Античний світ був досить динамічний щодо набуття нових філософських знань. Ідея гармонії сфер не зникла після критичних зауважень Арістотеля, а навпаки отримала нове бачення. У цьому контексті доречно сказати, що наступним з філософів, хто звертається до цього вчення, був римлянин Цицерон. Він описує сон Сципіона у шостій книзі «Про Державу», де реабілітує ідею гармонії сфер. У небесній гамі Цицерона, так само як і у Платона, вісім кіл і вісім звуків, що співвідносяться з видимими небесними світилами: найвищий тон гами належить «небесному колі зірок» (caeli stellifer cursus), найнижчий – Місяцю, їх спільне звучання породжує досконалий музичний інтервал – октаву (гармонію). Земля знаходиться в нерухомості (як годиться нерухомому тілу) жодного звуку не створює. Прив’язки планет до струн кіфари і чисельних розрахунків музичних інтервалів між ними Цицерон також не подає. Послідовність планет в порядку віддалення від Землі (на відміну від тієї, що дає Платон) розташовані наступним чином: Місяць, Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн, сфера зірок (caelum stelliferum). При цьому космічна музика проектується і на людську діяльність. На нашу думку буде доречно подати весь уривок в якому подано опис гармонії у розумінні Цицерона:
«Доки ж помисли твої будуть звернені вниз, до Землі? Невже ти не бачиш у які храми ти прийшов? Все пов’язано дев’ятьма колами, вірніше, сферами, одна з яких – небесна; вона обіймає всі інші; це – найвище божество, яке утримує і укладає в собі інші сфери. Тут укріплені кола, що обертаються у вічні шляху зірок; тут також розташовані сім кіл, що обертаються назад, в напрямку, протилежному обертанню неба; одне з цих кіл володіє зіркою, яку на Землі називають Сатурн. Далі слідує світило, яке приносить людині щастя і благополуччя; його називають Юпітером. Потім – червоне світило, яка наводить на Землю жах; його звати Марс. Далі внизу, можна сказати, що займає середню область Сонце – вождь, глава і правитель інших світил, розум і мірило Всесвіту; воно настільки велике, що світлом своїм освітлює і заповнює абсолютно Все. За Сонцем слідують, як супутники, на одному шляху Венера, а наступний Меркурій, за нижчим колом знаходиться Місяць, запалений променями Сонця. Нижче вже немає нічого, окрім смертного і тлінного, за винятком душ, милістю богів даних людського роду; вище Місяця все вічне. Бо дев’яте світило, що знаходиться в середині, – Земля – нерухоме і знаходиться нижче від всіх інших, і все вагоме мчить до неї в силу вічної сили тяжіння…»[1].
Сципіон під час свого видіння чує від цих кіл звук, який його дивує і захоплює. Він питає у свого супутника, що це таке. Йому відповідають наступне:
«Звук цей, розділений проміжками нерівними, але все ж розумно розташованими в певних співвідношеннях. Він виникає від стрімкого руху самих кіл і змішує високе з низьким, чим створює різні врівноважені співзвуччя. Адже в мовчанні такий рух виникнути не може і природа робить так, що все, що знаходиться в крайніх точках дає на одній стороні низькі, а на інший високі звуки. З цієї причини найвище небо, яке несе на собі зірки, тому воно обертається швидше і рухається, видаючи високі та різкі звуки; з найнижчим звуком рухається ось це нижче і місячне коло; адже Земля, дев’ята за рахунком, завжди знаходиться в одному і тому ж місці, тримаючись посеред світу. Але вісім шляхів, два з яких мають однакову силу, видають сім звуків, розділених проміжками, утворюючи певне число, тому можна сказати, що існує вузол всіх речей. Відтворивши це на струнах і за допомогою співу, вчені люди відкрили собі шлях для повернення в це місце – подібно до інших людей, які, завдяки своєму видатному даруванню, в земному житті присвятили себе наукам, викликаних богами. Люди, чиї вуха наповнені цими звуками – оглухли. Адже у немає нас відчуття, слабшого, ніж слух. І ось там, де Ніл падає з найвищих гір до так званих Катадупам, народ, що живе поблизу цього місця, з огляду на гучності звуку, що там виникає, позбавлений слуху. Але звук, про який говорилося вище, створений надзвичайно швидким кругообертання усього світу, настільки сильний, що людське вухо не може його сприйняти, – подібно до того, як ми не можете дивитися прямо на Сонце, коли гострота нашого зору перемагається його променями»[2].
Цей фрагмент коментує інший давньоримський мислитель – Макробій. Він надає цій теорії неоплатоністичного звучання з елементами стоїчного розуміння будови Всесвіту. У викладі Макробія розташування небесних тіл описано так само, як і у Цицерона, в порядку віддаленості від Землі: Меркурій (Стілбон), Венера (Фосфор), Сонце, Марс (Пірос), Юпітер (Фаетон), Сатурн (Фенонт), вища небо (тобто сфера нерухомих зірок). Прив’язка небесних тіл до музичних інтервалах має вельми незвичайний вид, а саме (в порядку від Землі до Неба). Основні його джерела щодо теорії гармонії сфер – вчення Платона, Плотіна, коментарі Ямвліха та Порфирія про життя Піфагора. Макробій хоче зберегти давню ідею недоторканною, однак такий намір неминуче наштовхується на протиріччя з вимогами його часу. Власне, Макробій перебуває в колі неоплатонічних ідей і образів, але продовжує популяризувати класичне вчення Платона. Він намагається вибудувати єдину і непогрішну картину світобудови, породженого путівником всього сущого, в якому Єдине, Числа, Розум, Світова Душа, Космос і матерія рухаються в спільному круговороті, що утворює музичну і числову гармонію. Розум є прототип всіх речей. Він є осередком всіх ідей-образів, що лежать в основі будь-якого іншого буття. Для нього, міфологія ґрунтується на тому, що кожен бог, кожна ідея є прототип і граничне вираження будь-якої сторони буття. Світ ідей переходить в своє інобуття, спочатку смислове, яке осмислюється, а потім матеріальне за допомогою Світової Душі, яка і є життєва сила всього Сущого. Душа оживляє Космос, небесні тіла, світила, тіла людей, тварин, рослини, розташовуючи їх у відповідності з ієрархією буття – це все утворює звукову гармонію, яка проявляється у космічному вченні про світобудову. Вічне життя є сходження душі від вищого до нижчого, а потім сходження від нижчого до вищого. Символічне тлумачення міфології ріднить Макробія з Платонівським підходом до теорії гармонії сфер, однак його вчення пов’язане більше з логікою, ніж з містикою, тому воно надихало середньовічних філософів і поетів, які запозичили у Макробія прекрасний і такий всеосяжний образ гармонії сфер. Символічне тлумачення постає і як своєрідна форма відчуженості від реального життя, і як засіб виявлення багатовимірного і багатозначного буття і засобів його вираження[3].
Пізніше, останній римлянин Северин Боецій, запозичить вчення Макробія і візьме його за основу своєї теорії «світової музики» (musica mundana)[4]. Він також запозичить деякі твердження Нікомаха і Цицерона, однак своєрідно модифікує їхні погляди, що будуть корелюватися з християнським світоглядом. Інтерпретуючи свідчення Цицерона і Макробія, останній римлянин Боецій пов’язав звуки світил зі струнами кіфари, розташувавши їх в обсязі від Меси (звук Неба) до просламбаномена (звук Місяця). Надавши небесної гамі вид діатонічної гіподорійской октави (гармонії). Боецій забезпечив зв’язок «світової музики» з «музикою інструментальною» (musica instrumentalis), тобто звичною музикою в нашому розумінні слова, в основу якої покладена система октавних ладів. Піфагорійська музична модель світу, що від природного звучання космосу до звуків матеріальних артефактів, якими грає людина, отримала необхідну універсальність та матеріальне втілення.
На цьому античний період історії ідеї гармонії сфер завершується. Звісно, тут представлені далеко не всі мислителі Давньої Греції і Риму, котрі зверталися до цієї концепції у своїй творчості. Однак, основна ідея, котра виникла у надрах піфагореїзму і набула своєї виразності у творчості Платона, залишалася незмінною в подальшій своїй історії. Не зважаючи на раціональну критику Арістотеля, погляди піфагорійців і Платона знайшли своє відображення у середньовічній філософській традиції та ренесансній вченості.
[1] Марк Тулий Цицерон, О государстве, [Электронный ресурс] URL: http://www.civisbook.ru/files/File/Zizeron.O_gosudarstve.pdf с.145
[2] Там само, с. 146
[3] Уколова В. И., Поздний Рим: пять портретов, Москва, 1992, с. 61
[4] Лебедев С. Н. Никомах и Боэций. К проблеме рецепции античной науки в квадривии Боэция, Старинная музыка, 2011, № 2, с. 2-11
Автор: Віталій Щепанський
