Історія європейської людини на теренах Південної Африки бере початок у 1652 році, коли перша група колоністів під керівництвом нідерландського мореплавця Яна ван Рібека висадилась на територіях, що прилягають до мису Доброї надії, заснувавши місто-центр майбутньої Капської колонії – сучасний Кейптаун. До перших поселенців із часом доєдналися німці, французи, фламандці, валлонці та ірландці. Саме у процесі взаємопроникнення цих різнонаціональних елементів формувалась особлива біла народність на територіях «чорного континенту» – африканери, частина яких набула й іншого етноніму – бури (у перекладі з нідерландської – «селяни») – яким здебільшого характеризувався найпопулярніший рід занять більшості африканерського населення, а саме фермерство.
Доля національної та культурної ідентичності даного етнічного утворення, із суттєвими поправками, може бути порівняна із історією креольського населення Південної Америки, яке, зважаючи на свою віддаленість від метрополії та політичну й економічну специфіку життя колоній, почало симпатизувати спочатку автономістським, а згодом й незалежницьким ідеям, водночас зберігаючи мову своїх предків, здебільшого іспанську та, у випадку Бразилії, португальську. Окремішність же африканських нащадків європейських колоністів актуалізується насамперед в культурній площині: на базі міксації різних діалектів визріває нова мова – африкаанс. А фактична незаселеність тубільськими племенами територій колонії у її первинних рамках дозволила поступове й повноправне визрівання у свідомості нащадків прибулих європейців визнання цих земель своїм істинним домом. Південна Африка створила африканерів як таких, тож навіть у часи сучасної кризи представники даного народу намагаються триматися своєї батьківщини до останнього; меншу прив’язаність, ймовірно, відчуває англофонне населення, нащадки британських колоністів, що почали з’являтись на територіях Капської колонії та бурських республік у ході їх інтеграції до складу Британської імперії.
У ХХ столітті, ще до отримання незалежності Південно-Африканської республіки (ПАР) у 1961 році, під егідою правлячої Національної партії країна ступила на шлях впровадження політики апартеїду, система якого в умовах Холодної війни підривалася зсередини радянським спонсоруванням терористичної діяльності Африканського національного конгресу (АНК). Із крахом СРСР та біполярної системи у міжнародних відносинах активізувався тиск західної спільноти на правлячу верхівку держави щодо необхідності лібералізації внутрішньополітичного життя ПАР, логічним наслідком чого стали ініціативи президента Фредеріка де Клерка, котрий скасував заборону на діяльність АНК, оголосив амністію її діячам та під тиском обставин був змушений погодитись на проведення парламентських виборів 1994 року, перемогу на яких здобула АНК, обравши президентом Нельсона Манделу.
Перемога найпринциповіших ворогів апартеїду та їх міцна хватка на державному апаратові, що не слабшає від 1994 року й донині, повинна була б усіляко сприяти переходу до формування суспільства соціальної справедливості поза будь-якими расовими принципами сегрегації в усіх сферах, що була продуктом партійних лозунгів АНК. Ідея постапартеїдного суспільства, з легкої руки Мандели, стала йменуватися «райдужною нацією».
Але не все так райдужно у «райдужній нації». Здається, справа побудови вільного суспільства мрії не рушила далі проголошення оманливих гасел. Сутність же внутрішньополітичної ситуації у країні є абсолютно дисонуючою із гарною обгорткою, яку намагалися створити лідери АНК. Від 90-х років, за слабкості держави, країна активно криміналізується, на вулицях міст та передмість панує безлад, а половина населення проживає за межею бідності. Верхівка АНК ж не поспішає вирішувати питання соціально-економічного порядку денного. Партійні функціонери, діставшись вершин влади, радо включаються у корупційні схеми та займаються активним самозбагаченням. Найпоказовішим на даний момент є приклад Джейкоба Зуми, президента ПАР у 2009-2018 роках, який був змушений піти у відставку після серії корупційних скандалів.
В основу «райдужної нації», згідно з основними гаслами, насамперед, повинен був лягти расовий мир. Але і тут політика АНК зазнає суцільного краху, політичний режим ПАР можна охарактеризувати як «обернений апартеїд». Не будучи в змозі чи просто не бажаючи подолати нагальні виклики соціальної сфери, уряд, у спробах догодити більшості населення, ставить африканерів під удар. У сфері зайнятості вводяться штучні квоти на працевлаштування темношкірого населення, попри рівень кваліфікації кадрів. На побутовому рівні також марно сподіватися на влагодження расових антагонізмів, від 90-х років побутує практика нападів на білих фермерів що супроводжуються грабунком та вбивствами.
Найбільш гострим із часів скасування апартеїду стало земельне питання. На даний час білому населенню належить близько 70% оброблюваних земель. Угодою між Національною партією та АНК, результати якої містяться й у конституції ПАР, проголошувалась недоторканість приватної власності та водночас необхідність проведення земельної реформи, яка підносилась як відновлення історичної справедливості. Тож від початку вирішення земельного питання державі доводилося викупати ділянки у бурських власників, але швидкість процесу не задовольняла населення, і за президентства Сиріла Рамафоси, що замінив на посаді Зуму у 2018 році, був прийнятий закон, що постулює легітимність фактичної експропріації земель без будь-якої грошової компенсації. Але на заваді реалізації таких намірів постали вищезазначені пункти головного закону щодо приватної власності, тож на сучасному етапі назріла необхідність внесення змін до конституції.
Звістки про прийняття закону щодо майбутньої експропріації найбільший відклик знайшли у середовищі прихильників ліворадикальної партії Борці за економічну свободу (БЕС) під керівництвом Джуліуса Малеми, що вийшла із молодіжного крила АНК. Діячі згаданої політсили були неодноразовими фігурантами расистських скандалів, найпоказовішим є виконання на публічних заходах партії пісні Kill the boer (Убий бура). У передчутті земельної реформи партія значно активізувалася, повторюючи курс АНК, її прибічники все ж вважають, що держава діє занадто повільно та нерішуче, відтягуючи час експропріації. Така позиція знаходить численних прибічників серед населення, котре за безпосереднього схвалення партійними лідерами, стимулюється до погромів та нападів на ферми. Тож ця політсила є одним із головних акторів внутрішньополітичного хаосу та расової ворожнечі у країні.
АНК ж, що повинен бути головним гарантом постульованої ними загальної рівності, вже давно, від початку 2000-х років, узяв курс на планомірне приниження становища африканерів. Першим кроком був демонтаж Commando system, надзвичайно розгалуженої, традиційної для бурської військової історії, мережі більшою мірою добровольчих формувань під началом армії ПАР, що являла собою територіальну оборону та часто виконувала поліцейські функції, будучи оплотом правопорядку в регіонах. Її чисельність у 50-70 тисяч бійців та злагодженість роботи дозволяли швидко реагувати та попереджати напади на ферми. За мультирасовості формувань, більше половини особового складу складалися з представників африканерів та білих англофонів. Демонтаж системи викликав різку критику з боку опозиційних партій, що визнавали абсурдність проведення такої політики, яка залишає фермерів сам на сам із небезпеками. Але нещодавно діями уряду почала зменшуватись можливість й адекватного самозахисту, у 2018 році були внесені поправки до збройного законодавства, згідно з якими велика частина африканерів позбувається своєї зброї, залишаючись абсолютно беззахисними.
За умов контрольованого державою хаосу та некомпетентності поліції, ледве не єдиною запорукою принаймні якоїсь безпеки є приватні охоронні фірми, частина яких, вірогідніше всього, формувалася з колишніх бійців Commando system. На даний момент сумарна чисельність таких формувань, як припускають, у людському ресурсі перевищує кількість особового складу збройних сил та поліції разом узятих. До спостереження за правопорядком також активно долучаються, патрулюючи місцевість у спробах попередити злочини, опозиційні політичні та мілітаризовані рухи й організації, чия риторика коливається від банальної неідеологізованої критики державного курсу до принципів африканерського націоналізму, представники якого підіймають питання «білого геноциду» у ПАР.
Одним із напрямків діяльності деяких організацій є збирання та висвітлення інформації про становище африканерів у ПАР для міжнародної спільноти, впритул до підрахунку кількості жертв за останні десятиліття. Найвідомішими на цьому полі є AfriForum та інформаційні ресурси South Africa Today й Palaestra media.
Сприяння держави, розгул криміналу, напади на фермерів та цькування на побутовому рівні змушують деяких африканерів, окрім розгляду можливості еміграції, шукати прихистку у віддаленій сільській місцевості, де побутує менший рівень расової неприязні. На нових землях вони сквотують території цілими сім’ями та общинами, будучи змушеними жити у фактичній відсутності прийнятних побутових умов: житла, доступу до води тощо. Чисельність таких збіднілих бурів коливалася у межах 400-450 тисяч, за даними 2013 року. Звісно, даний прошарок не може розраховувати на будь-який соціальний захист, тож їхньою підтримкою займаються волонтерські проекти на кшталт The Farmers Aid SA, чиєю метою є допомога у покритті базових потреб, включаючи розповсюдження їжі та одягу серед збіднілих африканерів. Схожий напрям для себе обрали Mkadesh Farm Project та Boere Gemeenskap Transvaal, під чиєю опікою знаходяться 17 поселень африканерів у провінції Гаутенг.
Але, все ж, які виходи бачать африканери із ситуації, що склалася? Більшість білого населення на парламентських виборах демонструє свою підтримку ліберальній партії Демократичний альянс, котра приваблює своїм негативним ставленням щодо земельної експропріації. Ця партія, яка є класичним представником середнього класу, стоїть на тих саме позиціях віри у «райдужну націю», можливо тільки більш щирих, що й АНК, акцентуючи увагу здебільшого виключно на управлінських вадах правлячої партії. Але поряд із досі мейнстрімною ідеєю «райдужної нації», з’являються й заклики до сецесії з лав ПАР та побудови фолькстату – «народної держави» африканерів.
Однією із перших політичних сил, що стали на позиції африканерського самовизначення конституційним шляхом є Freedom Front Plus, єдина з усіх партій із подібним курсом, чиї депутати засідають у Національній асамблеї. Проте, її політика, а особливо розмитість положень щодо «захисту прав меншин» піддається критиці інших партій, які, здавалося б, є ідеологічними союзниками. Серед них виділяється передусім Front National, молода партія, створена у 2014 році, яка знаходиться у тісних контактах із світовими націоналістичними рухами. І така вже природа африканерських міжпартійних відносин, що за нагальної потреби в консолідації, партіям марно прагнути бодай більш-менш швидкого об’єднання електорату довкола ідей фолькстату, адже серед самих політичних сил панує тотальне непорозуміння. Так і наступна партія, фактично наймолодша, заснована у 2016 році, але, по суті, старий рух, що пройшов крізь ребрендінг після більш ніж десятирічної паузи – National Conservative Party of South Africa – не збирається об’єднувати зусилля із жодною з двох вище згаданих політичних сил, критикуючи їх. Від початку плануючи взяти участь у парламентських виборах 2019 року на всіх рівнях, націонал-консерватори все ж відмовились від свого задуму, порадивши прибічникам віддати власні голоси за Cape Party, у програмі якої міститься прагнення незалежності у межах окремих регіонів Західно-, Північно-, Східно-Капських провінцій та Вільної держави.
Порозумінню африканерських націоналістичних політсил не в останню чергу заважає відсутність єдиного бачення кордонів фолькстату, адже ледь не кожна партія локалізує його по-своєму.
Окрім публічного партійного рівня, африканерський протест проти курсу етнічної політики держави набуває й інших форм – мілітаристських організацій, що займаючись абсолютно прикладною діяльністю, як-от вишколенням молоді у прагненні навчити основам самозахисту, такого необхідного за умов оточуючого хаосу, та привиттям любові до культури свого народу, зазвичай тавруються офіційною владою та ліберальними колами як «расисти». Найвідомішою серед нині існуючих організацій, після спаду активності Afrikaner Weerstandsbewiging (Африканерського руху спротиву) внаслідок убивства їх лідера Юджина Террбланша у 2011 році, є Kommandokorps. Під началом Франца Жуста дана організація створила ряд тренувальних таборів, де проводяться швидкі курси навчання молоді, та займається патрулюванням й охороною однієї з наближених до столиці ПАР Преторії місцевості.
Випадок Kommandokorps є виразником того, що далеко не всі вірять у можливість мирної розв’язки, що призвела б до утворення фолькстату чи принаймні до припинення розгулу криміналу та цькувань білих африканерів. До найбільш песимістичного прогнозу готуються члени організації Suidlanders, котра ставить на меті захист мирного африканерського населення у ході можливої громадянської війни на расовому підґрунті. Ними вибудувана чітка ієрархія та система комунікацій, що повинна дозволити оперативно реагувати на розгоряння конфліктів будь-якого масштабу, від локального до загальнодержавного, та будь-якої тривалості, здійснивши виведення людей до заздалегідь підготованих безпечних зон. У своїй діяльності організація неухильно керується міжнародними нормами громадянської оборони, тож за умови активної фази конфлікту, роль сьюдлендерів, найімовірніше, полягатиме у спостереженні за порядком на територіях безпечних зон, не беручи безпосередньої участі у веденні бойових дій.
Південно-Африканська республіка сьогодні, можливо, знаходиться на порозі великого вибуху. Замінивши режим апартеїду на схожий за змістом, тільки із оберненим знаком, держава обрала у якості непривілейованої групи саме африканерську меншість, яка ніколи не була колоніальним народом у класичному розумінні. Даний народ є продуктом африканського континенту, тож фактично володіє ідентичними історичними правами на проживання там, а право самовизначення, що може стати при нагоді, гарантується йому конституцією ПАР. У баченні африканерами власного майбутнього можна виділити кілька течій: тих, хто продовжує вірити в успіх «райдужної нації»; та тих, хто вважає за краще створити окрему країну для свого народу. Останніх же можна умовно поділити на прибічників конституційних методів, та тих, хто не виключає можливості великого конфлікту. Час покаже, яка позиція лишиться найбільш життєздатною, і першим етапом, результати якого можуть слугувати бодай якимось натяком на майбутній курс ПАР, стануть парламентські вибори у країні, що відбудуться у травні 2019 року.
Автор: Іван Калюга
