На початку XVI століття псковський старець Філофей у листі до Великого князя московського Василя III Івановича, зазначив, що «два рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти», під «другим Римом» маючи на увазі Константинополь, а під третім — з метою потішити князя — Москву. Це порівняння було представлено в контексті спадковості столиць християнської традиції, хоча певний політичний відтінок також був присутній у цьому листі. Сумнівна, навіть з точки зору сучасників Філофея, паралель між Римом та ортодоксальною Москвою не знайшла підтримки й мало коли згадувалася до недавнього часу, коли після розпаду Радянського Союзу деякі інтелектуальні групи, що сприймали СРСР як спадкоємця Російської Імперії, а новоявлену Російську Федерацію як фундамент її відродження, знов не підняли на щит цей вислів п’ятисотрічної давності, паралельно пожвавлюючи пов’язаний із ним ресентимент, який можна звести до відомої фрази одного російського військового: «Світу без Росії не буде». Насправді, первісне посилання листа Філофея полягало в тому, що перші два Рими впали в гріх і були зруйновані; якщо ж і Москва піде за ними, «четвертого Риму» не буде, тобто настане апокаліпсис, і це буде кінець християнської цивілізації. Його фраза була більшою мірою попередженням, ніж славослів’ям (зовсім без якого, звичайно, такий лист не міг бути складений), але сучасні російські імперці перевернули зміст цього висловлювання з ніг на голову, погрожуючи всьому світу «ядерним попелом» замість того, щоб закликати сьогоденний російський режим до покаяння.
Проте слід визнати, що каятися особливо нема кому. Москва давно перестала бути «охоронцем» православної традиції; московський патріархат після Жовтневого перевороту 1917 р. фактично став філією радянської таємної поліції, що займається збором компромату на парафіян та поширенням вигідних правлячій верхівці наративів, навіть якщо вони відверто суперечать християнським заповідям. Батюшки та ченці, що не погодилися співпрацювати з режимом, були розстріляні, репресовані, заслані, і новий вид церковних служителів з погонами під рясом утворив кістяк православної церкви Московського патріархату; ця ситуація анітрохи не змінилася після формального розпаду СРСР, і недавні «відкриття» СБУ у цій сфері служать тому яскравим підтвердженням. Але незважаючи на цей очевидний факт, у мозку багатьох формально освічених громадян Російської Федерації оселилася дивна ідея, начебто їхня держава є якимось оплотом традиції в сучасному світі, своєрідним царством Пресвітера Іоанна, яке ховається за вивіскою клептократичної світської держави, і щоб перевести цей прихований дар у сферу актуального, треба відновити статус Російської Імперії, захопивши територію сусідів і перетворивши їх на імперські провінції.
На всякий неупереджений погляд, вільний від каламутних лінз ресентименту, екуменізму, і загнилих залишків радянського виховання, цілком очевидною є відсутність жодних підстав вважати РФ традиційною державою навіть у стадії гібернації. Звісно, отруєна НКВДшною ідеологією і мораллю православна церква все ще може похвалитися кількома ченцями і батюшками, які істинно звершують христове діяння, але їхня роль у російському суспільстві мало відрізняється від становища місіонерів-католиків на острові, де живуть канібали, які їх поки що не з’їли, тому що вистачає інших туристів. Що стосується імперії, ця ідея насправді виявляється ще більш божевільною, ніж уявна «традиційність» сучасної Росії. Незважаючи на те, що РФ зберігає деякі ознаки імперії згідно зі шкільними визначеннями, диявол як завжди криється в деталях.
Першою імперією історичного періоду можна вважати Стародавній Єгипет, у якому суміжні країни, що розташовувалися в долині Нілу, були об’єднані в одне ціле на чолі з фараоном. Починаючи з цього моменту могутність і довголіття імперій визначалися тими типовими рисами цієї стародавньої держави, про які часто забувають, обмежуючись політичними і військовими особливостями: до них насамперед належать ефективність релігійної системи, просунутість технологій і досягнення культури. Під «ефективністю релігії» треба розуміти не здатність навіювати громадянам державну ідеологію, а здатність виконувати свою основну функцію — забезпечувати зв’язок із нуменальною сферою. Проте усі так звані «світові» релігії нині практично повністю втратили цю властивість, зберігаючись лише як шкаралупа стародавнього вчення, що в точності відповідає «закам’янілій догмі» Рене Генона; жодній сучасній державі нема чого запропонувати як об’єднуючу традицію, що могла би слугувати джерелом молодої імперії; ми перебуваємо на зламі еонів, коли старі традиційні форми, як русла висохлих річок, лише нагадують про цілющий потік, що колись живив їхні береги, а нові струмки ще не встигли пробити собі шлях у дійсність із глибин невидимої первинної Традиції. Зараз найгірший час для будівництва імперій.
Що стосується технологій, Стародавній Єгипет залишається неперевершеним прикладом високотехнологічної імперії донині, оскільки існують технологічні досягнення, які сучасна машинна цивілізація може повторити лише за умови використання матеріалів і ресурсів, недоступних стародавнім єгиптянам (іншими словами, надавши гірше, ніж вони, бізнес-рішення). Але навіть якщо ми звернемося до набагато ближчого нам періоду і того державного утворення, яке сьогодні сприймається як імперія par excellence, що слугує прикладом і шаблоном для тих сучасних держав, які претендують на імперський статус, тобто до Римської Імперії, ми також виявимо значну технологічну перевагу римлян над країнами, що завойовувались, більш розвинені науки і більш значні твори мистецтва, як мінімум у період розквіту Рима. Немає жодних сумнівів, що давньоєгипетські піраміди переживуть нашу технократичну цивілізацію — так само, як і єгипетські базальтові стели, і Cфінкс, який насміхається над нашою «величчю»; але, наприклад, у сучасній Вероні існують мости, побудовані дві тисячі років тому римлянами, які впевнено виконують свою функцію сьогодні після невеликого ремонту і нанесення асфальтового покриття. Чи варто питати, скільки протримаються мости, побудовані одним північним претендентом на імперськість? Але справа навіть не в мостах.
Ті, хто застав брежнєвський Союз шістдесятих і сімдесятих, прекрасно пам’ятають цінність «фірмових речей», яку можна було практично вважати золотим еквівалентом у межах неформальних суспільних відносин. Наявність одягу, автомобілів, побутової техніки та музичних записів, вироблених у стані «ідеологічного ворога», мала практично ритуальне значення в повсякденному житті радянських людей; це був хрестоматійний приклад добре відомого явища, що зветься «карго-культ». Так само добре відомо, що цей феномен не був притаманний жодній з великих імперій із цілком очевидних причин: імперія може породжувати карго-культ серед завойованих народів, але ніколи не може стати його жертвою. Образотворче мистецтво стародавнього Єгипту на ранньому етапі зазнало впливу культури Межиріччя, проте тільки фахівець зможе вичленувати ці деталі в зображеннях, які навіть на побіжний погляд профана безперечно є давньоєгипетськими. Уже тисячі років, як ці велика імперія зникла з лиця землі, а цінність мистецьких творів Давнього Єгипту не девальвувалася, вона продовжує бути актуальною, вивчається, копіюється, має високу ринкову вартість. Римська імперія успадковувала культуру і Стародавнього Єгипту, і античної Греції, однак римські фрески, статуї, архітектура є беззаперечно римськими, так само як римське вбрання, військова форма, і засоби пересування.
Зрештою, залишаючи за дужками політичне і військове питання, могутність імперії — і це має особливе значення в умовах сучасної цивілізації — визначається саме виробництвом карго, здатного стати предметом культу в інших народів. Карго — це не тільки самі речі, це також технології, культура, і життєві цінності, які їх супроводжують.
Якщо подивитись на сотні людей, що займають чергу з ночі, аби вранці купити новий телефон від «Еппл» – у Пекіні, Парижі чи (донедавна) Москві, — стає цілком очевидно, хто саме є виробником карго, який породжує культи в сучасному світі. Від джинсової тканини і ляльок Барбі до сучасної музики, заснованої на блюзі, — все це продукція єдиної в нашу епоху імперії під сонцем: Сполучених Штатів Америки. Американська імперія є в точному сенсі слова сучасною: вона використовує сучасні засоби ведення війни (проксі, гібридні, економічні, інформаційні), володіє найпередовішою технологією, включно з космосом і телекомунікаціями, є головним виробником карго і має політичну систему з високим ступенем стійкості. Досить побіжного погляду на архітектуру її столиці, щоб помітити відсилання до імперського Риму, античної Греції та Стародавнього Єгипту (Вашингтонський Монумент). Обсмоктане до зубного болю зображення піраміди на американських купюрах також не потребує жодної конспірології; вже не перше століття Сполучені Штати без тонких натяків дають усім зрозуміти, хто насправді є продовжувачем великих імперій минулого.
Державне утворення, яке посіло місце Російської імперії в 1922 р., безсумнівно, мало стосунок до імперій, але це була «імперія-навпаки», «імперія-навиворіт», про що я вже колись писав (стаття «Перевернута Скрижаль», 2007 р.). У ній усе, що служить процвітанню, розвитку, пізнанню, методично знищували, піддавали гонінням, приниженню і фізичному руйнуванню; усе найнижче, підле, неосвічене звеличували як якості «нової людини» й орієнтир для наслідування. Ті зі справді талановитих і чесних представників російської інтелектуальної еліти, хто не залишив країну після перевороту і залишився «зі своїм народом», швидко деградували, і або перетворилися на лизоблюдів, або загинули (чи то від руки чекіста, чи то від психосоматичної хвороби, як Олександр Блок). Так звана «велика вітчизняна війна» була, по суті, битвою між двома претендентами на імперство — німецьким Рейхом і СРСР, у якій Сполучені Штати поставили крапку, розгромивши тією чи іншою мірою обидві сторони за мінімальних власних втрат; однак одну зі сторін, Радянський Союз, вони зберегли як імперію-спойлер. Все ж неповноцінність цієї держави, яка загалом являла собою, як і сучасна РФ, карго-культ, не могла не призвести рано чи пізно до її закономірної поразки, трагічність якої можна порівняти з падінням старого сараю, який ремонтувати немає сенсу, а витрачати гроші на екскаватор шкода — нехай сам розвалиться. На жаль, розвалився він не до кінця.
Якщо залишити осторонь питання моралі, честі та справедливості, до яких людям, що розв’язали цю війну, немає жодного діла, і подивитися на ситуацію виключно з погляду практичного сенсу, стає цілком зрозумілим, що представники російського керівництва, які її планували, мають, м’яко кажучи, обмежені інтелектуальні здібності. Типовий для РФ карго-культ вилився в спробу бездумного театрального косплею імперських воєн минулого, від німецьких ідеологічних штампів та концентраційних («фільтраційних») таборів до сексуального насильства, яке римляни використовували для підкорення місцевого населення. Однак, не маючи ані римської професійної армії, ані німецьких технологій, російські збройні сили, по суті, мають вигляд вуличної банди грабіжників і ґвалтівників, а не представників імперської військової сили. Армія, яка завмирає від здивування, побачивши сучасний туалет або мікрохвильовку, вочевидь, не може представляти навіть карликову імперію: це армія дикунів.
Не маючи нічого, чим можна було б прикрити сором та протиставити цій очевидності, багато російських інтелектуалів, заламуючи руки, волають про «велику російську культуру», яка нібито страждає внаслідок «русофобії». Слід їм нагадати, що «велика» частина російської культури закінчилася в 1917 р., і почалася радянська її частина, яка не створила нічого, що можна хоча б із натяжкою назвати великим. Наявність або відсутність пам’ятника О. С. Пушкіну жодним чином не впливає на кількість читачів цього поета в кожному конкретному місті, і, безумовно, не робить його ближчим і кращим, аніж, приміром, Шекспір (кількість пам’ятників якому незмірно менша навіть у його рідній країні). Знесення пам’ятника іноземному поету в місті, яке той ніколи не згадував і не відвідував, є не актом русофобії, а давно назрілою ревізією міського простору. Кількість постановок балету Чайковського у світі явно перевищує середнє число для композиторів його рівня, і деяка збалансованість у цій сфері аж ніяк не була б зайвою. Те саме стосується й числа робіт, присвячених творам О. Ф. Достоєвського, Л. Н. Толстого та інших російських класиків XIX ст.; дивна віра багатьох європейців у «російську духовність», так само, як і в якість російської горілки або російські морози, значною мірою сприяє переоцінці культурної спадщини царської Росії, яку нахабно привласнила РФ, виставляючи її в якості живого щита — точнісінько тим же чином, як на лінії фронту вона використовує своїх громадян.
Безумовно, автори-традиціоналісти неодноразово писали, що існують «імперії часу» та «імперії простору»; так, Давній Єгипет був імперією часу, чия експансія сягала за межі еона, що її породив, а, скажімо, Російська Імперія (що символічно відображено на її гербі у вигляді двоголового орла) мусить здійснювати експансію на схід і захід. Однак не існує «імперії простору», нездатної протриматися хоча б три покоління (якщо це не симулякр, як СРСР), так само як і не може бути «імперії часу» завбільшки з Люксембург.
Сучасна Росія — це держава-тимчасовик, зменшена версія сенільного Радянського Союзу, нездатна економічно і політично утримувати навіть свої історичні території, не кажучи вже про нові надбання, якби такі мали місце. Спроба експансії, зроблена в тому стані готовності армії, економіки, культури і релігії, в якому перебуває нинішня РФ, нагадує далекого нащадка Наполеона, який би в наш час напнув трикутник і чоботи зі шпорами, щоб продовжити справу свого великого предка. Безумовно, психічна неврівноваженість такої людини була б очевидна всім; так само очевидні будь-якій розсудливій людині психічні проблеми сучасного російського керівництва, яке, забувши про пораду класово близького йому наркодилера зі старого американського фільму, почало нюхати власний кокаїн (тобто вірити власній пропаганді).
Америці не потрібно багато імперій на нашій маленькій планеті; вона цілком може обійтися одним спойлером, функцію якого давно й успішно виконує Китай. Необґрунтовані претензії РФ, що вилилися в наймасштабніший із часів Другої Світової війни воєнний конфлікт, зрештою призведуть до сходження зі сцени РФ як політичного суб’єкта; вона стане придатком Китаю не внаслідок якихось військових дій, а в результаті власного добровільного руху в східному напрямку, будучи відрізаною Сполученими Штатами від західних технологічних і фінансових ресурсів — якщо взагалі зуміє зберегти свою цілісність. Таким буде кінець цієї імперської ілюзії, яка довше, ніж треба, затрималася у світі дійсності.
Через безліч причин, включно з культурними та психологічними, роль айсберга, об який розколеться цей «Титанік» російського імперства, відіграє Україна. З одного боку, будучи форпостом нового часу на зламі еонів, Україна відкриває перед собою необмежені можливості як держава, що має єдність, непорушний дух і волю до перемоги; з іншого — перемога ця дається ціною багатьох життів, але така вже роль криголама нового часу. Це дуже важка й трагічна роль, і її тягар лежить на плечах усіх громадян незалежно від віку та статі. Однак, як я вже писав у статті «Народження Еона» (2015), перемога неминуча, оскільки українські воїни перебувають у колісниці Кроноса, а імперії минулого — під її колесами. І все ж, перемога на полі бою, хоч і стане останньою крапкою в цій війні, не означатиме закінчення боротьби для українців.
Будучи по суті «вістрям меча» американської імперії на європейському континенті, Україна не може не рахуватися з її волею. В американської імперії немає «провінцій» у старому розумінні цього слова, проте є сфери впливу, до яких входить Європа, чиї окремі представники надумали будувати підступи метрополії, вступаючи в неформальні відносини з північним симулякром. Але ренегати досить швидко зрозуміли свою «помилку», і (нехай і неохоче, як Німеччина) почали допомагати новому кандидату на членство в ЄС, за винятком шахраюватих «тугодумів» в урядах Угорщини та Сербії, які дуже скоро усвідомлять небезпеку такої поведінки. Після закінчення війни, найбільш значна військова сила нової Європи — Україна — безсумнівно, багато в чому стане опорою північноамериканської метрополії на цьому просторі. Однак не варто забувати, що, з одного боку, США як остання імперія еона, що минає, не є вічним державним утворенням або «імперією часу» в давньоєгипетському сенсі цього терміну, а з іншого, як форпост сучасності наприкінці манвантари, вона є джерелом найбільш антитрадиційних впливів у світі. І якщо Україна (як спільнота людей, а не держава) не хоче згодом перетворитися на добре озброєний і ситий карго-культ, після війни на неї чекає боротьба за збереження духовної та національної ідентичності, за збереження внутрішньої свободи її громадян, що в період занепаду суспільних традиційних форм і релігій є єдиною запорукою можливості духовного шляху.
Гліб Бутузов
Грудень 2022, Торонто
