Інколи я засинаю на підлозі свого старого будинку. Під дерев’яними дошками відчутно шарудіння жуків і мурах, вологий запах землі. Навколо все вимирало, разом зі світом відходила і моя уява. Колись, дуже давно вона неймовірно збідніла. Тепер лишилася буденність і щось трішки схоже на реальність. Мені складно пояснити комусь, що мрійливість з віком зникає, як і життя. Важко сказати, як і навіщо наш мозок малює ілюзії, що приходять до нас уві сні. Добре, що ніхто мене не просив пояснити, як це відбувається насправді.

Декілька років тому, мені розповіли історію про двох жінок. Одна з них була мрійницею, а інша – реалісткою. У житті вони намагалися бути далекими і не схожими одна на одну. Тому мрійниця надягала маску реалістки, а реалістка – мрійниці. Хто з них був матір’ю, а хто дочкою, вже не згадаю. Однак, така історія лиш демонструє насправді безцінне вміння приховувати самого себе серед людей. Для мрійниці бажання завжди залишалися далекими і туманними, тому вона жила сьогоднішнім днем, а для реалістки – мрії були близькими і відчутними, тому вона намагалася їх втілити щодня. Тільки у них обох нічого не виходило. Життя вислизало з їхніх рук.

Однак, життя мрійників та реалістів мене не дуже цікавить.

Я перебуваю у цьому світі, але, насправді, у ньому живе лише незначна частина мене. Так само як і для більшості людей. Мій світ, реальний світ, знаходиться за межею сприйняття буденності. Я пишу про простір, який люди називають сновидіннями. Якщо мені не зраджує пам’ять, все побачене мною там – може бути значно реальнішим. Усі відчуття у ньому інакші, відмінні віл відчуття смаку їжі під час вечері.

У снах, як нині, я часто прогулююсь біля однієї місцини. І точно знаю, що за стіною знаходиться сад. У ньому росте щось неймовірно важливе та красиве. Це місце огороджене високим муром, але здалеку можна побачити зелені верхівки дерев. У стіні є лише одні металеві двері, замкнені на ключ. Я не знаю, що потрібно зробити, щоб знайти ключ. Поруч, біля воріт, є галявина, де я часто відпочиваю. Інколи зустрічаю там свого друга. Він мені говорить дуже важливі слова, набагато важливіші ніж у реальному житті. Також завдяки снам я дізнався про таємницю моєї сусідки. Старої жінки в будинку, що живе за огорожею біля саду. Навіть після пробудження мені хочеться думати, що все це відбувалося насправді.

Таких як я дуже часто називають сновидами. Хтось втікає у свої справи, книги або віртуальний світ. Такі як я – втікають у свої сни. Прагматичні люди часто насміхаються над такими індивідами. Можливо так проявляється їхня заздрість…

Я сплю сімнадцять годин на добу. Так я виріс і став дорослим. Більшість свого виховання також отримав у снах. Мене можна вважати продуктом іншої реальності – дзеркальної. Через це у мене були проблеми з буквами і знаками у реальному світі. Дії у світі снів, які я намагався зрозуміти, також живуть своїм життям. Вони впливають на мене, зустрічають мій опір, а потім набравшись чогось від мене, відступають і рухаються далі. Без них мене не існує, так само без мене їх також не існує. Знаки у снах починають діяти. Світ у снах оживає. Це все творить мене разом зі снами. Ми взаємопов’язані та нерозривні.

У сновидіннях завжди поруч мій друг. Він продовжує жити після довгих років нашої спільної дружби. Також там часто з’являються інші, невідомі, але близькі мені люди. Вони також живі – фізично і у словах. Кожного ранку я відчуваю знайомий мені смак їжі. Це формує надію, що я зможу потрапити знову до свого світу снів.

Хтось промовляє до мене:

  • Це ж квіти! Здається орхідеї…
  • Ти чого? Які квіти зимою, тим більше орхідеї.
  • Вони просто з Бразилії.
  • Он як… – протяжно відповідає хтось.

Скільки разів я насолоджувався їжею і любов’ю невідомих мені людей.

У моїх снах вимальовується одна місцевість. Неподалік від тієї садової огорожі є мальовниче озеро. Мої невідомі знайомі люблять біля нього відпочивати. Засинати у снах під шум води і вітру.

Мій друг підходить до мене і говорить:

  • Невже так прикро?
  • Так.
  • Дурість.
  • Ти правий. Це все наша дурість. – відповідаю я.

Сльози. У реальному житті я майже не плачу, але не у снах. Сон і реальність переплітаються. Якщо моя реальність для мене є лиш продовженням сну, то що я бачу насправді?

Мій батько колись описав мені свою душу. Він вважав, що вона схожа на білу скатертину. Подібну тканину стелили на стіл у старих сільських хатах із синіми вікнами. Здається, лише на свято або похорон. Тільки його біла скатертина душі була поцяткована якимись дрібними знаками. Він так і не зміг розібратися, що там було написано. Я запитав про те, як вони там з’явилися. Він відповів, що це зробили сотні лісових мурах, своїми маленькими лапками. Вони виповзали з банки, де було його шкільне чорнило. Мурашки з ледве виразним шурхотом повзали, кружляли по цьому білому полотну, і на ньому відбилися їхні дрібні сліди. Інколи я думаю, що моя душа схожа на душу мого батька. Коли я зможу розібрати цей хаотичний ряд слів, полишених маленькими істотами, то зможу повернути йому свій борг.

Стороння людина нічого не може зрозуміти з мого життя, якщо дивитиметься лише на ту частину мене, яка живе у фізичній реальності. Звісно, я сам нічого не розумію у житті інших людей, тому це все справедливо. Сни тісно пов’язані з реальністю. Вони проникають у фізичний світ, а фізичний світ проникає у сновидіння. Все приховано у внутрішньому світі людини. Мої сни переплітаються із реальністю. Сльози у снах гіркі, а в реальності солоні. Насправді щирість можлива лише зі смаком гіркоти.

Однієї ночі, у сні, хтось невідомий запитав мене:

  • Що таке справедливість?

Я не відповів.

  • А що таке мужність?

Мовчання.

  • А любов?

Тиша.

Після цієї розмови я відпочивав біля свого саду. Двері знову було зачинено, але п’янкий запах невідомих мені квітів заколисував. Сльози повільно стікали з моїх очей. У той момент підійшов мій друг і сказав:

  • Біля саду плакати легко, а в реальному світі не будеш так проливати сльози через таємницю.

У снах я давно розмірковував над тим, чому люди живуть у двох різних світах. Ці дві реальності формують наше «Я», але де і коли виникає людська Цілісність?

  • Я йду від тебе. Щоб знову побачитися у снах.
  • Вчора до нас телефонували зі школи…
  • А, школа? Що там трапилося?
  • Завтра похід до театру.

Для мене театр давно перетворився у втілення нездійсненних бажань через уявні історії. Світ надто мінливий, щоб бути у ньому мрійником. Дивитися на вигадані ролі людей. Вчитися імітувати емоції і життя. Мабуть, тому я не хотів ходити до театру від самої школи.

  • Сумно мерцям, котрі не можуть перетворитися у щось світле і прекрасне.
  • Яке твоє улюблене слово?
  • Прощавай.
  • Попрощатися, щоб знову привітатися при зустрічі?
  • Тільки в іншому світі.

Так відповідав я своєму другові. Якщо зі мною це відбувається тут і зараз, тоді я зможу побачити його і у своїх снах. Ця думка принесла мені спокій. Коли я прокинувся зранку, дім в якому ми розмовляли став сном, а уві сні ми також попрощалися. Я опинився на підлозі. Не міг зрозуміти, що відбувається.

Мене знову врятував мій друг. Зайшов до мене зранку і ми пішли гуляти. Він просив поради щодо його книги. Як йому краще розпочати свою нову історію? На таке прохання важко відповісти одразу і без сумнівів.

  • Може, краще просто випити чогось міцного? Після такого книги дійсно краще пишуться.

Від алкоголю він не відмовився. Ми пішли в одне дуже тихе місце. Однак був ранок і жоден заклад ще не працював. Тоді я попросив господаря пустити нас у підвал. Там знайшовся не надто приємний алкоголь. Що ще потрібно для двох друзів і їхнього літа, яке щойно розпочалося?

Коли алкоголь закінчився, ми вирішили прогулятися. Під час прогулянки перед нами виріс будинок. Колись в дитинстві ми часто тут гуляли, але завжди десь обіч, у тінях його стін. Тепер наважилися зазирнути всередину. Подвір’я було надто широким. Здавалося, що в будинку нікого немає. Ми постукали в двері. Нам відчинила дуже літня жінка і запросила зайти всередину. Колись тут жило дуже багато дітей. Вони шуміли і гралися. Все зникало у часі. Діти виїхали до Канади. Тепер внуки цього будинку граються у преріях Манітоби. Яскравим лишився лише портрет чоловіка. Колишнього власника будинку.

  • Його давно вже немає.
  • Він у театрі?
  • Так.

Вона збрехала. Хоча ні, тоді збрехав лише я. У моєму сні все мало бути не так.

  • Він скоро має повернутися. Того дня сказав, що не буде сидіти до кінця вистави.

Вона відвела нас у кімнату для гостей і запропонувала чай.

  • Чоловік на портреті – власник будинку?
  • Так. Він ще не повернувся. Вже дванадцять років від нього нічого не чути. Просто зник. Пішов до театру і не повернувся.

Сумно тим мерцям, які не можуть перетворитися у прекрасні спогади. Чомусь мені так подумалося у той момент.

  • Які гарні квіти у вас на столі – сказав мій друг, – як вони називаються?
  • Орхідеї, – промовила жінка.
  • Таких багато у моєму саду. Хочете подивитися? Мій чоловік любив їх вирощувати.
  • Так, – відповів я.

Ми вийшли із дому і підійшли до дверей у мурованій огорожі. Тоді жінка дістала металевий ключ і відчинила хвіртку, щоб показати нам сад біля нашого озера.

Автор: Віталій Щепанський