Юліус Евола: значення аристократії

Юліус Евола: значення аристократії для антибуржуазного фронту. Частина І

Цей текст є першою частиною есе, опублікованого Юліусом Еволою в червневому номері видання «La Vita Italiana» у 1940 році.

Найбільш наріжні аспекти нещодавньої гучної полеміки довкола питання антибуржуазності можуть бути підсумовані наступним чином. Буржуазну цивілізацію та споріднений із нею дух необхідно здолати як такі, що є абсолютно несумісними з фашизмом. Втім існують дві антибуржуазні течії, які жадають стати свідком кінця буржуазії, й вони є не просто відмінними, а фактично протилежними одна одній. З точки зору першої, буржуазія, наряду зі всіма своїми похідними – буржуазною етикою, буржуазною культурою, плутократією, капіталізмом тощо – повинна поступитись місцем народному режиму мас: «соціальна» чи «колективістська» ера повинна прийти на зміну буржуазній. Інша вважає, що істинна перемога над буржуазією є справою рук аристократії. Нова аристократична епоха – ось те, що повинно постати після буржуазного декадансу західної цивілізації.

Навряд чи потрібно зайвий раз наголошувати на тому, що виключно друга концепція є прийнятною з фашистської точки зору, тільки вона дозволяє фашизму зберігати власну антибуржуазність, не припиняючи при цьому непримиренної ворожнечі з комунізмом та марксизмом – течіями, які також займають ворожу до буржуазності позицію, однак виключно у першому з двох зазначених вище сенсів. Також ми не станемо продовжувати тут полеміку, в яку ми вже неодноразово вплутувались із представниками окремих середовищ, які під виглядом антибуржуазності намагаються ввести аберантні, підробні та «соціалізаційні» інтерпретації Революції.

Буржуазні сурогати аристократії

Ми вже мали нагоду зазначити, що поворот до терміну «аристократія думки» був безсумнівно помилковим кроком. Марновірний культ «думки» насправді є однією з характерних рис буржуазної цивілізації, яка породила його та розповсюдила з очевидних полемічних причин. На противагу аристократії крові та аристократії духу, аби позбавити їх влади, буржуазна цивілізація, що консолідувалась у пришесті третього стану, ствердила право «істинної» аристократії, котра нібито була аристократією «думки». Нині ж антиінтелектуалізм та вірилізм, що прослідковуються у реноваційних течіях та фашизмі, здатні оскаржити положення цього буржуазного міфу. Чим є ця «аристократія думки»? Більшою мірою її можна звести до славнозвісних «інтелектуалів», творців філософських теорій, поетів та літераторів, себто тих, кого Платон справедливо хотів вигнати зі своєї Держави – яка не була утопічною моделлю, як можна стверджувати з висоти лише вульгарних оцінок, а слугувала для відображення того, що завжди традиційно вважалося нормальним у царині звичайної політики. Тепер, аби усвідомити цілковиту абсурдність та анахронічність вищезгаданого погляду, достатньо вголос заявити, що еліті «інтелектуалів» і мислителів слід лишатись при владі, хоча в особистісному плані вони можуть бути такими ж боягузливими і ледве відрізнятись від дрібних буржуа.

Оскільки далекосяжні впливи прогресивізму та сцієнтизму Просвітництва починають розвіюватись, ми не можемо уявити собі «аристократію думки», що була б складена навіть з вчених, винахідників та техніків. Усі вони, без сумніву, є корисними елементами в умовах сучасного суспільства, і це було надзвичайно мудрим рішенням нового корпоративного порядку, що постав на місці попереднього демократично-ліберального – спорядити їх необхідними засобами для ефективнішої діяльності в умовах нової Держави. Водночас очевидним є те, що ми не можемо впізнати у цій «аристократії» риси, характерні для правлячої верстви – творця нової цивілізації, що прийде на зміну буржуазній. Уявлення про те, що технічна еліта, націлена на вирішення суто матеріальних, соціальних та економічних проблем, здатна привести контрольоване ними людство до нового Раю й завдяки цьому посягати на вище визнання більше пасує марксизму та більшовизму, аніж нашій Революції.

Встановивши непослідовність формулювання «аристократія думки», нам лишається перевірити іншу ідею, яка відсилає до загальних уявлень про авторитаризм та диктатуру. Саме існування такого визначення як «диктатура пролетаріату» свідчить про необхідність з’ясування значення термінів «диктатура» та «авторитаризм». Одна з заслуг Парето полягає у тому, що він продемонстрував неминучість феномену елітаризму, тобто утворення правлячої меншини. Та навіть це не дозволяє нам повністю уникнути помилок у розмовах про «аристократію». Адже хіба сам Парето не розглядав можливість того, що таку еліту формуватиме саме буржуазія?

Та передусім ми хочемо полегшити наше завдання, висвітливши основні точки сходження аристократії та тоталітарно-авторитарної ідеї. У тому випадку, коли на меті стоїть повне подолання як буржуазності, так і колективізму, необхідно чітко усвідомити розмах, сенс, межі та можливості розвитку тоталітарно-авторитарної ідеї, особливо у відношенні до ідеї аристократичної. Якою мірою тоталітарна формула «народ-лідер», котра є причиною кінця лібералізму та його демократично-буржуазного режиму, може стати наріжним каменем для побудови нової споруди? Наскільки ґрунтовно вона здатна вирішити проблему, з якої ми вийшли?

Два обличчя тоталітаризму

Тут ми ступаємо на хитку територію, на якій позбавленим адекватних принципів людям буде складно віднайти опору; ми повинні увійти в область співвідношень між авторитарною ідеєю та абсолютизмом, між керуючою єдністю органічної Держави та трибуналом народу. Ми вже торкалися цієї проблематики в попередній статті, в якій ми говорили про істинний сенс діяльності Філіппа Красивого у Франції.

Давайте ще раз закцентуємо увагу на фундаментальній ідеї, вкотре наголосивши на тому, що явища тоталітаризму та концентрації державної влади володіють відмінними і насправді протилежними значеннями, й у цьому залежать від типів режимів, котрі передують їм.

Для початку розглянемо приклад, коли попередній режим спирається на добре сформульоване суспільство з чітко розмежованими соціальними верствами та навіть кастами, створеними не штучно, а у відповідності з покликаннями в межах нації – котрі не є закритими чи конфліктними, а радше діють в умовах порядку та злагоди, що пронизують усю ієрархію; більше того, давайте припустимо, що диференціація та антиколективізм цього суспільства знаходять своє вираження й у певному розподілі влади та суверенітету, з певною функціональною та правовою автономією, над якими простягається панування центральної влади, чий духовний суверенітет саме зміцнюється, а ніяк не підточується, такою частковою децентралізацією; такий стан речей можна побачити, наприклад, в позитивних аспектах феодального режиму. Тепер стає очевидним, що впровадження політики централізації та тоталітаризму в суспільстві такого роду здатне ознаменовувати лише процес руйнації та роз’єднання, регрес органічного в аморфне. Абсолютистська концентрація влади у центрі в даному випадку є чимось подібним до зусиль людини, котра воліє доручити мозку безпосередній контроль за будь-якою діяльністю та функціями тіла, та внаслідок цього набуває подоби організації нижчих організмів, що складаються лише з голови та однорідного недиференційованого тіла.

Саме у такій ситуації опиняється антиаристократичний та нівелюючий нерівність абсолютизм, котрий, під впливами різних умов, методично прагнули впровадити французькі королі, починаючи з Філіппа Красивого. Генон абсолютно справедливо зауважив, що зовсім не випадково саме Франція першою пережила якобінську революцію із пришестям третього стану. І справді, всі ці абсолютистські королі, вороги феодальної аристократії, фактично копали собі могили. Із плином процесу централізації, розвалу та розкладу Держави, витіснення стійких та прямих форм влади, обов’язку, та часткового особистого суверенітету надбудовою державної бюрократії, вороги аристократії оточили себе власноруч створеною порожнечею, оскільки їх недолуга придворна аристократія позбулася будь-якої значимості, а військове дворянство втратило усякий безпосередній зв’язок із країною. Диференційована структура, що виступала у якості посередника для народних мас, була знищена та відірвана від суверена та його верховної влади. Одним ударом революція легко знищила цю надбудову і передала владу до рук чистої маси. Звідси слідує, що аристократичний абсолютизм відкриває шлях до демагогії та колективізму. Його якості ніяким чином не відсилають до істинного домініуму, а його еквівалентами можуть вважатися лише стародавні народні тиранії та влада плебейських трибунів, й обидва пункти є колективістськими формами.

Однак інший характер справ ми спостерігаємо, коли попередником процесу авторитарної концентрації є не феодальне органічне суспільство, а суспільство «сучасне», котре є, по суті, суспільством розпаду. Таким є положення нашого власного суспільства. Лібералізм, демократія, егалітаризм та інтернаціоналізм редукували націю до стану ртутних мас, котрі постійно знаходилися на межі розсіювання в усіх напрямках та сповзання у тотальне забуття під проводом соціалізму та комунізму. Перед обличчям такого стану справ перше та найнагальніше питання полягало у створенні всіма доступними засобами своєрідного запобіжного бастіону, метою якого була нейтралізація відцентровості через впровадження доцентрової політичної сили. Саме в цьому полягає сенс і позитивна цінність процесу фашистської тоталітаризації. Та виконання першочергового завдання одразу ж тягне за собою наступне, котре мітить у придання нації нової форми, що дозволить їй віднайти себе, об’єднавши під знаком різних міфів та символів, аби убезпечити її від сил розпаду та розсіювання; це є питанням захисту нації від будь-яких форм колективізму та оживлення чітких, ієрархічно пов’язаних об’єднань, наділених власними особистісними рисами. Тільки цей шлях дозволить нації оволодіти власною структурою, органічною реальністю, здатною беззмінно долати час та озброєною консервативною силою – тією силою, що є недосяжною для колективної безформної субстанції, чия єдність спирається виключно на заданий душевний стан та загальні структури Держави. Тільки тоді Революція буде здатна породити нове, досконально сформоване буття.

Переклад: Іван Калюга

поділитись