Лео Міркін: 50 років французького кіно у фотографії

«Те, що зараз здається неважливим, завтра буде історією».

Українсько-французький фотограф кіно Лео Міркін. На жаль, іще одна забута фігура українською спільнотою, судячи з відсутності україномовних матеріалів про нього. А даремно. Він бачив народження французького кіно, Каннського кінофестивалю, становлення акторів і режисерів, і загалом зняв близько 150 фільмів. Хто ж він?

Подалі від політичного хаосу

Коли йому було лише 9 років, його родина переїхала до Франції, завбачливо тікаючи від хаосу Жовтневої революції. Він закінчує Ліцей Массена в Ніцці та переїжджає до Парижа. Там він вивчає мистецтво та архітектуру. Й там уперше знайомиться з фотографією. Спершу працював помічником фотографа, а перший фільм, який він знімкував самостійно, це «Справа налагоджується», реж. Крістіан-Жак (1933). У довоєнний період він встигає попрацювати фотографом на відомих французьких режисерів: знову ж Крістіана-Жака, Жульєна Дювів’є, Абеля Ганса.

Дуже скоро у французькій кіноіндустрії зрозуміли, що фотограф має дещо більше, ніж навички знімкування. Він володіє даром відчуття чи то пак розуміння, хто направду має талант і стане знаменитим.

Кіно та політика

Популярність Французької комуністичної партії серед населення та, зокрема, діячів культури була незаперечною. Лео Міркін був одним із її прибічників досить тривалу частину життя.

14 березня 1935 фотограф узяв участь у відкритті Будинку культури в Парижі. Головним секретарем виступав тоді Луї Арагон. На відкритті також присутні були Андре Мальро, Андре Жид, Еммануель Бов, Жорж Саду, Жан Ренуар і ще близько 500 діячів культури та мистецтва. Після цього Французька компартія неодноразово робила замовлення їм на пропагандистські твори. Приміром, якраз до виборів у 1936 році в рамках такого замовлення Жан Ренуар зняв стрічку «Життя належить нам». Міркін виступає фотографом на знімальному майданчику.

В 1939 він був мобілізований до війська, як фотограф. Проте вже незабаром, після падіння Франції, Міркін виїжджає до міста в демілітаризованій 50-кілометровій зоні біля франко-італійського кордону — до рідної вже Ніцци. Ця область також стає притулком для багатьох противників режиму Віші.

В 1940 році Лео Міркін відкриває у Ніцці на rue de France свій магазин «Все для кіно та фотографії». А також працює фотографом на кіностудії «Victorine».

В магазині він також має лабораторію. Під прикриттям бізнесу він виготовляє фальшиві документи та фото для учасників Руху Опору, а також пропагандистські брошури до 14 липня (Дня взяття Бастилії, який святкують французи як національне свято). Зовсім скоро його починає розшукувати Гестапо. Але Міркін особливо й не ховався, продовжуючи працювати на зйомках «Вечірніх відвідувачів» Марселя Карне (1942) і «Містерії Парижа» Жака де Баронселлі (1943).

Заарештують фотографа лише в 1944, відправивши до табору «Дрансі» в передмісті Парижа. До речі, арешт відбувався прямо на зйомках фільму Марселя Карне «Діти раю» (за сценарієм Жака Превера). Але фотографу неабияк пощастило: вже за кілька днів Париж звільняють війська союзників і його відпускають на волю.

Після війни він долучається до Комітету звільнення кіно та допомагає створювати кіно, зокрема документальну хроніку нацистської окупації Парижа. А також долучається до реставрації плівок, які лягли в основу фільму «Битва на рейках» режисера Рене Клемана. Також об’єднання має підпільний журнал кінокритики — L’Ecran français, куди починає писати молодий Андре Базен (іще до Cahiers du cinéma).

Книги, фільми і слава

Лео Міркін працював із середньоформатною камерою Rolleiflex із двома об’єктивами, для плівки 6*6 см. Камера дозволяла створювати великі негативи, які згодом можна було проявляти в дуже великих форматах. Також особливістю камери було те, що для знімку потрібно було нахилити голову донизу. Таким чином той, хто перебував в об’єктиві, не розумів, коли його фотографують. А підловити момент для знімку він умів. І в цьому полягала особлива магія стилю Міркіна — він (і його син) не шукав неочікуваних ракурсів і не прагнув сенсацій в ексклюзивних моментах із життя знаменитостей. Лише підкреслити красу та легкість людини на фото. Все просто — йому просто дуже довіряли.

В 1946 році розпочинається історія Каннського кінофестивалю. Лео Міркін стає постійним фотографом Каннського кінофестивалю впродовж наступних 30 років. В 1981 році фотограф випустить велику книгу — «Festival de Cannes, 30 ans de photographie». За всі ці роки фотограф зробив понад 120 000 негативів.

З 1952 року допомагати на зйомках Лео Міркіну починає його син Ів (на прізвисько Сікі), який раніше дивом, завдяки втручанню батька, вижив у концтаборі Дрансі, єдиний із 7 дітей. Ів Міркін також стає оператором згодом, не обмежуючись професією фотографа.

У 1959 році Міркін став фотографом першого франко-радянського фільму «Нормандія-Німен», який розповідає історію французького полку винищувачів, які були у складі радянської 1-ої повітряної армії, режисера Жана Древіля, зйомки якого частково відбувалися на території СРСР.

Саме завдяки кадрам із Каннського фестивалю до Лео Міркіна приходить слава. Його знімки купують відомі французькі видання — Paris Match, Jours de France, Cinémonde, Ciné Revue, а згодом і американські —Artistes associés, 20th Fox Century, Columbia, Warner Bros.

Не в останню чергу завдяки його фотографіям сходять кінозірки Бріжит Бардо, Джини Лоллобриджиди, Софі Лорен, Жерара Філіпа, Алена Делона , Жана Габена та багатьох інших.

Лише кілька фільмів (з 150), які зняв Міркін і його син:

• «Фанфан-тюльпан», реж. Крістіан-Жак (1952)
• «Заповіт Орфея», реж. Жан Кокто (1960)
• «Визнання», реж. Коста-Гаврас (1970)
• «Дияволиці», реж. Анрі-Жорж Клузо (1955)
• «І Бог… створив жінку», реж. Роже Вадим (1956)
• «Життя вдвох», реж. Клемен Дюур (1958)

Нині архівом опікується молодша донька Сікі, внучка Лео Міркіна, Стефані. Більше фото Міркіна можна поглянути на офіційному сайті: www.mirkine.com/

Автор: Анна Врядник