Нещодавно «Пломінь» видав збірку документальної прози і листів до рідних (1915-1918 рр.) Ернста Юнґера – «Вогонь і кров». Це вже не перший переклад воєнної мемуаристики німецького мислителя українською мовою. Його творчість має неймовірно широкий спектр: від філософських трактатів, художніх романів до нотаток мандрівника, або описів своєї колекції жуків. В умовах постійного військового конфлікту з Російською Федерацією на Сході України, немає нічого дивного, що тексти про війну заповнюють свою нішу в книгарнях або в інтернет-просторі. Все ж, дійсно, краще щоб така література була якісною і могла чогось навчати.
Збірка «Вогонь і кров» постає як певний відрізок, клаптик нової для нас історії, що розпочалася з 2014 р. До того часу більшість військової літератури була скерована на оспівування подвигів солдат Радянського Союзу або на «Ура, патріотизм!». Починаючи від козацької доби і завершуючи Другою світовою війною, або збройним конфліктом в Афганістані. Історія в пострадянському суспільстві часто рухається інертно, зберігаючи закладені схеми з часів «усюдисущого» Сталіна. На жаль, його модель влади і бачення історії залишаються дієвими у нашому суспільстві, навіть сьогодні. Сталін – це стержень, навколо якого обертається влада у пострадянських країнах. Нам вдалося зламати цю модель, однак це був лише початок процесу позбавлення радянського павутиння історичної сліпоти. Події лютого 2014 р. відкрили двері для іншої історії/інших історій. Не лише з минулого, але і для майбутнього. Саме завдяки цим подіям, спраглий читач може тримати в руках книги Ернста Юнґера «У сталевих грозах» (українське видання 2014 р.) та «Вогонь і кров» (2018 р.). Ймовірно будуть інші видання, адже творча спадщина німецького мислителя надзвичайно велика і строката.
Не варто заглиблюватися у причинно-наслідкові зв’язки і геополітичні міркування, які пов’язані з можливим виходом книг Ернста Юнґера. Єдине, на мою думку, що варто зазначити – вони, як ніколи, доречні для подій, котрі ми зараз проживаємо, а саме у першій половині ХХІ ст. Звісно, якщо мислити себе частиною Європейської спільноти. Тому нам потрібно краще розуміти, завдяки яким подіям і людям вона відбулась.
Людська природа підвладна змінам. Кожен із нас завжди перебуває у боротьбі самим з собою. Зміни надходять ззовні або зсередини. На сьогоднішній день сформувалися численні спільноти людей, котрі були задіяні у військовому конфлікті починаючи з 2014 р. і до сьогодні. Їхня боротьба проходить у сфері відчутно іншого життєвого досвіду. Тому важливим фактором виступає інформаційний матеріал, який супроводжує людину під час набуття цього досвіду. Напевно, у цьому контексті, книги Ернста Юнґера можна вважати ідеальними. Оскільки вони несуть в собі певну відстороненість від всіх політичних або людиноненависницьких аспектів, що виникають під час збройного конфлікту. Війна трапляється, і нас ніхто не питає, хочемо ми цього чи ні. Як зазначив у своєму інтерв’ю норвезький філософ Ганс Йорґен Валлін-Вейє: «На кожне покоління припадає погана погода і погана війна». Цю фразу він почув від свого дідуся, котрий пережив дві світові війни. Здається нічого нового у цій фразі немає, однак вона в’ється тонкою червоною лінією через усі покоління людства на нашій планеті.
Книга «Вогонь і кров» нагадала деякі історії, котрі пов’язані з місцем, де я часто проводив дитинство. У будинку свого дідуся, що знаходиться на межі Рівненської і Тернопільської області, мені випала можливість слухати різні оповідки про Першу світову війну. Оскільки наш хутір був втягнутий у безжальні жорна історії ХХ ст., а саме після відступу Російських військ 1915 р. До осені фронт стабілізувалася на лінії Рига – Двінськ – Барановичі – Пінськ – Дубно – Тарнополь. На цій лінії знаходився маленький хутір Дубовиця. Зі спогадів моєї родини, які перекочовували з одного покоління в інше, ця межа була досить символічною. Знакова фраза належить одному з братів мого прадіда, офіцера Російської армії, – «Захід проривається на Схід», – так він писав в одному зі своїх листів. Пізніше мій друг, вже ветеран війни на Сході України, котрий народився в далекій Монголії, промовить щось подібне: «На Донбасі у війні зійшлися Захід та Схід. У своїх цивілізаційних моделях». У свій час Ернст Юнґер вступив у дискусію з Мартіном Гайдеґером щодо долі європейського нігілізму в тексті «Через лінію». Де чітко прослідковується досвід автора отриманий під час Першої світової війни. Коли потрібно було пройти межу/лінію на фронті, щоб захопити позиції ворога. Цей досвід він прирівнював до метафізичного. Пізніше до їхньої дискусії долучилися Дітмар Кампер і Гюнтер Фігаль. Однак це вже зовсім інша історія.
Повертаючись до збірки «Вогонь і кров». Автор досить докладно пояснює, чому важливо відстоювати кожен метр землі. У тексті «Перелісок 125» цей аспект набуває навіть дещо метафізичного бачення. Оповідач знаходиться в епіцентрі історії. Кожна битва пише історію, нову і надзвичайно важливу. Для нас описані події відбувалися більше ніж 100 років тому, однак задокументовані у ній людські думки, пов’язані з подіями на фронті, залишаються незмінні. Можливо, саме в цьому мій друг вловлює спорідненість з Юнґером. Унікальні переживання, інколи страх або голод, і майже постійне відчуття спраги.
«Вдома нас часто уявляють людьми настільки мужніми, що не бояться нічого; але я прожив достатньо довго серед воїнів, аби знати, що не буває людей без страху. Без нього не мала би сенс мужність; страх є темною завісою, за якою яскраво та виклично світиться пригода» (с. 125).
Окрім цього, у тексті можна зустріти нарікання на погане забезпечення солдат. Знайома тема навіть сьогодні. В такі моменти Ернст Юнґер завжди насолоджувався трофеями: теплим одягом, смачною їжею і алкоголем, якісними військовими аксесуарами та іншим. Інколи таке захоплення майже вартувало йому життя. Наприклад, у момент наступу, коли він забуває зняти теплу шинель британського офіцера. Тоді він отримав німецьку кулю у своє тіло, що пройшла над його серцем. У тексті також виринають моторошні спогади, коли солдатові розкроїло череп, а він почав співати знайому для всіх пісню. Такі моменти роблять текст живим і загадковим. Читач у своїй уяві «однією ногою» знаходить на лінії фронту, де можна легко перетнути метафізичний рубіж.
На сторінках збірки «Вогонь і кров» виростає світогляд звичайного офіцера. У його документальному переказі подій або листах до рідних, важко впізнати реакційного і політичного філософа. Ернст Юнґер ще не вбачає загрози у техніці. Він навпаки її схвалює, адже вона постає як надійний помічник, щоб долати ворогів. Однак відчуває себе далеким від світу літаків, де знайшов місце його шкільний приятель. Оповідача влаштовує абсолютно все. Войовничий дух і братерство товаришів, навіть звичайні дошки, на яких можна подрімати.
Завзятість ворога, котрий захищає свої позиції. Інколи він проявляє гідність і милосердя до таких ворогів. Під час прочитання завжди присутнє відчуття: автор розуміє, що з іншого боку також люди, які мають свої проблеми і бажання. Більшість з них навіть не хотіли там опинитися. Однак війна диктує свої правила. Там вбивають всі, хочеш ти цього чи не хочеш, або вбивають тебе. У такі моменти «… можна було лише віддатися духові часу, який формував і скеровував нас» (с. 68). У цих і подібних рядках Ернст Юнґер постає швидше як поет. Котрий віддається ірраціональним поривам власного життя, інстинктам або історії. Невідомо, куди заведуть тебе події на полі битви, однак, якщо ти залишишся живим, твій світ буде оповитий абсолютно іншими відчуттями. Кольори стають яскравішими, а звуки набудуть інакшого звучання. Це все прослідковується на сторінках книги «Вогонь і кров». Ймовірно, що кожен хто був у окопах війни зможе віднайти у рядках цієї книги, щось дуже знайоме і близьке. Війна продовжує жити з воїнами навіть після свого завершення. Можливо, для Ернста Юнґера письмо було своєрідною терапією, щоб його свідомість залишалася ясною і непохитною. Це було потрібно в той момент, щоб не збожеволіти від побаченого і пережитого. На війні він був солдатом «…простий чоловік без імені; на його плечах лежить важкою ношею доля всього світу». (с. 243).
Невідомо, скільки ще нам необхідно часу, щоб навчитися дивитися на історію не лише з точки зору, котру заклав своєю політикою Сталін. Однак, перші альтернативи для глибшого розуміння Першої світової війни нам вже доступні. Навіть для тих людей, хто не може читати твори в оригіналі німецькою, французькою, англійською або італійською. Завдяки старанням перекладача Олександра Андрієвського і видавництва «Пломінь» український читач продовжує активно заповнювати історичні пробіли, котрі залишила нам у спадок історична політика Радянського Союзу. Тому, поки що на нас чекає довга дорога до цілісно картини спільної Європейської історії. Котра також, хоч і повільно, стає українською.
Автор: Віталій Щепанський
