японський паназіатизм

Інтерв’ю з Олександрою Бібік: японський паназіатизм і сучасні форми релігійності

Біографічна довідка: Олександра Бібік, аспірантка кафедри філософії Донецького Національного Університету ім. Василя Стуса, японіст, член Майстерні академічного релігієзнавства (МАР). Наукові інтереси охоплюють широке коло тем, пов’язаних з японською культурою та релігією – від фольклору та естетичних концептів до особливостей японського паназіатизму і сучасних форм релігійності.

Доброго дня. Нашим читачам, так само як і мені, цікава ваша особиста історія у науковому житті. Зокрема, що пробудило у Вас дослідницький інтерес до японської мови та культури?

Перший інтерес до японської культури виник у мене ще за часів навчання у середній школі, завдяки зустрічам спочатку з японською літературою епохи Хейан – з хайку та з класичною повістю Сей Сьонагон «Записки коло подушки», – а потім і з аніме Хаяо Міядзакі. Обидва твори яскраво транслюють японське відношення до природи як до сакральної сутності, яка населена багатьма камі. Таке ставлення до навколишнього середовища співзвучно до мого особистого світосприйняття; тому не стільки твори, скільки культура, у межах якої вони були народжені, відразу пригорнула мою увагу.

Інша річ, яка не дала цій зацікавленості стихійно зникнути – японське розуміння краси, з яким я також познайомилась через літературу та найвідоміші аніме студії Дзіблі. Естетизація повсякденності, розуміння миттєвої краси, краси недосконалих, самотніх та скромних речей, на яких помітні відбитки часу, природної краси та недомовленості (сабі-вабі, сібумі) – все це було близько мені навіть до знайомства з Японією. Мені подобалась ідея, що естетичне сприйняття повсякденності дає їй змогу долучитися до світу сакрального. Прийманні, у цей час я саме так розуміла японське світосприйняття. Чим більше я поринала у цей світ, тим більше мені хотілося мати змогу докладніше його розуміти.

Тож цілком природно, що коли прийшов час обирати тему курсової роботи по релігієзнавству, я обрала тему пов’язану з сінто. Водночас почалося більш серйозне захоплення японською мовою, котру я вивчала ще в школі.

Наскільки мені відомо Ви пишете зараз дисертацію «Філософські засади паназіатизму в Японії другої половини XIX–XX ст.». Нашим читачам загалом цікаво дізнатися, що ж власне таке паназіатизм і чому цей концепт пов’язують саме з Японією?

Так, це дуже цікаве питання, яке досить недавно почали розробляти японісти. Досі не існує якогось загальноприйнятного визначення паназіатизму. Ряд дослідників відносять паназіатизм до «великоазійскої ідеології» та «політики японського імперіалізму», інші вважають доцільним називати його «типом дискурсу», «тенденцією в політиці та в інтелектуальному дискурсі» або ототожнювати його з «регіоналізмом» та «японським націоналізмом». Якщо спробувати приблизно узагальнити ці визначення, можна сказати, що паназіатизм у будь-якому своєму прояві – це ідея про необхідність об’єднання азійських народів для вказання супротиву Заходу. Йдеться як про опір американській та європейській агресії, так і про формування «азійської ідентичності» безпосередньо в країнах Азії задля досягнення рівності з Заходом.

Паназіатизм в Японії почав розвиватися за часів доби Мейдзі (1868-1912 рр.) як «ізольований інтелектуальний дискурс». Саме в цей час паназійські ідеї щодо приналежності Японії до країн Азії та існування спільного азійського культурного, географічного, національного простору почали лунати у площині медіа, книговидання, преси та освіти. Вже в період Тайсьо (1912-1926) ці ідеї починають впливати на зовнішню політику Японської Імперії та поступово комплекс паназійських концепцій задіється для легітимізації імперської ідеології та політики експансіонізму та колоніалізму. Попри певні успіхи цієї політики, окремі варіанти паназіатизму існували і в інших азійських країнах – в Кореї, Китаї, В’єтнамі, Індії.

Особисто мене цікавлять ідейні засади японського паназіатизму у будь-якому його прояві. Наприклад, великим питанням для всіх паназіатистів доби Мейдзі було визначення поняття «Азія». У більшості досліджень саме цей концепт називається центром паназіатизму у будь-якого його прояві. Як зазначають відомі дослідники Свен Саалер та Крістофер Шпільман, саме в цей час термін «Азія» перестав бути лише технічним терміном, який використовували східно-азійські картографи у відповідь на загрозу західного колоніалізму», та став фундаментом для формування нової японської ідентичності.

Варіативні концепції місця та ролі Японії в змінений геополітичній структурі світу та в Азії – інший «наріжний камінь» паназіатизму. Погляд на Азію детермінує і специфіку бачення Японією своєї ролі. Можна викреслити два таких погляду: перший увагу на відсталості Азії з точки зору Європи (і у зв’язку з цим на необхідності японцям або «підіймати Азію» (興亜 – «ко-а») або йти «Геть від Азії» (脱亜– «дацу-а») орієнтуючись на Європу та зосередившись на власному розвитку), другий – на унікальності азійської духовності та культури, необхідності розвивати цю культуру та протиставляти європейській (погляди Окави Сюмея та Окакури Тенсіна). Тому метою моєї роботи є виявлення та описання тих загальних ідей, які лежать в основі японського паназіатизму загалом.

Яким чином іслам вплинув на розвиток паназіатизму в Японії?

Історія ісламу в Японії, як і історія паназіатизму, починається у другій половині XIX ст., себто після революції Мейдзі. В цей час Японія шукає шляхи до укріплення свого політичного положення в світі. Серед країн Азії, окрім Японії, незалежність від Заходу зберігає Османська Імперія. Ці країни стають союзниками у протистоянні Америці та Європі. Зовнішньо-політичне положення, як і спрямованість на модернізацію традиційного суспільства, стають основою для заключення між ними договору про торгівлю та оборону. Тому не тільки в самій Османській Імперії, але й в ісламі, японці бачать союзників.

З одного боку, більш за все на паназіатизм вплинула ідеологія панісламізму. Офіційна антизахідна позиція представників панісламізму дозволила японцям проводити паралелі з паназіатизмом та бачити ці феномени як близькі та споріднені явища. Зокрема, у центрах розселення тюркської та татарської діаспори на території Японської імперії (наприклад, в Маньчжурії) навмисно підтримувались панісламіські настрої. В цьому полягає фактична історична складова впливу ісламу на паназіатизм.

З іншого боку, в деяких паназійських концепціях і сам іслам розглядався як необхідна складова для утворення азійської єдності. Наприклад, японський політичний діяч та ісламознавець Танака Іппей, спираючись на поняття «джихад» проводив аналогію між боротьбою турків проти Заходу та сучасним йому становищем Японії. На підставі аналізу історичного досвіду мусульман Танака вважав, що іслам може підтримати «японський дух» та сприяти об’єднанню азійських країн під керівництвом Японії. В есеї від 1924 р. «Іслам та паназіатизм» він зазначає що спільність японського та мусульманського духу неодмінно стане великою перевагою для майбутньої японської політики. Відомий вчений-паназіатист Окава Сюмей також бачив в ісламу «потенціал, який може бути використаний в боротьбі проти Заходу». У цей період в Японії з’являється цілий ряд праць про іслам та японських інтерпретацій цієї релігії.

Також серед Ваших дослідницьких інтересів виділяється тема казкових істот у японському фольклорі. Ви можете розповісти у чому секрет їхньої життєвості серед японців? Що робить цих істот популярними у ХХІ ст.?

Цьому є декілька причин. Перша з них пов’язана з періодом Едо, коли ці істоти (у той час їх було заведено об’єднувати під терміном «йокай» – 妖怪) опинилися у фокусі уваги тогочасних вчених. Це була перша спроба не тільки вивчати цих істот, але й зрозуміти їх природу. Так наприклад, один із таких вчених, Ямаока Генрін пов’язував універсум казкових та релігійних істот з силами інь та ян. У роботі «Сто дивних історій про дивні речі минулого та сучасного» він писав, що роботу сил ян ми називаємо «камі» (神), роботу сил інь – «оні» (鬼). Так пояснювалася зла природа «оні», назву яких не зовсім вірно заведено перекладати як «чорт». З’явилися й інші теорії щодо природи істот класу йокай – пояснення з точки зору різних японських релігій.

Разом з раціоналізацією цих істот не могла не відбуватись й певна секуляризація. У межах міського простору, йокай поступово ставали частиною популярної культури, у той час як у селах продовжували існувати традиційні вірування в йокай. Вже в період Едо можна було побачити сувеніри у формі статуеток «оні, який молиться», послухати веселу історію про недолугого «каппа» (йокай, який живе в річках та озерах), побачити рекламу соєвого сиру тофу з зображенням кіцуне (лисиця-перевертень). Поступово образи «міських йокай», йокай, позбавлених жахливих та небезпечних рис, дійшли й до села. Так замість того щоб поступово зникнути, ці образи почали набувати нових рис.

У період Мейдзі йокай були майже забуті. Але потрібно зазначати, що вже в першій половині XX ст. починають свою дослідницьку діяльність відомі японські фольклористи, такі як засновник японської етнографії Янагіта Куніо, Ікеда Ясубуро та інші. Вважається, що остаточно «відродив» йокай відомий мангака (художник, який створює мангу) Сігеру Мізукі приблизно 1957 року. З того часу образи цих істот є невідмінною частиною не лише аніме, манги та індустрії розваг, але й японської повсякденності.

Якщо наводити конкретні приклади, поговоримо про образ «гірської старої», «ямамба» (山姥) – старої огидної зовнішності. Традиційно це був образ духа хоронительки лісу та гір. Ямамба могла бути як небезпечною для жителів села (в деяких казках вона показана як людоїдка) так і сприяти добробуту (якщо жителі села шанобливо ставляться до неї). Але у будь-якому разі зустріч з нею викликала жах та була небезпечною для життя. Наприклад, у межах сучасної культури словом «ямамба» називається одна з альтернативних течій вуличної моди, відмінна особливо радикальним макіяжем, чорним кольором обличчя та яскравою різнокольоровою окрасою волосся.

Різні форми існування в культурі знаходять й багато інших традиційних образів йокай. Зображення водяного духа «каппа» зустрічається біля озер із попередженням про небезпечність купання, «оні» рекламують бобові продукти, велику за розмірами одежу та деякі окремі популярні бренди. У міському фольклорі з’являються й нові легенди про казкових істот. Найчастіше такі легенди пов’язані з певним простором, наприклад, школи або покинутого будинку. Характерно, що більш популярним є сучасне розуміння цих істот, згідно з яким «оні» наділенні емоціями та співчуттям. Тому не тільки аніме та манга, але й глибока виключність йокай в життя японської культури та мови не дають цим образом зникнути та забутись.

Для більшості українців сінто постає як незрозуміла і загадкова релігія, яка має свою довготривалу історію. Особливий інтерес викликає взаємозв’язок сінто й природи. Наприклад, на заході стала популярною практика «Шінрін Йоку» (森林浴), а деякі книги на цю тематику вже доступні в Україні. Зокрема цікаво дізнатися яким чином релігія сінто вплинула на розуміння і сприйняття природи японцями і у яких сферах культури це проявилося? Що відмінного в розуміння природи вніс буддизм, який з’явився на японських островах значно пізніше?

Для відповіді на це питання потрібно згадати японську віру в духів-камі. Мені здається, що досі актуальним є розуміння Мірча Еліаде камі як «сакральних сутностей всього живого», адже це духи, які живуть та втілюють весь світ природи, який нас оточує. Це духи не тільки певних предметів, природніх об’єктів та природи загалом, але й, як писав про це Мотоорі Норінага, «божества неба та землі, про яких розповідають давні писання; духи-тама, що знаходяться у святилищах, де їх почитають. Так само називають і людей. Птахи та звіри, поля та трави й вся інша природа, все, що дивно та незвичайно, те, що наділено надзвичайними якостями та вселяє трепет – є камі». Найбільш шанованими об’єктами були гори, священні гаї, окремі дерева та каміння. Тому традиційно в Японії природу сприймали як сакральну сутність.

Буддизм, з одного боку, доповнює картину світу, сформовану в сінто, а з іншого боку – вносить в неї сумний відтінок. «Навколишнє середовище» як простір, що оточує людей, позначається в буддійських текстах термінами «секен» (世間) і «кокудо» (国土). Ці поняття пригортають увагу не тільки на «флору та фауну», але й на соціальні виміри навколишнього середовища. Під впливом не тільки буддизму, але й періодів економічних криз природа починає розумітись як тлінна, перехідна, крихка. Також на розуміння природи вплили китайські релігійно-філософські уявлення та даосизм.

Бачення природи як сакральної сутності впливає на весь універсум японської культури. По-перше, це традиційні японські мистецтва, такі як ікебана, поезія хайку і танка, кімоно та вбрання гейш (яке повинно було змінюватись відповідно до 72 сезонів), побудова кімнати та загалом японського будинку, храмова архітектура. Це ж можна сказати й про сучасні технології будівництва, й про мистецтво кераміки. Певним чином релігійне відношення до природи впливало й на придворне життя. Розуміння природи в сінто та зміни, які буди привнесені буддизмом, вплинули на еволюцію естетичних категорій та поняття про красу. Тому відношення до природи є невідмінною частиною японської культури загалом.  

Нині в Україні з’являється своєрідний «культ» дерева сакури. Зокрема певне перевідкриття зробили для себе українці алеї цих дерев у м. Ужгород. Так трапилося, що мені особисто довелося висадити більше десятка цих дерев у своєму рідному місті на одній з екологічних акцій. Ви можете описати роль цього дерева в історії японської культури? Чому воно настільки популярне серед японців?

Історія сакури в Японії сягає давніх часів, коли світ культури, яку ми зараз вивчаємо, тільки починав формуватися. Як відомо, сакура – це дика вишня, яка спочатку росла в горах. Історія сакури починається, коли серед фермерів з’являється звичай пересаджати дерева сакури з гір ближче до своїх посівів. Вони вірили, що цвітіння сакури допоможе їм захистити врожай. Згідно з такою системою, на початку квітня (у період цвітіння сакури) бог гір Яма-но-камі спускається в пелюстки сакури, на цей час перевтіляючись в бога полів – Та-но-камі. Саме Та-но-камі, знаходячись у квітках сакури, оберігає перші паростки рису.

Разом з Яма-но-камі у квіти спускаються і душі предків, котрі, згідно з тогочасними віруваннями, після очищення зливаються з богом гір. «Фестиваль Заспокоєння Квітів», який проводився в цей час на честь духів предків – перша форма відомого дійства «ханамі» («милування квітами»).

Наступна сходинка в історії сакури пов’язана з офіційними історико-міфологічними пам’ятниками «Ніхон сьокі» та «Кодзікі». У міфах «Кодізкі» яскраво помітна аналогія, яка склалася у рамках аграрної культури – зв’язок гір, сакури та риса. Сакура тут репрезентується як «Діва Квітіння Квітів на Деревах» («Ко-но-хана-но-сакуя-біме»), донька «Бога-Духа Великих Гір» («Оо-яма-цуми-но-камі»). Центральний міф про Сакуя-біме присвячено розповіді про її шлюб із «Юнаком-Богом Рисових Колосків» («Хікоко-но-нінігі-но-мікото») – онуком богині сонця Аматерасу-оо-мікамі та прабатьком імператорської династії. Цей епізод є дуже значущим для історії сакури загалом. Так сакуру починають асоціювати не з фермерським класом та аграрною культурою, а з імператорською династією та аристократією. Ритуал «ханамі» проводиться вже не біля фермерських полів, а в імператорській палатці. До цього «ханамі» серед аристократії прийнято було проводити біля квітучої сливи – як і Китаї. Саме з цього періоду (приблизно з X віку) сакура поступово стає символом унікальності японської культури загалом.

Якщо у поетичній антології «Ман’йосю» (VIII ст.) сакура по частоті згадування займає восьме місце серед всіх квітів, то вже в «Кокінвакасю» (X ст.) виходить на перше. Сакуру починають асоціювати з жіночою красою та вишуканістю, миттєвістю життя та естетикою придворного ладу. Це приводить до того, що в період Едо сакура починає асоціюватись з коханням та забороненими відносинами. Йодзакуру («нічна сакура») починають саджати коло кварталу Йосівара: сакура тепер асоціюється і з класом гейш. Так сакура поступово стає емблемою дозвілля всіх японців.

З періоду Мейдзі починає розвиватись ідеологічна складова образу сакури. 1868 року, при перенесенні столиці з Кіото у Токіо, імператор віддає наказ про насадження дерев сакури. На сторінках шкільних підручників згадують прекрасне квітіння сакури поряд зі звеличенням японських кліматичних та географічних умов. Малюнки сакури зустрічаються на «поштових листівках» («нісікі-е»), де зображали головні події тижня.

Тому зовсім не дивно що сакура, відома недовговічністю свого квітіння, стає й символом камікадзе. Раніше ця недовговічність була приводом асоціювання сакури із життям самурая, ще раніше, в міфах – поясненням смертності японських імператорів. Літальні апарати камікадзе мали назву «квітка сакури».

Так сакура, на різних етапах свого становлення асоціювалася з різними верствами населення, з часом охопивши їх всі. Вже в період Хейан сакура вважається однією з самих відомих та самих прекрасних квіток. Вона стає символом унікальності Японії та відмінності японської культури від китайської. Тому, не варто дивуватись, що квітуче дерево і зараз займає свою позицію і є, напевно, одним з найвідоміших символів Японії. Дуже приємно, що її квітінням тепер можна милуватись і в різних містах України.

Сьогодні в Україні досліджувати мови й культури інших країн непопулярна справа, якщо це не стосується перекладу. Що Ви можете порадити з власного досвіду для людей хто лише починає вивчати унікальний світ Японії?

Для тих, хто лише починає, я безумовно раджу вивчати японську мову. В Україні дійсно й досі бракує як перекладів праць світових японістів, так і джерел. До того ж без розуміння мови неможливо насправді наблизить до культури. Дуже гарно, що зараз для вивчення, зокрема, японської мови є всі можливості – потрібно лише обрати те, що підходить саме вам: від детального занурення в граматику, до мнемоніки та методу Іллі Франка.

Ви також правильно зауважили щодо перекладів. Зокрема, дуже приємно що останнім часом в Україні почали з’являтись якісні переклади японської літератури, та поступово ця справа може дійсно стати популярною. Тут можна згадати видання «Нотатки знічев’я» Кенко-хоші, «Ресторан, де виконують побажання» Кенджі Міядзава, «Десять ночей снів» Нацуме Сосекі, «Японські народні казки», «Самурайські пісні», «Кокін-вака-сю», переклади поезії Рьокана, збірку перекладів творчості поетів дзен-буддистів «Неприкаяні душі».

Щодо дослідження мови та культури, мені здається, що дуже важливо більш поширювати надбання дослідників серед широкого загалу. У тому числі, це завжди актуально у сфері японістики, адже запит на проведення публічних лекцій, семінарів та майстер-класів не зменшується. Безперечно, що поєднання академічних досліджень та публічного поширення їх результатів серед широкого загалу зацікавлених поступово стає новою формою існування гуманітарних наук. Можливо, саме таке поєднання зможе вивести гуманітарні науки на новий рівень.

Розмовляв Віталій Щепанський

поділитись