(текст містить спойлери, і нам анітрохи не соромно!)
Здається, вийшов найщиріший фільм вашого улюбленого італійського режисера-сучасника, котрий знімає кіно про те, як Бог ховається за таємничим і прекрасним «бла-бла-бла» повсякденності.
Прем’єра «Руки Бога» відбулася на Венеційському фестивалі – стрічку в медіа досить часто помилково називали байопіком про Дієго Марадону через назву, що відсилає до легендарного гола футболіста. Вчора користувачі Netflix змогли нарешті побачити на власні очі фільм, створений в атмосфері повної секретності, й оцінити автобіографічну роботу Паоло Соррентіно.
Про що розповідає новий фільм Соррентіно
Без фірмового магічного реалізму режисера не обійшлося. Історія дорослішання юного Фаб’єтто (Філіппо Скотті) в ностальгічних для автора 80-х розкривається серед погоні поліцейських за контрабандистами на катерах, відвідування Святим Януарієм бездітної зневіреної й дуже красивої тітоньки головного героя, гротескних (дуже італійських, з відповідними пристрастями) родинних посиденьок, де розлючена матрона кутається влітку в шубу, поки решта знайомляться з життєрадісним нареченим-інвалідом пишної родички. В цей час ще живий Фелліні, з яким нескінченно порівнюють Соррентіно критики та просто всі, кому не ліньки, і він ще знімає кіно. Сонце – сліпуче, яскраве, у всього є свій запах і смак – у домашніх сварок, у перших юнацьких сексуальних фантазій, навіть у найстрашнішого горя та спроб його подолання.
Продюсер «Руки Бога» Лоренцо М’єлі стверджує, що Соррентіно одного дня згадав, що має намір принести йому сценарій фільму, що завжди хотів зняти. Через пару тижнів, коли сценарій був готовий, М’єлі був шокованим тим, наскільки особистою стане ця робота. У цьому сенсі «Рука Бога» однозначно відрізняється від «Амаркорду» Фелліні. Основний сюжетний твіст, який збирає в єдине ціле фрагменти ідилічного раю та подальшого спуску в особисте пекло покинутості, списаний із головної трагедії для самого Соррентіно, що сталася з його батьками. І це зовсім не спойлер – ви прочитаєте аналогічну інформацію в будь-якому синопсисі картини.
Фаб’єтто (aka альтер его Соррентіно – погляньте наскільки виконавець ролі схожий на молодого режисера) живе, спостерігаючи за світом через призму своєї токсичної та водночас неймовірно щирої родини. Мати героя (Тереза Сапонанджело) страждає від зрад чоловіка, якого любить більше за будь-що (втім, як і він її) та влаштовує для нього й сусідів пранки, а ще розмовляє з буркотливою баронесою, що живе зверху. Багата колись жінка зіграє ледве чи не ключову роль у «дорослішанні» Фаб’єтто. Батько (улюбленець режисера Тоні Сервілло) саркастично жартує над родичами і, як і решта мешканців Неаполя, захоплений долею домашнього клубу «Наполі», що ось-ось має купити у «Барси» знаменитого футболіста Дієго Марадону. Останній мимоволі врятує Фабіо, коли той піде на стадіон, а не поїде в гори з батьками, звідки ті вже не повернуться через злощасний витік чадного газу. Цей момент перекреслить життя героя, й ознаменує для нього початок власного шляху та народження режисера.
Паоло Соррентіно вдалося створити абсолютно непафосний фільм про себе, що, втім, зустрічається не так часто. Це кіно вибивається з його авторського почерку, синонімом для якого є химерність бароко в його вульгарній красі, проте водночас таку стрічку міг зняти лише Соррентіно – з його увагою до ледь вловимих деталей. Що ж такого особливого у «Руці Бога»?
Містичний Неаполь
Фільм починається з панорами міста (приголомшлива операторська робота Дарії Д’Антоніо) – повноцінного персонажа, що мовчки супроводжує головного героя та відкриває йому свої дорогоцінні скарби. Соррентіно зображає місце, де він виріс, і людей, якими вони були тоді – такої ностальгічної Італії, мабуть, уже не існує, а, можливо, ніколи й не було. Адже тільки в молоді роки ми відчуваємо себе настільки щільно вписаними в контекст локацій і гіпертрофовано їм співпереживаємо.
У «Руці Бога» присутні дійсно сакральні символи для кожного неаполітанця. Дати надію розкішній самотній Патриції намагається Святий Януарій, який роз’їжджає містом на кабріолеті. Святий присутній у фільмі не випадково, тому що саме в Неаполі в кафедральному соборі знаходяться його мощі, які місцеві дуже шанують. Майже аналогічний статус має й легендарний Дієго Марадона, для котрого теж організували святилище зі свічками та іконами. Досягнення футболіста, який грав у Наполі, на чемпіонаті країни та Кубку УЄФА жителі міста розцінюють як революційний акт і благодатне для знедолених диво божественної природи.
Ще один містичний нюанс – поява на екрані міфічного маленького ченця. Це антропоморфний персонаж з південноіталійського фольклору, що приносить удачу тим, хто відчуває в ній крайню потребу. Його, звісно ж, бачать не всі. Проте далеко не кожен відчайдушно потребує знаків долі, чи не так?
«Рука Бога» змальовує сюрреалістичний світ, де містичне маніфестує себе не за допомогою потойбічних створінь, а через єдність місця та часу. Через ракетні постріли в човні з безтурботним контрабандистом, перші чуттєві фантазії, що дарують надію на майбутнє та смак до життя. Неаполітанці Соррентіно невпинно чекають на диво, яке обов’язково трапляється.
Народження кіно
Здавалося б, щороку знімають навіть більше, ніж треба, coming of age story, але у версії Паоло Соррентіно разом з історією дорослішання ми дізнаємося й про те, чому автор зацікавився кінематографом – інструментом для того, аби розповідати історії та втікати від реальності, болісно прекрасної й жорстокої.
«Рука Бога» заслуговує на статус magnum opus Соррентіно, оскільки стрічка підсумовує те, що ми бачили в його попередніх фільмах. Тут не залишилося слідів творчої кризи режисера, яку за набридлими самоцитатами, було не складно вирахувати в «Лоро» або «Новому Папі». Соррентіно більше не боїться бути вразливим у цій персональній історії, яку, мабуть, він показує нам і з терапевтичною ціллю.
У фільмі можна почути імена Франко Дзеффіреллі та Федеріко Фелліні, побачити першого вчителя Соррентіно – Антоніо Капуано, тут цитується «Пустеля Тартарі» Валеріо Дзурліні, на полиці припадає пилом касета «Одного разу в Америці» Серджо Леоне. Фабіо бореться зі своїм горем, яке водночас допомагає йому визначитися з професією – він бачив лише три фільми, але мріє знімати кіно. Тому що все, що він уміє – це дивитися. Як можна використати цей дар за призначенням?
Надивившись «Великої краси» та «Молодості» та виплакавши кілька літрів сліз, все ще можна було говорити про те, що Соррентіно – новий Фелліні. Тепер ми точно знаємо, в чому полягає головна відмінність одного майстра від іншого, попри те, що обидва пов’язані любов’ю до еротизму, світського блиску та абсурдних фантасмагорій. Фелліні демонструє екзистенціалістські інсайти зі самовдоволеним пафосом європейця-усезнавця, що був можливим лише тоді – в ХХ столітті. Паоло Соррентіно насолоджується останніми руїнами старої Європи і робить це з такою любов’ю, від якої щемить у грудях.
«Лише якщо ви здатні прийняти труднощі, яких зазнали в житті – тяжкі почуття, які залишилися з вами, й у вас вистачить кмітливості, аби перетворити їх на унікальний поетичний стиль, із цієї точки зору – що ж, можливо, ви станете хорошим режисером», – Паоло Соррентіно.
Фабіо вирушає назустріч невідомості, щоб навчитися жити зі своєю травмою і спробувати стати щасливим, втікає від болю, що асоціюється з рідним містом. Паоло ж здійснив особисту кіноподорож до Неаполя свого дитинства, бо надто довго дивився на інших, а не на себе.
Сліпуча краса юності
«Рука Бога» – найбільш гетеросексуально заряджений фільм за довгий час, just believe us. Голі груди тітки Патриції та її сльозливий погляд у променях заходу сонця, свіжість молоденької акторки, котра надто переграє Саломію, стара баронеса у своєму «природному середовищі» – богемній квартирі з купою вінтажних речей, й навіть те, що видно у бабусі під спідницею. Фабіо не знає людей і не знає жінок – така зацікавленість буває лише у зворушливих незайманих молодиків, котрі прагнуть торкнутися того, що саме йде в руки, шукають жіночої ласки як одкровення.
Соррентіно згадує період, коли все навколо здається новим, натертим до блиску. І це «все» хочеться відчути й спробувати, кожне враження б’є так сильно, наскільки це можливо, кожен момент, жест та імпульс обдає електричним струмом вічності.
«Правда в тому, що ти ніколи не знаєш, що відбувається в людини вдома».
За комічними сімейними зборами ховається «зворотній бік медалі» – непривабливий, інтимний та універсальний у його різноманітті. Він, нехай і не відразу, дає вам ґрунт під ногами, коли ви дорослішаєте і вибираєтеся зі своєї шкаралупки. Соррентіно – великий шанувальник фіксації часу, що вислизає з наших рук до божих, та шляхетної старості. У новому фільмі він раптом повертається до молодості, й каже собі та глядачам – ми приречені дорослішати. Те, що було раніше, вже не повториться. Зовсім неважливо, де ви це відчули – у Неаполі, в Києві чи будь-якому іншому місті.
Автор: Анастасія Капралова
