Сіджизмондо Малатеста

Грецький Ренесанс і повернення Пайдеї (частина ІІІ)

Читати другу частину розділу книги Ентоні д’Еліа «Язичницькі чесноти в християнському світі. Сіджизмондо Малатеста та італійський Ренесанс».

Сіджизмондо і спартанський ідеал

Раніше ми вже встигли зазначити, що у Сіджизмондо через сімейні узи був пов’язаний із візантійською Спартою (Містрою). Його кузину, Клеофа Малатеста, видали заміж за Феодора ІІ, імператора Мореї, також вона була особисто знайома з філософом Пліфоном. Окрім як намагатися відродити культ олімпійських богів, Пліфон жадав воскресити славу давньої Спарти. Спираючись на Лікурга та античну громадянську модель, він випрацював основні принципи реформи суспільної, політичної та аграрної структури візантійської Спарти. Незважаючи на те, що йому встигло перевалити за дев’яносто років, Пліфон не зміг домогтися великих успіхів у реалізації проекту відродження давньої Спарти. Його праці засудили за язичництво та переважно знищили. Антиквар Кіріако Анконський (13911-1452), який часто бував при дворі Сіджизмондо, зупинявся у Містрі у 1447 році, де він мав вчені дискусії з Пліфоном та створив оду, в якій оплакував падіння давньої Спарти та втрату її чеснот. Її занепад Кіріако універсалізував, назвавши «болісним крахом для людського роду», оплакуючи втрату «первозданної людської доброчесності та прославленої духовної цілісності». Як антиквара, Кіріако приводить у розпач фізичне руйнування язичницьких храмів та предметів мистецтва. Та він також підкреслює значення втрати чеснот, характерних для язичництва, духовних цінностей і особистісного розвитку, притаманних давній Спарті. Повернувшись до Італії, Кіріако зупинився у Ріміні в 1449 році й, вірогідно, вселив у Сіджизмондо ідею запросити Пліфона до свого двору. Імператриця Клеофа, її вчитель Пліфон і розповіді Кіріака запевнили Сіджизмондо, що спартанська велич ще остаточно не зникла та може бути відродженою. У Ріміні міф давньої Спарти користуввався неабиякою популярністю, а гуманісти Малатеста звертались до спартанської історії, щоб придати форму власному міфу про виховання та характер Сіджизмондо.

В часи античності спартанці славились тренуваннями молодого покоління воїнів, котрих вони змушували полювати на диких звірів ще змалечку. У своєму трактаті з виховання П’єр Паоло Верджеріо возвеличує спартанців за те, що тренування їхньої молоді «були розроблені не тільки для фізичної витривалості, але й для самоконтролю в думках».

Зокрема, він підкреслює використання ними полювання як методу підготовки до війни. Вальтуріо порівнює виховання та освіту Сіджизмондо зі спартанськими практиками та тими, що побутували у здорових народів щодо суворого фізичного виховання. Він схвалює ігри, впроваджені Лікургом для молоді. Починаючи з семи років, хлопці разом спали, їли, боролись і готувалися до війни. Старші заохочували хлопців займатися кулачними боями та боротися, «аби вони могли через боротьбу між собою і змагання пізнати характери один одного, тих, хто наважився, та хто відмовився вступити у суперництво». Через таке контрольоване насильство виявлялися їхні сильні сторони, відвага та лідерські здібності.

Вальтуріо пише близько до тексту «Життєпису Лікурга» Плутарха. Як і давні спартанці, в родині Малатеста серйозно ставилися до фізичного виховання. Вправи та збільшення сили тіла дозволяли вишколити його та підготувати до виконання тяжкої роботи. Вальтуріо звертається до Сіджизмондо: «Ви відкидаєте дурощі молодості і…навчилися не грузнути в ледарстві…та насолоді, а працювати над силою своїх рук, переносити працю на воєнному поприщі, нестачу сну, голод, спрагу, холод і спеку, та зустрічати тяготи із кращими солдатами та лицарями». Все це разюче відрізняється від приборкання, що практикувалося францисканськими братами аскетами. Галеотто чинив так, як буквально передбачалося приборкуванням: практикував умертвіння плоті, сподіваючись усунути його як перепону на шляху до божественного та нищити до моменту духовної трансценденції. Сіджизмондо піддавав своє тіло важким випробовуванням, зміцнюючи і гартуючи його, й вдосконалюючи, наскільки це можливо, цей провідник його душі.

Такий ранній початок тренувань витривалості врятував життя Сіджизмондо, коли той втрапив у засідку, влаштовану Асторре Манфреді да Фаенца, взимку в 1446-1447 роках. Знаючи, що йому доведеться пройти ворожою територією лише з чотирма солдатами охорони, Сіджизмондо відправив своїх людей далеко поперед себе. Коли Асторре напав на них, Сіджизмондо почув шум бою і швидко втік болотами. Хроніст Брогліо повідомляє: «Коли Сджизмондо діставвся лісистої драговини, він спішився, відігнав свого коня,  скинув свої лати й увійшов до болота. Побачивши, що Сіджизмондо немає поміж його людьми, Асторре наказав всім шукати його із псами… коли вони досягнули місцини, де сховався Сіджизмондо, той враз із головою сховався під болотяною водою, страдаючи від болю і скрути. Зважаючи на те, що ніч була близькою, пошуки згорнули». Усвідомившись, що вони пішли, Сіджизмондо виліз із болота та відправився в дорогу, ніби «людина, якій зорі повідомляють шлях до порятунку». Він пішки пройшов увесь шлях о Равенни і знайшов будинок «бідняка», якого він ублагав відвести цієї ж ночі до будинку місцевого маркіза. Сіджизмондо приховав свою справжню особу від цього чоловіка, сказавши йому, буцімто він є «біглим в’язнем, що втік від Сіджизмондо» Малатеста! Чоловік відвів його до дружнього маркіза, котрий відповідно нагородив його. Ця історія демонструє винахідливість Малатеста та таку сильну жагу до життя, що він здатний практично роздягненим пірнути у крижану болотяну воду посеред зими і спокійно лишатися під водою бозна скільки часу. Потім же, звісно, йому довелось пройти не одну милю, в холоді і через темний ліс. Ця оповідка, вміщена в набагато більш холоднокровній хроніці Брогліо, вказує на те, що похвалі Вальтуріо спартанській витривалості Сіджизмондо насправді є на що спиратись.

Щоб контекстуалізувати процес підготовки Сіджизмондо, Вальтуріо наводить численні приклади надзвичайного рівня бойової підготовки та витривалості у полководців давнини. Ось улюблений приклад, який Верджеріо також цитує «Марієвих мулах»: «У походах, – пише Верджеріо, – Марій випробовував своїх людей довгою роботою, далекими забігами і маршами, часто наказував їм носити вантаж, а свої пожитки і раціон розміщати у клунках на жердинах».

Так його солдат стали називати Марієвими мулами. Мудрець-стоїк Катон Цензор навчав сина на власному прикладі, і сам практикував «вправи для тіла, метання списа, поводження зі зброєю, обкатку коней та поїздки верхи, кулачні бої, витривалість у спеку та холод, і запливи через швидкі та бурхливі ріки». Інший відомий Катон, Утицький, котрий встав на сторону Помпея і покінчив життя самогубством, аби лише не визнавати кінець республіки, який принесла з собою влада Цезаря, також «займався у гімназії і настільки терпляче ставився до труднощів, що не носив капелюха ні в спеку, ні в град». Навіть у шістдесяти двох літньому віці Помпей разом із своїми людьми вправлявся у стрибках, бігу, володінні зброєю та кінних заїздах: «Помпей не міг би зрівнятись із Серторієм (в Іспанії), якби він та його солдати не приділяли достатньої уваги вправам для підготовки до битви». Дещо незвичним прикладом фізичної досконалості є нумідійський цар Масинісса, котрий «у свої дев’яносто ніколи не вкривав голову у град чи холод, і годинами стояв, не зрушивши з місця». Всі ці приклади обстоюють важливість дисципліни, вишколення тіла, що дозволять пройти крізь тяготи війни, тіла, робота над яким ведеться схожим чином. Навичкам вчать, і вони необхідні, але самоконтроль є ознакою справжнього воїна, у досить стоїчному сенсі.

Спартанці також були тим прикладом, на основі якого танець розглядався як засіб підготовки до війни. Сіджизмондо був затятим танцюристом. Посилаючись на похвалу Сенеки мужньому стилю танцю Сципіона Африканського. Вальтуріо порівнює Сіджизмондо з його предком:

«І ви, Сіджизмондо, також не вважаєте навчання танцям ганебною справою; ви зазвичай займаєтесь і виступаєте на публіці, а також влаштовуєте вистави, як у масках, так і в костюмах; і ви часто звертаєтесь до думки, що під час танцю жодна частина тіла не повинна відпочивати, а навпаки у вправі повинні брати участь все і водночас: шия, руки й ноги, – це буде сприятливим для того, хто бажає мати тіло найспритніше та підготоване для будь-якого військового руху і швидкості».

Образ Сіджизмондо, який носить маску й танцює на публіці, досить комічний, але точка зору Вальтуріо є достатньо обґрунтованою, оскільки через танці набувається не тільки грація й шарм, але й контроль тіла і гнучкість, що необхідні в ближньому бою.

Вальтуріо каже, що спартанці схвалювали танці як «корисну військову вправу». Він цитує оцінку Сократа, який каже, що танець був «не соромом, а необхідністю, оскільки сам його процес відбувався зі зброєю». Сучасники Цицерона, такі як Габіній, Целій та Ліциній Красс «не просто навчались танцям, але й вихвалялись своєю неабиякою майстерністю в них». І, звичайно ж, Сципіон «і пальцем би не поворухнув під м’які й слабкі ритми, як прийнято сьогодні, з плавними рухами, що перебувають по ту сторону жіночної м’якості. Він робив би це так, як робили давні люди, чий танець бу церемоніальним і настільки чоловічим, що не було би в цьому ніякого сорому, навіть якби їх бачив ворог». Танець Сіджизмондо такий самий маскулінний, він – частина героїчного образу.

У «Законах» Платон визначав гімнастику як сукупність боротьби і танцю. «В танцях, – писав він, – є одне відгалуження, в якому імітується стиль музи, що зберігає свободу й благородство, та інше, націлене на фізичне здоров’я, спритність і красу, забезпечуючи різні частини і члени тіла необхідною гнучкістю і розтяжністю, й наділяючи всіх почуттям ритмічності рухів».

Не зважаючи на те, що він засуджує нефункціональну боротьбу та використання рукавиць для бою, оскільки все це марне для воєнної справи, Платон дозволяє легші прояви танцю в мирні часи для виливу веселощів. Для такого «миролюбного» танцю Платон робить уточнення відмінностей між «правильним, благородним танцем, що личить законослухняним чоловікам» і «сумнівними» танцями, як-от вакхічними та надто пристрасними веселощами. Однак, загалом і особливо для воєнних часів Платон наголошує на вагомості воєнних танців та «імітаційних» боїв в обладунках, необхідності носити зброю на процесіях та фестивалях, в чому він здебільшого спирається на спартанський танець із мечами. Спартанці славились своєю вправністю в Пірровому воєнному танці. Такий танець вишколює тіло, підлаштовуючи його під рухи, необхідні на війні, та зміцнює кінцівки для бою.

Всі приклади Вальтуріо наводить, аби здебільшого підкреслити важливість танцю як воєнної підготовки. Він приписує Сіджизмондо розцінювання танцю як вправи, але інші образи танцю Сіджизмондо повідомляють іншу причину. Сіджизмондо в «Isottaeus», авторства Базініо, виголошує Ізотті відмінну причину, через яку він танцює:

«Якщо від мене лине м’який сирійський аромат, а рука майстра розчісує моє волосся; якщо на мені важкий одяг, інкрустований золотом, якщо з мого плеча спадає фрігійський плащ із ручним розписом; якщо ми виконуємо артистичні фестивальні танці або ж я приховую своє обличчя за маскою, я роблю все це від надзвичайної любові, аби тільки догодити тобі, моє дороге дівча».

Ще один образ додає складнощі до побудови образу нашого мужнього найманця. Набризканий східними парфумами, із доглянутою зачіскою, у виблисках золота й у розмальованому плащі, танцюючий під різними масками – за всім цим неможливо впізнати дикого монстра Пія. На думку спадають зрештою спартанські воїни, котрі розчісували один одному волосся й самі були досвідченими танцюристами.

В епоху Відродження точилися численні суперечки щодо моральності та доцільності танців, особливо для чоловіків. Хоча й він визнавав цінність танців як фізичних вправ, Верджеріо все ж засудив танці в змішаному товаристві, оскільки в такому разі вони могли пробуджувати статевий потяг. Але у відродженні танцю Італія XV століття вбачала важливу мистецьку форму. Гуманіст Джованні Маріо Філельфо відзначає у вірші найславетнішого майстра, Гульєльмо «Єврея»:

«Скільки грації та ангельської гармонії в чарівній музиці Гульєльмо Єврея.  В цих прекрасних танцях стільки елегантності, що вона могла би змусити Макавея скласти зброю, Соломона втратити мудрість, а короля Давида ніяковіти. Була б це Юдиф, вона б затанцювала, те саме і з Сократом, Арістотелем, Платоном і тим, хто народився більш раціональним. Танці зачарували би Катона, зробили би так, що Діана вклонилася своїм послідовникам, і змусили би Сципіона облишити свою благородну справу».

Джованні Маріо натякає на квазімагічну властивість танцю, що полонить і спокушає. Бог Аполлон був родоначальником сакрального танцю. Грецькі поети оспівують муз гори Гелікон, які на тендітних ногах кружляють біля вівтаря могутнього сина Кроноса під ліру Аполлона. Платон, Цицерон і Макробій вбачали у найбільш граційному танці відбиток порухів небес, а тому й вважали його магічним. Танцюючі путті та Грації в Темпіо можуть бути алюзією на цю традицію танцю. Коли у 1437 році на світ з’явився син Сіджизмондо, Роберто Новелло, «крамниці зачинилися на три дні, а вулиці заполонили танці». Вальтуріо також робить акцент на публічності танці його патрона. Кажучи, що танець може змусити «Сципіона облишити свою благородну справу», Джованні Маріо вводить тему небезпечної опозиції героїчних чеснот та руйнівним впливом танцю, опозицію, що не визнається ні Вальтуріо, ані Сенекою, що послужив йому за джерело, в чоловічому танці Сципіона.

Музика також є елементом, що споріднює Сіджизмондо з давніми спартанцями. У «Законах» Платон дає музиці визначення однієї з форм гімнастики для душі. Як фізичні вправи тренують тіло, так само чинить музика із душею. Арістотель також відводив музиці чільне місце у виховному процесі, оскільки вона «робить вільним дух і облагороджує душу». Верджеріо посилається на Сократа, який заохочує молодь навчатися музиці, «щоб вгамовувати порухи душі під началом розуму». Верджеріо підкреслює користь музики для «розслаблення розуму і охолодження пристрастей». Любовних пісень, однак, казав він, слід уникати й надавати перевагу пісням про героїв. Вальтуріо повідомляє, що Сіджизмондо полюбляв слухати музику після битви, щоб «розслабитися та дати спокій душі». Але так само використовував він музику, аби спонукати своїх людей до мужності у бою:

«Труби, роги, туби, сурми і барабани в наших легіонах слугують єдиній меті – бриніти для тих, хто відправляється у бій і повертається з нього, надихаючи втомлених і скеровуючи надто схвильованих».

Спартанці маршували під ритм і звуки труб. Вони виглядали прекрасно і грізно, маршируючи під трубні звуки; вони не ламали стрій фаланги і не надто переповнювало їх хвилювання, спокійно і щасливо, завдяки музиці, прямували вони у бій. Через музику їм був невідомий надлишок страху або ярості, лише твердий і певний дух, змішаний із надією і відвагою.

Приклад використання з боку Сіджизмондо цієї спартанської техніки на ділі у битві походить із 1461 року, із раптового нападу на табір папських військ поблизу Нідасторе у Марке. Був ранній вечір, а Сіджизмондо зі своїми людьми вже «наскільки тільки можна запекло» билися від самого світанку. Вони програвали числом, чотири до одного, й були виснажені. «Під ворожими воротами Сіджизмондо звернувся до своїх хоробрих солдатів: «Коли ви побачити як я входжу до ворожого табору, сміливо слідуйте за мною й ми змусимо їх покинути позиції». За цим він наказав трубачам грати із подвійною силою, а дударів виконувати свою роботу, підбадьорюючи свою піхоту». Потім Сіджизмондо запалав «такою ярістю, що її складно навіть описати, і надихнув втомлених воїнів слідувати за ним». Життєдайна роль музики у справі натхнення й вселення життєвих сил у втомлених воїнів була наріжним моментом у цій довгій і кривавій битві, останній великій перемозі Сіджизмондо, про що йтиме мова у восьмому розділі.

Недивно, що поєднання музики та битви стало темою для розділу про музику у трактаті Вальтуріо, присвяченому мистецтву війни. «Всі, – пише він, – захоплюються тим, як мудро ви пов’язали такий тип музики із воєнною відвагою. Таким чином ви особливо наслідуєте Меркурія, котрий наввчав боротьбі та першим відкрив ліру». Вальтуріо, однак, постійно попереджає Сіджизмондо про небезпеки, що приховує в собі музика, буцімто вона може пробудити хтивість, послаблювати м’язи та приводити до ожіночнення чоловіків. «Вакханок та їхніх лютень» слід остерігатися, оскільки «їхня мета – насолода». Він кличе їхню музику «жіночною», із «безсоромним відбиванням такту та надміру нерівними ритмами, ні дикими, ні розмаїтими». Така музика погана, оскільки вона «м’яка» і «робить тіло непридатним для воєнної чи громадянської служби». Вальтуріо також засуджує співи як такі, що ведуть до деструктивної одержимості, як демонструє випадок божевільного імператора Нерона. Натомість Валтуріо обстоює «просту, спокійну, розважливу, маскулінну та добропристойну музику, в якій прославляються подвиги хоробрих людей». Різні лади по-різному впливають на уми. Для воєнних потреб, каже Вальтуріо, СІджизмондо слід використовувати мужній дорійський лад або ж різкий фрігійський, «щоб підбурювати, відволікати, запалювати і заохочувати людей вступити у битву». Коли музикант награвав фрігійський лад на бенкеті, «Александер схопив свого меча та вискочив із ним, та одразу ж продовжив бенкетувати, коли музика змінилась». Вальтуріо посилається на Ахіллеса, котрий грає музику, щоб розслабитися після битви, «співаючи не про любов, а про подвиги хоробрих людей». У Спарті поет-співець Терпандер «владнав громадянські міжусобиці» за допомоги своєї музики, а спроможний лікувати музикант Фалет вилікував спартанців від чуми.

Давня Спарта надала Сіджизмондо ідеал маскулінності та взірець для його занять полюванням, боротьбою та тяжких фізичних навантажень. Спарта також постачала чоловіче виправдання танцю й музики, які були істотної складовою підготовки до війни й успіху на ній. Але рецепція спартанського спадку в Ріміні не була повністю позитивною. Вальтуріо критикує спартанців за нехтування гуманістичною складовою виховання – вільними мистецтвами. «Спартанці, – різко заявляє він, – помилялися, коли перетворювали свою молодь на дикунів, постійно зайнятих працею, ніби вона може бути корисною для виховання хоробрості». Справжня хоробрість, каже він, потребує людяності:

«Спартанці не досягли того, чого прагнули, оскільки хоробрості немає в повадках інших тварин або диких народів, натомість знаходимо її ми в спокійній вдачі лева. Існує безліч народів, які скоюють напади, аби вбивати і пожирати їх, як-от [людожери] довкола Понта [Чорного моря], та інших народів Середземномор’я, котрі потайки грабують, використовуючи пастки, але не можуть проявити себе у бою. Всі ці дикі народи, вони як вовки, не можуть ні коритись, ні командувати, оскільки в них відсутня сила людської особистості, а є тільки дика і некерована природа».

В цих словах Вальтуріо виражає гуманістичну віру у значимість класичної літератури для розвитку особистості, а також класичну ксенофобію відносно решти «нецивілізованих» народів. Він, можливо, також думав про Сіджизмондо, який був лютим у битві та якого часто порівнювали з диким ведмедем, та він, втім, насолоджувався музикою і літературою, що створювалися гуманістами, яким він надавав підтримку при своєму дворі. Спарта та її маскулінні ідеали безумовно переживали свій ренесанс у Ріміні, однак, вона ніколи не могла би замінити Афіни чи Рим для особистісного розвитку та красномовності.

Відродження класичної боротьби

Сіджизмондо пов’язував зміцнення та формування свого тіла з хитромудрими техніками бойових мистецтв. «Коли ви зростали, – пише Вальтуріо, – з усієї Італії призивали майстрів із цих питань [бойових мистецтв], яких ви не відпускали, доки не зрівняєтесь із ними у майстерності чи навіть перевершите їх…й одаровували їх багатствами й почестями». Вже наголосивши на хоробрості та вправності Сіджизмондо на полюванні, Базініо переходить до гімнастики, боротьби, стрибків та здатності переживати труднощі:

«Сіджизмондо часто запускав у небо важки диск своєю правицею. Жоден інший юнак не міг здолати його в боротьбі у повну силу. Так само ніхто не міг перемогти його у стрибках через великі рови, і ні холод, ні сніг не пригнічували його бадьорості духу».

Працьовитість та постійна зайнятість у юному віці зробили свій внесок до успіху Сіджизмондо. Навіть якщо насправді Сіджизмондо не робив цих речей, те, що його зображують борцем і спортсменом – показово. Два рукописи «Hesperis», які художник Джованні да Фано прикрасив ілюстраціями на кошти Сіджизмондо, містять мініатюру, що демонструє Сіджизмондо в процесі боротьби (мал. 1). І це не робить Сіджизмондо приземленим, грубим або надміру стурбованим тілом (на противагу душі), а навпаки вихваляє його як класичного грецького героя, як-от Геркулеса, чиї надзвичайні фізичні подвиги здобули йому божественність.

Мал. 1

За словами Вальтуріо, Сіджизмондо був переконаним захисником цінності боротьби для ведення війни. Сіджизмондо, каже Вальтуріо, «наслідував…Публія Рутілія, який першим поміж солдатами погодився з тим, що не тільки сила і хоробрість, в яких він відзначався, потребувалися для бою, але й техніка та ревне [навчання]».

Вальтуріо звертається до деяких спільних із Верджеріо прикладів із давнини. Обидва використовують Плутарха в описі того, як, згідно з Вальтуріо, Марій «будучи вже старцем…щодня боровся із молоддю на форумі. Він знав, якщо практикувати змалечку такий вдаваний бій у мирний час, це стане цінною підготовкою до великих небезпек під час справжніх битв на війні». Вальтуріо обстоює цінність навчання бойовим мистецтвам та змаганням з боротьби для зміцнення тіла та боротьби із тиском і напруженням справжньої битви у полі. Та він дещо підправляє це твердження наступним реченням: «Хоча й цей вид тренувань, якого шукають у таких вправах, все ж не рівня тому, що засвоюється посеред бурі війни з усіма її жахами, він, попри все, неймовірно й легко робить тіло придатним до їзди верхи та носіння обладунків». Коли Платон називав боротьбу «подобою війни», він підкреслював  її практичну та символічну цінність. В античності бойові мистецтва могли бути більш ефективними для війни, та в нову епоху пороху й артилерії, вони все ще лишались придатними для вишколення фізичної сили й спритності.

Верджеріо казав, що бойові види спорту підхожі для тренувань тіла, так, що «воно зможе стійко терпіти та легко коритися». Його застереження щодо «ігор», побудованих на основі бою, звучить схожим чином, що й застереження Вальтуріо: «Безумовно, – пише Верджеріо, – тренування, що мають вигляд ігор, дуже сильно відрізняються від того, чому людина навчається в метушні битви, коли у всьому відчувається нестача, а страх є реальним».

Та Верджеріо все ж бачить цінність таких тренувань у навчанні сміливості, лідерських якостей і тактики. Він також особливим чином пов’язує тренування з теоретичним знанням, що міститься у книгах: «Часто повторюється, – пише Верджеріо, – що такі речі краще вивчати на практиці, а не на словах або ж із книг, втім існують книги з військової справи, написані великими людьми, якими ви точно не станете нехтувати». Верджеріо приймає язичницький підхід, коли він стверджує, що «слід битися не заради грабунку і пожадливості, а за владу (імперіум) та славу». Це більш орієнтовано на імперіалістичну ідею, ніж у випадку Платона, котрий приписував єдину мету риториці та бойовим мистецтвам. У «Горгії» Сократ стверджує: «Риторика подібна до панкратіону, кулачного бою та боротьби; вона вчить не нападати на друзів, а захищати їх від ворогів». Платон описує риторику, однак він все ж приходить до висновку, що боротьба слугує самозахисту. Вальтуріо і Верджеріо обстоюють боротьбу як вправу, орієнтовану на витривалість, що мало споріднена з жахами битви, але інші автори були більш переконаними в цінності боротьби для поля битви. У своєму «Придворному» (1528) Балтазар Кастільйоне вкладає в уста персонажа Людовіко да Каносси такі слова: «Одна з найперших потреб – це знати, як боротися, оскільки це часто трапляється під час пішого бою».

Зацікавленість класичною античністю сприяла постанню нового розуміння атлетичних вправ і бойових мистецтв в ренесансній Італії.

В своєму панегірику Флоренції Леонардо Бруні порівняв це місто із силою та фізичною красою великого борця Мілона Кротонського та панкратіоніста Полідама. Однак, були й критики. У «Тускуланських бесідах» Цицерон стверджує, що «ця чоловіча любов [гомосексуальність] сягає корінням гімнастики греків, котрі допускали такі види любові». Плутарх резюмував негативне ставлення Риму до грецької атлетики:

«Римляни вважають, що ніщо інше не доклалось такою мірою до підкорення греків та їхнього виродження, як гімназії [та школи боротьби], які сприяли марнотратству часу та ледачості в містах, а також розпусті, педерастії та руйнуванню тіл молоді через сон, прогулянки, ритмічні вправи і дотримання дієт, через що вони перестали практикувати вправи зі зброєю та почали задовольнятися тим, що їх називають жвавими, борцями і красенями, а не гоплітами і вправними вершниками».

Знову ж таки, питання мужності та жіночності були предметом активних дискусій. Одну й ту саму практику, боротьбу, розглядали як сутнісно маскулінною вв одних джерелах, і м’якою й дегенеративною в інших. За часів Ренесансу Петрарка відкидав боротьбу як поневолення людини ефемерним тілом і підтримував заклик Августина тренувати розум, аби переходити від тілесної до безстілесної істини. Але таке пуританство не було надто поширеним. Навіть Платон, чиєю негативною оцінкою тіла часто зловживають, радше за все, будучи хлопчиком, боровся на змаганнях і точно вважав гімнастику наріжною для здоров’я душі і тіла в його ідеальній державі. Однак, Платон розрізняє хороший бойовий спорт, який готує чоловіка до війни, та згубну боротьбу й кулачний бій, які навчають техніці, яка є марною на полі бою. Атлетизм, в його розумінні, ніколи не слід практикувати як ціль в собі, а лише як засіб для захисту держави та духовного розвитку через вправи. Так само й стародавній прихильник риторичної освіти Ісократ вважав риторику й філософію формами мисленнєвої гімнастики. Оратори разом із філософами, як казали древні, навчають формам мовлення й логічній аргументації, так само як й наставники боротьби навчають виграшним позиціям. Особливість античного виховання, особливо у Греції, полягає в балансі фізичних тренувань і процесу розумового навчання. Зрештою, одні з найзапекліших дискусій Сократа відбувались посеред звуків людей, котрі піддають себе фізичним навантаженням, та запаху чоловічого поту в залі для боротьби.

Письменники Ренесансу винесли урок з класичної літератури й мистецтва, котрі описують і демонструють як грецькі борці виконують складні захвати, переводять бій у партер та практикують больові прийоми. Спорт, а особливо боротьба, бокс і панкратіон, бу основним елементом грецької культури і став патріотичним символом елліністичної культури як і для Александра Великого, котрий експортував грецьку культуру на захоплені землі, так і під час римської окупації, коли спорт був тим, завдяки чому греки відрізнялись від пануючих римлян. В «Одіссеї» Гомер описує боксерський поєдинок між жебраком та Одіссеєю, вдягнутого в жебрацький одяг. Будучи вимушеним битися на потіху наречених у своєму домі, Одіссей нокаутує свого суперника добре поставленим ударом в шию, трохи нижче вуха. В «Іліаді» Одіссей бореться з Аяксом на поминальних іграх по загиблому Патроклу. Як і в дзюдо, мета полягала в тому, щоб перекинути суперника на землю. Аякс покладається на свою силу, тоді як Одіссей прибігає до особливих технік. Ці уривки із Гомера свідчать, що боротьба й бокс вже сприймались як мистецтва й техніка, якій можна навчитись, а не як бездумне калічення. Найповніші джерела з давніх бойових мистецтв походять є роботою пізньогрецьких письменників, які проживали в Римській імперії, які з ностальгією пригадували незалежність і гордовитість грецької античності та з осудом дивилися на сучасний їм стан грецької молоді, яка все ще боролася в палестрах, але стала м’якотілою і жіночною.

Незважаючи на свої рідкі насмішки стосовно зніженості, римляни із захопленням ставились до грецьких боксерських навичок та вправності у боротьбі, а тому перейняли й розширили грецький міф про Геракла, головного силача й борця.

Римський Геркулес здолав монстра Кака під Римом, і йому, як богу захиснику, віддавали почесті Марк Антоній та імператор Коммод. Римський поет Стацій (45-96 рр. н. е.) описав боксерські техніки й техніки боротьби, які спартанський хлопчик використав, аби здобути перемогу над значно сильнішим чоловіком. Та найбільш показовим доказом того, що римляни схвально ставились до грецького мистецтва боротьби, є велике вмістилище римської релігії та культури – надзвичайно впливова «Енеїда». Окрім співаючих і танцюючих людей, Вергілій описує блаженних на Єлисейських полях, які «працюють над своїми тілами в трав’янистій гімназії і змагаються в спорті й борються на жовтому піску». Спітнілі борці та культуристи: язичницькі небеса ніколи не виглядали настільки відмінно від безплотних ангелів Фра Анжеліко, які танцюють і співають у християнських церквах XV століття!» Вергілій і Стацій були канонічними авторами в середньовічній програмі навчання. Їхні описи технічних боїв, напевно, були на вустах у кожного учня.

Подібно до древніх, Сіджизмондо зображується таким, що тренує своє тіло й розум, займаючись бойовими мистецтвами та отримуючи навички, необхідні, щоб керувати арміями й здобувати перемоги у битвах в Італії доби Ренесансу. Як повідомляє Вальтуріо, він досягав успіхів у всьому:

«Раніше, ніж ваші сучасники, ви навчилися як коритися наказам і як їх віддавати; аби вести армії, ставати табором, вибудовувати стрій до битви, ламати оборону, ранити супротивника, ставити воєнні машини, укріплювати кріпосні вали, запускати снаряди, кидати дротики, бити в щити й неймовірно фехтувати; вам не подобалось сідати на коней на перський манер, натомість ви підіймались на них без жодної підпори, щоб легко стрибати на коней із руками за спиною, часто зриваючись на найшвидший біг, аби вести своїх людей; іноді легким порухом притримуючи поводдя й випереджаючи інших ще в середині забігу, іноді підіймаючись на гори або перестрибуючи рівчаки. Ви були настільки вправними в усіх воєнних мистецтвах, що нікому не було дано легко втекти від вас, неважливо, солдату чи лицарю, і вас вважали найліпшим і найкраще підготованим офіцером і полководцем».

Тут Вальтуріо змальовує Сіджизмондо як людину, що втілює і перевершує класичні воїнські ідеали. Кір і перси були знані завдяки своїм лучникам і навичкам поводження з конями, Вальтуріо ж переказує «Цезаря» Плутарха у своєму описі того як Сіджизмондо їздив верхи на конях, тримаючи руки за спиною, але додає ще один момент, взяти не з Плутарха, який оповідає, що Сіджизмондо міг осідлати коней легким стрибком, без допомоги сходинки.

Для Вальтуріо Сіджизмондо був втілення класичного ідеалу врівноваження розуму і тіла, Сіджизмондо в його очах поставав і як воїн, і як вчений-гуманіст. Він стверджував, що Сіджизмондо брав за взірець для такого роду тренувань древніх: «Я переконаний, що ви наслідуєте Александра Севера, котрий, як кажуть, займався боротьбою після вивчення літератури».

Хай навіть він персоніфікує та додає нові терміни й відсилки, категорії досконалості Вальтуріо збігаються із тим, що, на думку Верджеріо, слід вивчати юнакам». Настільки масштабне використання навчального трактату Верджеріо для свого портрету виховання Сіджизмондо, вказує на те, що Вальтуріо цілеспрямовано представляє свого патрона як ідеального принца Ренесансу, героїчного воїна та освіченого патрона мистецтв. Не має ніякого сумніву, що Сіджизмондо свідомо змагався зі своїм суперником Федеріко да Монтефельтро, який протягом усього життя хизувався гуманістичною освітою, що її він здобув у школі Вітторино да Фельтре в Мантуї, і навіть мав портрет свого старого вчителя у спальні, котрий повинен був надихати його. За словами його гуманістів, Сіджизмондо втілював в собі всі чесноти і достоїнства ренесансного правителя, вихованого у дусі грецької пайдеї, який пройшов підготовку в бібліотеці, на арені та на полі бою.

Незважаючи на класичні та християнські таврування грецької мови та грецького атлетичного ідеалу, котрий вважався зніженим, надмірним, декадентським та таким, що веде до сексуальних збочень, Сіджизмондо перейняв грецький ідеал. Він мав гуманістів, котрі робили зі свого патрона поета-борця, і скульпторів, які заповнили його церкву мускулистими тілами. Грецька мова і зокрема Гомер були добре представлені у Ріміні в XV столітті і були центральними елементами гуманістичної культури, якою опікувався Сіджизмондо. Базініо і Вальтуріо перетворили виховання Сіджизмондо на повість про Хірона та Ахіллеса, спартанські випробування і римський тріумф. Це була людина, яка із задоволенням вела бесіди про класичну літературу та історію з умами свого двору та який сам увійшов в цю історію як герой, що б’ється під протекцією богів. Його життя, яким воно відображене в джерелах авторства його гуманістів, було живим свідоцтвом значущості та сили грецької пайдеї та класичного розуміння доброчесності для активного життя.

Переклад: Іван Калюга

поділитись