Усі ліберальні, соціалістичні й марксистські суспільства – незалежно від конкретної економічної системи – ріднить одне: усі вони прив’язані до економіки. Такі суспільні форми, що базуються виключно на економічному світогляді, – як сказав Луї Повель, «економіка як доля», – зрештою, пропонують один і той же людський ідеал: багатство й матеріальне щастя.
Відрізняються лише засоби, що ведуть до цього шляху: з одного боку ми маємо ринкове господарство й вільну торгівлю, з іншого – планування та націоналізацію.
Для позначення сутності зав’язаного на економіці західного суспільства теоретики вдаються до різних виразів, як-то суспільство споживання, капіталістичне суспільство, ліберальне суспільство. Жодне з цих визначень, утім, не є задовільним.
- Вираз суспільство споживання цінний тим, що підкреслює феномен споживання як основну соціальну характеристику нашого суспільства, проте споживання не є сутнісно західною рисою, як і виробництво.
- Вираз капіталістичне суспільство теж складно вважати більш точним: термін капіталізм описує будь-яке індустріальне суспільство (американське, європейське або азійське), що накопичує капітал та отримує з цього вигоду.
- Вираз ліберальне суспільство взагалі не містить у собі змістовної цінності, адже описує суспільний лад, якого ніколи не існувало. Цей термін насправді виражає не більше, ніж теоретичне бажання.
- А вживаний лібералами для позначення комуністичної суспільної форми вираз колективістське суспільство може такою ж мірою стосуватися як середньовіччя, так і доісторичної суспільної формації.
Нездатність визначити специфіку індустріального суспільства за допомогою вищезазначених термінів змушує нас ввести – принаймні для опису західних суспільних форм – поняття торгове суспільство: і хоча воно й не описує конкретний економічний лад, але тим сильніше підкреслює гіпертрофію економічної функції. Результатом цієї гіпертрофії є домінування в західному менталітеті колективного занепокоєння торгівлею.
Іншими словами, термін «торговий» у жодному разі не вказує на економічну структуру, але на певну колективну систему цінностей, яка визначає не лише економічну сферу, але й усі без винятку суспільні інституції.
Засудження певної економічної формації зовсім не передбачає засудження економізму як такого, – цього не можуть усвідомити ні праві, ні ліві радикали.
Їхні максималістські тези проти прибутку, принципу ринкової економіки, банківської системи, системи найму або виробничо-споживчого циклу пропагують навіть більш руйнівні ідеї, аніж сам економізм. Ба більше, той факт, що соціалістичний та марксистський антикапіталізм виявився неспроможним протистояти недолікам торгової економічної системи та навіть слугує її зміцненню, відбувається у першу чергу через те, що марксистські економічні теоретики, так само як і неоліберали, підпорядковують економіку моралі. Тоді як економіка мала би бути лише методом та інструментом для політики.
Поняття торгового суспільства не варто ототожнювати з поняттям меркантильного суспільства. Вони не є рівноцінними: наприклад, Венеціанська Республіка або міста Ганзейського союзу мали в основі своєї величі саме меркантильну економічну систему, не утворивши при цьому торгового суспільства. Так само, кожен індивід може мати меркантильну поведінку й прагнути до прибутку, не віддаючись при цьому торговельному менталітету. Підприємці, селяни, художники або навіть великі завойовники могли володіти меркантильною мотивацією, і при цьому лишатися чужими торгашеському духу.
І навпаки, не маючи жодного натяку на фінансову вигоду, окремі люди дотримуються міркувань і суджень, що вказують на прийняття ними цінностей торгового суспільства.
Основною характеристикою торгового суспільства є судження про всі життєві явища виключно з точки зору процесу купівлі-продажу, причому не обов’язково за фінансовими критеріями. Панування торгового сенсу не обов’язково означає панування грошей, хоча останній пункт теж є досить важливим. Та по суті, сучасне торгове суспільство зосереджене на прибутку не сильніше за будь-яке інше: соціалістичні держави, античні суспільства, дореволюційна Франція однаково перебували в лапах спокуси отримати наживу.
І навпаки, торгове суспільство характеризує перш за все той факт, що тут торгашеські цінності проникли в неекономічні й немеркантильні структури, поступово їх знищивши. Типові для торгівлі критерії поведінки та оцінки проникли також і в немеркантильні сфери економіки, як-то продуктивні інвестиції.
Ринкові цінності (економічний детермінізм, дух розрахунку) необхідні й не піддаються сумніву самі по собі, адже цілком відповідають специфіці торговельної діяльності. Та зараз вони поступово витіснили усі три традиційні функції індоєвропейських суспільств: функцію достатку (економіка, родючість, здоров’я), військову функцію (войовничість, оборона) та функцію суверенітету (політика, право, релігія).
Торгове суспільство призводить до крайньої дезорієнтації: у людей є лиш одна-єдина системою цінностей, котра аж ніяк не вписується у все розмаїття форм суспільної діяльності. Від такої суміші страждає й сама економіка.
З історичної точки зору, вторгнення в культуру торгашеської системи цінностей співпало з підйомом та поширенням буржуазії. Обуржуазнення соціальних та культурних цінностей – наслідок витіснення усіх вищеназваних функцій торгашеським духом – мало зависоку плату: падіння культур, фізіологічне приручення народів (див. Конрад Лоренц), демографічне падіння у довгостроковій перспективі (див. Раймон Рює), та загальна моральна криза. Держава, обтяжена соціально-економічними обов’язками та супутнім розподілом, втратила свій політичний зміст.
Та якщо, як ми вважаємо, основна мета держави полягає у здійсненні історичної динаміки й забезпеченні політичної рівноваги між народами, то вимальовується зовсім інша економічна перспектива: економіку необхідно повернути на належне їй місце та використовувати як підпорядковану стратегію, яка забезпечує суспільству правильне керування матеріальними багатствами, вона не має вважатися єдиноможливим засобом людського розвитку.
У пропонованій нами органічній концепції економіка знову займає місце окремої ланки у спільній системі органічного суспільства. За цією логікою цінності та мотиви суверенітету стають над економікою та мають нав’язувати себе їй. Остання, проте, завжди функціонує відповідно до власних законів, тобто законів меркантилізму: прагнення до прибутку, фінансової та виробничої доцільності. У залежності від сфери, економіка може бути капіталістичною або плановою, отримувати прибуток або не отримувати його, бути приватною або націоналізованою.
У тривалій перспективі органічна форма економіки є удвічі революційнішою: по-перше, вона зумовлює поступове згортання масового виробництва товарів індивідуального споживання з перспективою припинення одомашнення людини через добробут (при цьому без впадання в дефіцит); по-друге, бо сприяє появі нової економічної еліти, а не просто «нових механізмів». Циркуляція еліт в умовах торгової економіки є ускладненою: підприємці, уповноважені за оновлення промислового виробництва, не мають необхідного «профілю», оскільки система надає перевагу кар’єристам, менеджерам і технократам.
Торгашеська система парадоксальним чином пригнічує справжню економічну аристократію – творчих людей, – витісняючи їх у тінь анонімного апарату підприємства. Вона сприяє радше ідеї виживання за будь-яку ціну, ніж духові підприємництва (замість заснування нових підприємств пропонується страхувати робочі місця, підтримувати збанкрутілі сектори економіки, допомагати «хворим кульгавим куркам»). Так закохані в прибутковість ліві та праві ліберали фактично гальмують великі індустріальні проекти з далекосяжними економічними перспективами (літаки Concorde, потяги на магнітній подушці тощо).
Тож торговий лібералізм уже не здається рушійною силою індустріальної та економічної ефективності. Особливо з точки зору довгострокових перспектив, адже він погано підходить для підтримки процвітання складних економічних структур, – навіть якщо не піддавати сумніву короткострокову економічну корисність у справі «пожвавлення» дефіцитних економічних секторів або у забезпеченні достатку товарів індивідуального споживання.
Догма нескінченного зростання рівня життя, підпорядкувавши собі увесь простір соціального, по суті блокує будь-які ініціативи ліберальної держави-опікуна щодо подолання наявної кризи. Диктатура добробуту, що знаходить своє економічне вираження у податковій політиці, перетворилася на табу, яке ніким (урядом, роботодавцями, профспілками) не порушується.
Віра у нескінченне підвищення прибутку в результаті систематизування макроекономічного аналізу – вінця всіх ліберальних економічних теорій – інспірує цілий ряд інших догм (теорію, згідно з якою інфляція сходить до грошової маси; теорію заморожування зростання цін за допомогою обмеження кредитів; теорію стимуляції попиту; теорію пасивного торгового балансу).
З часів Кейнса марксисти й неоліберали засновують усю свою політику на подібному макроекономічному аналізі: абстрактний, ба навіть редукціоністський характер цього підходу бере до ували лише найважливіші економічні чинники та господарчі сфери, що підриває будь-які претензії на точність даного аналізу. Крім того, макроекономіка постійно користується усередненими поняттями: середній споживач, середнє домашнє господарство, середнє підприємство, середній заробіток тощо. Усі ці розмірковування про усереднені показники, сповнені егалітарних та демагогічних факторів, виявляються абсолютно непридатними в дії.
На противагу мікро- та макроекономіці, органічна економіка надає перевагу більш продуктивним та водночас реалістичним поняттям базових економічних та надекономічних відносин. Перше охоплює типи торгівельних відносин, необхідних при будь-якій формі господарства: спрямованість на отримання прибутку, керування підприємствами або домашніми господарствами виключно у їх інтересах. Друге належить до того типу відносин, що враховують інтереси всієї системи, включаючи не-економічні (проблема надлишку).
Концепція базових економічних та надекономічних відносин походить із загальної теорії систем Берталанфі: дохід (базова економічна реальність) є всього лиш ланкою в системі, що породжує надлишок (надекономічна реальність). З точки зору органічної економіки, торгове суспільство загалом керується саме базовими економічними відносинами як у питаннях державної політики, так і в діяльності фірм.
У рамках органічного суспільства все навпаки – найважливіші економічні суб’єкти (банки, підприємства, великі фірми) керуються надекономічною позицією, не ігноруючи власних інтересів вони беруть до відома колективні, політичні, екологічні та культурні потреби.
Цікаве спостереження: сучасний гіперекономізм, продукт фіксації на базово-економічній точці зору, набуває обертів паралельно з труднощами ліберальної економіки, яка щосили намагається зберегти динаміку продуктивності праці. Ці зусилля можуть врешті-решт спричинити справжню катастрофу. Сучасна економічна машина спирається на постійне зростання продуктивності праці (організаційний прогрес) та капіталу (технічні інновації та нові винаходи). Ці виробничі фактори по суті ґрунтуються на якості людської праці, яка цілком залежить від психосоціального оточення. Однак, сучасне торгове суспільство нехтує психологічним началом, а два основні світоглядні представники цього суспільства, соціалізм та лібералізм, самі того не підозрюючи, нищать здоровий психосоціальний клімат.
При нормальних умовах затрата праці й дохід мають бути пропорційними, але завдяки поширенню дрібнобуржуазної ідеї дозвілля, безвідповідальності найманих працівників, пенсійній системі, поширенню через рекламу психології ледарства та всюдисущого споживацтва, такі речі як прибуток та добробут уже не сприймаються як результат докладання якихось зусиль.
Колись настане час, коли засноване на винахідливості економічне зростання уже не зможе перекрити те зло, чиє ім’я ніхто не наважується назвати: пристрасть до бездіяльності.
«Біблійна» економічна етика («В поті чола твого їстимеш хліб») перетворює працю на «покарання», і з неї логічно випливає недовіра до будь-якої форми праці. Але усе це суперечить давньому прометеївському духові європейця.
Замість того, щоб сприяти розвиткові економіки, яка ґрунтується на засадах продуктивності праці, торгове суспільство відтворює економіку спекулятивного характеру, позбавляючи рішучих підприємців, і в першу чергу новаторів, ініціативи. Відповідальними за панування спекулятивної економіки є банки, байдуже приватні вони чи національні – піклуючись передовсім про власний баланс, ігноруючи загальну продуктивність, вони не бажають ризикувати вкладати кошти у творчі проекти, за винятком ситуацій, коли держава захищає їх наданням виняткових економічних умов.
Протиріччя між громадським та приватним сектором економіки, зняте появою напівсуспільного сектора, де держава поводить себе як приватний підприємець, уже не має істотного значення. Нині конфлікти виникають навіть між державними підприємствами, між управліннями або національними фірмами. Цей штучний розподіл між приватним та державним підприємством по суті приховує катастрофічний розпад самої держави та відповідний крах її економічної єдності.
Економічний вплив бюрократії чудово уживається з ліберальною ідеологією та розвитком торгового суспільства, а також з масовим споживанням: це підтверджується наявністю підприємств, у статутах яких чітко прописана зорієнтованість на державні інтереси, але їх реальна поведінка диктується все тією ж приватною торгашеською логікою. Те ж саме стосується банків та інших фінансових інститутів.
Щодо приватного сектору держава воліє вести політику підтримки, аналогічну ставленню до націоналізованих економічних суб’єктів: по суті це тактика короткострокової фінансової та «патерналістської» допомоги, замість політики довготермінового стимулу.
У таких обставинах основною перешкодою для не-торгової національної економіки є, наскільки парадоксально це не звучало б, не приватна економіка, але повсюдне бюрократичне втручання, а також концепція держави загального добробуту.
Органічна економіка скасовує хибне юридичне протиставлення приватної та державної сфери. На противагу іншим доктринам, органічна економіка не є догматичною та допускає паралельне співіснування державного та приватного секторів, при цьому дозволяючи державним підприємствам приймати участь у ринкових процесах в рамках, дозволених економічною кон’юнктурою. В інших випадках держава, діючи в національних інтересах, проводить економічну політику за допомогою неекономічних методів. Будучи виключно прагматичною, в інтересах служіння національній політиці органічна система звертається до всіляких тактик: прибутку, плану або самоврядування, а також націоналізації чи ринку. По суті, органічна економіка воліє ввести розподіл не між державним та приватним секторами, але між національним інтересом та економічним інтересом, незалежно від правового статусу підприємств.
Найбільша плутанина в торговому суспільстві панує саме в підприємствах: соціальна незадоволеність, будучи по суті психологічним явищем, економістами була витлумачена ментальністю економізму у вигляді кількісних вимог. Хоча здебільшого останні є всього лиш продуктом несвідомого етологічного розчарування від беззахисності та меркантилізації повсякденного життя, що виражається у неадекватних вимогах з підвищення заробітної плати та суто кількісних запитах. Сучасні теорії про так зване цільове збагачення в підприємництві як засіб подолання негативних наслідків поділу праці є однією з рідкісних позитивних можливостей чинити опір чимраз дедалі більшій відстороненості молодого покоління від праці.
На жаль, такі методи розв’язання психосоціологічних проблем обмежуються рамками економіки підприємства. Будь-які байки щодо вирішення цих питань шляхом «реорганізації» підприємств, нова ідея-фікс сучасних марксистських і ліберальних соціологів, від самого початку приречена на поразку та може закінчитися лише економічним тоталітаризмом: підприємство – перш за все транснаціональне – прагне стати для своїх працівників ерзацом природної й національної спільноти.
Тому єдині сили, здатні дієво протистояти економічному тоталітаризму торгашеського духу та його претензіям на світове панування, логічно вкорінені в економічному націоналізмі, а зовсім не у соціалістичному інтернаціоналізмі. Марксистський інтернаціоналізм та міф про пролетаріат ніколи не ставили під сумнів саме підґрунтя торгового суспільства: тому протиставлення одного інтернаціоналізму іншому лишається ілюзорним рішенням. І лише політичному, економічному і культурному націоналізму під силу реально протистояти міцно взаємопов’язаним спільним егалітарним світоглядом торговій та марксистській системі.
Зрештою, стає зрозуміло, що ліберально-торговий інтернаціоналізм є набагато більш небезпечним для культурної самобутності народів, аніж марксистські інтернаціонали, яких безліч. У справі інтернаціоналізації форм прояву, цінностей та інтересів марксизм виявився значно менш успішним, аніж лібералізм, так само як марксистам не вдалося затвердити себе в якості а-національного класу й фактору економічної «необхідності».
Торгашеська логіка задовольняється короткостроковими імпровізаціями та породженням примітивного, індивідуалістичного та шкурницького матеріалізму, нищачи політичні та історичні інтереси підвладних їй народів.
Щойно життєві вимоги суспільства вдоволено, економічне уявлення про корисність розмивається. Виробництво продукції повсякденного споживання позбавлене будь-якої фантазії: одні й ті ж продукти відтворюються, модернізуючись, без будь-якого новаторства. Винахідництво й технічне знання або не застосовуються зовсім, або ж застосовуються хибним чином через ризик не отримати прибуток: перед абсолютно новим продуктом ми надамо перевагу ґаджету. Штучні, навантажені псевдонауковими характеристиками «нововведення» не приносять нічого нового, посилюючи натомість одомашнення користувача.
Найбільшу відповідальність за цю недовіру до справжніх інновацій несе філософія маркетингу: адже проблема полягає у тому, як продати якомога швидше й за найбільшу ціну. Клієнт страшенно бажає «новинки», але водночас він консервативний: з метою найменшого ризику виробники масової споживчої продукції не пропускають нагоди швидше надати «нової обгортки» старому продукту, аніж намагатися ввести на ринок новий продукт, який може виявитися занадто дорогим та не дуже популярним у плані продажу. «Експерти з продажу» чудово знають, що сьогодні швидше продається «цільовий» продукт або якийсь спритно виконаний гаджет, ніж об’єктивна технічна новація.
Логіка сучасної торговельної системи породжує технічний регрес. Можемо зіставити цілий список нереалізованих передових технологій, і він дедалі зростає: гідропневматичний автомобіль, лінійний електромотор, поїзд на магнітній подушці, відеофон, коливальний мотор тощо.
Пріоритет споживання ясно підкреслює зведення економіки до сфери «соціального», зосереджуючи її на розподілу матеріального комфорту. Зрештою, економіка втрачає свою новаторську функцію.
Тим самим міняється і вся соціальна машинерія: якщо робітничі страйки у XIX столітті були викликані жахливими умовами праці індустріального пролетаріату, то сьогоднішні страйки у більшості випадків викликаються психологічними й політичними установками. По суті, це «занепад» вимог, як про що свідчить вузьколобе корпоративне мислення обуржуазнених найманих працівників.
Зі свого боку, економічні «еліти» ухиляються від створення нових робочих місць: фінансові керівними великих банків та провідні роботодавці привчилися до тієї ж бюрократії, що й держслужбовці, і панічно бояться ризику та новацій. Фундамент торгової системи, великі банки стали використовувати рестриктивні інвестиційні критерії, беручи до уваги виключно свої власні фінансові інтереси. Сьогодні новатор має вкрай мало перспектив отримати підтримку. У такому ж становищі опиняються засновники нових підприємств, не дивлячись на сміховинну обмежену позику для «переможців конкурсу», що окремі банки намагається пишно піднести громадськості.
Орієнтовані виключно на отримання прибутку, але не на зміцнення національної економіки, економічні еліти не в змозі впоратися з елементарними проблемами: кризою в текстильній промисловості та суднобудуванні, загальним зростанням собівартості виробництва у Європі, що відбувається паралельно з виходом на міжнародний ринок продукції країн Східного блоку та Далекого Сходу.
У зв’язку з цим не буде перебільшенням сказати про чергове «повернення важких часів» після періоду тридцятирічного процвітання, як це уже зробив Жан Фурастьє. Але кого це хвилює? Хто зацікавлений у розробці нової індустріальної стратегії? Хто підготує народи до завершення епохи панування добробуту?
На відміну від економічних теоретиків довоєнного часу, котрі зіштовхнулися з кризою тридцятих років, теоретикам наших днів уже відомі причини появи великої депресії, що насувається, так само як і дієві засоби протидіяти їй. Але… вони принципово відмовляються розглядати економічну політику, що не відповідає засадам неолібералізму.
Якщо розглянути її схематично, сучасна криза зумовлюється взаємодією трьох обставин: збіднінням традиційних джерел енергії і відповідним підвищенням їх вартості; масованим вторгненням на ринок слаборозвинених країн, чия продукція стає дедалі більш конкурентоспроможною зі збільшенням вартості європейського виробництва; і, нарешті, повільним, але неминучим руйнуванням міжнародної валютної системи, котра все ще ґрунтується на доларі.
Проблему може вирішити впровадження органічної економіки, впровадженої на усьому об’єднаному європейському економічному просторі, адже розміри останнього уможливлюють оптимальну взаємодію між виробництвом та споживанням. Нижче пропонуються основні силові лінії органічної системи, не вдаючись у технічні подробиці.
Економічна політика, здійснювана у відповідь на дестабілізацію світового ринку, може мати сенс лише протягом середньострокового періоду планування (від 10 до 15 років), що уже є несумісним із засадничими принципами неоліберальної політики, не кажучи вже про лібертаріанство (остаточну ціль неолібералізму).
Три фактори загрози – енергетична криза, конкуренція з боку країн, що розвиваються, крах світової фінансової системи – унеможливлюють розв’язання цієї проблеми глобально, адже наростаюча криза сама по собі є результатом надмірної інтернаціоналізації економічних механізмів. Ця передумова є принципово несумісною з догмою про вільну торгівлю та економічним інтернаціоналізмом, відстоюваним лібералами. Відповідь на проблему полягає у так званих економічних просторах – ключовому понятті органічної економіки, що відповідає сучасності.
На європейському рівні цю нову економічну форму можна реалізувати за допомогою чотирьох суттєвих структурних проваджень:
- – створення напівавтаркічних економічних просторів;
- – вихід з міжнародної валютної системи;
- – середньостроковий план щодо впровадження альтернативної енергетики;
- – модифікація відносин між державою та підприємцем.
Така політика можлива при наявності елементарної політичної волі та відмові бути паралізованим різними детерміністськими аргументами, що вважають її реалізацію неможливою: європейська спільнота є індустріальною, технологічною та сільськогосподарською силою високого класу, і її внутрішній ринок практично невичерпний.
Напівавтаркія полягатиме у політиці ведення зовнішньої торгівлі за зразком американської (1900-1970), тобто при частці зовнішньої складової у загальнонаціональному доході на рівні нижче 5%; сила європейського внутрішнього ринку робить цю мету цілком досяжною. Нестача природних ресурсів є перешкодою, яку можна вирішити – наприклад, десятирічною інтенсивною програмою з розвитку альтернативної енергетики (ядерна, сонячна або геотермічна енергетика), виведенням біоенергетичних рослин та суворих заходах щодо збереження енергоспоживання.
У такому випадку було б необхідно обмежити європейський господарський простір дієвими митними бар’єрами – за зразком Сполучених Штатів та Японії, які нав’язують своїм торгівельним партнерам правила вільної торгівлі, але самі їх не дотримуються.
Лише вихід із міжнародної валютної системи та МВФ, що нав’язують Європі девальвацію та долар, може призвести до відновлення європейської валютної незалежності. Саме це рішення, у поєднанні з енергетичною незалежністю, позбавить нафтові країни та США головної зброї економічної війни – маніпуляції курсом євро/долара.
Подібна економічна стратегія передбачає перегляд стосунків між державою і підприємцем відповідно до критеріїв органічної політичної теорії: припиненням поділу на державне/приватне, дисциплінарне та політичне заохочення з боку держави, повага до законів ринку, але в беззаперечних рамках юридично-політичного простору: тобто плану. Ця стратегія також передбачає, що певна частка внутрішньо-національного попиту на товари індивідуального споживання поступиться своїм місцем попиту на товари колективного споживання та національні інвестиції. Тим самим ми зможемо вийти з системи споживацької економіки, не впадаючи при цьому в економіку дефіцитну.
По суті, наша критика торгового суспільства не є критикою індустріалізації чи технічної модернізації: органічна спільнота, що протиставляє себе торговому суспільству, не має нічого спільного з екологізмом та «суспільством співжиття» Івана Ілліча. Техніку, цей банальний інструмент та культурні звички не варто засуджувати лише тому, що техноморфна цивілізація несе з собою відомі небезпеки.
Ліва та екологістська критика торгового суспільства лишається тотожною біблійному засудженню Вавилонської вежі й проклятого золота: суспільство є поганим лише тому, що тяжіє до багатства та волі до влади! Однак ці критерії не є визначними щодо суті торгового суспільства. Воно прагне не до влади, але до індивідуального щастя ціною історичного буття народів.
Сьогодні перед індустріальними країнами постає подвійне завдання: використати фантастичний технічний та економічний апарат, яким вони володіють, на інші цілі, ніж масове споживання; підпорядкувати економіку Політичному, ожививши її засобами великого колективного проекту.
Така економічна революція може здійснитися винятково через культурну революцію, спрямовану на подолання сучасного ментального відчуження. Європеєць, паралізований добробутом масової цивілізації, втрачає нитку, що пов’язує його з предками. Ця тонка нитка вимагає бути зміцненою. Кінець торгового суспільства, символізованого Америкою та підтримуваного ліберальною ідеологією, є необхідною умовою для появи незалежної Європи.
Один приклад – імміграція (за підписом Ґійома Фая)
Чудовий приклад короткострокової економічної поведінки торгового суспільства – заклик до масової іноземної імміграції – без сумніву, залишиться в анналах європейської історії як одна з найбільших помилок.
Спершу, на початку 50-х років, мова йшла лише про заповнення тимчасового дефіциту робочої сили. Потім, з роками, використовувати робітників-іммігрантів із далеких країн стало звичкою. Завдяки своїм колишнім колоніям, Франція та Англія зайняли перше місце серед країн «імпортерів».
Задумана як тимчасовий засіб для будівництва нових промислових структур, масова імміграція мала неочікуваний ефект віддачі та на ділі змінила самі ці структури.
Окремі міркування, котрі не піддаються кількісній оцінці, ніколи не бралися політиками до уваги: так, було проігноровано соціокультурне викорінення робочої сили, несумісність безробіття й імміграції. Ліберально-ринкова система навіть не подумала у даному конкретному випадку про суто економічні недоліки та непомірні соціальні збитки імміграції. У короткостроковій перспективі торгашеський розум не усвідомив, що імпортна робоча сила сама по собі є згубною для економічної рентабельності, що визнається всіма фахівцями з питань зайнятості.
Стало ясно, що у середньостроковій перспективі імміграція коштує набагато дорожче, аніж приносить користі для суспільства: варто просто порахувати усі «витрати» на імміграцію. Валова вартість поєднує різні збори, витрати на професійну підготовку, репатріацію заробітної плати, витрати на облаштування та соціальні витрати, що виникають у зв’язку з самим фактом присутності у країні величезної кількості іммігрантів. Усе це – кошти, які могли б піти на реалізацію згаяних можливостей: інвестиції в модернізацію, підвищення продуктивності, заощадження на соціальних витратах тощо. У підсумку, прибуток знаходимо тільки на балансі імміграційної служби та окремих компаній, тоді як уся нація отримує лиш збитки.
Імміграція іноземної робочої сили є новою формою рабства й заміною економічних інновацій. За часів Римської імперії рабство перешкоджало інноваціям та сприяло занепаду. Адже використання рабів – це найпростіше рішення. Але інновації є необхідною умовою конкурентоспроможності. Крім того, імміграція має дуже серйозні соціальні й культурні наслідки. Трудящі-іммігранти відриваються від своїх коренів, що глибоко змінює їхню самобутність, не маючи можливості інтегруватися в країну, котра їх приймає. Дозволивши економіці нестримно спиратись на людський резервуар Третього світу, держава дозволила створити ситуацію, яка в перспективі може перерости у трагедію. При перевищенні певного порогу виникають всілякі труднощі: дискримінація, сегрегація, декультурація, злочинність тощо. Труднощі, які глибоко шкодять усім залученим до цього процесу громадам.
Ліберальні роботодавці та безвідповідальні державні органи заохочують імпорт дешевої та не пов’язаної з профспілками, а отже легко експлуатованої робочої сили: то була непогана фінансова операція у короткостроковій перспективі. Фактично, покриваючи витрати на професійну підготовку, облаштування та соціальне забезпечення трудящих-мігрантів та членів їх сімей, суспыльство пропонувало замасковані субсидії найбільш архаїчним компаніям; «кульгаві качки» економіки воліли «споживати» робочу силу, а не інвестувати у необхідне обладнання.
Найгірші та найтяжчі роботи лишалися саме за мігрантами – ті роботи, яким давно судилося зникнути, але присутність цієї маси (по суті, сучасних рабів) стримувала їх від зникнення.
Разом з тим, і без того не заохочувані панівним менталітетом до переходу на промислову або ручну працю французи покидають підприємства: присутність іноземних робітників, значно менш вимогливих, підштовхує роботодавців та державу підтримувати політику низької оплати праці, доки робочі місця у сфері послуг виявляються більш високооплачуваними. Таким чином, імпорт дешевої робочої сили затримує та викривлює еволюцію промислових структур.
Це зовсім не підтверджує міф, поширений у народі, згідно з яким «мігранти займають місця французів». Ситуація значно складніша: і дійсно, імміграція є одним з факторів нинішнього безробіття. Але лише тою мірою, якою імміграція спричинила гіпертрофію сектора обслуговування: в умовах монополізації іммігрантами вторинних та низькооплачуваних робочих місць громадяни Франції перейшли на роботу у сфері обслуговування та більш кваліфіковану роботу. У разі недостатньої підготованості до виконання цих завдань та відмовляючись від низькооплачуваної роботи у промисловості, французи стають безробітними, і їх стає все важче задовольнити.
Джерело безробіття слід шукати саме у «вибірковості у пошуку роботи», яка співіснує з великою кількістю незайнятих вакансій. А непродуктивність сфери послуг має пояснюватися безліччю «фіктивних робочих місць». Без наявності робочої сили з-поміж іммігрантів значна частина нинішніх безробітних подалася б – виключно з необхідності – у промисловість, де робочі місця невдовзі були б «збагачені» з точки зору виконуваних завдань та стали б краще оплачуватися.
Ніхто не приховує того факту, що найбільш конкурентоспроможні економіки сьогодні у тих країнах, які мають найнижчу частку іммігрантів.
Економічно грамотні роботодавці та банки, що займаються інвестиціями у промисловість, могли б також винайти систему, відмінну від імміграційної, для розв’язання проблеми післявоєнної нестачі робочої сили. Сьогодні ж, наперекір тимчасовому зупиненню імміграції, ситуацію вже не переграєш: трудящі-іммігранти об’єднуються у профспілки та виходять зі свого пролетарського стану. Вони коштують – у витратах на утримання та зарплатнях – так само дорого, як і громадяни країни, і стають все менше й менше піддатливими.
Ставши незамінною для промисловості, іммігрантська маса блокує модернізацію підприємств. Ринкова економіка впала у порочне коло, з якого їй буде вкрай важко вибратися, не заперечуючи саму себе.
Рішення, якого важко досягти в нинішніх ринкових умовах, полягає у впровадженні двох стратегій, заснованих на однаковій готовності інвесторів та промисловому плануванні: поступове повернення іммігрантів на їхні батьківщини, якщо потрібно – шляхом створення робочих місць у цих країнах, та політика масштабних промислових інвестицій, створення робочих місць та надання компаніям можливості модернізуватися, обходячись без працівників-іммігрантів.
Застаріла монетарна логіка сьогоднішніх лідерів виступає проти такої політики планування та інвестування – в ім’я затрат і грошового дисбалансу.
Саме тут стає очевидною помітна різниця між органічною економікою та «англійськими» і неоліберальними концепціями Раймонда Барра, одержимим кридитною та бюджетною рівновагою. Органічна економіка розглядає ці проблеми як другорядні.
Це може здатися несподіваним, але історичні приклади демонструють, що грошовий дисбаланс не впливає на конкурентоспроможність економічної системи. Принаймні, якщо вона матиме високу продуктивність промислового виробництва, сильний комерційний динамізм та регулярних і масових фінансові вливання з боку держави, що є радше психологічними й політичними, аніж економічними явищами. Більшість великих промислових країн – США, Японія, Франція, Італія або Німеччина – зовсім нещодавно пережили аналогічні ситуації.
Загалом, сила та продуктивність працездатності нації є значно важливішими у конкурентоспроможності економічної системи, аніж ілюзорна гра монетарних «механізмів».
Переклад: Олександр Античний, Сергій Заїковський
