Зачаклований світ природи – явище досить неоднозначне. У ХХІ столітті такий феномен сприймається радше як конструкт, аніж можлива реальність. Зустріч європейської людини XV-XVIII століття і «дикуна», а потім і колоніальних компаній, породила своєрідну цікавість у мандрівників, місіонерів та різного роду колоніальної адміністрації. Деякі мислителі, такі як Мішель Де Монтень, почали рефлексувати над зустріччю європейців та корінних мешканців Нового Світу. Усе це було необхідно заради одного – кращого розуміння самого себе.
Одним і перших почав розчакловувати світ французький дворянин Шарль де Бросс (1709-1777), автор трактату «Про культ богів-фетишів, або Порівняння давньої релігії Єгипту із сучасною релігією Нігрітії» (1760).
У цій книзі він описував культ змій, зокрема білого пітона, серед населення Гвінейської затоки. Додаючи до серйозного аналізу також кумедні історії про те, як чорношкірі тубільці переслідували білих гостей, якщо ті через незнання кривдили їхніх улюблених змій. Також він порівнював вірування різних племен із релігією стародавнього Єгипту. Шарль де Бросс дійшов до висновку, що спочатку політеїзм мав форму фетишизму. Припускаючи існування невидимих сил і побоюючись їх, люди, яких він називає фетишистами, об’єднували у своїй свідомості невидиму силу і видимий об’єкт – власне фетиш, яким може бути тварина, камінь, рослина або щось інше. Зокрема фетишизм (фр. fetichisme) – це одна із ранніх форм релігійних вірувань, базується на поклонінні предметам неживої природи – фетишам, які уявляються наділеними чудодійною силою; приписування речам самим по собі специфічних соціальних властивостей і внаслідок цього надприродних особливостей.[1] Це слово, в свою чергу, було запозичено з португальської мови, де «feitiço» означало амулет або чари.
Португальці звернули увагу на те, з якою повагою у Західній Африці ставились до деяких предметів, наприклад дерев, рослин, каміння, кістяних залишків тварин, тощо. Однак португальські мандрівники лише зафіксували це, без жодного подальшого осмислення[2]. Це слово потрапило у психологію і у повсякденний побутовий словник, де стало відомим через словосполучення «сексуальний фетиш» – ірраціональна захопленість будь-яким предметом. Таким чином, за вірою у духів, на думку португальських місіонерів ховалася диявольська спокуса помножена на «невігластво і варварство».
Звісно, для більшості релігієзнавців цей термін втратив свою актуальність і несе в собі більше історіографічний зміст. Однак нещодавня публікація «The Returns of Fetishism: Charles de Brosses and the Afterlives of an Idea» (2017) переосмислила працю Шарля де Бросса в контексті нових підходів до розуміння соціального і релігійного. Саме вона повернула релігієзнавців до переосмислення цього феномену. Ключовим поняттям стає людська уява, котра здатна реалізувати духовний вимір людини на різних рівнях існуючих знакових систем.
Та повернімося до книги Шарля де Бросса «Про культ богів-фетишів». У ній можна спостерігати розвиток європейської думки щодо розуміння феномену релігії. У своїй праці мислитель розуміє культ місцевих африканських богів, у першу чергу, як невігластво, а не як форму поклоніння Дияволу. Зокрема XVIII століття характеризується тим, що колоніальну політику починають проводити вже не під прапорами християнізації як «світового екзорцизму», а гуманізації та освіти, зокрема так діяли французи, на думку Шарля де Бросса. Сам мислитель, хоч і був вільнодумцем, але також був і католиком. У своїх теоріях він робив виняток для «обраних народів»: євреї, а слідом за ними і християни, у нього розвиваються не з фетишизму, а із явленої їм вищої істини.
Через таку релігійну вибірковість працю Шарля де Бросса критикували його ідейні спадкоємці. Хоча термін «фетишизм» міцно закріпився у межах культурної антропології та релігієзнавства, а ще пізніше перекочував у психоаналіз. Наприклад, завдяки працям Едварда Тайлора (1832-1917) фетишизм стали вважати не універсальною матрицею всіх релігій і культур, а однією з гілок анімізму. На думку британського антрополога, на зорі своїх досягнень людство було схоже на допитливу та щиру дитину, тому давні люди приписували явищам природи божественні характеристики, таким чином породжуючи різних духів і богів, у тому числі і фетиші.
Тут також варто додати, що саме у XVIII столітті, на думку Клода Леві-Строса, зароджується культурна антропологія. При цьому він вважає, що батьком цієї науки був Жан-Жак Руссо (1712-1778). Саме це він продемонстрував у доповіді: «Руссо – батько антропології» (1963)[3]. На думку Клода Леві-Строса французький просвітник вперше виклав свою концепцію у примітках до філософського трактату «Міркування про походження та основи нерівності між людьми» (1755).
«Мені важко зрозуміти, – писав Руссо, – чому в століття кічу знаннями, не знайдеться двох людей, з яких один хотів би пожертвувати двадцять тисяч талерів зі своїх статків, а інший – десять років свого життя на мандри навколо світу, щоб вчитися пізнавати не тільки трави і каміння, а й хоча б один раз – людину та її звичаї …»[4].
Жан-Жак Руссо вперше протиставляє природу і цивілізацію, він чітко розмежовує антропологічне розуміння людини від етичного та історичного. Власне французький просвітник також вказує на ту особливість мислення, яка дає можливість через пізнання далеких народів і людей краще розуміти свій народ і самого себе. Тому для нього основна складність полягала у тому щоб не накладати абстрактного розуміння на суспільні процеси, десь там у Новому Світі й у власній країні. Тобто зробити знайоме – екзотичним, а екзотичне – знайомим.
Модерні мислителі часто обирали самого себе у якості об’єкта для власних спостережень. Так само робили і продовжують робити антропологи. Зокрема Клод Леві-Строс зазначав, що Жан-Жак Руссо своїми працями вказав на свій власний образ, який він побачив як віддзеркалення в інших людях. Тому йому спершу необхідно було відмовитися від свого власного уявлення про самого себе[5]. Лише тоді можна зрозуміти інших, а потім і самого себе.
Власне, було б дивно, щоб Жан Жак Руссо не був знайомим із працею свого сучасника Шарля де Бросса, оскільки думки щодо розуміння інших народів та пошуки самого себе у середовищі «дикунів» перетинаються на сторінках їхніх трактатів.
У цьому сенсі, завдяки осмисленню французькими просвітниками феномену корінних релігійних вірувань (Шарль де Бросс) і суспільних відносин (Жан-Жак Руссо), зародилася культурна антропологія як нове явище у світі науки XVIII столітті. Про це писав найвидатніший антрополог ХХ століття Клод Леві-Строс. У цьому сенсі творчість Мішель де Монтень, Афри Бен, Шарля де Бросса і Жан-Жака Руссо можна вважати тим філософсько-художнім підґрунтям, що викликає зацікавленість в «екзотичному Іншому» тих культурах, де дослідження яких зародили відому сучасну нам антропологію.
[1] Тофтул М. Г., Фетишизм, Сучасний словник з етики, Житомир, 2014. С. 366
[2] Тайлор Э. Б. Первобытная культура. Москва, 1989. С. 330
[3] Клод Леви-Стросс, Первобытное мышление, Москва, 1994. С. 20-28
[4] Там само.
[5] Там само.
Автор: Віталій Щепанський
