Ідель-Урал – сплячий вулкан Росії

На сході європейської частини Російської Федерації знаходиться історичний регіон, який росіяни називають Поволжям, а корінне населення Ідель-Уралом. Регіон складається з шести країн: Ерзяно-Мокшанії (Мордовії), Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Удмуртії та Башкортостану, які мають власні самобутні культури, створені сімома корінними народами. Угро-фінські народи ерзя, мокша, марі та удмурти живуть поряд зі своїми тюркськими сусідами: чувашами, татарами і башкирами. Країни Ідель-Уралу настільки несхожі на сусідні російські регіони, що колись сама Москва визнала за кожною із них статус республіки із власною конституцією, державною мовою та органами управління. Сьогодні ці республіканські атрибути є радше декораціями, за якими ховається жорсткий централізм та підпорядкування Москві.

Так було не завжди. На початку ‘90-х, коли федеральний центр був слабкий та нерішучий, кожна з республік виборола для себе чимало суверенітету. Встигли з’явитися не лише національні партії та громадсько-політичні об’єднання, але й бачення республік у «вільному плаванні».


Карта Ідель-Уралу, випущена громадським рухом
«Вільний Ідель-Урал» у 2018 р.

Площа і демографія

Ідель-Урал – території, де зустрічаються та активно взаємодіють два світи: тюркський та фіно-угорський. Попри різні релігійні та культурні традиції, взаємодія тюркських і фіно-угорський народів не викликала між ними гострого антагонізму чи ізоляціоністських настроїв. Радше навпаки – Ідель-Урал можна назвати цілісним простором, що протягом багатьох століть зберігає ідентичність титульних націй, опираючись русифікації та розмиттю етнічних, мовних та релігійних кордонів.

Станом на початок 2019 р. всі Республіки Ідель-Уралу перебуваються у складі Російської Федерації і розташовані у східній частині Європи. Найзахіднішою країною регіону є Ерзяно-Мокшанія (Республіка Мордовія). Відстань між західним кордоном Мордовії та східним кордоном України – близько 500 км. На сході Ідель-Уралу знаходиться Башкортостан – найсхідніша країна Європи. Загальна площа Ідель-Уралу складає 320 708 км².

У Республіках Ідель-Уралу проживає 12 189 127 осіб. [1] Тобто за площею Ідель-Урал співставний з Польщею (312 685 км²), а за чисельністю населення з Грецією (10 741 165 осіб). [2]

У період між 1919 та 1925 рр. Башкортостан, а відтак і весь Ідель-Урал, мали спільний кордон із Казакською АСРР (так у той час називався Казахстан). Проте, вже у 1925 році більшовицьке керівництво вилучило Оренбурзьку губернію зі складу радянського Казахстану, передавши її до РРФСР. Столицю Казахстану перенесли з Оренбурга до Кзил-Орди. Так виник Оренбурзький коридор, що розділив дві тюркські республіки. Спершу коридор, що відділяв Казахстан від Башкортостану, був заледве 30 км завширшки. Страх надмірної «дружби народів» між башкирами й казахами змусив Москву кілька разів «уточнити кордони». У результаті він розширився майже вдвічі. Сьогодні Республіки Ідель-Уралу не мають виходів до зовнішніх кордонів, а відстань між південним кордоном Башкортостану і північним Казахстану становить близько 50 км.

Татарстан – провідний політичний гравець регіону

В географічному центрі Ідель-Уралу розташований Татарстан. Багатий на природні ресурси, він завжди претендував не лише на економічну, але й на політичну самодостатність. Хоча татарська нація протягом пів тисячоліття перебуває в утробі Московії, а тепер Російської Федерації, – волзькі татари не лише не втратили своєї ідентичності, але й слугують дороговказом для своїх сусідів. Татари досягли серйозних результатів у розвитку культури – перша татарська книга з’явилась у 1612 році (граматика татарської мови). Сама Казань стала потужним книговидавничим центром Російської імперії. Тут видавались книги не лише татарською, але й мовами майже всіх народів Ідель-Уралу. Одним з перших кроків суверенного Татарстану, вже на початку 1990-х років, стало заснування видавництва татарської книги «Мәгариф», що за неповних три десятиліття свого існування видало півтори тисячі книг загальним накладом 18,5 млн примірників. [3, 2]

Сьогодні крім республіканської влади над утвердженням татарської науки і культури працюють численні волонтери. На татарську перекладається не лише класика світової літератури (зокрема і праці античних філософів), але й сучасні наукові розвідки з фізики, математики, медицини, астрономії тощо. Працюють татарські перекладачі не стільки з російською мовою, як з англійською і турецькою. За останніх кілька років з’явились десятки відеолекцій TED, перекладених татарською. Існують навіть посібники з програмування, укладені  татарською мовою – рівень недосяжний для більшості корінних народів РФ. [4]

Такі поважні результати у справі розвитку та збереження татарської культури були б неможливі без серйозного інтелектуального та фінансового ресурсу. Запорукою татарської опірності асиміляційним процесам слугує низка національних рис: наполегливість, впертість, підприємливість, вірність ісламу у поєднанні із дотриманням народних звичаїв. Татарські інфраструктурні, освітні та наукові проекти, зрештою як і виторгувана у складних переговорах з Москвою куца автономія на реалізацію гуманітарної політики, також є наслідком важливості Татарстану для російської економіки. Республіка щорічно потрапляє у ТОП-10 економічно найрозвинутіших суб’єктів Російської Федерації. Татарстан є важливим центром промисловості: нафтовидобування і нафтопереробки, авіабудування, систем зв’язку, виробництва вибухових речовин, машинобудування, автомобілебудування. На території республіки розташовані важливі для Росії інфраструктурні об’єкти: нафто і газопроводи, два міжнародних аеропорти, залізні дороги, мости через Волгу та Свіягу. [5, 20–21]

Протягом багатьох століть Москва намагалась нейтралізувати прагнення татар до відродження власного державного проекту шляхом залучення до процесу керівництва та розбудови Росії (Російської імперії, СРСР, а пізніше РФ). Однак з настанням Перебудови серед татар знову прокинулась жага до відродження татарської державності. У 1988-1990 роках в Татарстані виникають та стрімко розвиваються непідконтрольні Москві політичні партії, громадські організації і рухи: Татарський громадський центр, спілка молоді «Азатлык», Татарська партія національної незалежності «Иттифак», «Милли Мәҗлес» (національний татарський парламент, створений на противагу республіканському парламенту, у якому провідну роль відігравали комуністи) тощо.


Лідер партії «Іттіфак» Ф. Байрамова на ІІ-му з’їзді Татарського громадського центру. Республіка Татарстан, м. Казань, лютий 1991 р.

Заснована у квітні 1990 р. партія «Иттифак» (тат. – «Злагода») відкрито заявила про намір боротися за державну незалежність республіки. Партія швидко набрала популярності серед татарської міської інтелігенції і радикальних молодіжних середовищ. Татарстан першим серед Республік Ідель-Уралу проголосив декларацію про державний суверенітет (30.08.1990) і першим заявив про бажання стати самостійною і незалежною державою. У 1991 р. в РРФСР відбулись президентські вибори, а в Татарстані – ще й вибори Президента Татарстану. Радикальні татарські кола, за сприяння офіційної Казані, розгорнули кампанію бойкоту виборів Президента Росії на території республіки. Зрештою, участь у виборах Президента Росії взяли 36,6% татарстанських виборців, натомість у виборах президента Татарстану – 65%. Боріс Єльцин у Татарстані здобув 16,5% голосів, а Мінтімєр Шаймієв – 44,8%. [6, 4]

Спершу, у 1990 році, партійна номенклатура Татарстану намагалась не зважати на нових політичних гравців. Пізніше, у першій половині 1991 року, комуністичний партапарат Татарстану пробує використовувати національний рух у грі «на противагах» із Москвою, лякаючи Кремль можливим приходом до влади націоналістів, діалог з якими буде неможливим. Однак, у грудні 1991 р. позиції татарського національного руху, представленого насамперед Татарським громадським центром та партією «Иттифак» помітно зміцнились: було розбудовано розгалужені організаційні структури, з’явились кадри для керівництва осередками на місцях, розпочато роботу з випуску власних періодичних видань та листівок.

24 жовтня 1991 р. Татарстан проголосив державну самостійність. Незалежність республіки підтвердив референдум 1992 р. Невдовзі Татарстан відмовився підписати Федеративний договір і навіть ухвалив власну конституцію. [7] До самого початку 1994 р. Татарстан намагався вести незалежну політику, балансуючи між ідеями повної незалежності та збереженням економічних зв’язків із Росією. Зрештою, під тиском Москви, Шаймієв пішов на поступки: 15 лютого 1994 р. було укладено Договір про взаємне делегування повноважень із Російською Федерацією. Згідно цього договору Татарстан став об’єднаною з Росією асоційованою державою з конфедеративним статусом. З цього моменту Казань намагалась відстояти суверенітет, якого з кожним роком ставало дедалі менше, а Москва навпаки – підпорядкувати собі Татарстан із його ресурсами.

Виняткова роль Башкортостану

Однією з причин політичної поразки, що її зазнала Казань у протистоянні з Москвою, стала відсутність спільного кордону Татарстану із незалежними державами. На початку 1990-х Ідель-Урал з усіх боків був оточений «російським морем», і лише на півдні міг дістати вихід до зовнішнього кордону.


Відзначення «Хәтер көне» (тат. – Дня пам’яті), національне вшанування шахідів, загиблих у боях з військами Іван Грозного у 1552 році. Демонстранти несуть транспорант «Максатыбыз – бәйсезлек!» (тат. «Наша мета – незалежність!») Казань, 2013 р.

Башкортостан, на відміну від Татарстану, зустрів Перебудову у зовсім інших стартових умовах. Башкири одержали у спадок від сталінської національної політики цілий комплекс демографічних і територіальних проблем. Сучасні кордони Республіки Башкортостан суттєво відрізняються від Башкурдістана, за який боровся башкирський національний герой Ахмет Закі-Валіді у 1919 році. Тоді, сто років тому, Башкирська республіка (інша офіційна назва – Башкурдістан) складалась зі східної частини сучасного Башкортостану, а також мала низку анклавів на півдні та сході. Башкурдістан не мав міст, столиця знаходилась у с. Темясово. Водночас республіка мала перевагу – досить високий відсоток моноетнічності – понад 60% населення становили башкири. [8]

Однак у 1921 рр., після еміграції Ахмеда Закі-Валаді закордон, новий голова Башкирського уряду Муллаян Халіков ініціював перед Москвою розширення башкирських кордонів. Зрештою, Башкортостану були передані великі території з містами, копалинами і залізними дорогами, однак республіка втратила національну монолітність.

Перебудову башкири зустріли у скрутному становищі. У загальній структурі населення Башкортостану росіяни складали 39,27%, татари – 28,42%, а башкири лише 21,91%. [9]

Відтак перед башкирами постав виклик не лише русифікації, але й страх розчинитися серед чисельніших та впливовіших татар. У 1988 р. в середовищі башкирської інтелігенції стрімко набула популярності ідея створення  громадської організації, що опікуватиметься питаннями башкирського національного відродження. У травні 1989 р. в Уфі відбувся установчий з’їзд Республіканського клубу башкирської культури, очільником якого став поет Рашит Шаукр. [10, 125] У грудні того ж року відбувся перший з’їзд представників башкирського народу, у якому взяло участь 989 делегатів. На з’їзді було ухвалено статут Башкирського народного центру «Урал». Мету, цілі та структуру цієї організації можна порівняти із Татарським громадським центром. БНЦ «Урал» розгорнув агітаційну кампанію за надання Башкортостану статусу союзної республіки. Спершу партійна номенклатура Башкортостану, як і у випадку з татарським національним рухом, поставилась негативно як до діяльності БНЦ «Урал», так і до кампанії з надання статусу союзної республіки. Однак згодом, усвідомивши практичні вигоди від суверенізації республіки, керівництво Башкортостану змінило своє ставлення до організації. [11]


Пікет активістів ТГЦ в Уфі, 2014 р.

БНЦ «Урал» відіграв надзвичайно важливу роль в процесі суверенізації Башкортостану, результатом чого стало ухвалення 11 жовтня 1990 року Верховною Радою БАРСР Декларації про державний суверенітет Башкирської республіки. Водночас, БНЦ «Урал» докладав чималих зусиль у справі протистояння татарським національним устремлінням, що сильно лякали башкирську інтелігенцію. Адже татари Башкортостану зайняли досить активну і радикальну позицію: вони добивались надання татарській мові статусу державної на рівні з російською та башкирською, закликали передати західні райони республіки Татарстану. Татарський громадський центр у Башкортостані у 1991 році навіть висунув вимогу – провести референдум у західний районах Башкортостану щодо передачі цих територій Татарстану.  [12]

Ситуацію ускладнювали популістські, а подекуди і просто агресивні заяви, що лунали як з татарського, так і з башкирського боку. Відтак національний злет, спричинений крахом СРСР, сприяв не лише розвитку національної самосвідомості та поширенню ідей національного самовизначення, але й розбурхав приспані конфлікти між двома спорідненими тюркськими народами – татарами і башкирами.

Чуваші і їх контакти з фінно-уграми

Чуваський національний рух у 1988-1991 рр. мав досить сприятливі стартові умови. Хоча значна частина чувашів опинилась за межами Чувашії, сама республіка була однією з найбільш моноетнічних в Ідель-Уралі – 67,8% мешканців республіки представляли титульний етнос. Користуючись першим здобутком Перебудови – гласністю, чуваші утворили низку незалежних від комуністичної партії суспільно-політичних об’єднань, з яких найвпливовішими стали Чуваський громадсько-культурний центр, Партія чуваського національного відродження (скорочено ЧАП від чув. Чăваш Аталанăвĕн Партийĕ) і Чуваський національний конгрес (скорочено ЧНК від чув. Чăваш наци конгресĕ). Чуваський громадсько-культурний центр (ЧГКГ) стояв на позиціях національно-культурної автономії та ставив перед собою переважно просвітницькі завдання, багато часу присвячуючи роботі з чуваською діаспорою за межами Чувашії. Натомість ЧАП та ЧНК не вдовольнялися лише культурологічним порядком денним і боролись за проголошення суверенної Чуваської республіки. [13]  Назвемо цю групу (ЧАП та ЧНК) умовно республіканською.

У грудні 1989 р. відбулись вибори до Верховної Ради Чуваської АРСР, у яких активну участь взяли республіканці. За результатами виборів комуністи змогли сформувати фракцію зі 101 депутата (парламент складався з 200 депутатів). Національно-демократична фракція, до якої увійшли й республіканці на чолі з відомим чуваським вченим Атнером Хузангаєм, нараховувала близько 20 депутатів.  [14, 22]

Вінцем діяльності республіканців стало ухвалення 24 жовтня 1990 р. Верховною Радою Чуваської АРСР декларації про державний суверенітет Чуваської Республіки, а невдовзі й закону «Про мови в Чуваській Республіці». Наприкінці серпня 1991 р. парламент Чувашії, за підтримки чуваського національного руху, наважився на запровадження інституту президентства. У грудні того ж року відбулись перші в історії країни демократичні президентські вибори. Участь у виборах взяли 58,6% від загального числа виборців. У другий тур вийшов депутат Атнер Хузангай та представник партійної номенклатури, екс-голова Ради міністрів Чувашії Лєв Прокопьєв. Хоча Хузангай і одержав перемогу над своїм опонентом (здобувши підтримку 46% виборців) – вибори визнали такими, що не відбулись, адже кандидат не набрав передбачені законом 50% голосів. [15]


Атнер Хузангай на відкритті виставки у Чуваському художньому музеї. Чебоксари, 2008 р.

Поразка Хузангая була сприйнята представниками інтелігенції як поразка національного руху. Першим президентом Чувашії був обраний Ніколай Фьодоров, який цілковито підкорився московській політиці централізації і поводився радше як губернатор, а не як президент. Завдяки такій поставі Фьодоров протримався на посаді до 2010 року. У 2012 р. інститут президенства в Чувашії було ліквідовано.

Натомість Атнер Хузангай зосередився на розбудові і посиленні впливу ЧНК, який він очолив у 1992 році. Вже на установчому з’їзді ЧНК задекларувала досить радикальну програму: повна державна самостійність Чувашії, ухвалення Конституції і законів «Про мову» та «Про громадянство Чуваської республіки», згідно з якими Чувашія мала стати самостійною республікою з президентською формою правління. Зрештою, парламент Чувашії ухвалив закон «Про мови в Чуваській Республіці», але у «компромісній редакції», на яку погодилась комуністична більшість – державними мовами республіки було визначено і чуваську, і російську. Вже у 1993 р. Хузангай з групою соратників розробив та домігся ухвалення парламентом Чувашії «Державної програми з реалізації Закону «Про мови в Чуваській Республіці» на 1993-2000 та подальші роки». Програма передбачала низку заходів з позитивної дискримінації, які мали б посилити позиції чуваської мови в республіці. [16, 2] ЧНК налагодив дієву комунікацію з громадськими та політичними структурами народів Ідель-Уралу. У 1994 р. організація скликала у Чебоксарах установчий з’їзд Асамблеї народів Уралу та Поволжя, участь у якому взяли всі впливові національні сили регіону. [17] У грудні 1994 р. Президент Чувашії Н. Фьодоров наважився на критику політики Москви на Кавказі. Під час зустрічі з представниками політичних партій та громадськості він заявив буквально наступне: «Той, хто по-справжньому любить Росію, знає її історію, хто по-справжньому відповідальний у політиці, той не може територіальну цілісність Росії захищати ціною грубих порушень прав людини і ціною тисяч людських життів. Адже принцип територіальної цілісності – це все ж політична категорія, а право на самостійність – це живі люди». [18] Вже за кілька днів після цієї заяви Асамблея народів Уралу та Поволжя вітала проголошення Чеченської Республіки Ічкерія і засудила вторгнення федеральних військ на її територію. Асамблея заявила, що розцінює агресію щодо чеченців як загрозу башкирам, марі, мокші, ерзі, удмуртам, татарам і чувашам. [19] Невдовзі, 5 січня 1995 р., з ініціативи Президента Фьодорова, у Чебоксарах зібралась нарада з представників національних республік з метою випрацювати консолідовану позицію в питанні агресії Москви проти ЧРІ. У нараді взяли участь Голова Верховної Ради Республіки Мордовія Н. Бірюков, Президент Республіки Марій Ел В. Зотін, Віце-Президент Республіки Татарстан В. Ліхачьов, Президент Республіки Башкортостан, М. Рахімов, Голова Уряду Республіки Карелія В. Стєпанов, Голова Верховної Ради Удмуртської Республіки В. Тубилов. Учасники наради категорично засудили агресію федеральних військ та висунули вимогу зупинити бойові дії у Чечні. [20] У лютому 1995 р. делегація депутатів Верховної Ради Чуваської Республіки, на чолі з головою Асамблеї народів Уралу та Поволжя, відвідала ЧРІ та зустрілась Президентом Джохаром Дудаєвим. У ході зустрічі чуваська делегація висловила підтримку керівництву ЧРІ та запевнила, що «Чуваська Республіка не визнає Державну Думу РФ своїм парламентом». [21, 59] Вже на початку 1996 р., після низки терористичних актів, у здійсненні яких Москва звинуватила чеченський рух спротиву, позиція керівництва Чувашії в питанні чеченської війни зазнала змін. Проте навесні того ж року парламент Чувашії наважився ухвалити досить нейтральну заяву щодо ситуації в Чечні, закликавши негайно припинити бойові дії. [22]  

У 1996 р., внаслідок провальних для Б. Єльцина результатів голосування на виборах Президента РФ по Чувашії (лише 26,6% виборців), Н. Фьодоров дозволив собі ряд гострих критичних висловлювань на адресу чувашів. Як результаті – в республіці розгорівся скандал між республіканцями та Президентом. Проте вже у 1997 р. ЧНК очолив Геннадій Архіпов, за правління якого організація поступово втратила будь-які ознаки самостійності і припинила політичний опір Москві.

Особливості фінно-угорського відродження

Національне відродження фіно-угорських народів у 1988-1991 рр. на території Ідель-Уралу не мало такого яскравого політичного вираження, як у випадку із тюркськими народами. Проте, фіно-угри Ідель-Уралу змогли провести власні національні з’їзди: удмурти (листопад 1991), ерзя і мокша (березень 1992), марі (жовтень 1992), об’єднаний з’їзд фіно-угорських народів Росії в Іжевську (травень 1992). Всі ці з’їзди ухвалили досить схожі резолюції із закликами демократизувати політичне та громадське життя у республіках, підтримати національне відродження фіно-угорських народів. Певний вплив на формування настроїв, що панували на з’їздах, особливо у середовищі національної інтелігенції, справила Естонія, у Тартуському університеті якої навчалось чимало вихідців з фіно-угорських республік Росії. [23]


Делегати об’єднаного з’їзду фіно-угорських народів Росії. Іжевськ, 1992 р.

Найактивнішу боротьбу за свої політичні права розгорнули марі, які у вказаний період утворили одразу кілька національних організацій: спілка марійської молоді «Марий Ушем» (1989), «У вий» (1989), «Кугезе Мланде» (1991). Остання виступала за вихід Марій Ел зі складу РФ та здобуття повної державної незалежності. «Кугезе Мланде» завжди була малочисельною, але досить активною організацією. Натомість поміркована «Марий Ушем» стала загальнонаціональною організацією марі, до котрої належали тисячі педагогів, діячів науки та культури.

Слід зазначити, що марійський народ складається з кількох субетносів. Найпоширенішою є класифікація марі на гірських та лугових. Кожен з цих субетносів має досить відмінні діалекти (які окремі дослідники визначають як окремі мови). Гірські марі малочисельні, вони давно прийняли християнство і майже цілковито втратили зв’язок з язичницькими віруваннями. Решта республіки заселена луговими марійцями, які сповідують язичництво. Так згідно із опитуваннями, проведеними у 2000-2003 рр. в Республіці Марій Ел мешкає 5-7% чистих язичників, 60% «двоєвірців» (самоназва тих, хто одночасно дотримується і християнських, і язичницьких релігійних практик) і лише 30% православних – переважно етнічних росіян. Натомість марійські діаспори, розселенні в інших республіках Ідель-Уралу – це нащадки язичників – втікачів від насильницької християнізації. Відтак марійська діаспора на території Ідель-Уралу на 90% складається з практикуючих язичників. [24]

У 1990 р. місцевий парламент ухвалив декларацію про державний суверенітет та проголосив утворення Марійської Радянської Соціалістичної Республіки. Пізніше в республіці був створений інститут президентства, а у грудні 1991 р. пройшли президентські вибори. Перебіг передвиборчої кампанії, зрештою як і її результати, нагадують чуваський досвід: участь в кампанії представника національного руху, його поразка та зосередження влади у руках колишніх представників партійної номенклатури.

Після політичного фіаско марійські організації зосередились на громадській діяльності. Водночас ідеї відродження марійської ідентичності активно пропагувались й за допомогою релігії. Традиційні релігійні культи мали значно міцніші позиції серед марійців ніж серед ерзі, мокші чи удмуртів. Всі помітні марійські організації, як от «Марий Ушем», «У вий», «Кугезе Мланде» поєднували громадську діяльність із відродженням язичництва. Зусиллями цих організації у 1991 р. було зареєстровано перше в Росії велике язичницьке об’єднання «Ошмарий – Чимарий» (мар. «Білий марі – Чистий марі»). Того ж року вийшов друком перший марійський язичницький требник (збірник молитов на всяку потребу). [25] Не зважаючи на те, що марі є фіно-угорським народом, вони сильно орієнтуються на татарський досвід національного відродження. Чимало термінології і навіть окремі релігійні постулати потрапили до марі саме з ісламу за посередництва татар. Це релігійне проникнення позначилось і на тісній співпраці марі з громадськими та політичними організаціями татар.

Марійське язичництво, з розвалом СРСР, стало відігравати помітну роль і в політичному житті республіки, чого не можна сказати про Ерзяно-Мокшанію та Удмуртію. Обраний у 1991 р. Президент Владімір Зотін був гірським марі. На свою інавгурацію він запросив єпископа Казанського Анастасія. Ця ініціатива викликала потужний спротив серед язичницького лобі в усіх гілках влади. Тиск на Зотіна був на стільки помітним, що він був змушений покликати на інавгурацію верховного карта «Ошмарий – Чимарий» Алєксандра Юзикайна, якого в ложі для почесних гостей посадили поряд з православним єпископом. Як результат – першого Президента Марій Ел благословляли і по-православному, і по-язичницькі.

Національне відродження в Удмуртії відбувалось скорше за інерцією із сусідами, аніж мало активні прояви. На момент розвалу СРСР частка удмуртів у структурі населення Удмуртії становила лише 30% (у той час як у 1926 – 52%), відтак удмурти не змогли ані посісти ключових управлінських позицій в республіці, ані диктувати «свої правила гри» у політичному процесі. [26] Особливістю національно-політичного відродження удмуртів у 1988-1991 рр. стала поглиблена співпраця з міжнародним фінно-угорським рухом: налагодження тісних контактів з громадськими організаціями та фондами Естонії, Фінляндії та Угорщини; стрімкий розвиток удмуртської літератури (особливо перекладацького напрямку).

Демографічна ситуація в Ерзяно-Мокшанії, як і в Удмуртії, була досить складною – більша частина народів ерзя та мокша опинилась за межами республіки, ці народи складали лише 32,5% у структурі населення республіки. Водночас процес національного відродження тут відбувався активніше ніж в Удмуртії. Цьому сприяли і надзвичайно слабкі позиції Московської патріархії в Мордовії – лише 10 парафій станом на 1989 р. [27]

Повернення ерзі та мокші до своїх національних ідентичностей зіштовхнулось не лише із викликами русифікації, урбанізації та демографічною кризою. Частина національних еліт мокші, і меншою мірою ерзі, виступили з ідеєю, що ерзя та мокша є субетносами єдиного мордовського народу. Цю концепцію вкрай негативно зустріли представники ерзянського національного руху, які побачили у мордовському проекті інструмент асиміляції ерзян в російську ідентичність.

Весною 1989 р. в республіці виникає громадський центр «Вельмема», що швидко набуває популярності та залучає у свої лави як ерзян, так і мокшан. Невдовзі після створення частині активістів рамки національно-культурної діяльності стають затісними і «Вельмема» переживає розкол. Помірковані члени створюють організацію «Вайгель», що займається відродженням та поширенням національних традицій, а більш радикальні засновують Ерзяно-мокшанський громадський рух «Масторава», який опікується не лише національним відродженням ерзі та мокші, але і прагне представлення їх інтересів в органах влади.

Завдяки діяльності «Вельмеми», «Вайгель» та «Масторави» ситуація із реалізацією прав ерзі та мокші у Мордовії зазнала помітних змін. В республіці був відкритий Національний театр, факультет національної культури, ухвалений закон «Про мови», була налагоджена робота з діаспорами. Згадані три організації стали кузнею кадрів для нових об’єднань ерзі та мокші: «Од Вий», «Эрзява», «Литова» та «Юрхтава»; газет «Масторава» і «Эрзянь Мастор». Саме завдяки діяльності всіх перерахованих організацій і товариств ерзянський та мокшанський національні рухи змогли перейти з етнографічної стадії своєї діяльності у політичну.

Помітну роль у процесі дерусифікації, особливо серед ерзян, відіграло релігійне відродження, що розвивалось у двох протиборчих течіях: повернення до традиційної монотеїстичної релігії (інешкіпазії) та розвиток лютеранства.

Лідером ерзянського національного руху початку 1990-х років була відома поетеса Марізь Кемаль, яка стала ідеологом концепції «кавто кельть – кавто раськеть» (ерз. «дві мови — два народи»), що заперечувала існування мордовського народу як спільності субетоносів – ерзя та мокша. [28] Марізь Кемаль – організатор громад традиційної релігії ерзян. Цей феномен з’явився після утворення Мордовської єпархії РПЦ (1990). Тоді у ерзянської інтелігенції виникла надія на впровадження ерзя мови у богослужіннях, на відродження ерзянської ідентичності – бодай в межах РПЦ. Криза цих сподівань радикалізувала віруючих ерзян, стимулювала національну інтелігенцію відновлювати етнічну релігію – релігію бога Інешкіпаза.

Вже у 1992 р. Кемаль змогла знайти меценатів, з числа ерзянських підприємців, які профінансували перше національне моління в одному із сіл Мордовії. Сама Кемаль була проголошена Озавою (ерзянською жрицею), а тема ерзянської національної віри стала предметом обговорення вчених і богословів у Саранську. [29]

Паралельно із відродженням інешкіпазії в Мордовії з’явилась Мокшано-ерзянська євангельсько-лютеранська церква.


Ерзянський етно-гурт «Торама», засновником якого був лідер національного руху ерзя Йовлань Оло. Таштамковонь, Ерзяно-Мокшанія. 2006 р.

Наприкінці 1980-х талановитий ерзянський художник-етнофутурист Андрєй Альошкін переїхав до Ленінграду. Тут він створив серію картин, у яких намагався розкрити сутність древніх вірувань народів ерзя та мокша. Талановиті роботи митця помічає лютеранський пастор Арво Сурво – лідер релігійного відродження інгерманландських фінів. Сурво навертає Альошкіна у лютеранство.

Після повернення з Ленінграду до Саранська Альошкін здобуває всенародне визнання. Його обирають головою Спілки художників Мордовії, він стає одним із лідерів Товариства вивчення фіно-угорської культури. Відомий художник переконує кількох представників саранської інтелігенції у тому, що майбутнє християнства у Мордовії пов’язано з лютеранством. У 1991 р. формується громада «Мордовської християнської церкви у викладі доктора Мартіна Лютера». Активісти домагаються виділення земельної ділянки для будівництва храму, Арво Сурво відправляє перші богослужіння, а лютерани Фінляндії обіцяють фінансову допомогу. Першим кліриком нової церкви стає брат художника Алєксєй. Однак невдовзі після реєстрації перед новою церквою постають численні виклики: РПЦ розгортає агресивну інформаційну кампанію проти «фіно-угорського сектантства», а невдовзі і фіни, обурені самодіяльністю ерзян та мокшан, припиняють надавати підтримку. Причиною конфлікту із фінами став принципово різний підхід як до життя церкви, так і до таїнств, що у ній звершувались. Брати Альошкіни відкидали підходи секуляризованого, формального лютеранства. Вони намагались з одного боку сакралізувати життя нової церкви, а з іншого – наблизитись до людей, поєднуючи у служінні як елементи православ’я (зокрема шанування ікон), так і народні звичаї (ерзянський та мокшанський національний одяг, співи тощо).

Зрештою, лютеранство залишило помітний слід в новітній історії народів ерзя та мокша. Дотепер на території Ерзяно-Мокшанії діє кілька парафій, що перебувають у складі Євангельсько-лютеранської церкви Інгрії.

Боротьба Москви з національними рухами Ідель-Уралу

Більшість національних та політичних здобутків народів Ідель-Уралу, – це результат короткого періоду відносної свободи, що панував в СРСР, а пізніше у Російській Федерації з 1988 до 1999 року.

З приходом до влади Владіміра Путіна Кремль бере курс на жорстку централізацію. Першою жертвою такої політики стали найзаможніші та найбільш незалежні суб’єкти федерації, насамперед Татарстан. Вже у 1998 р., за звинуваченням у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, була закрита опозиційна татарстанська газета «Алтын урда». Певний час газета видавалась самвидавом, допоки її випуск остаточно не був припинений владою. У 2001 р. в Росії на законодавчому рівні забороняють діяльність національних партій. Через судові переслідування та тиск спецслужб зупиняють свою діяльність численні громадські організації та рухи корінних народів: Татарська партія національної незалежності «Иттифак», марійська «Кугезе Мланде», Чуваська партія національного відродження тощо. У 2002 р. засновник ерзянської організації «Од вий» Йовлань Оло раптово помирає у Саранську від загадкової хвороби.

У перше десятиліття правління Путіна лише у Татарстані було ліквідовано 690 татарських шкіл. Судових переслідувань зазнали провідники татарського національного руху: Фаузія Байрамова, Рафіс Кашапов, Наіль Набіуллін.

Суверенітет всіх Республік Ідель-Уралу був суттєво обмежений. Інститут президенства, за виключенням Татарстану, був ліквідований.


Засновники руху «Вільний Ідель-Урал» зліва направо: Сиресь Боляєнь (ерзя), Ростислав Мартинюк (українець, член київського товариства «Ерзянь Вал»), Рафіс Кашапов (татарин), Ільмір Імаєв (татарин)

У 2018 р. до федерального закону «Про освіту» були внесені зміни, згідно яких державні мови національних республік ставали необов’язковими для вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах. Ці зміни стали причиною численних звільнень вчителів татарської, башкирської, чуваської та інших мов.

Однак, не зважаючи на повний контроль за будь-якими проявами політичної та громадської активності, боротьба за реалізацію корінними народами Ідель-Уралу своїх прав триває. Навесні 2018 р. групою політичних емігрантів було оголошено про створення громадського руху «Вільний Ідель-Урал», що декларує ненасильницьку боротьбу за здобуття шістьма республіками Поволжя державної самостійності. [30]

Хоча поточний політичний клімат Росії не дає підстав говорити про серйозні трансформації всередині федерації – національні рухи народів Ідель-Уралу продовжують свою діяльність навіть в умовах тотального контролю і шаленого тиску. Отже, Ідель-Урал залишається помітним чинником геополітики, що може проявити себе в умовах новітньої політичної турбулентності.

Джерела:

  1. Численность населения Российской Федерации по муниципальным образованиям на 1 января 2018 года. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://bit.ly/2UXT3Rb
  2. Hellenic Statistical Authority. Estimated population / 2018 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:
    https://bit.ly/2oUZ17u
  3. Валеев М. Высокая миссия национальной книги / Мударис Валеев. // Республика Татарстан. – 2006. – №101
  4. “Татаризировать мир”: кто, что и для чего переводит на татарский [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://tatpolit.com/pokolenie/tatarizirovaty-mir-kto-chto-i.html
  5. Информация, характеризующая уровень жизни населения. // Аналитические материалы. – 2017. – №12.
  6. Татария: диспозиция для федералистов // Панорама. – 1992. – №2 (32)
  7. Заявление Президента и Председателя Верховного Совета Республики Татарстан 24 июня 1993 года / Белая книга Татарстана. Путь к суверенитету // Журнал «Панорама-Форум». — 1996. — № 8 (Специальный выпуск)
  8. Ильнар Гарифуллин. Башкирские анклавы Южного Урала: как рисовали границу Башкортостана и Челябинской области [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.idelreal.org/a/29637387.html
  9. Всесоюзная перепись населения 1989 года. Национальный состав населения по регионам России [Електронний ресурс] –
    https://bit.ly/2WsOTRN
  10. Бускунов, A.M. Новое башкирское национальное движение (к 15-летию создания башкирских общественных организаций) / A.M.Бускунов. – Уфа, 2005
  11. Губогло, М.Н. Этнополитическая мозаика Башкортостана. Очерки. Документы. Хроника. Том II. Башкирское национальное движение. [Електронний ресурс] – http://www.iea.ras.ru/books/13_BASH2
  12. Ильнар Гарифуллин. Татарский язык в Башкортостане: история вопроса [Електронний ресурс] – https://www.idelreal.org/a/tatarskiy-yazik-v-bashkortostane/28462012.html
  13. Антонов М. Не сотвори себе кумира // Чебоксарские новости. – 1992. – 14 марта
  14. Филиппов В. Р. Чувашия девяностых: этнополитический очерк / В. Р. Филиппов. – Москва: Российская академия наук, 2001. – 250 с.
  15. Формирование института президентства и первые президентские выборы в Чувашии [Електронний ресурс] –
    https://bit.ly/2HWOcfz
  16. Государственная программа реализации Закона «О языках в Чувашской Республике на 1993— и последующие годы» // Советская Чувашия. 1993. 1 июля.
  17. Дух и идеи в конечном итоге всегда побеждают [Електронний ресурс] – http://www.irekle.org/articles/i29.html
  18. Хроника // Советская Чувашия. 1994. 13 декабря
  19. Декларация Ассамблеи народов Поволжья и Урала от 17 декабря 1994 года
  20. Совместное заявление участников встречи руководителей республик Российской Федерации и членов Общественного комитета “Согласие ради Отечества” // Советская Чувашия 1995. 6 января
  21. Филиппов В. Р. Чувашия девяностых: этнополитический очерк / В. Р. Филиппов. – Москва: Российская академия наук, 2001. – 250 с.
  22. Горчаков О. За мир и согласие в Чечне // Советская Чувашия. 1996. 06 марта
  23. Национальные съезды: исторический экскурс [Електронний ресурс] – https://mariuver.com/2016/04/04/nac-sjezdy/
  24. Александр Щипков. Во что верит Россия. Лекция седьмая. Национальное язычество. Мордовия, Чувашия, Удмуртия, Марий Эл [Електронний ресурс] – http://www.religare.ru/2_7169.html
  25. Н. С. Попов. Марий Кумалтыш Мут («Марийские молитвы-заклинания»), Йошкар-Ола, 1991
  26. Всесоюзная перепись населения 1989 года. Национальный состав населения по регионам России [Електронний ресурс] –
    https://bit.ly/2WsP27N
  27. А. Щипков. Религиозные течения среди мокшан и эрзян [Електронний ресурс] – http://uralistica.com/m/group/discussion?id=2161342%3ATopic%3A123953
  28. Маризь Кемаль. Минь – эрзят! [Електронний ресурс] – http://www.suri.ee/inf/erzaer.html
  29. Эрзянский обрядовый праздник Раськень Озкс глазами чуваша [Електронний ресурс] – https://erzianj-jurnal.livejournal.com/61529.html
  30. Павло Подобєд. Як вийти з Оренбурзького коридору [Електронний ресурс] – https://tyzhden.ua/Politics/220313

Автор: Павло Подобєд

Джерело: Павло Подобєд. Ідель-Урал. Поліетнічний влукан Росії. //Чорноморська безпека – 2019 – №1 (33) – С. 68-79

поділитись