Читайте попередню частину розділу.
У другій, завершальній частині розділу автор робить огляд подій, що передували наростанню конфлікту між Сіджизмонда Малатеста і папою римським. Очікувано, що неординарна людина захищала свої інтереси в такий самий неординарний спосіб. Про те, як піти на змову з фактично головним ворогом християнства, пережити канонізацію в самісіньке пекло, а по кількох роках очолити хрестоносне військо дізнайтесь нижче.
Війна, що передувала пеклу
Роки, що передували антиканонізації, були для Сіджизмондо чорною смугою. Він обрав не ту сторону, сторону переможених в кризі, пов’язаній із успадкуванням Неаполю. Коли в 1458 році король Альфонсо помер, француз Жан Анжуйський (1424-1470) зробив спробу просунути претензії своєї сім’ї на трон. Сіджизмондо підтримав претензії Жана, що ще більше розпалило гнів арагонців (король Альфонсо був правителем Неаполю та Арагону – прим. перекладача). Папа Пій став на сторону сина Альфонсо, Ферранте (він же Фердинанд І – прим. перекладача), який легко змінив свого батька, а Жан повернувся до Франції, лишивши своїх союзників наодинці з плодами їхньої підтримки. Непокора Сіджизмондо папі також тріщала по швах. Він все ще відмовлявся сплачувати данину з Ріміні, котру він мусив віддавати папі. На Різдво 1460 року Пій формально відлучив Сіджизмондо від церкви і звільнив його підлеглих від клятви вірності. Затим, коли сезон військових походів знову відкрився, папа відправив своїх найманців, аби затребувати назад землі Сіджизмондо у Марке. Сіджизмондо перестрів їх на чолі невеликої армії в липні 1461 року поблизу Нідасторе. Будучи в помітній меншості, вони потрапили в оточення. В папській армії налічувалося три тисячі кінноти та дві тисячі піхотинців, тоді як у розпорядженні Сіджизмондо було тисяча триста вершників і п’ятсот піхотинців. Перспективи були похмурі, і його люди занепали духом, але Сіджизмондо віднайшов слабке місце і вистояв. Замість того, щоб скласти зброю чи чекати на ворога, він вирішив атакувати. У палкій промові на ранковому полі бою Сіджизмондо, як повідомляється, сказав своїм людям, що перемога буде їхньою через їхні вищі «чесноти»: «Сьогодні пробудіть ваш гордий дух, побиваючи ворога». Великою слабкістю ворожої армії, за його словами, було те, що вони недооцінювали армію Малатести, що абсолютно чітко зчитувалось у тому, як недбало і необдумано вони отаборились:
«Від того, як низько вони оцінюють нас, наша перемога стане ще кращою, оскільки своїми чеснотами ви осадите їхній гонор. Якщо ж ми програємо, мені повідомили, папа жадає ув’язнити всіх нас на Капітолії як зрадників Святої Церкви – краще померти, ніж бути знищеним у такий спосіб. Якби ви запитали: «Сіджизмондо, їх набагато більше, ніж нас, як ми можемо перемогти?», – я би відповів так: правда, вони в рази чисельніші від нас, та ми більш мужні, а ви здійснили більше подвигів, ніж вони. Їх просто зібрали докупи, і вони не думають одне про одного, в той час як наша воля єдина, ми виховані разом; ми визнаємо роботу один одного і ніколи не покинемо ближнього. Я хочу від вас лише одного: дотримуйтесь плану будьте дійсно покірними, і я обіцяю вам велику винагороду за ваші зусилля. Окрім чудової репутації, що супроводжуватиме вас, оскільки слава ніколи не вмирає…ви всі розбагатієте».
У красномовному виступі, що наслідує класичні взірці, Сіджизмондо хвалить своїх людей за їхню вищість в бойових чеснотах, використовує зневагу зі сторони ворога для того, щоб розлютити і схвилювати їх, лякає їх наслідками, що потягне за собою невдача (проголошуючи, що смерть краща, ніж втрата свободи), посилається на значнішу мужність своїх людей, що протистоїть більш численному ворогу, змушує їх пригадати спільне минуле і клятви вірності, та обіцяє винагородження славою і багатством. Як доказ того, що перемога в нього у руках, Сіджизмондо з гордістю нагадує про свою кровну спорідненість із Сціпіоном Африканським і вказує на орла, що приземлився у таборі, що «хоробрі римляни древності вважали знаком, що звався авгурами». Промова Сіджизмондо записана просторіччям (як вважається, так вона звучала і в оригіналі) у хроніці Брогліо, який був дуже далеким від надто наслідуючого класику латинського епічного стилю «Hesperis». По чотирьох роках після смерті Базініо, в набагато менш тріумфальні часи, Брогліо представляє Сіджизмондо як такого, що звертається до античності та класичних цінностей в моменти кризи.
Сіджизмондо вдалось перехитрити більш чисельного ворога, одночасно атакувавши слабкі місця у ворожому таборі. Він надихає своїх людей на героїзм, кидаючись сам у гущу битви, «як розлючений лев», вигукуючи: «Або я помру, або ми переможемо!».
Попри те, що двічі його було поранено, Сіджизмондо продовжив битися «у запалі лютого ведмедя, самотужки здійснюючи подвиги». Битва тривала весь день і до вечора, врешті-решт Сіджизмондо переміг. Та замість того, щоб просуватися далі, він спробував скористатись перемогою в обмін на вигідніше мирне врегулювання з папою римським. Перемога, однак, виявилась пірровою, оскільки вона просто розлютила Пія, додавши йому у рішучості розчавити правління Сіджизмондо. Папа скористався з тимчасового перемир’я і провів зиму, вимислюючи свою пекельну канонізацію й збираючи значно більшу армію, очолювану Федеріко да Монтефельтро.
Залицяння із турками: Сіджизмондо і Мехмед ІІ
Сіджизмондо продовжував чинити опір, та, маючи небагато союзників, людей і ресурсі, він не міг протриматись довго. У проміжок після відлучення та ще до антиканонізації він у 1461 році спробував укласти союз із османським султаном Мехмедом ІІ (1432-1481). Щоб полегшити просування османів в Італію Сіджизмондо відправив султану трактат Вальтуріо з воєнного мистецтва і карту італійського узбережжя. Мехмед цікавився італійським мистецтвом і попросив Сіджизмондо прислати йому художника, аби той працював при його дворі. У вересні Маттео де Пасті вирушив із Ріміні до Константинополя, та далеко заїхати йому не судилось. Венеціанці перехопили художника на Криті, конфіскували мапу і трактат, й утримували його під арештом. Географічна мапа Італії мала зрозуміле стратегічне значення, однак трактат Вальтуріо з його антикварним спрямуванням навряд чи міг надати практичну інформацію, що могла бути використаною при плануванні вторгнення в Італію.
Султану, напевно, приглянулись би яскраві ілюстрації облогових машин, адже він був відомий тим, що користувався креативними мобільними фортецями проти укріплених стінами міст та замків. У присвяті Вальтуріо вміщає похвалу османському султанові, що виграє у виразності навіть у возвеличенні самого його патрона, Сіджизмондо. «У воєнних питаннях, – заявляє він Мехмеду, – и перевершуєте всіх командувачів, і не тільки нашого часу, але й попередніх епох». Вальтуріо кличе Мехмеда «надзвичайною славою государя світу» і «непереможним». В контексті любовві до мистецтва він порівнює султана з Александром Великим: «Так само як в Александра був свій Апеллес, так і Мехмед має сввого Маттео де Пасті». Венеціанці врешті-решт відпустили Маттео, але по репутації Сіджизмондо було завдано ще один удар. Нині він був зрадником не самого лише Неаполя і папи римського, але й Італії та християнства. В цьому є якась неймовірна іронія: найманець, якого скрізь знали як спасителя Італії від варварів, шукає союзу з правителем, якого італійці вважали «найбільш варварським» серед іноземців, і допомагає йому вторгнутись в Італію.
Цей епізод абсолютно не відповідає образу Сіджизмондо в «Hesperis» (1455), де найманець зображений як готовий відправитись у хрестовий похід, аби лише повернути Константинополь. Впродовж Другої Тосканської війни (1453) Базініо представляє Альфонсо Арагонського таким, що намагається підкупом змусити Сіджизмондо підписати мир. Він обіцяє відправити Сіджизмондо бити турків і повернути Візантію, а затим, якості винагороди, пропонує віддати йому частину свого італійського королівства. У відповіді йому Сіджизмондо каже: «Я за власним бажанням відправлюсь боротись із турками, тільки-но зима заморозить воду». Згодом у «Hesperis» богиня Юнона намагається переконати Юпітера стати на сторону арагонців у Тоскані. В певний момент вона поступається і каже Юпітеру дозволити Сіджизмондо перемогти іспанців, оскільки для неї:
«…немає більшої втіхи, ніж те, що він може лишити міста Тоскани в мирі і захистити греків від турецьких загарбників. О батьку богів, які вбивства, яка бійня нині стражданням випали на долю греків! Скільки тисяч греків замордовано! Дозволь їм [Сіджизмондо і Ферранте] поспішити на Самос, взявши із собою три сотні кораблів, і довге Мармурове море взбуриться кривавою водою. Пріамова Троя знову постає для мене».
Базініо, напевно, саме писав «Hesperis», коли надійшли вісті про облогу та падіння Константинополя у травні 1453 року. Йому повинно було складно продовжувати розвивати тему епічної поеми, згідно з якою Тосканська війна була величнішою і жорстокішою за Троянську війну, в той час, коли в реальності сталась катастрофа такого масштабу. Ці уривки, в яких у «Hesperis» згадуються турки, були більш пізніми доповненнями, написаними під впливом трагедії.
В папській інвективі, як і в «Коментарях» Пія відсутня всяка згадка про спробу Сіджизмондо укласти союз із турками. Чому це не було одним зі звинувачень, висунутих папою? Антиканонізація і зачитування інвективи відбулися 27 квітня 1462 року. Епізод із Сіджизмондо і султаном став загальновідомим до грудня 1461 року, оскільки посольські звіти демонструють – курія добре знала про ситуацію.
Невдовзі після антиканонізації Пій застеріг Борсо д’Есте в листі від 5 червня 1462 року від спроб допомогти Сіджизмондо, адже той «завзято підтримував вторгнення нечестивих турків в Італію». Папа включив до інвективи які тільки можна чутки про злодіяння Сіджизмондо і не змарнував би можливість додати ще звинувачень. В «Коментарях» Пій побічно прив’язує Сіджизмондо до османської загрози у своїй промові до венеціанського посла у листопаді 1462 року. У досить довгому виступу, в якому виправдовувалися його дії, Пій заявляє: «Що, раптом Сіджизмондо запросив турків вторгнутись в Італію? Його розум злий. Подорож від Вльори (яку зазвичай кличуть Валоною, і яка знаходиться під контролем турків) не така вже й довга від Ріміні. Сіджизмондо зробить все, щоб тільки не втратити своє володіння». Пізніше в цій промові папа римський каже: «Що ж стосується турків, вони не можуть досягнути Ріміні інакшим шляхом, ніж через Адріатику, на найбільшу опіку над якою ви [венеціанці] претендуєте». Пій, здається, має на увазі спробу Сіджизмоно заручитися підтримкою султана. Але дивно, що в «Коментарях» немає нічого більш явного, оскільки вони постійно редагувалися папою, а згодом і його редактором Джованні Антоніо Кампано. Навіть після невдалої спроби із Маттео де Пасті існують свідчення, що Сіджизмондо планував відправити ще одного посла до султана з копією трактату Вальтуріо, в якому повинна була міститись ілюстрація Адріатичного моря. Вірний слуга Сіджизмондо, Енріко Акваделлі, повинен був вирушити до Константинополя 28 квітня. Антиканонізація, що мала місце 27 квітня, напевно змусила Сіджизмондо відмовитись від другої спроби пов’язати себе союзом із турками. Ця друга спроба тільки підкреслює ту зухвалість, якою характеризувалось ставлення Сіджизмондо до папи. Можливо це було настільки делікатним питанням, що Пій переживав, що винесення його на публіку може якимось чином спричинитися до заохочення таких союзів.
Спроби укласти союз із турками, до яких Сіджизмондо прибігав у 1461 та 1462 роках, демонструють, наскільки глибоким був його відчай. Він здобув перемогу в кількох битвах, але Пій найняв заклятого ворога Сіджизмондо – Федеріко да Монтефельтро, в розпорядженні котрого було більше статків і людей, ніж у правителя Ріміні, чиї ресурси вже були сильно виснажені. Саме під час найінтенсивнішого перебігу війни у 1461 році Сіджизмондо намагався укласти союз із османським султаном. Хай навіть провалена спроба Сіджизмондо приєднатися до турків повинна була сильно розлютити Пія, котрий все своє папство переслідував мету зібрати хрестовий похід проти турків-османів і повернути Константинополь. Зрештою султан не прийшов, тож війна, яку вів Сіджизмондо проти Пія ІІ і папства була безнадійною.
Після пекла
Невдовзі після антиканонізації і спалення зображень Сіджизмондо у Римі Федеріко да Монтефельтро розбив сили Малатеста у Сенігаллії 12 серпня 1462 року. Зазнавши наступних втрат в Апулії, Сіджизмондо попрямуввав додому, однак «страшний шторм» потопив його корабель: «Спостерігачі на березі бачили, як він зник, і всі подумали, що він втонув, однак, – із жалем відзначає Пій у своїх «Коментарях», – вітер і море не могли знищити людину, котра заслужила бути спаленою на вогнищі, і викинули його, приголомшеного, на узбережжя Далмації. Затим, перевдягнувшись в чужий одяг, за звичкою, Сіджизмондо з кількома товаришами пройшов через складні гірські перевали до Фріулі, а звідти до Венеції, де хотів молити про допомогу». Союзників лишилось зовсім мало. Його французькі союзники потерпіли поразку у Трої та покинули Італію. Венеція була його останньою надією.
Венеція намагалася вгамувати папу, та він не піддавався. Сіджизмондо, безумовно, перебував у пригніченому стані, а наступний сезон кампаній 1463 року був навіть гіршим. Попри допомогу венеційських галер, місто Фано, що належало Малатеста, впало у вересні 1463 року, а Сенігаллія, яка ще трималася, капітулювала. Тепер папські сили брали в кільце Ріміні.
«Зі зламаним духом, – промовляв Сіджизмондо до Пія, – я розбитий і прошу про мир, готовий піти на ваші умови. Честь завойовника у пощаді завойованому. Зізнаюсь, я тяжко згрішив проти вас, та я вже заплатив високу ціну. Якщо мене буде пробачено, я попіклуюсь, щоб в майбутньому не приносити Церкві шкоди».
Папа хотів Ріміні, однак Венеція, побоюючись загрози для їхнього панування на Адріатиці, запобігли її окупації папськими військами. Пій горів бажанням розпочати свій хрестовий похід проти турків, а Венеція ж відмовилась допомогти, якщо папа не заключить мир із Сіджизмондо. Нарешті були знайдені прийнятні умови. Сіджизмондо сплатив посильну контрибуцію Риму і, виконавши решту умов, отримав дозвіл лишитися правителем Ріміні, принаймні номінально. Він повинен був зізнатись у єресі та «зректися, зокрема, своїх переконань щодо воскресіння мертвих і безсмертя душі». Після триденного посту його піддані повинні були сповідатись і виразити розкаяння в своїх гріхах. Тільки тоді їм дозволяли прийняти таїнства і знову йти за своїм князем. Аби вилікуватись від єресі та язичництва Сідизмондо повинен був раз на день повторювати базові вчення католицької церкви (у формі Символа віри) і поститися кожної п’ятниці до самого завершення свого життя. Він мав погодитись вирушити у паломництво сімома церквами Риму та до Гроба Господнього в Єрусалимі. 2 грудня 1463 року Сіджизмондо формально повернув контроль над Ріміні. Він втратив усі сусідні міста, які традиційно перебували під владою Малатеста, включно із Сенегаллією та Фано, і він був банкрутом. Сіджизмондо був зломлений, однак не повністю втратив надію. Хоча й тепер він був бідний і «ледве мав якусь власність», Сіджизмондо, як повідомляється, повторював, що в нього ще лишилося «достатньо задумок». Можливо, він мавв на увазі силу, що підтримувала його культурні і гуманістичні інтереси, та радше за все він дума про можливість повернення собі становища на політичній арені Італії.
Пій тепер міг зосередитись на плануванні хрестового походу на Константинополь. Заручившись підтримкою необхідних у цій справі союзників, він вирушив до Анкони, де він мав очолити християнський флот проти невірних. Втім, хрестоносці дарма чекали на венеціанські галери, що доставили б їх до пункту призначення. До того часу, коли флот нарешті прибув, багато хто з-поміж хрестоносців передумали і відправились по домівках, а папа римський помирав від лихоманки. 14 серпня 1464 року Пій помер в Анконі, і хрестовий похід завершився ще навіть до того, як покинув береги Італії. Іронічно, але людина, яку Пій ненавидів найбільше, закінчила тим, що очолила хрестовий похід, на організацію якого папа використав весь час свого правління.
Без згоди Пія венеціанці найняли Сіджизмондо, аби той очолив похід проти морейських турків в березні 1464 року. Ніхто інший з поважних командирів не взяв би на себе таке складне доручення. Сіджизмондо ж, напевно, вбачав у ньому шанс відновити вагу в італійській політиці й відновити притік фінансів до свого міста-банкрута. На початку він розпоряджався значними силами і отримав підмогу, але умови на Пелопоннесі були жорстокими. Цілий регіон страждав від голоду, а кількість людей і запасів зменшувалась із кожним набігом османів. Сіджизмондо зміг отримати певні успіхи й повернути нижню Містру в серпні 1464 року, де він зміг відвоювати мощі Пліфона, перш ніж бу змушений відступити, коли восени османи відправили контингент, щоб розчавити італійців. Йому, однак, не вдалось повернути палац Містри, оскільки венеціанці відкликали свої сили морської підтримки, аби відбивати атаку на Родосі. Ледве маючи людей і провізію, Сіджизмондо був звільнений з служби на венеціанців після вісімнадцяти місяців у Мореї і повернувся до Ріміні в квітні 1466 року. Наступник Пія, папа римський Павло ІІ (1417-1471), визнав помірний успіх Сіджизмондо і викликав його до Риму, аби нагородити його за службу золотою трояндою. Двоє синів Ізотти і Сіджизмондо, Саллюстіо і Роберто, лишилися головувати в Рімні на той час, поки Сіджизмондо буде у від’їзді. За умовою угоди, Венеція зобов’язалася захищати Ріміні. Коли чутка про смерть Сіджизмондо поставила під загрозу контроль Ізотти, Serenissima («Найсвітліша», врочиста назва Венеціанської республіки – прим. перекладача) відповідно надіслала необхідну допомогу. Ізотта проявила себе сильним лідером, катувавши і засудивши на смерть довіреного радника Малатести, який намагався зупинити венеціанців та перехитрити Ізотту, поставивши при владі Роберто.
У листопаді 1465 року Малатеста Новелло, брат Сіджизмондо і правитель Чезени, помер, настала криза спадкоємності. Папа Павло ІІ відправив папські війська, однак Новелло призначив Роберто Малатеста своїм наступником, також за контроль намагалися перебрати і венеціанці. Врешті-решт, перемога дісталась папі, а сама Чезена перейшла під папську владу в грудні 1465 року. Папа Павло ІІ підкупив Роберто і передав йому в управління кілька невеликих міст. Маючи Чезену під своєю владою, папа поклав око на Ріміні. Перебуваючи в Римі у квітні 1466 року, Сіджизмондо намагався вступити у переговори, аби повернути деякі території, що належали Малатеста, як винагороду за участь у хрестовому поході, та Павло лишися непохитним. Розчарований порожніми обіцянками, Сіджизмондо покинув Рим в червні і повернувся до Ріміні, де він намагався організувати інших правителів Романьї, укріпити зв’язки з лідером найманців Бартоломео Коллеоне та переконатися в підтримці Венеції. Павло спробував заспокоїти Сіджизмондо, призначивши його губернатором міста Сантарканджело і вікаріата Мондавіо. Вважаючи, що папа стає більш схильним до примирення, Сіджизмондо повернувся до Риму, аби продовжити розмови восени.
Однак, Павло навіть не збирався поступатись. Натомість він видав Сіджизмондо пенсіон і змусив його чекати в Римі, тоді як папські війська були відправлені, щоб оточити Ріміні й ізолювати його від союзників. Коли Сіджизмондо зрозумів, що його ввели в оману, він розгнівався і, згідно з хронікою Брогліо, не міг думати ні про що інше, крім того, «як вбити папу римського». Він вирішив зробити це кинджалом. Він збирався попросити про аудієнцію, наблизитись до папи і забити його до смерті прихованою зброєю.
«Скоїти таке, – нібито сказав він, – це честь для нащадка Сціпіона у відповідь на зраду пап». «Нещасний лорд, – пригадує Брогліо, – заревів неначе дикий лев, чий ненаситний апетит підганяє шукати їжу».
Вірогідно, Сіджизмондо вдалося би виконати свій план і вбити папу римського, та у Павла з’явилися підозри, або ж йому доклали, тож він переніс аудієнцію на наступний день, і відбувалася б вона у присутності семи кардиналів. До того асу Сіджизмондо зміг вгамуватись і напевно не мав би можливості до здійснення із присутніми кардиналами. Павло заперечував будь-яке правопорушення і завірив Сіджизмондо, що Ріміні лишатиметься його, принаймні до самої смерті. Для того, щоб умилостивити, ізолювати на слідкувати за Сіджизмондо, Павло найняв його битися на стороні папства. Це означає, що Сіджизмондо часто бував у Римі впродовж останнього року життя.
Павло ніколи повністю не довіряв Сіджизмондо, і коли в лютому 1468 року стало відомо про так звану гуманістичну змову з метою вбивства папи римського, папа одразу ж запідозрив причетність до неї Сіджизмондо. Невдала спроба вбивства вже сама по собі робила його серйозним підозрюваним, та в пам’яті папи також повинно було спливати неоднозначне минуле, в якому Сіджизмондо мав зв’язки з турками, оскільки Мехмед ІІ також вірогідно був причетний до змови. Мнимий керівник заколоту, Філіппо Буонакорсі «Каллімах» (1437-1496) в 1466 році написав оду Сіджизмондо, в якій віддавав шану його тріумфу в Мореї і мовив, що Сіджизмондо «дав надію людині, що пережила кораблетрощу під час шторму». У 1468 році, після арешту і заточення у замку Святого Ангела, невдоволений бувший папський службовець Платина (1421-1481), котрого допитали під тортурами на предмет останньої зустрічі з Сіджизмондо. Гуманіст наполягав, їх розмова стосувалася літератури, воєнної справи і великих умів минулого і сучасності, а не якихось таємних підлих планів. Платина, безумовно, захищався, та його доводи напевно були прийняті, оскільки нам відомо, що сам Сіджизмондо не був опитаний щодо участі у змові і продовжував працювати на папу римського. Якщо розповідь Платини є правдою, навіть на самому дні свого життя, перебуваючи вдалині від безмежного потенціалу віршів Базініо, Сіджизмондо все ще лишався одержимим класичною античністю. Можливо, у ній він вбачав втечу від своєї тяжкої долі чи відчайдушно хотів вірити, що сам він все ще рівня Александру і Цезарю. Невдовзі після хвилювань, пов’язаних зі змовою, навесні 1468 року, воюючи за папство проти Норчії, Сіджизмондо захворів. 9 жовтня 1468 року Сіджизмондо Малатеста помер у Ріміні в віці п’ятдесяти одного року.
Передчасна смерть Сіджизмондо, на думку його сучасника, візантійського філософа Георгія Трапезундського (1395-1486), була безпосереднім результатом його язичницького богохульства. Перебуваючи в Римі у 1466 році, Сіджизмондо зустрів філософа, якого шокував і викликав відразу той факт, що Сіджизмондо повернув до Італії мощі язичника Пліфона і збирався поховати їх в християнській церкві.
Георгій застеріг Сіджизмондо, що «якщо він не викине зі свого міста Аполлона, який живе в трупі Геміста [Пліфона], з ним станеться щось погане». Сіджизмондо заприсягся, що ніколи не позбавиться мощів, тож, за словами Георгія, Бог покарав ого тяжкою хворобою, котра ледь не вбила його. Одужавши, Сіджизмондо, обіцяв викинути мощі Пліфона у море, але знову не зробив цього.
Він знову захворів, і цього разу вже помер. Георгій стверджував, що одразу ж написав Ізотті та її дітям, щоб попередити їх та переконати позбутися тіла Пліфона. Могила Пліфона і досі стоїть, прикрашена почесним надписом, зовні Темпіо. Вона знаходиться поряд із гробницями Базініо та Вальтуріо. Наскільки нам відомо, тіло язичницького філософа все ще знаходиться в гробниці. Єдине джерело, яке містить свідчення про цю історію – це Георгій Трапезундський, який був ревним ненависником Пліфона і платонізму. Навіть якщо вона є вигадкою, ця історія демонструє, як принаймні один видний інтелектуал Риму розцінював язичництво як річ скандальну, небезпечну і навіть фатальну. Віднайдення і перепоховання в 1466 році трупу Пліфона в Ріміні, до чого доклав руку Сіджизмондо, вказує на те, що він не позбувся зацікавленості в грецькій філософії та давньому язичництві навіть після того, як Пій змусив його зізнатися у єресі і щоденно повторювати особливий християнський Символ віри. Наприкінці життя, перебуваючи в найскрутнішому положенні, Сіджизмондо як і раніше надихався віруваннями і цінностями язичницької давнини.
За більш ніж десять років до того, в 1455 році, в тому самому році, коли Базініо завершив роботу над «Hesperis», і за кілька років до антиканонізації, старий флорентійський гуманіст Поджо Браччоліні присвятив Сіджизмондо Малатеста свою лиховісну працю «Про негаразди людського існування». Цей невеличкий діалог про людську глупоту і про те, як людські пороки і фортуна в кінцевому підсумку руйнують всі людські сподівання на щастя, різко контрастує з образом Сіджизмондо у Базініо, надлюдиною, яку її видатні доброчесність і доблесть перетворили на бога. Один зі співрозмовників Поджо в діалозі заявляє:
«[Фортуна і пороки] кидають наше життя в сум’яття зі всілякими недугами та пристрастями. Ми знехтували розумом…і поневолили себе у безлічі пристрастей, що цілком протилежні до нього. Як наслідок, ми збилися з правильного шляху і не знайшли жодного притулку, в якому ми могли би зустріти спокій – ми стривожені та змучені подорожні, яких безустанку водить за собою хтивість, і не видно кінця-краю нашим бажанням. Отже, ми самі є причиною своїх напастей…ми стали рабами фортуни, коли могли бути вільними».
Це застереження, таке несумісне з юними сподіваннями у тогочасній літературі Малатеста, ретроспективно читається як передбачення ударів долі, які незабаром обрушить на Сіджизмондо папство. Шість років потому опис Поджо тягаря фортуни і пороку міг би легко стати характеристикою аморального і надто амбіційного Сіджизмондо, яким він постає в інвективах Пія: раба похоті і пристрасті.
Сіджизмондо чинив те, що було необхідним, аби вижити у боротьбі проти папства. Але його спроба замаху на вбивство Павла ІІ та можлива участь в заколоті проти папи римського в 1468 році вказують на його зухвалість і непоступливість перед лицем Папської держави, що розростається. Сіджизмондо також ніколи не припиняв цікавитись класичною античністю, що випливає з переданої бесіди з Платина, і не покидав захоплення витонченим філософським язичництвом античності, що так яскраво демонструє почтив перепоховання трупу Пліфона в Темпіо Малатестіано. Він продовжував публічно вести язичницький спосіб життя, незважаючи на те, що його примушували до християнських звичаїв.
Автор: Іван Калюга
