Жан Одрі «Індоєвропейці». Переднє слово для українського читача

Передмова Жана Одрі для українського видання книги «Індоєвропейці».


Ця книжечка має довгу історію і навіть передісторію, позаяк вона є продовженням моєї індоєвропейської праці, яку Мішель Пріжан, завідувач колекції «Que sais-je?» у видавництві «Presses Universitaires de France», попросив мене написати наприкінці 1970-х років. Оскільки ця робота відповідала одному з моїх курсів в Університеті Ліон 3, вона незабаром була опублікована в 1979 році. Через кілька років її перевидали ще раз, а втретє — у 1994 році. Її успіх спонукав Пріжана запропонувати мені написати паралельну книгу про індоєвропейців, але ця тема не відповідала моїм викладацьким і дослідницьким інтересам, які тоді обмежувалися реконструкцією мови, зокрема синтаксису.

Під час її написання я черпав натхнення у майстра індоєвропейських студій Жоржа Дюмезіля, чиї книги я читав задля задоволення, але не маючи наміру брати з них щось для викладання чи досліджень. Ось чому ця книжка, починаючи з першої чернетки, має типово дюмезілівську подачу: вона поділяє реконструйований матеріал згідно з трьома функціями.

Згодом мені стало зрозуміло, що ці три функції, існування яких досі здається мені безсумнівним, дійсні лише для «середнього» періоду індоєвропейців, періоду між «космічною релігією» давніх часів і героїчним суспільством кінця спільного періоду, і який тягнеться в історичні часи. Вони з’явилися, коли індоєвропейці досягли такого рівня розвитку й соціальної організації, коли відповідна їм рефлексія нав’язала себе. Але вони існували не завжди, тому що раннє суспільство мало інші проблеми, ніж його структуризація та ієрархізація, а насамперед — виживання. Мені також здалося, що пізнє суспільство, добре відоме історикам «героїчне суспільство», набагато більше переймалося героєм, аніж суспільством загалом. Все це стало зрозумілим для мене значно пізніше.

Я мав можливість обговорити цю книгу з Жоржем Дюмезілем, з яким двічі зустрічався під час захисту його дисертації, і мені здалося, що він в цілому схвалив її зміст. Єдине його застереження, як мені здалося, стосувалося пункту, щодо якого він раніше висловлював думку, — фізичного типу індоєвропейців: «Індоєвропейці належали до білої раси й включали представників трьох основних типів чоловіків, які тоді розселилися в Європі, з помітним переважанням нордичного типу». Але це було в 1941 році. Через те, що його судження точно відповідали текстовим даним і зображальним документам, я прийняв його таким, яким воно було. Але відтоді часи змінилися. Ми обидва це знали, але він взяв цю зміну до уваги, а я — ні. П’ятнадцять років потому ті, хто нападав на мене за цей розділ і кілька інших, не пов’язаних з індоєвропейцями, перемогли: «Presses Universitaires de France», яке на той час мало фінансові труднощі, змушене було відмовитися від перевидання двох моїх книг, які спочатку не були опубліковані, адже обидві розійшлися накладом у тридцять тисяч примірників. Éditions de la Forêt перебрало на себе право власності й надрукувало два нових видання французькою мовою, Saint-Jean-des-Vignes, 2010; 2011. Книга була перекладена німецькою мовою: Die Indoeuropäer, Клод Мішель, Відень, Karolinger-Verlag, 1986. Сербсько-хорватською: Indoevropljani, Любінка Йованович, Сремські Карловці, Зоран Стоянович, 1990 (Biblioteka Elementi). Англійською мовою: The Indo-Europeans, Ян Аллан, Ліон, IEIE, 1994. Грецькою мовою, Oi Indoeuropaioi, Арістеа Парісі, Афіни, Kardamitsa, 1995. Румунською, Indoeuropenii, Aurora Petan, Бухарест, Teora, 1998 (Encyclopedia µ). Португальською мовою, Os Indo-Europeus, Діна Осман, Порту, RES, 1998. Італійською мовою, Gli Indoeuropei, Фабріціо Сандреллі, Падова, Edizioni di Ar, 2001. Переклад іспанською мовою триває. Щодо індоєвропейської, то вона була перевидана у 2017 році з оновленою бібліографією П’єра Раґо у Lambert-Lucas Editions de Limoges.

Індоєвропейці були виведені з України задовго до того, як стало відомо про їхнє існування. У 16 сторіччі голландець Маркус Зойріус ван Боксгорн відкрив спорідненість індоіранських мов, санскриту й авестійської, з грецькою, латиною та деякими іншими європейськими мовами, які він назвав «скіфськими». У наступному сторіччі цю ідею підхопили «лібертини», тобто вільнодумці, які підмінили нею біблійну легенду про синів Ноя, прийняту християнами. Ця «скіфська теорія» знаходила предків народів Європи в Україні, яку колись населяли скіфи. Предки скіфів, як й інших іранців та індійців, належали до так званої Андронівської культури, яка пов’язана з Ямною культурою, також відомою як Курганна культура. У середині 18 сторіччя французький єзуїт Курду, не знаючи робіт свого попередника, продемонстрував спорідненість між класичними мовами та санскритом, але негаразди революційного періоду завадили публікації його відкриттів. З цієї причини, як правило, заслуга приписується англійцю Вільяму Джонсу. Лінгвістична реконструкція індоєвропейської граматики, яка виникла за цим, була роботою німця Франца Боппа й данця Расмуса Раска, а для лексики — німця Ауґуста Фридриха Потта. Лише тоді постало питання регулярності фонетичних змін, яке пов’язане з ім’ям німця Карла Вернера: воно є вирішальним для етимології, тоді як узгодження між граматичними формами, як правило, не становлять такої проблеми. З німцем Адальбертом Куном інтерес змістився до змісту, з першим відкриттям форми та порівняльної міфології: від мови він перейшов до носіїв, їхніх вірувань, оточення, способу життя та місцеперебування. Зіткнулися чотири основні тези: про Центральну Азію, покинуту сьогодні; про Анатолію та Близький Схід; про Північну Європу, культуру лійчастого посуду, яка досі має прихильників, зважаючи на типово індоєвропейські назви водотоків у відповідному регіоні; про Україну, яку Марія Ґімбутас перейняла від Отто Шрадера. Але ці місцеперебування, засновані на лінгвістичній палеонтології, стосувалися останнього спільного ареалу, того, де зустрічаються фауна і флора, назви яких реконструюються, а не на традиції.

Читайте також: Жан Одрі: Індоєвропейська релігія

Тим часом мені стало зрозуміло, що традиція, незвичне поняття в наших дослідженнях, сягає набагато далі, ніж час останнього спільного ареалу, який був предметом археологічних досліджень. Читання праць німця Ернста Краузе та індійця Тілака переконало мене в далекому полярному походженні індоєвропейської традиції — гіпотези, яку сучасні науковці без обговорення відкинули як неправдоподібну, і яку підтримали лише Альфред Розенберґ у «Міфі двадцятого сторіччя» та Юліус Евола в «Повстанні проти сучасного світу». Однак згодом з’ясувалося, що деякі гіпотези Тілака, до яких спочатку ставилися зі зневагою, виявилися такими, що відповідають даним сучасної науки. Це показав Жан Філіозат щодо Плеяд, чия «Шатапатха брахмана» 2,1,2,2-3 стверджує, що вони не відхиляються від східного напрямку. «Справжнє положення весняного рівнодення в Плеядах відбулося у високій даті, в середині четвертого тисячоліття, і воно повинно було, щоб забезпечити Плеядам у найпоширеніших традиціях перше місце серед сузір’їв, бути відзначеним як знаменне відкриття в той час, коли прецесія рівнодення ще не була відома». Філіозат зазначає, що цей факт підтверджує датування Дікшита й Тілака, «помилково оскаржене Тібо, Вітні та Кеєм». З іншого боку, відомо, що кліматичні зміни між 12 700 й 10 700 роками зробили приполярні регіони Північної Атлантики придатними для життя протягом двох тисячоліть (Olaf Jöris, Martin Street і Franck Sirocko Als Norden plötzlich wärmer wurde у Franck Sirocko, ed. Wetter, Klima, Menschheitsentwicklung, Darmstadt, WBG, 2010). Тому більше немає підстав відкидати як неправдоподібні спогади про це місце існування, збережені різними представниками індоєвропейської традиції, як, наприклад, уривок з «Taittirīya saṃhitā» 1,5,7,5: «У минулому брахмани боялися, що сонце не повернеться». Пам’ять про це також зберігається в Авесті, Яст 6,3 : «коли сонце не сходить, демони знищують все, що існує на семи континентах», і з Великою зимою міфології Йіми, яка відповідає Великій зимі скандинавської міфології. Уривки Геродота про населення, яке спить півроку, і Стація про первісних людей, які з настанням ночі «зневірилися коли-небудь знову побачити денне світло», показують, що класична античність також зберігає сліди цього, хоча невідомо, якими шляхами ця далека пам’ять дійшла до неї.

Тому доречно зістарити частину індоєвропейської традиції. Я візьму для прикладу ім’я короля, яке зазвичай тлумачать як «правитель», виводячи його назву від кореня *H3reg̑-, латинського regere, тоді як воно походить від кореня *H2reg̑- «сяяти», що є назвою грошей, латинського argentum. Як я показав у наступній роботі, король — це насамперед чоловік світла; ця концепція сягає корінням у часи, коли жінки посідали чільне місце в суспільстві, яке вони втратили в пізнішому патріархальному суспільстві. Але інша її частина має бути омолодженою. Я більше не говорю, як це робив Дюмезіль, і як я тривалий час робив після нього, про «воїнську функцію» для спільного періоду індоєвропейської традиції. Якщо насильство завжди існувало в людині, як і в різних видах тварин, то війна з’явилася в Європі лише в другій половині другого тисячоліття до нашої ери, в часи Троянської війни.

Жан Одрі, 2019

Переклав з французької Олександр Античний