«Те, що зараз здається неважливим, завтра буде історією».
Українсько-французький фотограф кіно Лео Міркін. На жаль, іще одна забута фігура українською спільнотою, судячи з відсутності україномовних матеріалів про нього. А даремно. Він бачив народження французького кіно, Каннського кінофестивалю, становлення акторів і режисерів, і загалом зняв близько 150 фільмів. Хто ж він?
![](https://plomin.club/wp-content/uploads/2020/12/a4f385c466a572de84f2c41329e39ef9-1024x717.jpg)
Подалі від політичного хаосу
Коли йому було лише 9 років, його родина переїхала до Франції, завбачливо тікаючи від хаосу Жовтневої революції. Він закінчує Ліцей Массена в Ніцці та переїжджає до Парижа. Там він вивчає мистецтво та архітектуру. Й там уперше знайомиться з фотографією. Спершу працював помічником фотографа, а перший фільм, який він знімкував самостійно, це «Справа налагоджується», реж. Крістіан-Жак (1933). У довоєнний період він встигає попрацювати фотографом на відомих французьких режисерів: знову ж Крістіана-Жака, Жульєна Дювів’є, Абеля Ганса.
Дуже скоро у французькій кіноіндустрії зрозуміли, що фотограф має дещо більше, ніж навички знімкування. Він володіє даром відчуття чи то пак розуміння, хто направду має талант і стане знаменитим.
Кіно та політика
![](https://plomin.club/wp-content/uploads/2020/12/81pWtPoJKBL.jpg)
Популярність Французької комуністичної партії серед населення та, зокрема, діячів культури була незаперечною. Лео Міркін був одним із її прибічників досить тривалу частину життя.
14 березня 1935 фотограф узяв участь у відкритті Будинку культури в Парижі. Головним секретарем виступав тоді Луї Арагон. На відкритті також присутні були Андре Мальро, Андре Жид, Еммануель Бов, Жорж Саду, Жан Ренуар і ще близько 500 діячів культури та мистецтва. Після цього Французька компартія неодноразово робила замовлення їм на пропагандистські твори. Приміром, якраз до виборів у 1936 році в рамках такого замовлення Жан Ренуар зняв стрічку «Життя належить нам». Міркін виступає фотографом на знімальному майданчику.
В 1939 він був мобілізований до війська, як фотограф. Проте вже незабаром, після падіння Франції, Міркін виїжджає до міста в демілітаризованій 50-кілометровій зоні біля франко-італійського кордону — до рідної вже Ніцци. Ця область також стає притулком для багатьох противників режиму Віші.
![](https://plomin.club/wp-content/uploads/2020/12/diaporamafile2518.jpg)
В 1940 році Лео Міркін відкриває у Ніцці на rue de France свій магазин «Все для кіно та фотографії». А також працює фотографом на кіностудії «Victorine».
В магазині він також має лабораторію. Під прикриттям бізнесу він виготовляє фальшиві документи та фото для учасників Руху Опору, а також пропагандистські брошури до 14 липня (Дня взяття Бастилії, який святкують французи як національне свято). Зовсім скоро його починає розшукувати Гестапо. Але Міркін особливо й не ховався, продовжуючи працювати на зйомках «Вечірніх відвідувачів» Марселя Карне (1942) і «Містерії Парижа» Жака де Баронселлі (1943).
Заарештують фотографа лише в 1944, відправивши до табору «Дрансі» в передмісті Парижа. До речі, арешт відбувався прямо на зйомках фільму Марселя Карне «Діти раю» (за сценарієм Жака Превера). Але фотографу неабияк пощастило: вже за кілька днів Париж звільняють війська союзників і його відпускають на волю.
Після війни він долучається до Комітету звільнення кіно та допомагає створювати кіно, зокрема документальну хроніку нацистської окупації Парижа. А також долучається до реставрації плівок, які лягли в основу фільму «Битва на рейках» режисера Рене Клемана. Також об’єднання має підпільний журнал кінокритики — L’Ecran français, куди починає писати молодий Андре Базен (іще до Cahiers du cinéma).
Книги, фільми і слава
Лео Міркін працював із середньоформатною камерою Rolleiflex із двома об’єктивами, для плівки 6*6 см. Камера дозволяла створювати великі негативи, які згодом можна було проявляти в дуже великих форматах. Також особливістю камери було те, що для знімку потрібно було нахилити голову донизу. Таким чином той, хто перебував в об’єктиві, не розумів, коли його фотографують. А підловити момент для знімку він умів. І в цьому полягала особлива магія стилю Міркіна — він (і його син) не шукав неочікуваних ракурсів і не прагнув сенсацій в ексклюзивних моментах із життя знаменитостей. Лише підкреслити красу та легкість людини на фото. Все просто — йому просто дуже довіряли.
В 1946 році розпочинається історія Каннського кінофестивалю. Лео Міркін стає постійним фотографом Каннського кінофестивалю впродовж наступних 30 років. В 1981 році фотограф випустить велику книгу — «Festival de Cannes, 30 ans de photographie». За всі ці роки фотограф зробив понад 120 000 негативів.
З 1952 року допомагати на зйомках Лео Міркіну починає його син Ів (на прізвисько Сікі), який раніше дивом, завдяки втручанню батька, вижив у концтаборі Дрансі, єдиний із 7 дітей. Ів Міркін також стає оператором згодом, не обмежуючись професією фотографа.
У 1959 році Міркін став фотографом першого франко-радянського фільму «Нормандія-Німен», який розповідає історію французького полку винищувачів, які були у складі радянської 1-ої повітряної армії, режисера Жана Древіля, зйомки якого частково відбувалися на території СРСР.
![](https://plomin.club/wp-content/uploads/2020/12/leo-mirkine-le-photographe-des-stars-du-cinema-en-format-carre__817259_.png)
Саме завдяки кадрам із Каннського фестивалю до Лео Міркіна приходить слава. Його знімки купують відомі французькі видання — Paris Match, Jours de France, Cinémonde, Ciné Revue, а згодом і американські —Artistes associés, 20th Fox Century, Columbia, Warner Bros.
Не в останню чергу завдяки його фотографіям сходять кінозірки Бріжит Бардо, Джини Лоллобриджиди, Софі Лорен, Жерара Філіпа, Алена Делона , Жана Габена та багатьох інших.
Ґрейс Келлі, 1955 Жанна Моро, 1958 Катрін Деньов, 1964 Джейн Біркін і Серж Ґінзбург, 1974 Серж Лифар і Жан Кокто, 1960
Лише кілька фільмів (з 150), які зняв Міркін і його син:
- «Фанфан-тюльпан», реж. Крістіан-Жак (1952)
- «Заповіт Орфея», реж. Жан Кокто (1960)
- «Визнання», реж. Коста-Гаврас (1970)
- «Дияволиці», реж. Анрі-Жорж Клузо (1955)
- «І Бог… створив жінку», реж. Роже Вадим (1956)
- «Життя вдвох», реж. Клемен Дюур (1958)
Жан Кокто і Лео Міркін
Нині архівом опікується молодша донька Сікі, внучка Лео Міркіна, Стефані. Більше фото Міркіна можна поглянути на офіційному сайті: www.mirkine.com/
Автор: Анна Врядник