Раніше ми писали про те, як Мірча Еліаде прийшов до «вічного повернення». Ідея «жаху історії» становить частину концепції «вічного повернення» румунського релігієзнавця. Спробуємо розібратися в тому, що таке terreur de l’histoire.
Вдаючись до спроби словникового визначення, «жахом історії» Еліаде вважає досвід людини, яка вже не є релігійною та не має надії докопатися до суті історичної драми, що піддається злочинам із боку історії, не розуміючи їх глибинного смислу.
Передовсім, як відзначає дослідник Б. Ренні, за Еліаде, «справжнім», себто «духовним» існування було лише завдяки перериванню профанного існування чи то пак «історії». За Еліаде, свобода сучасної людини – це творча свобода, що може впливати на онтологічний статус Всесвіту. Ця свобода дволика: з одного боку, дозволяє досягати співучасті в творенні, з іншого боку – доводить, що історичні катаклізми мають трансісторичний характер, а отже неминуче ведуть до відчаю.
За Еліаде, страждання для людини архаїчної не виступає чимось абсурдним, це страждання мало свій сенс і призначення, людина виносила його, боролася з ним доступними магічно-релігійними засобами, як-то жертвоприношеннями чи ритуальними діяннями жерця. Такі страждання розглядалися як божа кара, чи ознака «кінця віку». Еліаде вточняє – не варто вважати, що релігійна людина не здатна до творчості та перешкоджає прогресу, адже релігійна людина лише надає прогресу божественного походження.
Саме з огляду на метаісторичний, вищий сенс страждань, люди архаїчного типу витримували «тиск історії».
Будь-яка творчість, що не засновується на власній «свободі», не визнається сучасною людиною за власне «творчість». Еліаде підкреслює, що головним чином людина сучасності позбавлена «істинної творчості» – творення нової людини, надлюдини, людини-бога.
Натомість для людини сучасної, котра живе вже після Геґеля та Маркса з їх радикальними історицистськими теоріями, будь-яке страждання, як історична подія, має цінність як річ-у-собі, що свідчить про орієнтацію історичного поступу на «новизну». Відтак, за логікою тлумачення історії, людина сучасності живе в постійному «жаху історії», який супроводжується нігілістичним поглядом на історію та духовним спустошенням. Еліаде в «Міфі про вічне повернення» згадує про численні катастрофи, зокрема для народів східноєвропейського регіону, що часто не мали ніякого іншого пояснення в цій парадигмі, крім того, що вони «опинилися на шляху навал» загарбників.
Вдаючись до розгляду ідеї «жаху історії», варто відзначити його поступ в європейській філософії. Міф про вічне повернення був характерним і для грецької цивілізації, адже багато мислителів, як-то піфагорійці, стоїки, платоніки, вважали, що у світі існує дотримання пропорції, відтак нічого не відбувається один раз і не зникає.
Тут ми дозволимо собі пригадати, що в рамках компаративного аналізу історії релігій для М. Еліаде існували два основні типи: перший – це «космічні» релігії, до яких належать вірування архаїчних релігій, східні й африканські релігії, дохристиянські культи Європи; другий – іудаїзм та християнство. Відтак, «космічні» релігії були сповнені «космічними» ієрофаніями та органічним світовідчуттям із усім живим у «космосі», тоді як у християнстві та іудаїзмі змінюється уявлення про час на лінійне, та велику роль починає відігравати есхатологія.
Для християнства навіть illud tempus є історичним часом, хоч і освяченим присутністю Христа. У цій релігії для вірянина виникає внутрішня складність, адже він не може заперечувати історію, проте не може також прийняти її повністю через те, що в останні століття розподіл між сакральним і профанним часом уже перестає бути настільки «очевидним». Еліаде називає це «падінням в історію», маючи на увазі сучасну людину, залежну від стількох матеріалістичних передумов і спокус життя, і від цього з’являються немислимі страждання – справжній «жах історії», адже порятунок можливий лише в цьому історичному житті, як це колись зробив Ісус Христос. Разом із тим Еліаде зазначає, що для християнства індустріальних суспільств християнство «втратило космічні цінності», та припускає, що «не кожен християнин сприймає Світ за витвір Бога».
Еліаде констатує, що історицизм виникає через розвал християнства, коли кожна історична подія втрачає будь-яку властивість позаісторичного смислу. Саме християнство, за Еліаде, постановило «свободу» від природи та можливість змінювати онтологічний статус світу, й саме ця «свобода», яка мусить бути неодмінно підкріплена вірою, стає «порятунком від «жаху історії», тоді як із занепадом християнства, а відтак – утратою віри, раю архетипів – виникає відчай. Отож, історицизм виникає з ідеї піднесення історичної людини, що, однак, на думку М. Еліаде, дає лише «ілюзорну свободу», як-то марксизм чи екзистенціалізм.
Саме вищезгадане «падіння в історію», на думку румунського релігієзнавця М. Еліаде, змушує сучасну людину переживати «жах історії», себто усвідомлення неперехідного характеру будь-якої події, що не має ніякого «вищого» смислу. На противагу, для «архаїчної» людини було притаманним приймати будь-які історичні виклики, зміни та катаклізми як необхідність чи випробування божественних сил. Цю ідею можна також розглядати як неуникненну тягу сучасної людини до міфу, ностальгію за «справжнім» буттям та зневіру в актуальну історичну даність.
А сам міф про вічне повернення здатен «примирити» людину з часом, із непозбавленим смислу життям у космосі, який живе за своїми незмінними ритмами.
Автор: Анна Клокун
