піфагор гармонія сфер

Гармонія сфер: прозріння Піфагора (Частина І)

Гармонія сфер – ідея, яка проникла у світову літературу досить глибоко. Вона знайшла своє відображення у творчості таких класиків як Шекспір, Гете, Блок і Толкін та інших. Концепція гармонії сфер або гармонії світу (лат. harmonia mundi), також відома як світова музика (лат. musica mundana) – уявлення давньогрецьких мислителів про музичне звучання планет «септенер» (седмиці видимих неозброєним оком планет) і планетних «сфер» в межах геоцентричних уявлень античної астрономії. Таке розуміння про музично-математичний устрій космосу, було характерне для філософського вчення піфагорійців, Платона, а пізніше неоплатоніків, частково стоїків. Вони розробляли концепцію через естетичну потребу в гармонії сфер. Тобто існувала певна світоглядна необхідність у появі такої філософської ідеї. Зокрема, якщо узагальнити, поява теорії про гармонію сфер походить від поєднання двох початків, що взаємодіють між собою: хаосу і космосу. Через їхню взаємодію утворюється видимий для нас Всесвіт. З ідеєю про протилежності пов’язана космологія піфагорійців, відповідно до якої світ вдихає в себе навколишню для нього порожнечу і таким чином в ньому виникає множинність речей. Для того, щоб світ не був уособленням ворожої реальності філософи античності надавали йому впорядкованості через різні теорії світобудови.

Можливо, що першим об’єктом, у якому людина прагнула відкрити закони буття і гармонії був небосхил. Ймовірно, спостереження незмінного і вічного, на кшталт зірок, вперше привело людину до думки про те, що в світі існує своєрідний порядок і гармонія. Найкраще це все втілювалося у звучанні музики, тому античні мудреці вважали музику священним мистецтвом. Вони бачили в ній певне відображення картини світу і принципи роботи Всесвіту. Вчення про числове співвідношення між планетами виникло досить давно у Межиріччі та стародавньому Єгипті[1]. Подібні концепції для «халдейської» традиції засвідчив Плутарх, а для єгипетської – Діодор Сицилійський. Однак, наш огляд ідеї гармонії сфер, не має на меті переповідати усю античну історію музики.

Повертаючись до винайдення концепції гармонії сфер, неможливо оминути постать давньогрецького філософа Піфагора. Саме йому приписують відкриття цієї ідеї.

«Піфагор та рибалки», Сальватор Роза (1662)

Одного разу, розмірковуючи над проблемами гармонії, Піфагор проходив повз майстерню коваля, який схилився над ковадлом зі шматком металу. Філософ помітив відмінність в тонах між звуками, що утворювалися від ударів об метал різними молотками та іншими інструментами. Він досить ретельно оцінив гармонію і дисгармонію, що входили до комбінації цих звуків. Ось, як це передає цю історію сирійський неоплатонік Ямвліх:

«… Піфагор, прогулюючись одного разу біля кузні, раптом прислухався до ударів молотків, які плекали залізо на ковадлі та видавали по черзі один за одним гармонійні звуки … Він розрізнив у них гармонійне співзвуччя, яке проходило крізь всі удари (октава), потім через кожен п’ятий і кожен четвертий удари (квінта і кварта) … Радіючи так, немов здогад був подарований йому богом, він забіг до кузні і почав довго вистукувати, досліджуючи молотки різної ваги. Піфагор знайшов відмінність у звуках, але вони не залежали від сили удару форми п’яти молотків чи від зміни форми заліза, яке кували. Однак,  точно визначивши вагу молотків і зробивши так, що їхні удари нічим не відрізнялися один від одного, він прив’язав до одного-єдиного цвяха, вбитого під кутом в стіну … чотири струни з однакового матеріалу, рівної довжини і товщини. Вони були натягнуті в одному напрямку, а внизу до кожної були прикріплені тягарці … Потім, він бив по черзі по двох струнах – і отак він знайшов співзвуччя, про які говорилося вище, кожне в своєму поєднанні. Він встановив, що між струною, до якої прикріплена найбільша вага, і струною, до якої прикріплена найменша вага, утворюється інтервал в октаву … »[2]

Небесний Монохорд Піфагора за Робертом Фладдом

Таким чином Піфагор отримав перший ключ до поняття музичного інтервалу в діатонічному звукоряді. Якщо вдаватися до конкретики, то варто уточнити яким чином у піфагореїзмі була облаштована «гармонія сфер». Відповідно до точки зору, яка видається досить імовірною, «в найдавнішому варіанті (у самого Піфагора) йшлося тільки про три сфери зірок (включаючи планети), а саме Місяця і Сонця, вони співвідносяться із трьома інтервалами: квартою (3:4), квінтою (2:3) і октавою (1:2). Таким чином вся музично-математична сутність космосу сповна вписується у тетрактиди. Відповідно до цього, гармонія сфер – це пропорція трьох планет і чотирьох чисел 6:8:9:12, що містить у собі всі три види середніх – геометричне, арифметичне і гармонічне. Загалом, це відкриття Піфагора подано у «Арифметиці» Нікомаха («найдосконаліша гармонія», τελειοτάτη ἁρμονία, Arithm. II,29) і Боеція («найдосконаліша гармонія», maxima perfectaque armonia, Arithm. II, 54)[3].

Ймовірно, що для Піфагора звучання сфер дійсно позначало певну вселенську гармонію. Як він міг про таке дізнатися? Античні перекази змальовують його як напівбога. Наприклад, Е. Р. Доддс вважав, що Піфагор опанував шаманські техніки входження у транс та навчився шаманського польоту[4]. Під час шаманського трансу, він пізнавав таємниці Всесвіту. Історія, яка описує його життя більше схожа на легенду, ніж на задокументовані факти. Звісно, нині досить складно говорити про достеменність описаного життя Піфагора, однак для нас він постає радше певним транслятором і міфічним першовідкривачем багатьох принципів світобудови. Зокрема, наприклад, ідеї гармонії сфер і властивостей музики. У подальшому розвитку ідеї гармонії сфер це відіграватиме важливу роль, хоч і не дуже очевидну.

В античній традиції музика могла лікувати душевні хвороби, зцілювати розбиті серця і налагоджувати гармонію між людиною і світом, тобто мікро- і макрокосмом:

«А піснями, наспівами і грою на лірі він (Піфагор) лікував душевні і тілесні недуги; цього він навчив і своїх друзів, а сам він вмів чути навіть всесвітню гармонію, вловлюючи співзвуччя всіх сфер та світил, що там рухаються. Нам не дано цього чути через слабкість нашої природи … Звуки семи планет, нерухомих зірок і світила, що навпроти нас, яке називається Антиземлею, він ототожнював із дев’ятьма музами, а згоду і співзвуччя їх усіх у єдиному сплетінні – із вічним»[5].

Також подібні думки можна зустріти у Ямвліха:

«Прекрасне видовище всього небосхилу і рухомих по ньому світил для тих, хто здатний побачити порядок в цьому русі. Через причетність світил до першопочатку, який можна пізнати розумом, він, безсумнівно, є основою природи чисел і слів, які пронизують все»[6].

Саме сирійський неоплатонік робить акцент на естетичне сприйняття Піфагором ідеї гармонії сфер.

«… Себе самого ця людина організувала і підготувала до сприйняття не тієї музики, яка виникає від гри на струнах або інструментах. Володіючи якоюсь невимовною і незбагненною божественною здатністю, він, посилюючи свій слух і напружуючи розум, вловлював вищі співзвуччя світобудови, вслухаючись і сприймаючи загальну гармонію, що називається співом небесних сфер. Рух Світил, їхню пісню, милозвучнішу і чистішу, ніж будь-яка з пісень, що могла бути написана людиною … Отримавши від цього джерела свій розум, він … заради вправи став пропонувати учням, наскільки це було можливо, відтворити певні подібності того, що він чує, наслідуючи небесне звучання за допомогою струнних інструментів. Він знав, що йому одному з усіх живих на землі доступні та зрозумілі ці космічні звуки … »[7].

У піфагореїзмі гармонія сфер служила певним дороговказом для осмислення потаємної числової природи світу і мала глибокий етичний, естетичний і есхатологічний сенс, оскільки душа живої істоти теж мислилася як своєрідна гармонія, ізоморфна гармонія космосу. Земна ліра була точним відображенням небесного монохорду. Гра на цьому інструменті дозволяла людині долучитися до гармонії Всесвіту і приготуватися до повернення на астральну прабатьківщину. Музика сприяла тому, щоб душа могла пережити катарсис, була своєрідною «медициною духу»[8].

«Гармонія світу», 1806

Про подібні погляди у Піфагора відзначає Ямвліх у своїй книзі «Життя Піфагора»:

«Він (Піфагор) вважав, що музика багато в чому допомагає здоров’ю, якщо користуватися нею належним чином. Він увів у звичай застосовувати музику з метою очищення і проповідував лікування музикою … Його учні іноді використовували музику у лікувальних цілях. Деякі пісні були проти тих, хто ненавидить душу і завдає їй страждань, смутку і мук. Деякі – проти тих, хто приносив велику користь, а інші, навпаки, – проти гніву і злоби і проти будь-якої зміни душевного стану. Був також інший рід пісень – проти пристрастей. Виконувалися вони під акомпанемент ліри, або флейти, вважав Піфагор, мають звучання різке, зніжене і анітрохи не благородне … Кажуть, що і на ділі Піфагор одного разу за допомогою флейти та спонтанної мелодії приборкав п’яного юнака із Тавроменію, який намагався вночі потрапити до будинку коханої, у якому був його суперник, і збирався підпалити їх обох. Він був збуджений і схвильований фрігійським наспівом флейти. Це дуже швидко зупинив Піфагор. Сам він випадково в пізню годину спостерігав за нічним небом і переконав флейтиста перейти на спонтанний ритм, завдяки чому юнак, швидко заспокоївшись, і в пристойному вигляді відправився додому … »[9].

Як можна відзначити, Ямвліх, осмислюючи дії та слова Піфагора, приписує музиці чудодійні властивості. Втім, подібні ідеї виникали не лише у Піфагора і його послідовників. Тут варто відзначити, що давньогрецький бог Аполлон опікував одночасно музику та медицину. У Давній Греції існували особливі храми, куди приходили люди, які страждали від болю. Головним знаряддям зцілення у цих храмах була музика. Приводячи в гармонію стан і дух людини, вона змушувала недуги відступити.

У давній Греції були поширені уявлення про те, що музика має величезну владу над душею, що різні її види мають безпосередній вплив на психіку людини[10]. В античності взагалі про музику було написано багато теоретичних трактатів. І це попри те, що суто з емпіричної точки зору, еллінська музика в порівнянні, скажімо, із сучасною, була досить простою. Зокрема, для слуху пересічного поціновувача класичної музики, вона, мабуть, здалася б примітивною.

Загалом вчення про «гармонію сфер» у Піфагора було ще доволі простим, тоді як надалі (починаючи уже з Платона) це вчення значно ускладнилося. Детальніше про це у наступній частині розгляду ідеї гармонії сфер у античному світі.

Автор: Віталій Щепанський

[1] Див. Франкфорт Г., Франкфорт Г.А., Уилсон Дж., Якобсен Т., В преддверии философии. Духовные искания древнего человека, Санкт-Петербург, 2001.

[2] Ямлих Халкидский, Жизнь Пифагора, Москва, 1998, с. 82-83

[3] Burkert W. Weisheit und Wissenschaft: Studien zu Pythagoras, Philolaos und Platon. Nürnberg, 1962, p. 272–273.

[4] Див. Доддс. Э. Р. Греки и иррациональное,Санкт Петербург, 2000, с. 149.

[5] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Москва,1979, с. 416-426.

[6] Ямлих Халкидский, Жизнь Пифагора, Москва, 1998, с. 59.

[7] Там само, с. 65-66.

[8] Schiitrumpf Е. Politische Reformmodelle im vierten Jahrhundert. Grundsatzliche Annahmen politischer Theorie und Versuche konkreter Losungen // Die athenische Demokratie im 4. Jahrhundert v. Chr. Stuttgart, 1995. S. 272–273.

[9] Ямлих Халкидский, Жизнь Пифагора, Москва, 1998, с. 110-112.

[10] Диллон Дж. Наследники Платона: Исследования истории Древней Академии (347–274 гг. до н. э.). Санкт-Петербург, 2005, с. 249.

поділитись