Велика французька революція, безумовно, надзвичайно вплинула на долю Європи й світу загалом. Їй, ледве зійшовши зі сторінок праць філософів Просвітництва, судилося втоптати у бруд епоху старого порядку, рясно окропивши свій шлях кров’ю. Конфлікт, що містився в основі ставлення Революції до дійсності, через неоднорідність субстрату, на якому вона проросла, дублювався аналогічними відносинами й всередині неї самої, тож боротьба протиріч фактично стала її методом розгортання у часі. Залишивши позаду етап конституційної монархії, Франція приміряє на себе республіканську форму правління, опинившись таким чином у ролі білої ворони на тлі монархічної Європи. Тож неминучою була її збройна конфронтація із зовнішнім світом, що вилилося у ведення революційних війн.
Революція активізувала великі людські маси всередині країни, поставивши їх перед необхідністю вибору позиції. Ентузіасти з головою поринали у вир подій, радо вітаючи руйнування старих традицій, значна частина людей обрала для себе жорстку опозицію Революції, проголосивши справою честі активну боротьбу проти неї всередині країни, були й ті, хто визначив втечу від її впливів єдино вірним для себе рішенням. Серед останніх опинився нащадок французьких аристократів, підданий Сардинського королівства, Жозеф де Местр. Після вторгнення французьких військ до його батьківщини Савойї у 1792 році він змушений був емігрувати до Швейцарії, де у 1796 році ним була створена праця «Роздуми про Францію». У ній де Местр виклав власну візію революційних подій. Ця праця народилася не з безпросвітного відчаю савояра, вимушеного покинути рідні місця та пережити світоглядну кризу, думку де Местра не підганяла виключно туга за втраченим минулим, еміграція та погляд зі сторони дали йому простір для вільного розгортання власної діяльності, та, приймаючи виклики часу, він ставить своє слово на службу прийдешній контрреволюції.
Аналізуючи природу революції та викриваючи її внутрішні механізми, де Местр пророкує її неодмінне подолання. Дана позиція здавалася досить химерною в контексті років написання «Роздумів», адже міць Директорії, що прийшла до влади внаслідок термідоріанського перевороту, здавалася питанням вирішеним. Бенжамен Констан, цей апологет встановленого нового порядку, наприклад, видав захисну промову на користь Директорії під назвою «Про силу сучасного уряду та необхідність до нього приєднатися», у якій тогочасна влада проголошувалася єдиною спроможною як захистити революційні домагання у рамках 1789 року, так і протистояти новим хвилям бунту, водночас закликаючи роялістів до складення зброї.
Лейтмотивом даної промови було переконання у тому, що продовження ворожнечі та страх перед очікуваним застосуванням контрреволюцією на шляху до перемоги методів, аналогічних революційному терору, не віщували нічого, окрім глибшого занурення країни у безодню кривавого хаосу. Проте де Местр не соромився ролі дивака, полемізуючи із Констаном, він із готовністю береться спростувати тези, наведені ним, закриваючись від нападів за стіною догматизму та взявши на озброєння ряд парадоксів. Хоча й неортодоксальність його думки не могла дозволити його ідеям стати визнаним дороговказом у середовищі дворянської еміграції та роялістського підпілля, цей савояр все ж здобув нетривіальних читачів в обличчі Людовика XVIII та Наполеона Бонапарта, а Реставрація Бурбонів вказала на вірність ряду його пророцтв.
Намагаючись осягнути сутність потрясінь, що сколихнули таку рідну його серцю Францію, де Местр вибудовує власну оригінальну концепцію, де він із ярістю лева нападає на вади суспільства, що породило Революцію та змальовує ницість поборників її ідеалів.
Жозефа де Местра турбує питання про роль та місце людини у подіях, що охопили Францію. Намагаючись визначити їх справжнього архітектора, гідною висміювання йому здавалася думка про те, що події, які розгорталися на його очах, були підготованими виключно силами людської волі. Людина радше ввижалася йому всього лише запрошеною на кривавий бенкет Революції, де вона опинялася у ролі зброї в невидимих руках. Революція, як вважає де Местр, творить себе самостійно, вступаючи на арену історії у вигляді кари, керованої Провидінням. На думку про втручання божественних сил у процес Революції його наштовхував той факт, що попри все республіканській Франції вдалося вистояти у боротьбі проти потужної сили об’єднаної монархічної Європи. Де Местра також дивувала посередність та нікчемність діячів, що опинялися біля керма, порівняно із масштабом подій, у яких їм довелося брати участь, він не міг уявити, що воля таких людей могла запустити зловісні механізми. Тож ні Робесп’єр, ні Мірабо, ані хто інший навіть не підозрювали про те, що вони є лише обраними на роль знарядь для втілення великої місії кари. Революційні лідери отримували шанс на існування виключно відносно усвідомлення своєї ролі у даному ключі, та гинули, вичерпавши себе чи намагаючись піднестися над цим законом.
Але, якщо Революція є втіленням кари, що послана Богом на Землю, то в чому ж складалася провина Франції, та на кого покладався її найбільший тягар? Від звинувачень де Местра складно сховатися. Сам дух XVIII століття визнається винним. З-під пера савояра виходить образ Революції, що призиває до відповіді за скоєні гріхи ліберальне дворянство, котре обрало для себе деградацію в рамках захоплення ідеями Просвітництва, та духовенство, представники якого допустили поширення розпусти у власних колах, згубно впливаючи на суспільну мораль. Свої докори де Местр поширює й на народ та навіть монархію, що продемонструвала свою слабкість.
Проте, найтяжчим злочином де Местр вважає зазіхання на суверенітет, особливо коли його носієм є людина, чиє життя приноситься у жертву абсолютно хибним ідеалам. А страта суверена, здійснена від імені нації, значно розширює коло винуватців, не обмежуючи його власне ініціаторами даного акту. Де Местру не зрозуміла та мовчазна згода із вироком монарху, що панувала серед тисяч свідків останніх хвилин життя короля на площі Революції. Таким чином, найтяжчий злочин може бути спокутуваний лише через відбування найлютішого покарання. До того ж, жертвами народу досі ставали королі, які були живим уособленням християнської моралі – до такого висновку підводить читача де Местр, проводячи паралелі між лихою долею англійського та французького монархів, Карла І та Людовика XVI, змальовуючи їх останні дні та хвилини життя наповненими смиренною підготовкою до зустрічі зі Смертю.
Страта Людовика XVІ ознаменувала собою точку неповернення для багатьох ворогів Революції, але й тут де Местром займається своєрідна позиція. Викриваючи злочинний характер революції, він все ж не впадає у відчай від споглядання її впевненого кроку Францією. Навпаки, він із готовністю приймає волю Провидіння, невидима рука якого покликана очистити країну від деструктивних елементів. Революція здається йому подібною до вправного садівника, котрий підрізає кущі задля отримання хорошого врожаю, вторить же їй у цьому війна, ще одна вотчина Провидіння, яка підноситься до рівня божественного закону. У своїй апології війни де Местр нападає на уявлення про можливість прогресу структур виключно в мирний час, банальний погляд на людську історію змушує його радше схилятися до визнання миру виключенням з війни, а не навпаки, підкреслюючи, що саме у її горнилі нації-переможці часто виковували власну міць та велич культур, що є істинними плодами людського роду.
Де Местром навіть висловлюється формула: «Кров є добривом для тієї рослини, що називається геній», – рефреном якій через століття одізветься один із найвпливовіших мислителів в історії людства Фрідріх Ніцше.
Другим об’єктом критики Жозефа де Местра стає характерна для XVIIІ століття віра у природну доброту людини. Його ж вирок людині – винна. Скоївши гріхопадіння, вона постійно тяжіє до вчинення зла, і саме через це Провидіння змушене час від часу втручатися в історію.
Подібно до християнської церкви, яка у найтяжчий період своєї історії, під час гонінь Діоклетіана та інших римських імператорів, змогла сконсолідуватися перед обличчям ворога та, переживши своїх гонителів, рушити у майбутнє ще сильнішою, попутно переконуючи навіть язичників у власній протекції з боку надприродних сил, так і у анархії, принесеній вітрами Революції, прихована можливість до переродження суспільства. Тож Республіка зробила неоціненну послугу для майбутньої монархії, гартуючи її та старанно працюючи над власним спадком, що внаслідок успіхів у революційних війнах постане у вигляді нерозчленованої та централізованої держави. Таким чином, як не парадоксально, усі великі руйнівники старого порядку так чи інакше допомагали у відновленні його у вдосконаленій формі.
Пророкуючи неминуче падіння Республіки у Франції, де Местр всього лише наголошує на неможливості встановлення відповідної форми правління у великій державі з численним населенням, посилаючись на досвід історії, який свідчить про марність очікування успіху від такої ініціативи. Також побудова держави на основі договору спричинить заміщення віри, що є основоположним принципом традиційних відносин панування-підкорення, на насильство, що означатиме недовговічність такого утворення, заснованого на людській волі.
Саме релігія, на думку де Местра, повинна бути тим елементом, що сакралізуючи політичні інститути, вселятиме побожний трепет народу та віщуватиме довге існування державі. Іншою вадою Республіки є її законотворча традиція: як «Декларація прав людини та громадянина», так і перші три конституції, що були прийняті протягом років, передуючих написанню «Роздумів про Францію», апелювали до абстрактної людини. Де Местр же волів бачити саме національні особливості у центрі уваги законотворців.
З попереднього викладу зрозуміло, що перемога контрреволюції видавалася де Местра беззаперечною. Проте яких форм вона повинна набути, чи буде вона імпортована з монархічних країн Європи внаслідок військових дій, чи сама Франція дасть їй життя? Перш за все, Жозеф де Местр є абсолютно впевненим у виключній божественній ролі Франції в європейській історії, остаточне падіння монархічного бастіону тут, вважає він, потягнуло би за собою руйнацію всієї європейської системи. Проте сусідні держави неспроможні допомогти у наведенні ладу та приборканні Революції.
Тож єдиним вірним варіантом є початок контрреволюції у серці країни – Парижі. Гарантією успіху слугуватиме інертність народу, той факт, що він радо вітав Революцію, не слугує абсолютним запереченням можливості підтримки ним монархії в її поверненні до Франції. Де Местр допускає, що більшою мірою народні симпатії все ж лежать на боці Республіки, однак, він вірить, що саме встановлення спокою та миру у державі превалює серед бажань народу.
Отже, монархії у прагненні реставрації необхідно стати на чолі тієї народної волі до припинення кровопролиття, а божественне походження порядку, на противагу до безладу, диктуватиме й безболісний характер протікання процесу під протекцією надприродних сил. Таким чином де Местр вгамовує той страх скептиків відносно поглиблення ворожнечі в разі перемоги контрреволюції, зазначаючи, що вона не просто спрямована на подолання революції, а є її абсолютною протилежністю, навіть у методах.
У своїх мареннях де Местр надихається прикладом Реставрації Стюартів у Англії, коли Карл ІІ, син страченого короля, був запрошений на престол волею самого парламенту. Савояр навіть копіює методи, які, як він вважає, необхідні до застосування новим монархом, наприклад, проголошення амністії учасникам революції, єдиним виключенням для якої стануть винуватці найтяжчого злочину царевбивства, кари яким не оминути.
Якимось чином Жозефу де Местру дійсно вдалося передбачити подальші повороти історії, й із відновленням влади Бурбонів у 1814 році збувається основне його пророцтво – повернення монархії до Франції.
Автор: Іван Калюга
