нерідко набував навіть більш радикальні форми «героїчної» нерозривності, коли дружина йшла на смерть слідом за своїм чоловіком), але він неприйнятний для більшої частини звичайних союзів, що укладаються між чоловіком і жінкою, особливо тоді, коли релігія втрачає свою живу силу, тим паче в умовах буржуазного суспільства. Усі спотворення, безглуздості та болісно-пуританські форми сексофобії, які викриває де Маркі у своєму громіздкому excursus історії та звичаїв християнської епохи, є результатом виключно цього хибного змішання принципово різних рівнів. Поруч із тим, необхідно в черговий раз визнати однобокість концепції, яка висуває на передній план лише статеву любов і вбачає в аскетичних цінностях гальмуючі та садистські явища. Досить навести класичний приклад шиваїзму: Шива, божество певних оргаїстичних культів, є також богом аскетів, його символ, lingam (тобто phallus), є символом аскетів, оскільки уособлює не лише тваринний, пріапічний потяг до розмноження чоловіка, але й духовну мужність, властиву аскетам.

Неможливо заперечити відповідальність християнства у спотворенні ставлення до статі та пов’язаних з нею питань, яке домінує на Заході.

Однак дійсно негативні явища в цьому сенсі набували широкого розповсюдження в міру того, як західний світ зводив релігію до звичайної моралі, тобто з настання буржуазної епохи. Саме тоді зародилося те явище, яке Парето вдало назвав «віртуїзмом» (релігією «чеснот») – воно нерозривно пов’язане з іншими «мирськими релігіями», що мали не менш фанатичний і догматичний характер, як то віра в Прогрес, у Демократію, в Гуманізм тощо. Раніше все виглядало зовсім не так похмуро, як це зображує де Маркі та його однодумці, говорячи про середньовіччя, Відродження, XVIII століття. Середньовіччю були притаманні досить широка сексуальна свобода та відсутність забобонів. Відомо, що існували спільні лазні, у багатьох замках побутував звичай, згідно з яким молоді жінки ділили ліжко з лицарем-гостем, а в різних епосах можна часто зустріти випадки, коли жінки і дівчата самі виказували еротичну ініціативу (що мало б викликати прилив ентузіазму у де Маркі – див., наприклад, с. 252 його книги – хоча, відверто кажучи, подібна безсоромність навряд чи може пригорнути увагу чоловіка особливого типу); зрештою, саме в золоту добу лицарства, в період релігійних воєн існував загальноприйнятий військовий закон, не дуже приємний, згідно з яким переможці мали право зґвалтувати будь-яку жінку, що залишилася в захопленому місті. Тут можна було б згадати про так звану середньовічну «платонічну любов» та її «таїнство», оскільки під ними малося на увазі щось зовсім інше, аніж те, що про це пишуть де Маркі та Реттрей Тейлор, або що пишуть в звичайних підручниках з літератури та історії звичаїв; як ми уже вказували в нашій книзі Метафізика статі, тут нерідко малися на увазі особливі форми еротичної ініціації, що передбачають знання  вимірів, невідомих «простій та звичайній любові», тобто примітивно плотській та заснованій, використовуючи термінологію Райха, на «повній оргастичній розрядці».

Де Маркі не помічає сексуальної свободи ні в епоху Відродження, ні навіть у XVIII столітті, столітті Казанови. Тут простежується ще один момент, який свідчить про безглуздість його ідей. Він стверджує, що горезвісна фривольність XVIII століття не має вводити нас в оману, оскільки «зіпсованість» та моральна розкутість того часу обмежувалися привілейованим класом, який «користувався ними, завдяки непроникній закритості та віковими привілеями», продовжуючи разом з тим формально шанувати традиційні моральні цінності і, ба більше, переслідувати кожного, хто критикував їх або ж «намагався звільнити народні маси від гніту». Тут варто уточнити, по-перше, що мова йде не стільки про лицемірство, притаманне більш пізній буржуазній епосі, скільки про певну іронію, відстороненість, нюанси доброго смаку, необхідного вільній, але не вульгарній сексуальності. Однак необхідно усвідомити, що навіть у разі, коли вищий людський тип може дозволити собі більшу сексуальну свободу, серйозною помилкою було б поширення цієї свободи на всіх, і причиною цього є не штучні соціальні привілеї, але ті небезпечні наслідки, які вона неминуче несе звичайним чоловікам і жінкам. Відомий античний вислів наголошує, що не кожному «дозволено причалити до Кітери». Будь-який протест проти сексуальних заборон в ім’я демократичної, необмеженої сексуальної свободи є повною нісенітницею. Та саме цим займається де Маркі. Ось так він і на романтиків плюється, на Байрона чи Ніцше: оскільки ті бунтували проти конформізму та утверджували свободу «по той бік добра і зла» лише для обраних, а не вимагали поновлення та всезагальної реформи сексуальних звичок. Повторимось, це безглуздо: загальнодоступна сексуальна свобода неминуче обертається розбещеністю, розпустою, примітивною, нестримною тваринністю. Саме Ніцше виголосив остаточний вердикт, дійсний на віки, сказавши, що людина може дозволити собі, не впадаючи ні в «зіпсованість», ні в «декаданс», лиш те, від чого запросто могла б відмовитися, тобто це залежить від уміння опановувати себе щомиті. Що, і це очевидно, завжди стосуватиметься лише меншості. До цього ми ще повернемося.

Як і всюди, переходячи до дослідження романтизму та занепадницьких, декадентських течій кінця XIX століття де Маркі змішує вірні зауваги з жахливими помилками. Представники цих напрямків не прагнули ні до якого «прогресу», якщо вони й звеличували сексуальність, то все одно вбачали в ній якесь порушення, імпліцитно визнаючи негативний та гріховний характер, приписуваний сексуальності пуританською концепцією, ба більше, вони загострювали цю негативність та гріховність, пов’язуючи секс зі злочином, жорстокістю, збоченням. У зв’язку з цим де Маркі говорить про «спробу садистської втечі з лещат сексуальних табу» (тут ми зустрічаємо вже описані вигадки Райха щодо походження садизму) як явище, що має по суті психопатичний характер: «сексуальність все одно лишається гріхом, ба більше – її гріховність зростає»: у ній знаходять насолоду саме тому, що вважають її гріховною.

Ця критика є справедливою, оскільки отримувати задоволення, роблячи щось лише тому, що це заборонено чи вважається «поганим», означає визнавати ті ж оцінки, завдяки яким більшість, навпаки, від цих речей утримується. На цьому можна зупинитися; досить усвідомити, що небезпека виникає саме тоді, коли будь-який тиск зникає і все здається дозволеним та природним. Про «садизм», який не обов’язково має сексопатичний характер, ми вже говорили.

Та не просто нісенітницю, але повноцінну маячню божевільного можна зустріти, коли де Маркі інтерпретує міф про надлюдину (при всій проблематичності певних аспектів останнього) як перенесення «романтичного садистського психозу» в область політики та застосовує умоглядну рівність між «сексофобським моралізмом та мілітаристським імперіалізмом» до таких рухів, як фашизм, націонал-соціалізм тощо. Що стосується фашизму, то в ньому збереглося занадто багато аспектів буржуазної моралі і сексуальних забобонів, які мало відрізняються від властивих демохристиянському режиму, що править в Італії на момент написання цих рядків, тому заперечити подібне звинувачення досить складно. Але виглядає парадоксальним, що в якості аргументу де Маркі використовує той факт, що «коли Муссоліні хотів дискредитувати окрему людину або народ, то він звинувачував їх у жіночності». Дуже хотілося б запитати, чи втішило б його, якби ми почали цей нарис з наступних слів: до цього ж жіночого або жінкоподібного напрямку належить книга Sesso e Civiltà автора де Маркі? Ще одне підтвердження того, що для нього сексуальність та проміскуїтет – суть одне поняття, особливо з огляду на те, що очевидним висновком з цієї критики Муссоліні є твердження, що для чоловіка бути «жіночним» – не виродження, а чудова річ (а для жінки – бути чоловікоподібною, що логічно випливає з цього твердження). Та якщо частка істини в критиці фашизму, завдяки збереженню окремих аспектів буржуазного пуританства, не визнати складно, то зовсім інакше справа виглядає з німецьким націонал-соціалізмом. Полишимо осторонь Гітлера як особистість, хоча і тут неможливо втриматися від питання, що, власне, заперечує де Маркі, коли для підтвердження «істеричного жінконенависництва» Гітлера цитує його слова про те, що «маси нагадують жінку», бо охоче підкоряються справжньому чоловікові та кидають слабкого (на жаль, зараз слід було б говорити не стільки про жінок взагалі, як про шльондр – ще вчора вони були в захваті від «грандіозних мітингів» у Італії та Німеччині, а зараз стрімголов кинулися в обійми божевільної демократії, і це лише один приклад з тисячі). У всьому іншому широка і майже нічим не обмежена сексуальна свобода в Німеччині не порушувалася й при націонал-соціалізмі, що з-поміж іншого виразилося у відомому гаслі «Das Kind adelt die Frau», направленому на захист матерів-одиначок, до того ж то був єдиний режим в усьому сучасному світі, який не побоявся зробити крок у напрямку ідей, викладених ще Платоном в Державі, що мало б викликати дикий ентузіазм у де Маркі, враховуючи, що останній доброзичливо ставився до створення «гуртків та громад, заснованих на принципі вільного кохання». Виходячи з ідеї, згідно з якою на війні відбувається зворотний відбір, оскільки вона викошує кращі, сильніші та сміливіші елементи нації, для відшкодування та виправлення негативних наслідків війни для нових поколінь під час останньої війни в Німеччині були відкриті три санаторії, де дівчата з хорошими расовими показниками могли добровільно і вільно зустрічатися з представниками військової еліти, які перебували у відпустках; якщо між ними виникав сексуальний зв’язок, то їм надавали вибір – вступити в шлюб чи ні; у разі необхідності та при бажанні батьків опіку над їхніми дітьми брала на себе держава у вигляді одного із закладів SS під назвою «Lebensborn». Як бачимо, антифашистська орієнтація де Маркі привела його до вкрай тяжкої упередженості.

Втім, можна погодитися з іншими критичними зауваженнями де Маркі: наприклад, він надає психоаналітичну оцінку батькові психоаналізу Фройду, звинувачуючи його в тому, що вся створена ним «наука» є лише солодкою помстою за сексуальні табу, мимовільною жертвою яких був він сам, поєднана із втіхою від паплюження, в результаті чого Фройд, як і пуритани, вбачав у сексуальних відносинах щось виключно брудне та низьке. За словами де Маркі, остаточний «науковий» аргумент Фройда лише відтворював тезу про «сатанинську та брудну шкідливість сексу, настільки фанатично викладену традиційною релігією і мораллю», оскільки у його вченні людина опиняється в ще більш безпросвітній ситуації, ніж в християнстві, будучи «позбавленою навіть проблиску надії на спокуту та порятунок». Доречно згадати слова Моріса Блонделя про Фройда: «Він зміг розгледіти в людині свиню, й перетворив її на сумну свиню».  Рухаючись у тому ж напрямку, де Маркі критикує цілу низку сучасних письменників і романістів, включаючи Августо Моравію та його товаришів, які копаються в тому ж бруді, в основі якого завжди лежить негативна і викривлена концепція сексу, що звертає увагу лише на найнижчі його форми.

Ясна річ, цілком прийнятною можна вважати і його критику моралі буржуазного суспільства, особливо моралі двох «провідних держав» – радянської Росії та Америки. Він вірно помічає статевий «віртуїзм», на якому сходяться ці, здавалося б, непримиренні політичні супротивники; він є мовчазною та безспірною догмою, якої не торкнулися жодні реформістські чи революційні вимоги, висунуті в інших сферах життя. Як говорить де Маркі, сексофобський і пуританський характер мала французька революція, соціалізм та синдикалізм, а після перших років комуністичної революції тим же шляхом пішов і сталінський режим – у ньому розкрилася тяга до зведення сексу до простої «випадковості», звільненого від «декадентських складнощів», «здорового» фізичного заняття, до якого можуть вдаватися товариші обох статей для розрядки, коли це вже стає не під силу, а «вільна» жінка має цінність лише як трудівниця і виробник. Усяка пристрасть, будь-яке глибоке почуття мають бути виключені з еросу задля більшої слави «радянської батьківщини» та виконання економічного плану. Де Маркі правильно говорить, що сучасна радянська Росія домоглася настільки ж блискучих та всеосяжних результатів в питанні пуританства, що й клерикали. А комуністичний Китай пішов ще далі.

Влучним є його аналіз американських звичаїв, де він вказує, що, незважаючи на видимість, сексуальне життя в Сполучених Штатах знаходиться в глибокій кризі. Коріння цієї проблеми сягають пуританської концепції, що ідеалізувала жінку на сексофобській основі. Ще у вікторіанську добу в жінку розглядали як вищу, духовну істоту та вважати образливим навіть «припущення» про те, що жінка може відчувати сексуальні емоції, або що відчуваючи їх, вона може відмовитися від себе та віддатись насолоді. Тим самим жінці нав’язали cliché «гідності» й вищості, з яким вона погодилася, що пізніше, зі зростанням руху за емансипацію, призвело до появи армії жіночих істот, сексуально пригнічених, фрустрованих та позбавлених чутливості; парою такій жінці став або чоловік, що дозволяє їй верховодити, «поважає» її в найбільш дурному сенсі цього слова, або ж чоловічий тип, який в знак помсти корчить з себе «крутого» і жорстокого гангстера, знаючи, як поводитися зі своєю «малою». Результат – відсутність  реального контакту двох сторін, двох статей. Звідси ж випливає і система компенсацій та розрядки, починаючи від витівок бітників і до алкоголізму, джазового шаленства та інших явищ подібного роду, які лише погіршують ситуацію.

Можна уявити, до яких висновків приходить де Маркі, аналізуючи італійські звичаї. Дивно, однак, що він майже лишив без уваги Центральну Європу та північні країни, не кажучи вже про Францію, де ситуація є дещо інакшою, і з точки зору сексуальних звичаїв, що характеризуються ясністю і товариськістю, наближається до задовільного рівня.

Однак, коли де Маркі переходить від критики загальноісторичного масштабу до проблеми статі в тому вигляді, у якому вона існує в наші дні, намагаючись окреслити нову сексуальну мораль, він, з одного боку, не усвідомлює реальної ситуації, особливо коли говорить про такі країни, як Італія, а з іншого – жодним чином її не диференціює, будучи готовим проповідувати таку етику першому зустрічному. Між іншим, говорячи про супутні питання, де Маркі виступає за розлучення, і тут не можна з ним не погодитися, враховуючи те, до чого на практиці звелася в сучасному буржуазному суспільстві ідея «нерозривного шлюбу», що відстоюється католицькою церквою й породжена описаною вище двозначністю. Далі, він виступає за контроль над народжуваністю, у чому ми також, безумовно, готові з ним погодитися, хоча й не можемо не відзначити певної неадекватності цього кроку, оскільки на практиці більша частина найбільш надійних заходів, спрямованих на запобігання вагітності, мало узгоджуються з тією інстинктивно-натуралістичною сексуальною спонтанністю, яку проповідує де Маркі[2]. Можна також погодитися з де Маркі, коли він виступає проти проституції, трактуючи її як логічний виворіт існуючого буржуазного віртуїстичного режиму, звідки випливає висновок, що найбільш ефективною формулою для її подолання буде жіноча емансипація + сексуальна свобода. Дійсно, професійна проституція в центральноєвропейських та північноєвропейських країнах значно скоротилося завдяки тому, що там ця подвійна умова є багато в чому вже реалізованою.

Що стосується сексуальної етики, то, безумовно погоджуючись з бажаністю встановлення менш конформістського режиму, що передбачатиме більшу щирість та відвагу, більший реалізм і ясність у відносинах між статями, все ж не варто виходити за певні рамки,  проповідуючи поширення певних принципів на всіх без розбору. Ми уже вказували на те, що всюди, як і у сфері статевих відносин, вища свобода допустима лише в рамках етики, властивої виключно меншості, чиї внутрішні підвалини дозволяють уникнути небезпеки, яку вона несе для всіх інших.

Досить смішно бачити, як де Маркі включає сексуальну свободу в число «соціальних вимог» та «невідчужуваних прав людської особистості» поряд зі свободою думки, свободою віросповідання, свободою зборів, місця проживання та іншими прекрасними «завоюваннями» демократії, з точки зору якої, втім, теж не знайшлося б особливих заперечень проти цієї останньої «вимоги». Було б доречно згадати слова ніцшеанського Заратустри, який закликав не до свободи від чогось (тобто виступав за відсутність обмежень), але до свободи для чогось, тобто за користування нею, і попереджав, що більшість людей втрачають свою останню цінність, скидаючи з себе ярмо.

Вільні для чого? Аби відтворити атмосферу стародавніх «афродітичних» спільнот на базі натуралізму, пацифізму і гуманізму, аби мовчки прийняти фатальну домінацію жінки?

Ба більше, в окремих сферах сучасного суспільства справа йде саме до цього, до відновлення атмосфери розсіяної та хронічної чуттєвості, до постійного, підступного зваблення чоловіка сексом і жінкою, зворотною стороною чого стає занепад всіх вищих чоловічих цінностей та всякої справжньої духовності, як це зазвичай відбувається на кінцевих, занепадницьких стадіях останнього циклу цивілізації. Окрім того, для такого народу, як італійці, котрі не лише завдяки традиційним забобонам, але й за расовими характеристиками володіють не найсприятливішими схильностями в статевій сфері, небезпека необмеженої сексуальної свободи є вкрай високою. Наприклад, для звичайної, не особливо досвідченої італійської дівчини, існування альтернативи образу вульгарної крихітки здається абсолютно незбагненним. Легко міркувати про економічну емансипацію та сексуальну свободу як протиотруту від проституції: на ділі ж ця свобода не є небезпечною лише тоді, коли жінка є особистістю, що в наш час здається абсолютно неймовірним, незважаючи на всі права, завойовані жінками на матеріальному та практичному рівні. Остання війна принесла в Італію лише зростання дріб’язкової, вульгарної та продажної зіпсованості, а останнє опитування італійських вуличних повій показало, що їм здебільшого властивий спосіб мислення, який майже не відрізняється від властивого дівчатам з дрібнобуржуазних сімей, які перебувають в пошуку чоловіка та бажають «влаштувати собі життя»; це не має нічого спільного з тим образом мислення, який мав би відрізняти молоду жінку, котра прагне більшої, нонконформістської свободи та вміє нею скористатися.

Але навіть в найліпшому випадку, якщо погодитися з ідеями, які намагаються відстояти де Маркі та подібні йому автори, єдиною перспективою залишається перехід від похмурої, садистської та пуританської сексофобії до радісної, «природньої» бездумності диких вільних тварин. Про що тут говорити, коли де Маркі вбачає у сексуальній розкутості засіб для зміцнення соціальних зв’язків та братерства? Коли однією з причин необхідності сексуальної реформи в бік вільного кохання вважається проблема… того, як «трудящим» провести вільний час, що з’явиться в надлишку завдяки технічному? Прекрасна перспектива: сексуальна цивілізація та «діонісійство» в атмосфері Dopolavoro чи, в найліпшому разі, її німецького еквівалента Kraft durh Freude; це, мабуть, найбільш вдала формула для резюме соціальних цілей сексології де Маркі. По суті, його утопізм зайвий раз підтверджує те, що від нього вислизають найцікавіші, найбільш інтенсивні та трансцендентні, і тому найнебезпечніші сторони сексуального досвіду як для чоловіків, так і молодих жінок особливого типу. Такі зауваги, як: «проблема полягала не в тому, аби усунути чуттєвість і драматичність зі статевих відносин, звівши їх до суто фізіологічної основи, але в тому, аби відучитися використовувати їх так, щоб вони викликали гальмування та відторгнення», і визнання того, що реформаторський рух, спрямований на пропаганду цнотливості оголеного жіночого тіла шляхом десексуалізації та позбавлення сексуальної цінності «позбавити сексуальність тієї демонічної могутності, що збереглася навіть у християнській традиції», є лише поодинокими проблисками розуму, котрі майже миттєво тонуть за хмарами нісенітниць та помилок.

Далі буде

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись