Джон Раскін. «Афіна: королева повітря»

Джон Раскін – іменитий теоретик мистецтва, літературний критик та поет, батько природоохоронного руху в Європі. Англійський мислитель першим виступив проти безкомпромісної урбанізації та нищення дикої природи, перейнявши пантеїстичний світогляд давніх греків через занурення у спадок античної культури. Ми вирішили перекласти його працю «Афіна: королева повітря», присвячену дослідженню корпусу міфів про патріархальну богиню мудрості та війни, щоб перенести вас у добу доблесних Героїв, смертоносних чудовиськ та прекрасних німф. І хоча Раскін зі всіх сил намагається залишатись у рамках позитивістської кон’юктурної науки свого часу, уважний читач помітить його ніцшеанську тугу за богами, всеохоплюючу віру в міф та відданість вічним європейським архетипам. Уривки з книги вперше публікуються українською.

Передмова

Останнім часом мої дні та сили було сильно порушено; і я ніколи раніше не відчував їх більшої нестачі, ніж під час підготовки до друку цих уривчастих записок на найблагородніші теми. Але тепер я залишаю їх, як є, бо ніякої кількості часу та праці не вистачило б, щоб закінчити ці записки із задоволеністю. І я вірю, що вони містять міркування, за якими можна безпечно слідувати тим, хто почав цікавитись аспектами міфології, та чия нещодавня розвідка перейшла з області домислів у раціональне дослідження. З мого робочого поля я володію певною перевагою в інтерпретації міфів, що стосуються природних явищ. З часів коледжу я завжди тримав коло себе вірного та невтомно доброго путівника в обличчі мого друга Чарльза Ньютона¹, якому ми завдячуємо знахідці більшої кількості скарбів в мармурових шахтах, аніж по справедливості оцінена вартість всієї Каліфорнії. Однак, я не повинен давати можливості будь-яким чином пов’язувати його ім’я з моїми помилками. Значна частина роботи була зроблена вперто на мій розсуд; і він жодним чином не несе відповідальності за мене, хоча часто допомагав мені залишатись на правильному шляху, або щонайменше давав мені змогу просуватися в новому напрямку. У цих питаннях ніхто не може бути абсолютно правим; для кожного чесного студента, що вивчає  античність, ні день не минає без переконування в частково помилковій інформації та демонстрації, як йому краще думати і де шукати. Але я знав, що немає ніякої надії на те, що я зможу вступити на поле історії, віднайденої чудовими дослідженнями останніх філологів, з перевагою, хоча за рівнем уваги та симпатії до розуміння віршів Гомера та Гесіода я б міг кваліфікувати себе як звичайна людина, для яких вони співали.  

І навіть під час того, як я корегую ці матеріали до друку, в мої руки потрапила лекція професора Тіндаля², яку я мав прослухати 16-го січня та не зміг через невдачу, і в якій знаходжу два важливих свідчення, докази інстинктивної істинності античного символізму, які демонструють, що концепція греків про елемент ефіру, пронизуючого простір, виправдана найновішими аргументами сучасних фізиків. По-друге, до нині вважалось, що блакить небес викликана водянистою парою, але насправді вона є відображенням розсіювання самого повітря. Тому яскраво-голубі очі Афіни та глибокий синій колір її щита виявились дуже точним міфологічним вираженням природних явищ, що були оприлюднені найвищим тріумфом теперішньої науки.

І справді, важко уявити більш повний тріумф. Утворена формула «небо всередині експериментальних пробірок досконаліше, ніж справжнє небо!» – ось магія найвищого ґатунку, виключно збережена з тих самих часів, коли маніфестувалась компетенція поміщати в пляшки сили стихій, які були не з неба.

Дякуючи професору Тіндалю за правдивий інтерес до цієї роботи, дозвольте попросити в нього вибачення, та у всіх інших магістрів фізики, за будь-які мої слова на цих чи інших сторінках, які, можливо, можуть здатись не зовсім вдалими в ключі поважного ставлення щодо сили їхньої думки та щодо захоплення широтою їхніх відкриттів. Мене судитимуть вони самі, якщо я не маю гірких причин просити їх навчати нас чомусь більшому, ніж вони вже навчили.

Першого дня травня 1896-го року я пишу в тому місці, де розпочалась моя робота 35 років тому – в межах видимості снігів високих Альп. У тій половині відведеного життя людині я бачив дивне зло, викликане тим, що я найдужче любив, або намагався зробити обожнюваним іншими. Світло, яке колись заливало ці бліді вершини рожевим кольором на світанку та пурпуровим на заході, зараз затьмарене та тускле. Повітря, що раніше покривало блакиттю ущелини золотих стрімчаків, тепер осквернено мертвими кільцями диму, виваленими з місць, гірших за вулканічні пожежі. Їхні льодовикові хвилі слабшають, а сніги тануть, ніби на них дихало пекло. Води, що колись затоплювали кристалічним спокоєм їхні підніжжя, зараз тьмяні та брудні і тут, і там. Тут не підібрати безтурботних слів – усі вони безпомилково та жахливо правдиві. Я знаю, якими були швейцарські озера, жоден басейн альпійського фонтану біля свого витоку не був чистішим. Сьогодні вранці на Женевському озері за півмилі від пляжу я ледве міг розгледіти весло в мутній глибині.

Світло, повітря, вода – все осквернили! А як щодо самої землі? Візьміть на замітку цей факт як різновид поваги, проявленої сучасним швейцарцем до землі його рідного краю. Була невелика скеля в кінці вулиці біля порту Невшатель, там останнє мармурове підніжжя кантону Юри спускається в блакитну воду, у цій порі року воно вкрите яскраво-рожевими пучками мильнянки. Три дні тому я пішов назбирати цвіт на тому місці. Вже рідна скеля та її квіти були вкриті пилом і сміттям з міста, а посеред вулиці стояв нещодавно побудований штучний сад каменів з фонтаном із скрученим жолобом, що обертався, та надписом на недбало кинутому камінні: «Ботанікам Юрського клубу».

Ох, майстри сучасної науки, поверніть мені мою Афіну з ваших колб та закрийте в них ще раз Асмодея, якщо це можливо. Ви розчленили та з’єднали елементи, поневолили їх на землі та розпізнали в зірках. Навчіть нас зараз тому, що все, що потрібно знати людині: що Повітря дається їй для життя, Дощ – для спраги та хрещення, Вогонь – для тепла, Сонце – для того, щоб бачити, а Земля для їжі та відпочинку.  

1 травня, 1869 рік

Афіна Халінітіс (Χαλινός)³
Афіна в небесах

1. Я не вибачатимусь за прагнення зацікавити вас предметом давньогрецької міфології, але я мушу попросити вашого благословення на те, щоб наблизитись до неї у спосіб, який відрізняється від того, до якого зазвичай звертаються. Ми не в праві справедливо інтерпретувати релігію будь-якого народу, якщо ми не готові визнати, що самі можемо помилятись в питаннях віри, як і вони. І що переконання інших, хоча й поодинокі, у деяких моментах можуть бути обґрунтованими, у той час, як наші власні, хоч і розумні, можуть бути в деяких деталях помилковими. Таким чином, ви маєте пробачити мені, що я не завжди чітко маркую віросповідання минулого «забобонами», а вірування сьогодення – «релігією», так як припускаю, що віра, яка сповідується в сучасності, може бути поверхневою, а давно забута – може виявитись щирою. Завдання богослова – засудити помилки античності, а філологів – враховувати їх. Я лише буду молитись, щоб ви з терпінням та людяною приязністю прочитали думки людей, які без відчуття провини жили в темряві, котру не могли розсіяти. Пам’ятайте, що яке звинувачення в дурості не було б справедливо відведено фразі «Бога немає», більш дурною, глибшою, зухвалішою та тією, яку не можна пробачити, є фраза «Немає Бога, окрім мене».

2. Найпростішим визначенням міфу є історія із додатковим значенням, відмінним від того, що було спочатку, і факт того, що міф, наділений цим значенням, переважно відзначено незвичними або неприродними обставинами в ньому. Тому, коли я кажу, що Геракл вбив Лернейську гідру, та якщо при цьому ви розумієте, що я маю на увазі лише сам цей факт і більше нічого, така історія, правдива чи ні, не є міфом. Але якщо кажучи це, я маю на увазі, що Геракл очистив застій багатьох потоків смертельних заражень, моя історія, якою б простою вона не була, є справжнім міфом. Лише якщо я залишу її в простому викладенні, мабуть, ви не шукатимете нічого за цими межами, тому з мого боку буде розумно привернути вашу увагу додаванням якоїсь особливої обставини. Приміром, те, що Лернейська гідра мала кілька голів, які відновлювались одразу після того, як їх відсікали, і які навіть уві сні отруювали ногу, що ступала на них. І пропорційно до повноти задуманого сенсу я, ймовірно, примножуватиму та уточнюватиму ці неймовірні деталі. Як, наприклад, замість того, щоб сказати, що Геракл лише очищав болото, я б бажав, щоб ви зрозуміли, що він зіткнувся з отрутою та проявами заздрісних і злих прагнень, чи то в душах інших людей, чи то в його власній, і задушив цю малярію лише вищим актом дії. І я можу вам сказати, що ця змія була створена богинею, чиїм самолюбством було випробовування Геракла; і що на місці кожної відрубаної голови відростало ще дві з оновленим життям; і що Герой нарешті зрозумів, що він не здолає істоту, рубаючи голови чи трощачи їх, але тільки спалюючи ці голови; і що середня з них не знищувалась навіть цим шляхом, але мала бути похована заживо. У співвідношенні чим більше я матиму на увазі, безумовно, тим більш абсурдним я здаватимусь у своїх твердженнях. І нарешті, коли я стану нестерпно серйозним, усі прагматичні особи погодяться, що я говорив дурниці із самого початку і ніколи нічого не мав на увазі.

3. Однак, також цілком можливо, що оповідач увесь час мав на увазі саме те, що казав, і що він буквально вірив у події, якими б неймовірними вони не видавалися, і він очікує, щоб ви вірили: все це про Геракла без прихованої моралі та поза залежністю від історії. В читацькій традиції цього ґатунку це дуже важливо, перш за все, як і у випадку, коли ви слухаєте просту людину, яка торкається того, що за будь-яких обставин для неї є правдою (більше того, можливо, все так і було), так і тоді, коли це стриманий філософ, який вуалює теорію про Всесвіт під гротеском казки. Загалом, більш вірогідно, що перший варіант буде правильним: прості та довірливі особи, ймовірно на щастя, більш поширені, ніж філософи. І найважливіше те, що ви повинні приймати їхні невинні свідчення, як вони і мались на увазі, а не підлаштовувати їх під витончене пояснення, яке може запропонувати ваша вирощена винахідливість. Або ж свідчення історії можуть містити надзвичайні події, які справді мали місце, чи беззаперечне світло, що проллється на характер особистості тим, хто справді в це вірив. І аби мати справу з давньогрецькою релігією щиро, треба одразу затямити, що ця буквальна віра знаходилась у свідомості всього населення, так само глибоко вкорінена, як наша у легендах власної священної книги⁴. І що в основі мирської події лежало так само мало передбачуваного та зрозумілого символізму, простеженого ними, як і нами.

Отже, ви повинні зауважити, що я значно понижую позицію, яку займає вищезгаданий міф давньогрецької свідомості, порівнюючи його (та побоюючись вас образити) із нашою легендою про Святого Георгія та Дракона. Все ж, з незначними відмінностями аналогія ідеальна. І хоча вона не дає розуміння про віру давніх греків, аналогія точно ілюструє спосіб, у який віра заклала свої цінності.

4. Історія про Геракла та гідру у найкращі часи давньогрецької думки була розповіддю про Героя та справжнє чудовисько. Ні одна душа не знала про те, як ця історія виникла, так само як англійському селянину взагалі не відомо про плебейський оригінал Святого Георгія, чи що колись у світі жили справжні та потворні дракони з гострими зубами і кігтями. З іншого боку, мало хто простежив якісь моральні чи символічні значення в розповіді, і середньостатистичний грек був так само далеким від моєї інтерпретації, як середньостатистичний англієць – від бачення у фігурі Святого Георгія лицаря Червоного Хреста Спенсера⁵, а в драконі – духу зради. Але, при всьому цьому, була певна підводна течія в усвідомленні всіх, що ці постаті означали більше, ніж здавалось спочатку. І згідно розумових можливостей людини, кожен робив висновок та зчитував це. Приміром, лицар Ордену Підв’язки⁶ розумівся в реліквіях на своєму комірі краще, аніж назва борделю «Георгій та Дракон»⁷ виражає суть його власників та клієнтів. Тому, міф завжди мало що означав для середньостатистичної людини та багато – для шляхетної. І чим ближче вони з ним знайомились, тим нікчемнішим він ставав для однієї, та священнішим для іншої, допоки вульгарні коментатори не пояснили міф повністю, у той час як Вергілій коронував тріумфом свій хоровий гімн Гераклу.

«Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська

Тьмою голів обкрутила тебе, – отже, радуйся, справжній

Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди все ласкаво»⁸. 

І хоча для будь-якої особливо важкої справи у житті героя моральна інтерпретація рідко виразно надавалась події, все ж впродовж всього циклу життя усі люди могли осягнути не лише символічний сенс, але й існування реальної духовної сили. Геракл не був мертвим Героєм, якого слід пам’ятати як переможця над монстрами минулого – нешкідливими зараз, бо вбитими. Він був вічною сутністю та відображенням героїзму, що і зараз є живою допомогою проти ненаситних форм людських випробовувань та страждань.

5. Але, якщо ми прагнемо дізнатись більше цього і встановити, яким чином легенда вперше викристалізувалась у свою форму, ми зрозуміємо, що опинились біля одного з двох джерел: або біля реальних історичних подій, фантастично представлених фігурами, що персоніфікують їх, або біля природних явищ, що силою уяви уподібнюються життю більшою чи меншою мірою під впливом жаху. Історичні міфи нам слід залишити історикам: вони та події, ними зафіксовані, мають відношення до великої, привабливої та непроникної таємниці. Але зірки, пагорби та бурі з нами зараз так само, як колись з іншими людьми. І просто треба, щоб ми дивились на них із щирістю дитячих очей, аби зрозуміти, якими були перші сказані дітьми людей слова. І тоді в найкрасивіших та найнезмінніших міфах ми знайдемо не лише буквальну історію реальної людини, не лише паралельний образ морального принципу, але й основоположне поклоніння явищам природи, з яких вони з’явились та в яких назавжди залишаються вкоріненими. Таким чином, з реального сонця, що сходить та заходить, з реального повітря, що спокійно панує над безсмертною голубизною та грізно спускає бурі, спершу грек формує ідею двох повністю персоніфікованих та тілесних богів, чиї кінцівки вкриті божественною плоттю, а брови увінчані божественною красою. І все ж таки до чого ж реалістично, що сагайдак гримить на їхніх плечах, а колісниця згинається під їхньою вагою. З іншого боку, поєднуючись із цими матеріальними образами і ні на мить не відділяючись від них, незалежно від навичок та мудрості людства одне божество задумує повсюдні духовні впливи, приміром, як сонце з вічним вогнем, а інше, як живе повітря, вдихає спокій небесної стійкості та повноту праведного гніву в чисті та хоробрі людські груди.

6. Отже, майже у кожному важливому міфі і, безумовно, у кожному, про який я говоритиму зараз, ви повинні розрізняти ці три структурні частини: корінь та дві гілки. Корінь – у фізичному існуванні: сонце, небо, хмари, море. Далі персоніфіковане втілення, що стало довіреним та сподвижним божеством, з яким ви можете йти пліч-о-пліч, як дитина зі своїм братом чи сестрою. І нарешті, моральне значення образу, що у всіх великих міфах є вічним та милостиво правдивим.

7. Великі міфи – це міфи, створені великими людьми. Перший банальний факт про міфотворчість, і в той же час той, що був дивним чином загублений з поля зору: ви не можете створити міф, якщо самі його не пережили. Ви не можете розповісти секрет, про який самі не знаєте. Якщо міф про небо, він має бути вигаданий кимось, хто бачив небо. Якщо міф про справедливість та стійкість, він має бути складений кимось, хто знає, як бути справедливим та терплячим. Рівень розуміння в людині дорівнює значущості її притчі; міф простої та неосвіченої раси значитиме мало, бо проста та неосвічена раса мало що знає. Тому великим питанням в прочитанні історії є не те, про що мріяв дикий мисливець, чи чого боялись первісні народи, а що було сказано першою мудрою людиною та які сильні люди досконало це наслідували. І реальним сенсом будь-якого міфу є поважний вік народу, серед якого він досі актуальний. Чим далі ви копаєте, тим менше сенсу знаходите, поки не дійдете до першооснови, яка, по суті, міститиме зародок завершеної традиції, подібно насінню, що містить в собі квітку. По мірі розвитку інтелекту та жаги до удосконалення народу, вона живиться та чіпляється за улюблену і священну легенду. Крок за кроком вона розширюється  під впливом більш чистих почуттів та більш тонкої уяви, поки нарешті ідеальний міф не виросте в стебло та тичинку з нектаром.

8. Але через які б метаморфози міф не проходив, пам’ятайте, що правильне прочитання повністю залежить від інформації нашої власної свідомості. Якщо він вперше виникає серед людей, які жили під нержавіючими небесами та міряли свої подорожі висхідними та низхідними зірками, ми, звісно, не можемо прочитати їхню історію, якщо ми не бачимо над собою впродовж дня нічого, окрім диму, і вночі нічого, окрім свічок. Якщо оповідка перетворює хмари та планети в живих істот, щоб вкласти їх в правдиві форми та запалювати їх могутніми пристрастями, то ми можемо зрозуміти лише історію про речі, що близькі нашому серцю, до тої степені, поки насолоджуємось досконалістю цих видимих форм та доки ми в змозі зусиллями уяви співчувати людям з іншими уподобаннями, ніж у багатіїв, та з відмінними від комерційних інтересами. І нарешті, якщо міф доповнює себе відповідними думками про народ, приписуючи богам, які були створені їхньою фантазією, перманентну присутність у власних душах, а їхні прагнення до блага скеровані почуттям братерства, славою та чистою волею безсмертних, ми зможемо їх наслідувати у цьому останньому циклі віри тільки в тій мірі, в якій найкращі закутки наших власних душ були захоплені аспектами природи або підживлені її законами. Можна легко довести, що сходження Аполлона в колісниці не символізує нічого, окрім світанку. Але що, власне, для нас означає сам схід сонця? Як тільки ми в’яло повернемось до легковажних розваг та безрезультативної важкої праці, нам справді буде непросто уявити, яку владу над греками мало ім’я Аполлона. Але якщо схід сонця для нас, як для грека, значитиме щоденне відновлення відчуття пристрасної радості та довершеного життя; якщо він значитиме захоплення міццю крізь кожен нерв, пролиття  силою світанку більшого порядку, аніж вночі, хрещення росою шляхом очищення злого бачення та страху; якщо саме сонце є для  нас впливом духовного блага та стає у реальності, а не в уяві, для нас духовою силою – ми зможемо вийти за вузькі межі розуміння, що зберігали цю силу безликою та виросли до давньогрецької думки про янгола, який радів, коли сильна людина проходила свій шлях, та чий голос направлений у бік життя, а робота обертається довкола землі, і пряма хода тягнеться аж до небес.

9. Часи, які я винесу на розгляд для вас, наскільки зможу їх розшифрувати, традиції доби богів Давньої Греції, датуються початком формування віри – V ст. до н.е. Віра, образ якої найкраще представлено Піндаром та Есхілом, які обидва були  відверто релігійними та цілком щирими чоловіками. Хоча ми завжди можемо озирнутись назад, аби відшукати менш розгорнуту думку попередньої епохи, дану Гомером, у більш окультний, тонкий, напівінстинктивний та мимовільний спосіб.

10. Під час кульмінаційного періоду грецької релігії ми знаходимо чотири підпорядковані стихії під владарюванням одного бога⁹, та чотири духовні сили, які живуть всередині та керують ними. Авжеж, ці елементи є добре відомими для античного світу: Земля, Вода, Вогонь та Повітря. І живими силами їх вираження є Деметра (латинський аналог – Церера), Посейдон (Нептун), Аполлон, який завжди зберігає своє грецьке ім’я, та Афіна (Міневра). Кожен з них походить від більш давніших, а отже містичніших божеств землі та небес, і більш тонкої стихії ефіру, яка знаходиться по ту сторону неба. У той же час ми знаходимо чотири доволі конкретні стихії в межах своєї влади та персоналій. Вони є правителями землі, по якій ми ступаємо, повітря, яким ми дихаємо, та тісно пов’язані з нами у своїй наглядній людяності, як прах, який вони воскрешають, та вітри, які вони обрушують. Я коротко визначу для вас низку їхніх окремих володінь, а потім розкажу найбільш цікаві легенди, які стосуються королеви повітря.

Далі буде.

Примітки перекладача:

1. Чарльз Ньютон – англійський археолог, який відкрив руїни одного із семи чудес світу Мавзолею у Галікарнасі.
2. Джон Тіндаль – англійський фізик, який описав оптичний ефект розсіювання світла підчас проходження крізь оптично неоднорідну сферу.
3. Афіна, що приборкує – ім’я, яке обуло дане богині за допомогу Беллерофонту в загнузданні крилатого Пегаса.
4. Скоріш всього, Раскін має на увазі Святе Письмо.
5. Едмунт Спенсер – англійський поет, автор твору «Королева фей», в якому використав мотиви циклу середньовічних романів про короля Артура та лицарів Круглого Столу. У другій пісні книги йде мова про поєдинок лицаря Червоного Хреста та з Драконом.
6. Орден Підв’язки – вищий лицарський орден Великої Британії та найстаріший орден у світі.
7. «Георгій та Дракон» – назва борделю у селищі Будворт, Англія.
8. Вірші з «Енеїди» Вергілія в українському перекладі Михайла Білика.
9. Найімовірніше, автор пише про Зевса, хоча дослідники античності не сходяться у думці про те, що його фігура співпадає із християнським уявленням про монотеїстичного бога. Зевс лише до певної міри очолює пантеон.

Переклад: Юлія Федосюк