«Ти хотів, щоб я встав? Я встав». Фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» розтягли на смішні цитати — він давно отримав статус найбільш крінжового та недоречно амбітного кінопроекту часів української незалежності.
Вважається, що майстер поетичного кіно задумав зняти фільм про Мазепу ще в 70-х, коли, мабуть, навіть голосні розмови про подібне могли спричинити гнів радянських цензорів і партпрацівників. Вперше ж Іллєнко зацікавився особистістю гетьмана, ще коли був маленьким московським школярем. Тоді майбутнього режисера-українця дражнили за те, що він не вимовляв букву «г» російською й обзивали загадковим словом «Мазепа».
Масштабна витівка отримала підтримку за прем’єрства Віктора Ющенка й заразом 10 мільйонів бюджету державних грошей (потім сума зросла до 12 мільйонів). Юрій Іллєнко посів усі найважливіші позиції кіновиробництва — режисера, сценариста та оператора; головну роль віддали «вічному гетьману» нашого кінематографа Богдану Ступці, художником-постановником став графік з мистецької династії Сергій Якутович, а костюми для стрічки створив тодішній король львівського кітчу дизайнер Володимир Фурик.
Втім, в якийсь момент щось пішло не так. Недороблений і поспіхом змонтований фільм провалився на Берлінському кінофестивалі, де його обплювали через надмірну еклектичність і заідеологізованість. Ще більше дьогтю наклали великими ложками скандали в російській пресі, де починаючі пропагандисти волали про порнографічність стрічки Іллєнко і розпалювання ненависті. Незабаром її взагалі фактично заборонили для показів. Проте вони відпрацьовували своє й в українських ЗМІ. Наразі це складно уявити, але в мережі все ще є ролик, де Іллєнко сперечається з Дмітрієм Кісєльовим, який на той час був пов’язаний контрактом з одним із українських телеканалів.
Очевидно, російській аудиторії не припали до душі зображення Петра I імпульсивним дегенератом і російської армії як мародерів і п’яниць. Що ж, нинішня війна відхиляє потребу в художніх узагальненнях минулого через наявність правдивих документальних свідчень про вигадану «честь російських офіцерів» та їх злочини.
2010-го показали нову версію «Молитви за гетьмана Мазепу», створену Іллєнком незадовго до смерті. Фільм про проклятого бунтаря, якого піддали анафемі, лишився в уяві публіки кінематографічною маргіналією, що не варто сприймати серйозно. Чи все так погано з magnum opus Юрія Іллєнка?
«Молитва за гетьмана Мазепу» заявлена режисером як «фантасмагоричний сон про криваве свято трьох найбільших видінь європейської культури», й цей сон справді вийшов затягнутим та хаотичним. Поганий монтаж та відсутність цілісного сценарію було вирішено компенсувати авторськими коментарями у другій версії, але надмірність амбіцій, що не знайшли чітких вивірених кінорішень, так само відчувається під час перегляду. Крім того, меседж фільму глядачеві поза пострадянським простором навряд здаватиметься універсальним, а для непідготовленої публіки може не бути й взагалі придатним до прочитання: «Хто всі ці люди, яка їхня роль у подіях, де логіка їхніх вчинків?».
І все-таки ця стрічка подекуди настільки погана, що від того лише ще краще. Спочатку ви смієтеся над Джигурдою на коні, що грає шведського короля, вульгарними репліками, недоречними та гіперболізованими еротичними сценами за участі дружини режисера Людмили Єфименко, а потім зловите себе на думці про те, наскільки ж резонує з віковічною українською реальністю цей витвір «епохи кучмізму». Божевільний і хворий цар-тиран, російські солдати, що горять на полі бою, але крадуть горілку зі столу, лють і ріки крові, абсурдні надії окремих сміливців перехитрити дійсність — чи змінювалося на цих просторах щось коли-небудь?
«Скільки у нас Україн сьогодні? З ранку було п’ять чи шість».
Так, спочатку може бути дуже смішно від кітчу, але стережіться, аби у фіналі не потекли сльози. Особливо, коли побачите навмисно театралізований епізод із різаниною у Батурині. В гетьманській столиці російська армія жорстоко знищила за різними даними від 11 до 15 тисяч українців. Демонстративне покарання, про яке чомусь переважно мовчать навіть історики.
Колись романтизований образ Мазепи експлуатували Гюго, Байрон, Жеріко, Делакруа, і, прости Господи, Пушкін — так, як того хотіла їхня уява, не питаючи в німої історичної правди. Чому це не дозволено українцям? Нехай навіть зі скандалами, політичними протекціями та, мабуть, невиправданим бюджетом. Про документальність ніхто з авторів стрічки не заявляв.
Юрій Іллєнко продовжує у стрічці насправді зовсім не традицію українського поетичного кіно. Вдивившись у навмисну штучність зображення, у ньому вгадується вплив іншого любителя «голих і смішних» Тінто Брасса та традиція елітарності Пітера Гріневея. Не випадково центральною сценою та відправною точкою фільму стає вертеп, який натякає на загальноєвропейське сприйняття життя як карнавалу. Мазепа носить безліч масок і грає таку ж кількість ролей в прагненні сховатися від долі. Наречена гетьмана теж має багато облич. Це і Мотря, і Люба Кочубей, і прихована в кожній із його жінок Україна. Та, мабуть, це сама наречена-смерть, яку Мазепа носить завжди із собою у чарівному ящику.
«Ми єдині чи ми в Руїні? Сто років кохаємося з Руїною, а Руїна — вертеп смерті. Смерть — головна роль Руїни, переграти смерть нікому не дано. Переграти смерть можна тільки її зброєю».
Автор робить головного героя трикстером, ловеласом у золотих обладунках і злим чаклуном-характерником, одержимим культом власної особистості та месіанством. Це значно контрастує з уявленням про українських історичних особистостей як про жертв обставин, що перекочували з написаних за радянськими лекалами підручників.
Доля Мазепи поєднується з долею фільму та уособлює надії буквально кожного українського покоління, яке живе ніби «невчасно» та страждає від нереалізованості, від розчинення в примхливій чужій пам’яті. Знакові люди цих поколінь — не сакралізовані фігури з гривневих купюр. Вони часто незграбні, смішні, хтиві й іноді майже божевільні. Якщо ми не намагатимемося дізнатися про них більше, якщо не впишемо їх у загальний контекст нашої історії та культури, то так і не зрозуміємо, що відбувається з нами зараз. Хоча куди вже може бути зрозуміліше за чотири місяці повномасштабної війни.
Створювати мистецтво та переосмислювати наші реалії потрібно не лише на експорт в той чи інший бік світу, звіряючи дані з методичкою. Навіть у Байрона в поемі під час розмови з Мазепою зануда-король спав уже цілу годину й не слухав. Це необхідно виключно нам самим — гумор та безстрашність називати речі своїми іменами. Тоді наш вертеп заграє новими барвами.
Автор: Анастасія Капралова
