Малатеста

Сіджизмондо небезпечний і непокірний (частина І)

Читати попередній розділ книги

Перед вами ще один розділ праці професора Гарвардського університету Ентоні Д’Еліа «Язичницькі чесноти в християнському світі. Сіджизмондо Малатеста та італійський Ренесанс». Він розкриває найцікавіший етап конфлікту між Вовком Романьї та папою римським Пієм ІІ, котрий був одержимий ідеєю походу проти турків-османів, які захопили Константинополь, і всіма силами намагався впровадити феодальний мир на італійських землях. Як розгорталися події цього химерного конфлікту, в чому була сутність звинувачень, висунутих проти Сіджизмондо, як почуває себе людина, ще за життя засуджена до перебування в пеклі? Про це та інше читайте далі.

Булла, якою Сіджизмондо засуджувався до пекла, отримала широке розповсюдження. Пій переконався, що всі правителі й духовники Італії почули його застереження щодо взаємодії з Сіджизмондо. Сам Сіджизмондо також добре знав про те, що відбувається. Якою була його відповідь на духовне і фізичне насильство указу Пія? Коли за кілька місяців до того Пій відлучив Сіджизмондо, Чікко Сімонетта, службовець міланської канцелярії, повідомляв:

«Цими днями Його Святість виніс жахливий вирок Сіджизмондо на публічній консисторії кардиналів. Він вирішив таврувати його як бунтівника проти святої Церкви, конфіскувати всю його власність і відлучити його від Церки. Він розмістив солом’яне опудало, схоже на Сіджизмондо, на Кампо-деї-Фйорі, відтяв йому голову, спалив та розвіяв попіл за вітром».

Якими б не були переживання Сіджизмондо, він, як повідомляється, лишався зовні спокійним. Бенци повідомляє: «Навіть будучи відлученим, Сіджизмондо безстрашно відвідував церковні служби, не тому що він шукав святе у церкві чи вклонявся Христу в Його домівці, а для того, щоб його піддані не довідалися про те, що його засуджено як єретика, й аби на зло величі Церкви продемонструвати зневагу до її думки». Спокій, з яким Сіджизмондо сприйняв цю новину, став ще одним доказом його віроломства.

Інших непокоїло те, з якою мстивістю папа підтримує свій духовний авторитет. Повідомляють, що один присутній на процесі спалення флорентієць так прокоментував його: «Їй-богу, це погано зроблено!». Його негайно заарештували, та згодом відпустили «під гучний сміх», оскільки він стверджував, що критикував не приговор папи, а міру схожості манекену на Сіджизмондо. Та навіть Федеріко да Монтефельтро, заклятий ворог Сіджизмондо, це дійство здалось «відразливим».

Пій очікував, що антиканонізація матиме набагато драматичніший ефект і дасть Сіджизмондо скуштувати пекельних мук ще за життя. В тексті інвективи Пій відповідно дуже детально описав пекло і покарання, що триватимуть для проклятих вічність. На той випадок, якщо Сіджизмондо думає, що прожив приємне життя й уникнув пекельної кари, Пій говорить:

«Він не відає, які історії розповідають про потойбічне життя, про те, як тих, хто чинив нечестиво і по-злому, в пеклі мучать демони своїми палаючими смоляниками, й палять у полум’ї, що ніколи не вгасає. Та одного дня ти дізнаєшся, що це; ти відчуєш, о Сіджизмондо; на жаль, ти зрозумієш, що пекло існує; ти без кінця-краю відчуватимеш вогонь Геєни; тобі відкриється, що гніву Божому жодним чином не бракує посередника; і ти познайомишся із дияволом-мучителем. Не думай, що смерть дозволить тобі уникнути покарання, оскільки мертвий ти піддаватимешся ще більшим тортурам, і ти зрозумієш, що як найбільш нещасний мрець, ти не можеш померти».

Можна судити, що Пію приносить задоволення описувати тортури, що чатують на Сіджизмондо у потойбіччі, а також він насолоджується думкою про докори сумління у Сіджизмондо в цьому житті. Зважаючи на те, що звірі й демони не відчувають провини, Пій змушений поступитись і визнати, що у Сіджизмондо є й дещо хороше, та все це керується повністю садистською мотивацією: «Нехай ти дикий, та ми не віримо, що в тобі немає нічого людського. Лишається ж почуття морального порядку, деяка розсудливість, а дух і розум лишаються у свідомості й зберігають пам’ять про негідно прожитий час, яка болить тобі не тільки вдень, але й уві сні». Виразний опис Пієм внутрішніх гріховних мук звучить доволі на сучасний лад; він відкривається раціональним усвідомленням хибного чину, але сходить до ірраціональності в жахаючій неспроможності зупинити чи контролювати ці дратівливі докори. Гнів лишається одержимістю.

Папа й далі заглиблюється в процес функціонування людської душі в описі кошмарів, що прийдуть до Сіджизмондо із душевними терзаннями:

«Як вважаєш, чи налякає і приголомшить тебе, чи відчуєш ти неспокій, коли в твій сон прийдуть образи жінок, в яких ти відібрав їхніх чоловіків? Що відбуватиметься із тобою, коли перед тобою постане образ брата, якого ти жорстоко замордував, коли не зміг зґвалтувати його сестру? Що ти відповіси церковникам, які тихо докоряють тобі, яких ти замучив до смерті за те, що не відкрили перед тобою зміст сповідей чесних заміжніх жінок? З яким виразом уві сні ти дивишся на лик тієї діви, чию неприступну доброчесність ти взяв приступом і вбив?».

Пій прибігає до яскравої і різноманітної риторики в передбаченнях, яким буде змучений розум Сіджизмондо. Окрім шаденфройде (злорадства), папа явно торжествує, ведучи нескінченний перелік  душевних і фізичних страждань.

Якщо Сіджизмондо й мучило своє прокляття у вічності, він не виказав цього й абсолютно точно не був заляканий до тої міри, щоб підкоритися, як очікував папа. Безпосередньою реакцією зі сторони Сіджизмондо на інвективу Пія та заплановану антиканонізацію була непокора. Він написав листа своєму бувшому тестю і могутньому союзнику, Франческо Сфорца, герцогу Мілана, 26 березня 1462 року:

«Я щойно дізнався про рядки, які Його Святість виголошує про мене та моє безчестя, які він наказав зачитати у Флоренції. Оскільки мене переповнює рішучість чинити так само, як та людина, яка мовила: «Своєю честю я не поступлюсь нікому», – я передусім хотів повідомити вам, як моєму володарю, що я не маю наміру терпіти такі речі, зважаючи навіть на те, що Його Святість – мій владика, а я його вікарій і слуга. Коли такі звинувачення ширяться довкруги, однак, я пильнуватиму як можу: [але] коли мене ранять пером, я відповідатиму іншим таким саме чином; коли ж на мене нападуть із мечем, я з усіх сил захищатиму себе із мечем у руках до самої смерті, оскільки, хоча я й бідна людина, я пам’ятаю вислів, згідно з яким «прекрасна смерть облагороджує все життя».

Логіка цього листа абсолютно прозора. Він слугує й проханням про допомогу у могутнього патрона – оскільки Сіджизмондо кличе Сфорца «моїм володарем» – і попередженням іншим правителям, що Сіджизмондо не поступиться у протистоянні з Пієм ІІ.

В італійському суспільстві XV століття честь була передусім. Жорстокі вендетти, що розривали італійські міста, нерідко починалися через найменші образи та прояви неповаги. Сіджизмондо посилається на Біблію (Приповісті 5:9) і класичні ідеали; прекрасна смерть, що наділяє честю все життя походить з літератури язичницької античності, від героїв Гомера, що вмирають на троянському полі бою, до солодкої смерті за батьківщину Гораціїв.

У «Hesperis» доблесть і героїчна смерть як переможний вінець життя є домінантною темою. Тут же Сіджизмондо, під жахливим тиском, посеред життєвої кризи, звертається до того самого класичного ідеалу для характеристики власних чеснот. Непокорою Сіджизмондо також підкреслюється характерний для Ренесансу погляд на папу, як на світського правителя. Папа безумовно очолював католицьку церкву, і в його руках зосереджувалась духовна влада, та у питаннях політики до папства ставились так само, як і будь-яке інше державне утворення, що змагалось за владу на італійському півострові. Папські державні володіння дійсно займали більшу частину центральної Італії в XV столітті. Кардинали очолювали армії, розширюючи папські території або ж захищаючи твердині. Окрім контролю над грізною військовою силою папи могли, користаючись з нагоди, використовувати свій духовний авторитет для підкорення інших правителів. В ХІ столітті пап Григорій VII відлучив короля Генріха IV, поставивши його на коліна, аби той прийняв покаяння. Століття потому папа Інокентій ІІІ (1161-1216) впевнено обстоював вищість папства над мирськими правителями, як у сфері політичній, так і релігійній. Та відлучення від Церкви могло мати й неприємні наслідки, як тоді, коли папа Боніфацій VIII (1235-1303) драматично відлучив французького короля Філіпа IV, примусивши останнього лише відправити загін найманців провчити папу.

Пій ІІ же відлучив Сіджизмондо від Церкви. Він не просто позбавив підданих Сіджизмондо необхідності дотримуватися васальної вірності, але й пригрозив, «якщо вони не припинять коритися йому, їх можуть схопити й продати як рабів». Але коли це не допомогло переломити ситуацію в територіальній війні, Пію спала на думку химерна ідея антиканонізації. Пій стверджував, якщо в його руках знаходиться влада канонізувати святих на небесах, то він, безсумнівно, й мав владу засуджувати грішників до пекла. Зрештою, Ісус вручив першому папі, апостолу Петру, ключі від Небес та Пекла. Якщо Пій розвивав теологію для виправдання антиканонізації, Сіджизмондо наголошував на правомірності своїх домагань спірної території та законній незгоді з папським осудом. Ще з ХІІІ століття Малатеста правили Ріміні як папські намісники. Папи Євгеній IV та Миколай V поновлювали Сіджизмондо на посаді правителя. У своєму листі до Франческо Сфорца Сіджизмондо захищає це право, коли говорить: «Його Святість – мій владика, а я його вікарій і слуга». Попри видиму догідливість, така мова вказує на юридичну домовленість: Сіджизмондо служив папі, та папство призначило й затвердило Сіджизмондо на посаді правителя Ріміні та інших міст Романьї. Тому Пій не мав жодного права відбирати те, що офіційно було доручено Сіджизмондо. Хоча папські інвективи проти Сіджизмондо зосереджувалися на його єретичних віруваннях та сексуальних непристойностях, всі і завжди розуміли, що за цим ховаються політичні мотиви. Окремі італійські правителі засудили використання папою крайньої форми духовної війни в територіальній суперечці з одним зі своїх намісників. Як засвідчує сам Пій та інші джерела, посли Венеції, Мілана і Флоренції благали Пія змилостивитись над Сіджизмондо. Все безрезультатно.

Пекло Сіджизмондо

У відповіді Франческо Сфорца Сіджизмондо згадує прекрасну смерть, та жодним чином не зачіпає потойбіччя, покарання за гріхи чи пекло. Сіджизмондо міг пригадати життя й останню ніч свого святого зведеного брата. Як повідомляють, на смертному одрі Галеотто дві години відбивався від демонів; він плював на них і з презирством дивився на муки, що вони їх несли, стискав і цілував хрест, кричав на чортів: «Геть, тут ви нічого не отримаєте». Потім бій завершився; його обличчі просвітліло, і, всміхаючись, він промовив свої останні слова: «Тепер я бачу, як відкриваються  небеса». Чи міг воїн Сіджизмондо бути таким само впевненим у перемозі в битві з цими пекельними противниками?

Почувши про проведення антиканонізації Пієм, Сіджизмондо, можливо, також подумав про візит свого персонажа-тезки до підземного світу в епосі Базініо. Після опису олімпійського блаженства, небес, якими насолоджувався його брат Галеотто, і горішньої обителі, якій в Сіджизмондо судилося замешкати, німфа Ізотта переходить від образу Громовержця до того, що чатує на проклятих:

«Навпроти цієї небесної обителі, де Тартар зникає в нечестивих глибинах, всяке зло, злочин … ненависть, страшний голод, траур, плач, зітхання, біль, неспокій (помста за злі діяння), смерть, тяжка праця і люті грабунки складають невимовне ложе. Вбивства тут втримуються пролитою кров’ю, чорними ранами, сліпим коханням, шалом палкого бажання молодості, чорних заздрощів, що пожирають самі себе, амбіцій, яким невідоме право, розбрат (родитель хибного чину) і нескінченне зарозуміле віроломство. Вам варто тікати якомога далі від таких речей – досить стогін та голосіння нечестивих».

Навіть у настільки язичницькому тексті християнське уявлення про злочин та вічні кари у пеклі слугує як контраст і застереження. Навіть у тексті свого найбільш класичного поета Сіджизмондо не міг віднайти комфорт.

Далі у поемі, відвідавши Єлисейські поля, Сіджизмондо зустрічає свого батька, котрий бере його у затяжну подорож пеклом. Тут Сіджизмондо бачить:

«Чорну мовчазну картину сумної ночі, притьмареної у сліпій темряві, щільній і ширяючій посеред вічного жаху. Всі нечестиві з лихими душами проходять сюди крізь глибокий порожній хаос. Тут ув’язнено винних у безумстві та жорстокому коханні; шахрайстві й різноманітних видах ведення в оману; страх і скорбота примушують сльози виступити на обличчі; блідість, неправедна заздрість і жорстока ненависть, тяжкість честолюбства і розбрату тривожать різні уми. Це дорога, яку боги кличуть чорною».

Це жахіття чекає на тих, хто винен у скоєнні злочинів, в яких пізніше Пій звинуватить Сіджизмондо: нечестивості, жорстокій любові, введенні в оману, ненависті і честолюбстві. Незважаючи на те, що «Hesperis» на сім років випередив інвективу і прославляє Сіджизмондо як коханця, кмітливого обманщика і гордого воїна, Базініо передрікає Пієвий список злочинів Сіджизмондо. У «Hesperis» Пандольфо розкриває причину пітьми перед сином:

«Дехто ніколи не корися великому Громовержцю і не бажав слідувати шляхом світла. Вони витають у чорній темряві. Вони були свідками правильного і хорошого, але відпали від істинного розуміння, облишили справедливість і не мали віри. Вічна кара для них – перебувати без ясного Божого лику, ніколи не наближатись до порогу найвищого отця і знов повернутися сюди в новому тілі. О наскільки прикро розуміти, що по стільком століттям їх чекатимуть такі страхи! Нескінченний час для багатьох гіркий. Як щедрий день і яскраве сонце несуть щастя й умиротворення для добрих людей, так і чорна прірва і пекельний хаос перетворюються на темряву, призначену для нещасних посеред тіней».

Згідно з християнською теологією, пекло за визначенням є відсутністю Бога, а Бог є світло. Повернення тіл в цьому випадку, ймовірно, стосується другого пришестя, під час якого навіть прокляті знову отримають свої тіла, та лише аби страждати у них цілу вічність.

Після цього досить таки ортодоксального теологічного опису Базініо піддає переробці образи і покарання з класичної міфології та Дантового «Пекла». Пандольфо показує Сіджизмондо триголового пса Цербера, що сидить на прив’язі, і фурію Тісіфону, яка охороняє ворота до підземного світу в «Енеїді» (книга VI). Грішники, яких Сіджизмондо стрічає у найглибших частинах пекла, всі пов’язані з певними пороками, які спокушали Сіджизмондо, або ж якимось чином сполучені з обвинуваченнями, які пізніше використає Пій, щоб зруйнувати його норов. Тут відбувають своє покарання руйнівники міст і храмів богів, а поряд із ними богохульники і порушники договорів. З’являється Катіліна, а також Цетег і Лентул, які готували заколот проти Калігули, з ними й «інші громадяни, яких підбиває віроломне серце» перебувають в глибинах пекла. Пій звинуватить Сіджизмондо в грабунку безпорадних міст, заповненні церкви демонами, святотатстві, богохульстві, нехтуванні договорами і повстанні супроти папського правління. В тексті поеми Сіджизмондо далі питає свого батька про долю гігантів і титанів. Вони ж найперші приклади гордовитості, спрямованої проти богів: вони кинули богам виклик і програли. Тантал, який поцупив нектар і амброзію у богів, аби поділитися ними зі смертними, мучиться спрагою, неспроможний напитися, хоча й стоїть зануреним у таку бажану воду, та голодом – гілка з ласими фруктами, що нависає просто над ним, лишається недосяжною. Тантал пояснює Сіджизмондо, які їхні долі:

«Чому тебе дивує, що ті, хто гордим кроком хотів вступити на небеса, знаходяться тут, в глибинах пекла? Хто шукає кращого місця, отримує гірше. Ніхто, жодна людина нездатна зійти на небеса без того, щоб бути скинутим додолу з їхньої височини, аби вмокнути свою голову у води Стікса. Бачиш гігантів Алоея, Ота і силача Ефіальта, котрі наважились нагромаджувати гори одна на одну?».

Гордовитість і нахабний вступ на Олімп вестимуть тільки до руйнування і вічних мук. Далі Тантал показує Сіджизмондо Тітія, якого Аполлон вбив за спробу зґвалтувати Латону. Як і Прометей, Тітій лежить на спині, а яструб вічність їстиме його печінку, що постійно відновлюється. Тантал завершує свою промову застереженням:

«Титани весь час живуть у чорній пітьмі, адже тяжка ноша притискає їх донизу, оскільки вони виступили проти богів і Юпітера та намагалися обложити Олімп. І наскільки далеко ці бідолахи тепер від Юпітера!» В іншому місці цієї самої поеми Галеотто повідомляє Сіджизмондо, що його велика доброчесність і воїнська гордість забезпечили йому місце на Олімпі, що вже обговорювалось у п’ятому розділі. Зовсім далекий від святості брата, Сіджизмондо балансує між прикладами класичних героїв, любимих богами й обожнених, і титанів, що пали жертвою своєї гордовитості і страждатимуть вічність.

Базініо використовує лише окремі з семи смертних гріхів, які формують архітектуру пекла Данте. З’являються похіть, заздрість і гнів, в той час як обжерливість і лінь відсутні. Діяльний Сіджизмондо, який із презирством ставився до багатої їжі, ледве потребував, щоб йому адресували застереження щодо цього. Хай навіть «Hesperis» передує інвективам Пія, в фокусі Базініо перебувають долі окремих грішників, засуджених за злочини, в яких папа звинувачуватиме Сіджизмондо. Чи вважав Базініо, що Сіджизмондо винен у цих гріхах, а тому потребує напучування? Зрештою, Данте зосередився на гріхах, з якими боровся й сам: блуді, гордині і марнославстві. Найпростіше пояснення, чому Базініо розмістив винних у цих гріхах у найглибших частинах пекла й описав їх, а не решту, полягає в тому, що ці гріхи були найбільш зичними, небезпечними і спокусливими пороками для будь-якого правителя, та особливо для такого як молодий, пристрасний, самовпевнений і могутній Сіджизмондо.

До світу живих Сіджизмондо повертає німфа: «Чому ти, Сіджизмондо, о невмируща славо італійців, не тікаєш від цього місця, хоча й маєш змогу?» Якщо Пій читав поеми Базініо, ці слова мали здатися йому пророчими. Врешті-решт, це те місце, до якого було засуджено Сіджизмондо антиканонізацією у 1462 році. Як зрадник Бога та папи, Сіджизмондо було засуджено до вічності, «вивергаючи киплячу піну зі свого шлунку» і «похованим нагим в крижаних пісках». У поемі Базініо від 1455 року провідник вказала Сіджизмондо вихід; сім років потому папа з безтурботного спостерігача перетвори його на жертву тортур, від яких неможливо втекти. Тоді, в найгірший момент життя, піднесені вірші, що робили з нього бога, повинні були здаватись ще більше фантастичними, пихою й зарозумілістю смертного, що не відає своєї обмеженості. І образи темної порожнечі пекла, сповненої голосінням і стражданням проклятих – до яких доклав руку Базініо – могли не так здаватись літературними фантазіями, скільки моторошною реальністю, що чекає на нього.

Як і поезія Базініо, трактат Джованні Коккі про безсмертя душі ряснів образами язичницького пекла і християнського осуду, які, вірогідно, пригадались Сіджизмондо, коли той почув про антиканонізацію. За тринадцять років до того, як Пій зарахував його до числа проклятих, Сіджизмондо влаштував дискусію на предмет природи душі, яку францисканський монах Коккі провів, записав і пізніше перетворив на трактат про безсмертя душі, як вже розбиралось у п’ятому розділі. Коккі виходив з позицій як християнського богослов’я Августина (354-430), так і астрологічних і неоплатонічних релігійних ідей язичника Макробія (V ст. до н. е.). З точки зору Августина, який сприяв кодифікації християнської теології, пекло було місцем, в якому прокляті зустрічають другу смерть; черв сумління гризе їх, і, оскільки душа була прив’язана до тіла в земному житті, вона відчуває тілесний біль від мучительства вічним полум’ям. Тому в нашому світі фізичний біль може бути передчуттям пекельних жахіть, якщо упустити той факт, що в пеклі біль буде постійним, ввічним і глибшим, оскільки відсутня надія на полегшення. Прокляті не тільки не звільнилися від темниці свого тіла у смерті, але й заточені в катованій плоті.

Коккі часто згадує Августина і другу смерть для проклятої душі. Він описує твердження Августина щодо того, як прокляті, включно із демонами, здатні страждати від фізичного болю, при цьому не маючи тіла. Та далі Коккі відступає від опису потойбіччя до впливів гріху на живих. Пекельний біль він вважає психологічним станом, в пастку якого втрапляють живі, як демонструє використана ним алегорія Макробія, предметом якої є підземний світ Вергілія в «Енеїді». «Флегетон, – пише Коккі, – репрезентує вогні гніву і бажання; Ахерон – все лихе, що ми робили чи говорили іншим; Коцит – все, що змушує людей ридати; Стікс – все, що занурює людські душі у ненависть». Яструб, який пожирає печінку безсмертного Прометея, продовжує Коккі, репрезентує «муки сумління, наші внутрішні сутності, поневолені безчестям». Пекло, воно не тільки після смерті, але й почутті провини, яке відоме живим. Коккі стверджує, що з грішниками трапляються погані речі, але в більшості випадків за приклади він бере язичників, яким передбачено покарання в цьому житті. Серед них тиран Діонісій, який втонув у покарання за святотатство над храмом Прозерпіни, безумство, від якого Геркулес страждав за нечестивість, блискавка, що вразила Геркулесового сина Аристодема за відсутність у нього почтивості до оракула Аполлона. Гріх повинен тягнути за собою якесь покарання, інакше немає причин бути хорошим:

«Яка користь від культивування  благочестя, справедливості, щедрості та інших чеснот, якби не було різниці між добром і злом? Що хороше для великих людей містилося б у відмові від усіх задоволень, презирства до всякої домівки, у виснажуванні себе осягненням божественного і терпінні всіляких гірких і суворих умов, якби для ґвалтівників, убивць, розпусників й гедоністів смерть була такою ж самою, як і для невинних і справедливих?».

Для того, щоб доброчесність була винагородженою, порок повинен каратись. Хоча й він користається з вільних запозичень з Августина, решта джерел та прикладів Коккі є переважно язичницькими. В той час як надію, дану євреям у Єгипті, Йосифа, Якова, Апокаліпсис від Іоанна і Святого Павла Коккі пригадує лише стисло, він використовує цілі розділи Гомера, Вергілія, Лукана і Стація, щоб накреслити географію пекла, і Макробія, щоб пояснити її глибший зміст.

Замість того, щоб посилатись на Ісуса та терзання християн щодо пекла, Коккі неодноразово звертається, як до доказу, до подорожі Орфея у пекло, щоб повернути свою померлу дружину.

Коккі є прикладом язичницько-християнської еклектики, що характерне для багатьох занурених в античність інтелектуалів епохи Відродження. Його богослов’я забруднювалось читанням язичницької літератури та перейняттям вчень давньої язичницької філософії. Незважаючи на те, що Августин провів ретельне розрізнення християнина і язичника, той факт, що він запозичував з язичницьких ідей і культури, розглядався частиною аудиторії Ренесансу як схвалення, тією частиною, що не могла чи не була зацікавлена у тому, щоб визначити найтонші та головні релігійні відмінності. Якщо, як підкреслює Коккі у присвяті, Сіджизмондо приймав активну участь в дискусії про безсмертя душі, можна припустити, що він був схильним до язичницьких і християнських уявлень про душу та природу пекла. Попри всі ці язичницькі приклади і терміни, пекло Коккі є сутнісно тим самим місцем вічних мук, яким його уявляли християни, а тому і не пропонувало приємнішої альтернативи для уяви Сіджизмондо.

Якщо культура при дворі Сіджизмондо прославляла язичницькі цінності, що були протилежними до християнської системи моралі, ті самі письменники описували пекло і вічні муки у виразах настільки похмурих, як і в будь-якого християнського проповідника. Доброчесність і шлях до раю були кардинально відмінними, але пороки і шлях до пекла більш-менш слідували християнським нормам.

Язичницькі цінності, які Базініо возвеличує як здатні піднести людину до небес, є тими самими якостями і рисами, що є причинами того, чому люди піддаються тортурам в його зображенні пекла. Це протиріччя в тексті Базініо говорить про дисонанс між цими давніми ідеалами і християнським етосом.

Далі буде.

Переклад: Іван Калюга