Давід л’Епе, Éléments, n ̊ 173 серпень 2018
Сексуальна революція сходить нанівець. Вочевидь, настав час повертатися до морального порядку, принесеного новими легіонами пристойності, нині представленими феміністськими асоціаціями та фанатичними прихильниками гендерної теорії. Візьміть її та груди обіпніть, ви так одягнені що це вражає душу[1]…
Прем’єра фільму Вальсуючі свого часу спричинила величезний скандал! У 1974 році найрізноманітніші феміністські групи організовували демонстрації перед кінотеатрами, які показували новий фільм Бертрана Бліє. Режисера не збентежили ці прокламації, і він випустив наступного року стрічку Тиш і блаж — остаточну відповідь[2], адресовану феміністкам, які закликали бойкотувати його попередній фільм. Уявіть собі, надворі 1975 рік — Міжнародний рік жінок — а цей фільм сюрреалістично пропонується у якості маніфесту мужності, висміюючи численні ексцеси Руху за звільнення жінок. У Франції, яка ледь оговталася від потрясінь 1968-го, де Церква щойно втратила левову частку свого впливу, а сувора ґоллістська мораль у нового покоління могла викликати хіба що криву посмішку, — тут традиційне пуританство розчинилося на користь… нового пуританства, розіграного на сучасніший лад. Феміністки, які в 1975 році, як і сьогодні, здебільшого називалися лівими й прогресивними, люто оскаржують подібні паралелі зі священиками й блюстителями моралі минувшини. Мішель Перро, упорядник п’ятитомної L’histoire des femmes en Occident (Plon, 1991-1992) намагається нас запевнити: «Варто обережніше підходити до спроб прирівняти моральний протест феміністок […] до сором’язливого моралізаторства цих консервативних “добродійок”». Проте…
Чи міг би нині такий фільм, як Вальсуючі, потрапити на екрани кінотеатрів? У вік Сторожових собак[3] і всюдисущого панування гендерної теорії це здається абсолютно немислимим. Так само немислимим, як і поява Жан-П’єра Маріеля у ролі віталістичного мачо, оспіваного у таких маленьких шедеврах Жоеля Серіа, як-от Як місяць чи Галети з Понт-Авена (ох, ліричний екстаз месьє Анрі перед сідницями Жанни Гупіль: «Я переродився! Я знову живу! Господи, трясця твоїй матері!»). Але коли сучасний актор, як-от Жан Дюжарден, насмілюється фліртувати з подібними ролями, то пильні уми спершу вітають персонажа «трішки зухвалого, без метушні, прямолінійного — неможливо уявити його інакше, окрім як за насолодою від дегустації вишуканого вина і гарного шматка м’яса», але досить лише поглянути в бік «старої Франції», аби тобі виписали нещадний вирок: «Спершу це виглядало цілком пристойно, але з часом стає все підозрілішим»[4].
Підозра: саме це слово використається сьогодні на позначення тої унікальної французької чуттєвості, яка складається з гедонізму, еротизму, відвертості та гумору.
Сміх як форма мізогінної ворожості!
Еротизм і гумор часто йдуть пліч-о-пліч у тому сенсі, що пуританські часи рідко можна назвати тою епохою, коли вам дозволено сміятися досхочу. Незалежно від того, що саме приймають ці періоди в якості арбітра доброго смаку — релігію, мораль чи якусь конкретну ідеологію — їх усіх об’єднує те, що вони не довіряють цьому прихованому викликові іронії, духові глузування. Гумор, як і еротизм, є формою розбещеності, проломом, через який у пуританське суспільство проривається легенький вітерець свободи. Едмунд Берк в Міркуваннях про Французьку революцію (1790 рік) відзначав, що на перших етапах нового режиму дешеві жовті газети, що містили у собі зухвалі карикатури, було заборонено, але дещо згодом вони повернулися з новими карикатурами, в яких непристойність подавалася під соусом гумору. «Тим самим свобода, без сумнівів, повернула собі право на існування», писав тоді англійський спостерігач. Ця вибухонебезпечна суміш збігається з популяризацією еротики у вигляді гравюр та інших непристойних ілюстрацій, цінованих буржуазією кінця ХVIII століття, у більшості випадків здобрених сатиричними чи кумедними елементами. Не дивно, що наші буржуазні феміністки не довіряють цьому сміхові як народному вираженню еросу: цю недовіру ми знаходимо від Кейт Міллетт, яка вважає сміх формою мізогінної ворожості, до такої сучасної есеїстки, як Колін де Сенарклен, яка пише, абсолютно серйозно і без тіні гумору (не дарма!), що «гумор — це привілей та інструмент сексизму, расизму і гомофобії», «інструмент виключення», «інструмент тих, хто домінує»[5].
Раз цей дух серйозності так любо поділяють між собою і покровительки вікторіанської епохи, і наші феміністичні колекціонерки, то не варто дивуватися, зустрівши його навіть у, здавалося б, геть іншому таборі, навіть поміж самих порнографів. Як інакше прокоментувати слова Жоржа Пішара, автора коміксів, відомого, зокрема, своїми ілюстраціями до розпусних текстів П’єра Луїса, котрий вважає, що «суміш гумору й еротизму завжди має у собі щось вкрай неоднозначне», чого «треба якнайсильніше остерігатися»[6]? Які висновки можна зробити з попереджень письменника Лорана де Саттера, фанатичного апостола порнографії, за словами якого сміх, іронія чи розум, коли з’являються під час трансляції порнофільму, неминуче руйнують порнографічний шарм?[7] Тож варто припустити, що певна форма порнографії парадоксальним чином завжди є ближчою до пуританства, як-то режисерка фільму Романс Катрін Брейя, котра буквально обурюється публікою, що отримує задоволення від видовища «дикого і хтивого» сексу. Подібне засудження в бік людей, спраглих до gaudriole (блискуче слово, яке водночас описує і плотську втіху, і сміх од чудового жарту), висказане сучасною феміністкою, вкрай сильно нагадує презирство розпусних аристократів кінця ХVIII століття, обурених демократизацією еротизму й тим характером плотських забав, які еротика приймала проникаючи в середовище буржуазії.
«Вони перетворили “Ерос і Танатос” на “Ерос = Танатос”»
При всій повазі до Катрін Брейя, традиція gaudriole є надзвичайно французькою річчю, і, про що нагадує нам Бріджит Ляе, «у Франції секс ніколи не обходиться без гучного сміху»[8]. Це країна сексуальної комедії, особливого кінематографічного піджанру десь на грані між інтригами водевілю, комедіями ситуацій та різними формами ексгібіціонізму, від стриптизу до нудизму. Жан-Франсуа Даві у своєму фільмі Механічні банани згадує «нову і вкрай небезпечну ідею, яка полягає в поєднанні гумору з еротикою та створенні розпусної комедії»[9]. Тут до нього приєднується й італійський режисер Тінто Брас, виразник «досить веселої й радісної концепції еротизму» та критик Катрін Брейя і Віржіні Депант — за те, що ті «перетворили “Ерос і Танатос” на “Ерос = Танатос”». Брас додає: «Ці жінки привнесли відчуття хворобливості в еротику, хоча там його бути не повинно. Коли смерть стає важливішою за любов, вона руйнує всі ті добрі емоції, що передаються еротичним кіно. Тенденція, характерна лише для збоченого способу мислення, який я завжди заперечував: порушувати табу лиш для того, щоби добровільно постати перед покаранням»[10].
Історик кіно Крістіан Вівіані зазначає: «Складається враження, що репрезентація сексу все більше й більше використовується радше для того, щоби доставити дискомфорт, запобігати отриманню задоволення і навіть викликати почуття провини»[11]. Мазохістські компоненти це звична для еротизму річ, проте в даному випадку це ніщо інше як особлива форма пуританства: демонструвати секс, аби викликати до нього огиду в публіки не стільки для спокуси, як для знущання.
На жаль, хіба це не знущання, ось ця серйозність, абсолютна відсутність гумору, які в більшості випадків характеризують нинішню порнографічну пропозицію? Варто зайти на будь-який сайт для дорослих у мережі, аби зрозуміти, що у пропозиції наявний цілий спектр відчуттів, від садизму до приниження, і бракує в ньому лише сміху. Можливо, це пов’язано із тим фактом, як припускає Мішель Фройдево, що переважна більшість споживачів порнографії — це чоловіки, і вони в цій галузі «серйозніші, суворіші», тоді як «дами з більшою ймовірністю зазнають подвійної втіхи як від фізичного задоволення, так і од сміху»[12]. Про що свідчить також різниця в атмосфері між затишком шампанського бару й шоу Chippendales, які час від часу перериваються глядацьким гигиканням. Однак справа не стільки у різниця статей, як у різниці епох. Коментуючи комерційний провал Блондинки Сері, збірки післявоєнної розпусної літератури, яка об’єднувала цілу низку цікавих авторів (з-поміж інших — Сесіль Сен-Лоран), Жан Бурдьє писав: «Цю книгу звели в могилу її невибагливість, добрий гумор і численні підморгування. Адже над цими речами просто перестали сміятися. А сумні, зловісні й систематизовані речі почали висуватися на передній план тісними рядами. Розпочався хрестовий похід хворобливого псевдоінтелектуального еротизму». Висновок: «Як відомо, лише свині не мають почуття гумору»[13].
Спадкоємці Жоржа Батая
Відтак, пуританство, як бачимо, слід шукати не лише на боці цензури і лібертіцидних спокус. Воно так само може вкорінюватися у порнографії, яка чинить опір будь-якій ідеї легкості. Хіба не є сучасні гіганти французької порноіндустрії, як-от Jacquie & Michel з їх необробленими відеороликами про роздягання та антиестетичною упередженістю, що є антиподом уявлень про «порношик», прямими спадкоємцями лінії Жоржа Батая, на думку якого еротизм живився контрастом між красою жінки та потворністю її статевих органів й огидністю самого статевого акту? «Для чоловіка нема нічого обтяжливішого, — пише Батай в L’érotisme (Minuit, 1957), — аніж потворність жінки, на тлі якої неможливо виділити потворність її органів чи самого акту. Краса важлива насамперед тим, що потворність неможливо осквернити, але саме в оскверненні й полягає сутність еротики». Така-от любов до бруду і наполегливість у потворності, при належній повазі до всіх еротоманів, учнів цього великого майстра (чиє бачення еротизму, і я це визнаю, на щастя не обмежується вищесказаним), має значно більше від єзуїтів, ніж від естетів, і в цих міркуваннях, як і окремих видах порнографії, значно більше хворобливості, аніж діонісійської радості.
Зміна уявлень залежить не лише від еволюції моралі, але й від закону чи технологій. Між тою епохою, коли в Парижі діяло 111 кінотеатрів для дорослих[14], і часами, коли ці зали повністю зникли, оскільки кожен відтепер може отримати доступ майже безкоштовно до будь-якої порнографічної продукції в інтернеті, минуло не так багато — але не дивно, що контент та дух індустрії також змінився залежно від підтримки, публіки і способів споживання. Потокове відео було маленькою революцією, як і касети VHS за тридцять років до того. Звертаючись до самотнього глядача (на відміну від глядача кінотеатрів), який всівся перед своїм телевізором з пультом дистанційного керування із функцією швидкої перемотки, ця еволюція мала сумний побічний ефект: сценаристів та авторів діалогів викинули геть, і більшість порнофільмів зводилася до банальної послідовності сцен статевого акту, відкриваючи шлях для так званого гонзо-кіно.
Еротизм як окремий кінематографічний жанр у Франції майже зник, ставши застарілим через завищену ціну виробництва. І повернувся до традиційного кіно, інтегрувавши свою уяву в закордонних фільмах та жанровому кіно, що в цілому найкраще, що взагалі могло з ним статися: еротизм перестав бути самоціллю (як привід для мастурбації) і набув реального художнього виміру (як форма естетика). Якщо в класичному еротизмі, як казав Філіп Мюре, «оголеність тіла прекрасна лише тому, що розкриває його споживчу цінність»[15], то демонстрація оголеності у нееротичному кіно може мало-помалу вийти за рамки цієї вузької, суто утилітарної точки зору, і краса нарешті витіснить банальну стимуляцію.
Реакційна природа порнографії
Порнографія ж, з іншого боку, розрослася далеко за власні межі, і проникла в інші сфери, як-от реклама чи музичні відеокліпи, що привело нас на поріг суспільства, описаного Дані-Робер Дюфуром як «постпорнографічне»[16], оскільки демонстрація інтимного присутня всюди, особливо в громадських місцях. Суспільство продовжує, не без лицемірства, розглядати цю індустрію, яка приносить мільйони євро, як якийсь нішевий ринок, надаючи їй набагато більшої свободи, аніж традиційному кіно, і не лише з точки зору репрезентації сексуальності. Доки політкоректність накладає на художній вираз (і взагалі будь-який вираз) поліцейський контроль над дискурсом і думкою, яких Франція не знала протягом довгого часу, порнографія все частіше набуває протилежного спрямування, підштовхуючи до крайніх форм іконоборства. В епоху примусового антирасизму порнографія є глибоко расистською і радо експлуатує будь-які стереотипи, навіть найбільш карикатурні та грубі (те, як тут зображуються чорношкірі чи азіати, якщо взяти до уваги бодай ці приклади, змусило би зомліти од жаху комісарів з нині розпущеного Halde!). У добу антисексистської боротьби порнографія продовжує фантазувати про стосунки панування і дає волю всім найтяжчим фалократичним ексцесам. Доки ліберальні еліти заявляють, що класову боротьбу треба викинути до застарілого фольклору, порнографія вибухає яскравими історіями про німфоманок з середовища буржуазії, які стають жертвами атаки народної мужності (пролетарів, іммігрантів, молоді тощо). І, перш за все, в епоху гендерної теорії порнографія звеличує відмінність між статями, фемінізується і вірилізується безмірно, протиставляючи культуризму наших прогресивних інтелектуалів розкутий есенціалізм і — насмілюся сказати — відверту реакційність. Кетрін Мілле сорок років тому вже помічала, що «звичайне культурне виробництво узагальнює, шукає консенсусу, тоді як порно шукає відмінності»[17]. Чи готова вона сьогодні підтримати цю грубу і жорстоку похвалу відмінності (між статями, етнічними групами), навіть якщо ця різниця постійно заперечується з усіх боків? Нічого вже не ясно.
Відтак, еротизм і порнографія у Франції переважно розкривають напруженість і протиріччя в динаміці — рухомій та перманентній реконфігурації — що протиставляє прогрес реакції. У передмові до Історії О, садомазохіського роману своєї коханки Полін Реаж (псевдонім Домінік Орі), Жан Полан радів, що ця книга зняла заборону на вічну істину, а саме що жінки «не перестають коритися своїй крові, що все у них є сексуальним, навіть дух». На вулиці 1954 рік, і це визнання вируючого жіночого лібідо набуває відтінку свободи, яка розриває манірну буржуазну мораль. Сьогодні ж це прославляння крові (відтак, природи і, відтак, біологічної статі), це воскресіння тваринної жіночності, яке нагадує окремі пасажі Отто Вайнінґера, це оспівування еросу, зумовленого фізіологічними детермінізмами, цілком може здатися відчуженням, есенціалізмом і — знову ж таки — реакцією.
Однак треба враховувати розрив між еротикою минулого і сучасним її баченням, адже існує тенденція занадто швидко ідеалізувати минуле. Хоча Жан-Франсуа Даві, знову ж таки, говорить про постановки 1970-х і 1980-х років як щось «добродушне, радісне, розкуте, що згодом зникло»[18], не дивуйтеся, зустрівши аналогічні слова у Жана-П’єра Буіксу, який у 1978 році сумував за «добродушним, наївним еротизмом»[19]… підпільних порнографічних фільмів початку ХХ століття! І ми цілком можемо собі уявити, що через двадцять чи тридцять років почуємо аналогічні слова з вуст кіноманів майбутнього, які описуватимуть цими самими словами сучасну індустрію, адже золотий вік для історії (включаючи історію мистецтва) воістину є тим самим, що й Ельдорадо для географії: вічним не тут.
[1] Цитата з п’єси «Тартюф» Мольєра (прим. перекладача).
[2] Французький фразеологізм «la réponse du berger à la bergère» (прим. перекладача).
[3] Феміністична «комісія з моралі» у Франції (прим. перекладача).
[4] Nicolas Chemla, Anthropologie du Boubour: bienvenue dans le monde bourgeois-bourrin, Lemieux, 2016.
[5] Coline de Senarclens, Salope! Réflexions sur la stigmatisation, Hélie Hélas éditeur, 2014, p. 35.
[6] Georges Pichard, Fascination, n° 8, квітень-травень 1980.
[7] Laurent de Sutter, Pornostars. Fragments d’une métaphysique du X, La Musardine, 2007.
[8] Інтерв’ю для L’Immanquable, n° 5, листопад 2016.
[9] Jean-François Davy, bonus Bananes mécaniques, Movinside, 2017.
[10] Інтерв’ю для Mad Movies, n° 5 : L’âge d’or du cinéma italien, 2003.
[11] Christian Viviani, « Traces SM: description, banalisation ou élaboration du fantasme », Positif n° 521-522, липень-серпень 2004.
[12] Michel Froidevaux, entretien, Le Temps, 17 septembre 2016.
[13] Jean Bourdier, « L’Emmanuelle du parfait pornographe », in Le Crapouillotn° 10, février-mars 1970.
[14] Chiffre donné pour 1975 dans la revue Cinéma n° 201-202 (septembre-octobre 1975).
[15] Philippe Muray, Festivus Festivus (conversations avec Élisabeth Lévy), Flammarion, 2008.
[16] Dany-Robert Dufour, La cité perverse, Libéralisme et pornographie, Folio Essais, 2009.
[17] Catherine Millet, in Marie-Françoise Hans & Gilles Lapouge, Les femmes, la pornographie, l’érotisme, Seuil, 1978.
[18] Jean-François Davy, Le cul entre deux chaises (conversations avec Michel Marmin), Movinside, 2017.
[19] Jean-Pierre Bouyxou, « L’âge d’or du film clandestin », in Fascination n° 2,1978.
Переклад: Сергій Заїковський
