«Художник має бути голодним», – цей вислів чув кожен, ви можете з ним погоджуватися, а можете й ні. Проте, мусимо визнати, певний статок все ж дає свободу для творчості або хоча б для експериментів на цих теренах. Більшість великих митців мусили займатися комерційними проектами, аби заробити собі на життя. Інші ж – існували без грошей, в повній бідності та забутті, а їх визнання відбувалося вже через багато років після смерті.
Так, гроші будуть чудовим доповненням для митця, але не стануть причиною його мистецької слави, особливо, коли смаки не розділяє суспільство. Імпресіоністи – одні з невизнаних митців свого часу, «непримиренні» – як їх іменували поціновувачі мистецтва. Можливо, сьогодні ми б не бачили в музейних експозиціях полотна таких митців як Моне, Ренуар та Піссарро, якби не одна видатна особистість.
Гюстав Кайботт, їх меценат та один з учасників мистецького руху, за життя намагався зробити все, аби Моне, Ренуар та інші митці кола французьких імпресіоністів визнавалися суспільством. На жаль, визнання прийшло лише згодом.
Він мав щастя народитися в заможній сім’ї: батько займався текстилем для французької армії, що приносило непогані кошти. Гюстав отримав освіту юриста у Сорбонні, хоча жодного разу не скористався своєю ліцензією. Загалом, він був всебічно розвинутою людиною: інженером, садівником, міським радником, а також був посмертно внесений до «Списку видатних філателістів» як один із «батьків філателії».
А от живописом Кайботт починає займатися після повернення з французько-прусської війни. Тоді ж він вступає до Школи шляхетних мистецтв, звідки згодом його виганяють.
Завдяки великому статку, який Кайботт отримує після смерті батьків, він може експериментувати з живописом, не прагнучи догодити покупцям. Покупці його взагалі не цікавлять. Окрім утримання себе, він також допомагає товариству імпресіоністів. Орендує приміщення для виставок, закуповує рами, та навіть скуповує картини у Моне та Ренуара, аби вони мали кошти на існування.
З часом і сам Кайботт бере участь у виставках, проте, його роботи, так само, як і роботи імпресіоністів, не викликають шаленого захвату у глядачів.
Кайботт, не дивлячись на схильність до імпресіонізму, виробив дещо своєрідну манеру живопису. Для його картин характерний складний ракурс та шалене скорочення перспективи. Легкість кольору водночас із напруженими діагоналями перспективи створюють особливий стиль Кайботта. Мистецтвознавці вважають, що один з головних чинників у творенні стилістики Кайботта є фотографія.
Основними сюжетами у його творчості стають парижани та їх буденне життя: відпочинок на природі, метушливі вулиці Парижу або ж тихі провінційні околиці.
Довгий час Кайботт відомий виключно як меценат та спонсор імпресіоністів, залишаючись у тіні як художник. Він не продає власних картин, але радо скуповує картини своїх товаришів. Загалом, щедрість Кайботта не мала меж. Працюючи на посаді міського радника він з власної кишені оплачував ремонти доріг та будування мостів, лише через те, що просто не хотів мати справи з бюрократичною тяганиною.
Після передчасної смерті брата він починає замислюватися над власною долею. Передчуваючи свою ранню загибель Кайботт пише у 26 років заповіт:
«Я хочу, щоб з моєї спадщини була відрахована сума, необхідна для організації в 1878 році, з найкращими умовами, виставки художників, що їх називають «непримиренні» чи імпресіоністи (…) Дега, Моне, Піссарро, Ренуара, Сезанна, Сіслея, Берти Морізо. Я називаю цих, не виключаючи інших».
Окрім того, колекція творів, що на момент загибелі Кайботта складала 67 творів імпресіоністів, мала перейти у спадок французькому уряду. За умови, що твори експонуватимуться у Люксембурзькому палаці, а згодом у Луврі.
Передчуття Кайботта здійснилися, він раптово помер у віці 46 років, від крововиливу у мозок у власному саду в Петі-Женвільє.
Виконання заповіту відбулося не так, як того прагнув покійний художник. Французький уряд відмовився приймати твори імпресіоністів, вважаючи їх недостойними. У 1886 році, уряд погодився експонувати у Люксембурзькому палаці лише 38 робіт. Щодо інших творів – вони пропонувалися французькому уряду ще двічі у 1904 та 1908 роках, але уряд щоразу відмовлявся.
Лише у 1928 році уряд схаменувся та визнав імпресіоністів, бажаючи забрати твори, котрі заповів їм Кайботт. Але цього разу їм відмовила вдова сина Кайботта, а згодом продала картини колекціонеру Альберту Барнсу, і нині вони належать фонду Барнса у Філадельфії.
Щедрий, талановитий та всебічно зацікавлений Гюстав Кайботт прожив коротке, але насичене подіями життя. Він мав змогу займатися будь-чим, не замислюючись над прибутковістю цієї справи, а вирішив присвятити частину свого життя імпресіонізму. Частково, завдяки його допомозі імпресіоністи визнані мистецтвознавцями, а їх картини нині експонуються у найбільших музеях світу.
Здобув славу як митець і Кайботт: у 2000 році його полотно «Людина на балконі, бульвар Осман» було продано за більш ніж 14,8 млн доларів США.
Діяльність Гюстава Кайботта насправді довгий час розглядалась мистецтвознавцями виключно як мецената та колекціонера. Його робота в якості митця була визнана лише через 70 років після смерті. Нині його твори, а це близько 40 полотен, розміщенні у колекції музею д’Орсе.
Автор: Анна Збаражська
