Опису життя румунського філософа, релігієзнавця, письменника можна і варто присвятити багато сторінок у наших дослідженнях, але передовсім, усім, хто цікавиться цією постаттю, відомо, що життя Мірчі Еліаде поділилося на дві частини: життя в рідній Румунії та життя в екзилі, після 1940. Після дипломатичної служби у Великобританії, а потім Португалії, в 1944 році його звільняють із дипломатичної служби через фактичну окупацію Румунії радянськими військами та зміну влади. Власне, книга «Міф про вічне повернення» була видана вже в другій частині життя автора, в Парижі, в 1949 році. «Міф про вічне повернення» – це його друга філософська книга, після «Трактату з історії релігій», видана у видавництві «Галімар». Коротко окреслюючи зміст книги, можемо зазначити, що праця розкриває уявлення про час та історію в архаїчних і сучасному суспільствах через ідею «архетипу» та «вічного повернення».
«Міф про вічне повернення» серед іншого
На думку дослідників, зокрема Карла Ґінзбурга, саме книга «Міф про вічне повернення» є чи не найважливішою у спадку історика релігій[1], та забезпечила Еліаде світову славу. З передмови до книги, ми бачимо, що автор також вважає цю працю однією з ключових у власній інтелектуальній творчості, та рекомендує розпочинати з неї знайомство зі своїми дослідженнями[2]. Також не можемо оминути увагою й автохарактеристику «Міфу про вічне повернення» як «улюбленої роботи» в «Мемуарах ІІ»[3]. Також Еліаде сам відзначив, що ця книга серед усіх інших його робіт викликала найбільше дебатів, особливо серед філософів та богословів.
Концепція «вічного повернення» румунського релігієзнавця Мірчі Еліаде є одним із його найважливіших наукових доробків, адже розкриває цілісний світогляд «архаїчної» людини, якому притаманне прагнення вищої, абсолютної реальності, яке реалізується через ритуали, свята та обряди ініціації, сприйняття часу та простору як гетерогенних субстанцій, прагнення позбутися «історії» тощо. Ключовою працею, що розкриває зміст концепції є трактат «Міф про вічне повернення. Архетипи і повторення».
Виданий у 1949 році в Парижі, вперше опублікований французькою мовою. Текст перевидавався в подальшому з назвою «Космос і історія. Міф про вічне повернення» в 1954 р., а з назвою «Космос і історія» книга вийшла у 1959 р., та перевидавалася надалі з такою назвою. У передмові до першого видання автор вказував, що мав би вказати підзаголовок до назви – «Введення до філософії історії», проте «побоявся здатися занадто нескромним».
І хоч роздуми про необхідність викладу своїх теоретичних напрацювань Еліаде виношував віддавна, щонайменше з часів своєї мандрівки до Індії. Саме ж написання книги «Міф про вічне повернення» було розпочато під час «португальського» етапу життя М. Еліаде, за дипломатичної служби автора в Лісабоні, на тлі вельми драматичних подій у житті самого автора – як в особистому, так і в суспільному житті Європи.
Португальські сторінки
Розглянемо більш уважно цей етап життя та розвиток відповідних ідей в автора. Еліаде фіксує своє бажання написати про «жах історії» в «Португальському щоденнику» 29 січня 1944 року[4], де б він міг описати всю глибину страху, який відчуває людина супроти історії, що є значно глибшим від страху перед богами, природою чи іншими людьми. А у квітні 1944 року, під час контрнаступу радянських військ, а саме їх переходу через Дністер, Еліаде знову повертається до ідеї своєї книги, вже окреслюючи його формулу: ще донедавна будь-яка катастрофа мала своє «виправдання» в спокуті гріхів, очищенні, космічних ритмах тощо, проте нині всі історичні випробування «більше не мають свого виправдання»[5]. Першу згадку про початок роботи над текстом він робить уже 13 лютого 1945 р..
Перебуваючи на дипломатичній службі в Португалії з 1941 по 1945 р., Еліаде дуже чутливо ставився до перебігу подій Другої світової війни, особливо до ходу подій на східному фронті, про що він неодноразово відзначає у своєму щоденнику: «Моя шалена любов до країни, мій палкий націоналізм, переповнює мене. Я не здатен працювати, відколи Румунія вступила в війну. Не можу писати» (липень 1941 р.). Й надалі Еліаде стежив із глибоким сумом за подіями, називаючи це «агонією Європи» та «здачею Європи азіатським ордам».
Всі переживання автора щоденника супроводжувалися неврастенією та нервовими нападами, які сам Еліаде пояснював ностальгією за втраченою молодістю, пригніченням буденності життя, прагненням до пригод.
Разом із тим його часто охоплювало бажання повернутися до Румунії, щоби бути мобілізованим до війська та потрапити на східний фронт у Росію; під час його короткого візиту до Бухаресту він відчував себе значно комфортніше, будучи вдома, не так переживав за перебіг війни, разом із тим відзначив певну «вузьколобість» серед пересічних румунських громадян та нерозуміння можливих наслідків війни для Румунії, тобто втрату суверенітету, масові репресії тощо, які вже невдовзі дійсно спіткали долю держави. Виняткову тягу до смерті Еліаде здобув після смерті своєї дружини, Ніни, він навіть відзначає у своєму щоденнику, що шкодує, що його не заарештували та вбили, адже це могло би зблизити його з коханою дружиною.
Серед переживань на тему війни ми також знаходимо в його мемуарах розмисли про те, що війну необхідно сприймати як «катастрофу космічного масштабу», яку потрібно переживати як випробування, на тлі якої будь-яке творення виступає як суєта. Поряд із цим Еліаде постулює, що Друга світова війна стала найбільшою кризою часів існування Румунії, адже так історично склалося, що вона межує з імперією, що в шість разів більша за неї. Ці розмисли незабаром будуть концептуалізовані та перенесені на сторінки його праці щодо міфу про вічне повернення.
Неодноразово ми знаходимо свідчення в щоденниках релігієзнавця про побоювання бути арештованим за свої політичні симпатії. Еліаде постійно переживає за своїх друзів, щодо життя яких немає жодної певності. Мова не лише про політичних діячів, але й про інтелектуалів, приміром, перекладача на італійську, який разом із М. Еліаде редагував ще в 1938 році переклад «Майтреї», але надалі безслідно зник.
З «Португальського щоденника» Еліаде ми бачимо, як автор відчуває жах від усвідомлення «незворотності» подій у житті, їх «неповторності», відтак розуміємо історичне тло розгортання ідеї «жаху історії», що потім спонукає його до написання «Міфу про вічне повернення».
Формування культурної місії
Поза контекстом розгортання проблематики «вічного повернення», ми можемо стверджувати, що в португальському етапі творчості релігієзнавця формується й культурна місія Еліаде: перевідкриття та «оживлення» досократичного світу для європейців, якраз через «вічне повернення», «скасування історії» та «відродження» часу; він такожписав про свою роботу в дослідженні історії релігій як про «революційну», адже вона має на меті показати незмінність метафізичних основ будь-яких ритуалів та вчинків.
Також однією зі своїх ключових задач в інтелектуальній діяльності Еліаде, ще в «португальському» етапі творчості, формулював як необхідність «покінчити з “троянською війною”, що тривала вельми тривалий час між наукою та філософією, а себе в цьому контексті він вважав «троянським конем у науковому таборі». В контексті цієї місії він проголошував необхідність довести метафізичне значення архаїчного життя, а також досліджувати традиційні культури. Варто підкреслити на артикульованій Еліаде культурній місії, оскільки часто цьому вислову критичні дослідники біографії М. Еліаде надають політичного забарвлення, тим самим прагнучи висвітлити деяку метапозицію дослідника щодо об’єкту його наукових розвідок.
Цікаво відзначити, що під час своїх наукових розвідок для написання книг, Еліаде неодноразово натрапляв серед звітів із експедицій дослідників, мандрівників, місіонерів численні згадки про «неприродні» здібності тубільців до передбачення майбутнього, вміння говорити з тваринами абощо. У зв’язку з чим Еліаде питає у своєму щоденнику:
«Чи можемо ми визнати недійсними декілька сотень точних спостережень, лише тому, що вони не узгоджуються з тим, що ми звикли сприймати за реальне, як «справжнє»?».
Не виключаємо, що цей фактор, легітимації «нераціональних» явищ, також підживлював інтерес Еліаде до наукових розвідок за темою. Деякі дослідники пропонують вважати таке коло зацікавлень із боку М. Еліаде «езотеричним», відтак «елітарним», як-то Дюбюіссон, проте Н. Спінето висуває слушний аргумент на користь того, що Еліаде лишається противником висування різких аргументів щодо «духовної переваги еліти перед народними масами»[6].
Ще одним фактором, який спонукав до наукових розвідок щодо концепції «вічного повернення» могло виступило прагнення «вписати в історію» свою рідну країну, Румунію, адже Еліаде відзначав «несправедливість» історіописання, що спирається суто на історичні документи, які природно викреслюють із середньовічної історії Східну Європу та степових кочівників, тоді як порівняльний історичний аналіз варто, пише автор «Португальського щоденника», робити за міфами. За підтвердження наших здогадок могло би слугувати твердження самого Еліаде у щоденнику: «Доки я маю справу з історією – а не з Абсолютом – я не можу думати ні про що, не беручи до уваги мій народ».
Ще одним фактором пожвавлення інтересу М. Еліаде щодо теоретичних розробок концепції, могло бути те, що дослідник міг вбачати необхідність «протидії» засиллю «редукціоністських» теорій інтерпретації історії, серед яких зокрема згадує соціологічний, марксистський, фізикалістський, адже вони насправді спираються на людину натовпу, та надають лише видимість всеохопного пояснення історичних процесів.
Задля того, щоб одразу відкинути недоречні питання, відразу зазначимо, що М. Еліаде не вдається до апеляцій до тлумачень «вічного повернення» у Ніцше, про що Еліаде застерігає ще в передмові до книги «Міф про вічне повернення». Ще раніше, під час написання книги, у своєму «Португальському щоденнику» Еліаде згадував про Ніцше у досить зневажливому тоні, вказуючи, що все, про що останній пише, написано «дуже поверхнево, слабко та з поганим поінформуванням». Разом із тим, Еліаде вказує, що Ніцше протистоїть символу, міфу та містерії, не вбачаючи у релігії абсолютно нічого вартісного[11].
Поза лаштунками науки
Насамкінець, варто відзначити, що концепцію «вічного повернення» М. Еліаде розглядає в ряді інших праць, не обмежуючись однією книгою. Щодо розгляду окремих аспектів концепції варто звернутися до праць: «Трактат з історії релігії», «Священне і мирське», «Міфи, сновидіння, містерії», «Історія релігійних вірувань та ідей», до його виступів у рамках «Ераносу» тощо. Позаяк, за художніми інтерпретаціями цих ідей можна звертатися й до численних ненаукових творів Еліаде.
Як відомо, власне творчість Еліаде розпочалася з художньої прози, яку він ніколи не полишав за життя, радше навпаки – це завжди була інша медаль його творчості, в якій не меншою мірою розкривалося зацікавлення в міфології та розкритті структури міфу. Літературну уяву він вважав «нічною» стороною, тоді як науку – «денною», саме за допомогою «нічної» сторони життя, міфологізованої, він вважав, що можна розкривати обидва полюси метафізики – сoincidentia oppositorum[12]. Як часто зазначав сам Еліаде, часто художні твори містили відсилки на міфологічні сюжети та концепції, над якими він працював, навіть деколи розкриваючи їх більш ясно, і часто це було неусвідомлено[13].
Для літературної творчості М. Еліаде лишається притаманним автобіографізм, відтак, окрім розкриття філософської проблематики, цікаво відстежувати межі реальності та вигадки в його творчості. Серед творів, які розкривають окремі аспекти концепції «вічного повернення», можемо згадати «Заборонений ліс», «Загадка доктора Хоніґберґера», «Змій», «Ночі в Серампорі», «Майтреї» тощо.
Отож, ми розглянули комплекс передумов, які спонукали до розвитку концепції «вічного повернення» М. Еліаде, коротко оглянули історичне тло написання книги «Міф про вічне повернення», зробили невеликий огляд наукових та художніх праць Еліаде, де знайшла своє осмислення та відображення концепція.
Автор:
Анна Клокун
[1] Ginzburg C. Mircea Eliade’s Ambivalent Legacy / Carlo Ginzburg // Hermeneutics, Politics, and the History of Religions The Contested Legacies of Joachim Wach and Mircea Eliade / Carlo Ginzburg., 2010. – P. 322.
[2] Элиаде М. Космос и история. Пер. с фр. и англ. А. А. Васильевой, В. Р. Рокитянского, Е. Г. Борисовой. – М.: Прогресс, 1987. – С. 30.
[3] Элиаде М. Посулы равноденствия. Жатва солнцеворота / Мирча Элиаде. – Москва: Критерион, 2008. – С. 353.
[4] Eliade M. The Portugal Journal. Translated from Romanian and with а Preface and Notes by Mac L. Ricketts. – New York: Suny Press, 2010. – P. 104.
[5] Eliade M. The Portugal Journal. Translated from Romanian and with а Preface and Notes by Mac L. Ricketts. – New York: Suny Press, 2010. – P. 107.
[6] Spineto N. Mircea Eliade and Traditionalism // Arieas, 2001. – Vol. I. No 1. – P. 80.
[7] Eliade M. The Portugal Journal. Translated from Romanian and with а Preface and Notes by Mac L. Ricketts. – New York: Suny Press, 2010. – P. 41.
[8] Элиаде М. Космос и история. Пер. с фр. и англ. А. А. Васильевой, В. Р. Рокитянского, Е. Г. Борисовой. – М.: Прогресс, 1987. – С. 30.
[9] Там само. – С. 33.
[10] Элиаде М. Космос и история. Пер. с фр. и англ. А. А. Васильевой, В. Р. Рокитянского, Е. Г. Борисовой. – М.: Прогресс, 1987. – С. 55-56.
[11] Eliade M. The Portugal Journal. Translated from Romanian and with а Preface and Notes by Mac L. Ricketts. – New York: Suny Press, 2010. – P. 169.
[12] Элиаде М. Испытание лабиринтом. Беседы с Клодом-Анри Роке [Электронный ресурс] / Мирча Элиаде // Иностранная литература. – 1999. – № 4. – 1999. – Режим доступа: http://magazines.russ.ru/inostran/1999/4/labir.html.
[13] Eliade M. The forbidden forest [Електронний ресурс] / Mircea Eliade // University of Notre Dame Press. – 1978. – Режим доступу до ресурсу: https://archive.org/details/forbiddenforest00mirc.
