Як крокуючи шляхом розвитку суспільства, ми, часом, можемо дійти кризи можливостей усного мовлення? І чому наш предметний світ обмежується тим матеріальним, що знаходиться лише у тісному полі зору, тим самим, обмежуючи нашу свідомість у можливостях усвідомлення більшого?
Розглянемо, як віднайти зв’язок між природним і свідомістю людини, та як людина здатна оживити те, чого вже може й не існувати.
Усні розповіді та міфи існували раніше і, для багатьох, залишаються живими енциклопедіями, унікальним джерелом інформації. Міфи або історії що пов’язані з пам’яттю – це своєрідні збірки ліричних та практичних знань. Вони розповідалися лише в особливих випадках і розкривали таємниці місцевого простору. У таких історіях персонажі своїми діями передають чіткі інструкції, як потрібно діяти в тих чи інших ситуаціях.
Це, наприклад, може стосуватися полювання або рибальства, інструкцій щодо проведення відповідних ритуалів поваги й подяки – у випадку їхнього успішного завершення. Можна було віднайти конкретні поради щодо того, які рослини їстівні, а які – отруйні. Як приготувати певні трави для лікування головного болю або шкірної хвороби. Такі розповіді містять інформацію про те, як можна існувати у довкіллі, не порушуючи балансу між живими істотами. Практичний фон таких історій тісно пов’язаний із певною місцевістю – відмінною рисою будь-якої усної культури. Постійно перебуваючи у взаємодії із живою природою, людина трансформувалася разом із тонкими змінами в локальному ландшафті. Навіть сьогодні таке живе знання пручається друкованій продукції або тексту з екрана.
Саме така історія з’явилася від зустрічі з чоловіком, який йшов за схил пагорбу, щоб накосити трави. Він зупинився і промовив до випадкового перехожого: «У цьому яру колись був будинок, а далі ще два будинки. Зараз цього майже ніщо не видає. Це місце було обжите, тому тут гарно росте конюшина. Коли я був маленький, любив бігати до цієї річки й ловити рибу. Мій дід завжди казав, що перед риболовлею потрібно прочитати молитву св. Трифону. Вже не згадаю, якою вона була. З пам’яті починає зникати обрис хутора, але ці пагорби і яр допомагають мені пам’ятати, що він тут був. Пам’ятати, де я жив і де був будинок мого дитинства». Після цього він пішов косити конюшину для своєї худоби, а перехожий задумався про його слова.
Оскільки таке знання є специфічним для нашого повсякденного мислення, складно прийняти, що досвід переживання пам’яті ландшафту здійснюється тут і зараз, під час його опису. Ці обриси пагорба, яру, долини або берега річки активують вид інтимних роздумів. Це втрачає своє значення, коли людина абстрагується від самої місцевості, конкретних людей і практик, що є її частиною. Подібна локальність підсилює свою цінність, коли її відточують і загартовують протягом декількох поколінь. Однак, втрачає велику частину своєї сили, коли її виривають з ґрунту власного буття і транслюють в інші місця через друковану сторінку або увімкнений екран. Мислення, як у людини зі згаданої вище історії, є атрибутом самого ландшафту. Воно може з’явитися лише в результаті прямого та особистісного обміну між ним та живим ландшафтом, який активує його пам’ять.
Сьогодні у світі близько мільярда людей не вміють читати або знають лише основи письма, а можливість писати відсутня у ще більшої кількості. Та всі вони вміють говорити. Для них навколишній ландшафт сам по собі функціонує, як первинна мнемоніка або тригер пам’яті для збереження усних історій. Тому, коли хтось із них вирушає по своїх справах, раптова зустріч із якоюсь твариною або деревом стимулює відновлення у пам’яті пов’язані з ними історії. Інколи такі зустрічі стають чимось важливим і визначальним.
Подібний спосіб мислення притаманний не лише людям усних культур. Наприклад, буддійський вчитель Дзюнсей Терасава зі своїми учнями вирушив у Карпати для пошуку нового Місця Шляху (монастиря): «Ми довго шукали Шлях по всіх Карпатах і в Закарпатті – майже три роки. Нашому Вчителю не дуже подобалося. Але останній раз приїхали вже у Верховину. Йому пригледілися ці ландшафти, від Кривопільського перевалу до Верховини. Ільці, Кривопілля – дуже м’які гори, приємні краєвиди. І почали шукати тут, дивилися багато різних ділянок, але щось нас не задовільняло. Потім, коли поверталися й переїжджали Кривопільський перевал, великий олень перебіг нам дорогу, і Сенсей сказав, що це знак, що сам дух лісу показує нам місце, де бути. І ми почали шукати, і врешті-решт, зупинилися тут»[1].
Таким чином формується новітній міф пов’язаний із ландшафтами, тваринами й духами місцевості, що живуть на цій землі, фігурують в усних оповідях і стають ключовими персонажами – не важливо чи вони носії мудрості, чи трікстери.
Отже, випадкова зустріч буддійських монахів з оленем у Карпатах, ймовірно, відтворить у спомині історію, де ця тварина зіграла вирішальну роль. Більш того, настільки важливі події для локальних спільнот у подібних історіях зазвичай асоціювалися із певними місцями на конкретній території, де ці події, як передбачалося, відбулися. Й щоразу, коли хтось помічав цю місцину в ході свого щоденного блукання, натрапляючи на конкретну групу валунів або джерело, яке стало святим – активувалися в пам’яті легендарні події, які там розгорталися і могли пояснити його особливість.
Таким чином, накопичені знання наших предків, а пізніше сучасних локальних спільнот, передавалися в усних історіях, а самі розповіді були перенесені в сповнений спогадів навколишній ландшафт. Сьогодні, подорожуючи певними маршрутами, можна відчути, як знання і таємниці проростають із кожного затишного пагорба, ховаються під камінням і чекають свого часу, аби бути розкритими.
Навіть закинуті дерев’яні сільські будинки вміють розповідати про посмішки, веселощі та горе своїх колишніх мешканців. Шепіт їхніх мрій проростає у траві. Для носіїв традиційної усної культури все має у собі силу промовляти.
Дійсно, коли придивитися ближче навіть до своєї культури, можна виявити, що для наших предків не існувало цілковито неживого або інертного простору. Кожна річ набувала сенсу через пов’язані з нею спогади. Місцевість оживала. Річки сповнювалися присутністю у них риб або русалок. Ліси були наповнені духами, мудрими тваринами, комахами й рослинами. Все це наша мова зберігає у приказках та інших формах передачі того чи іншого природного явища. Коли ми кажемо: «Сонце встає чи заходить», «ця рослина дає/дарує мудрість», «працьовита бджола» або «хитра лисиця» – наша мова наділяє усіх нелюдських істот свідомістю, власними якостями та бажаннями.
Десь посеред Камінного села стоїть великий валун, поверхня якого вкрита зморшкуватим зеленуватим і сірим лишайником. Він здатний впливати на навколишні події й, навіть, впливати на думки тих людей, які до нього притуляються. Це надає йому певного сакрального значення і приписує йому кам’яну мудрість. Дехто навіть називає його «місцем сили».
Усе це говорить про те, що навколишній ландшафт сповнений життя, й навіть самі історії можуть бути живими. У народу крі, корінних жителів США та Канади, наприклад, існує уявлення про те, що історії, коли їх не розповідають, живуть у власних селищах, займаючись різними повсякденними клопотами. Іноді, історія залишає своє селище, виходить із власного будинку й вирушає на пошуки людини, в якій зможе оселитися. Людина підхоплює це відчуття і незабаром виявляє, що розповідає про нього світу.
Звісно, такий вимір розуміння усних історій притаманний не багатьом культурам, однак сама можливість такого тлумачення заслуговує на окрему увагу. Такий підхід до усних оповідей формує особливий спосіб мовлення, у якому людина наближається до матеріального сприйняття – через визнання живого навколишнього світу, який усвідомлює своє буття.
Ймовірно, наші природні інстинкти не до кінця розуміють механістичну та кількісну оцінку світу, до якого належить сучасна культура та урбанізоване життя. Наші прагнення у спілкуванні скеровані не на конгломерат інертних об’єктів, а на поле живих сутностей, які активно залучають нашу увагу, активують її та розгортають спектр різноманітного сприйняття реальності. Коли людина перестає узагальнювати та абстрагуватися, вона опиняється втягнутою у стосунки із різноманітними живими сутностями, які постають як незбагненні та незрозумілі особистості, як і сама людина для самої ж себе. Таке сприйняття реальності за своєю сутністю анімістичне, воно розкриває світ, у якому кожне явище має свою власну активну агентність та силу.
Можливо, у наше життя закралася незначна хиба – поспіх на зустріч до світлого майбутнього. Між людиною та живою природою, як і між людиною та іншою людиною, з’явилося забагато посередників. Для більшості розвиток наших лінгвістичних та інтелектуальних здібностей недостатньо швидкий у порівнянні з розвитком технологій. Загалом, поява соціальних мереж говорить нам про глибоку кризу можливостей нашої мови й друкованого слова. Диктат окуляроцентризму лише набирає обертів. А що ж з усною мовою та історіями?
Люди швидко забувають, що розвиток лінгвістичних здібностей пов’язаний з історіями, що передавалися з уст в уста, через звичайний вербальний діалог. Дійсно, ми, розповідали один одному історії та спілкувалися один з одним впродовж тисячоліть, перш ніж почали записувати слова на папері або транслювати їх на екрані смартфону через мінливі картинки.
Усні форми набирали надзвичайних форм, як от, наприклад, мова свисту Сільбо ґомеро на Канарських островах, і таких прикладів безліч. На жаль, наразі вони або перетворюються у релікти, або й зовсім зникають, не маючи можливості та часу пристосуватися до швидкого і мінливого світу.
Коли ми говоримо про все, що нас оточує, то дуже часто піддаємо його кількісній оцінці, об’єктивації, або відносимо його до пасивних «природних ресурсів». Це утворює внутрішнє сперечання із нашим чуттєвим сприйняттям світу. Й саме тому наше відчуття живого починає деградувати й тьмяніти.
Людина все більше живе у своїх думках, ідеях, текстах і кольоровому екрані.
Навіть зараз хтось читає цей текст саме через такий екран. Усі ми німо пливемо за течією в океан абстракцій і більше не можемо відчувати себе в об’єктивованому ландшафті як удома, адже тепер він позбавлений історій та емоцій, а отже і самого життя. Та коли хтось, як той чоловік на початку нашої розповіді, починає згадувати життя, наша уява береться формувати образи й заселяти навколишній ландшафт, оживляючи його.
Тоді обрізані дерева вдовж дороги починають дивитися на нас, а хмари м’яко нависають. Сіра буденність починає набувати нового звучання. Людина у місті може усвідомлювати, що вона перебуває у світі, де поруч із нею мешкають павуки, білки, собаки й коти з голубами, що злітаються до людей у парку за незрозумілим алгоритмом. Інколи відчуваються зміни пори року, які постають як нескінченність хороводу нашого Всесвіту: сонце, що сходить і заходить; місяць, який притягує води й утворює припливи та відливи у морях та всередині самої людини.
Досить дивний та інтуїтивний пасаж можна зустріти у праці Мартіна Бубера «Я і Ти». У ньому філософ розбирає відносини людини та дерева, де є життя, яке пронизує дерево та його енергія, яку відчуває людина, перебуваючи поруч. На його думку, такі стосунки знаходяться поза нашим мовним універсумом. Ймовірно, Мартін Бубер розуміє дерево на образному рівні. Воно знаходиться значно ближче до нашого життєсвіту, ніж ми можемо собі уявити. Він наголошує, що фраза «Я бачу дерево» встановлює факт сприйняття дерева-об’єкта свідомістю людини, яка також встановлює «кордон між суб’єктом і об’єктом». На жаль, у своїх розмірковуваннях він не виходить за межі сприйняття дерева як об’єкта. Хоча він все ж доволі близько підводить людину до нього: «Жодне враження не є деревом, жодна гра мого уявлення, жодне значення мого строю, а воно утілене живе переді мною і має щось до мене, як і я до нього – лиш інакше. Не треба намагатися скасувати сенс стосунку: стосунок є взаємність. Тож дерево мало б якусь свідомість, що подібна нашій? Я не досвідчую цього. Але чи не волієте ви знову, позаяк вам, здається, вдалося це, розкладати нерозкладне? Мені трапляється не душа дерева і не дріада, а воно саме» [2].
Ми є частиною цього життєсвіту, і наше тіло та свідомість також присутні у навколишньому світі – вони впливають на все, що нас оточує. Не важливо наскільки таку присутність може затьмарити творення різних реальностей: текстової, віртуальної чи будь-якої іншої. Ніщо не може стерти нашу присутність у навколишньому середовищі тут і зараз. А розповідання історій – лише форма нашого мовлення, що налагоджує стосунки з живим. Вона зв’язує наші думки з глибиною уяви, набагато ширшою за нашу власну. Жити в омовленому світі, навіть в такому, який описує Мартін Бубер, означає знати, що здатність мислити не є виключно людською перевагою, розташованою десь у наших черепних коробках. Радше сказати, властивість всього, що нас оточує і формує нашу реальність.
Власне тут приходить усвідомлення того, що оновлення наших локальних спільнот неможливе без оновлення мови. Також, без усвідомлення свого зв’язку з навколишнім ландшафтом, не може статися оновлення того первинного рівня культури, яка лежить в основі всіх наших більш абстрактних та технологічних форм дискурсу.
Оновлення локальної громади не може відбутися без оновлення культури усного мовлення. Такий підхід яскраво ілюструє історія із заснуванням буддійського Місця Шляху в Карпатах.
Тут, однак, виникає питання, чи сприяє таке розуміння оновлення культури через формування нових усних історій тому, що нам слід відмовитись від читання та письма? Зовсім ні. Це передбачає лише те, що в наші дні нам варто залишати простір для взаємодії між собою та живим ландшафтом, який не опосередковується технологіями – ані мобільним телефоном, ані ноутбуком, чи й навіть книгою. Варто лише час від часу згадувати, що світ – не лише текст або двійковий код. Світ є ще й простором для живого спілкування. Ймовірно, письменники або поети підійшли до цього відчуття найближче. Вони допускають існування певних історій, на які можна натрапити, але не слід записувати. Це історії, які ми починаємо розповідати власною мовою там, де вони живуть. Тому немає нічого дивного, коли деякі люди відкладають книги та починають розповідати історії всім своїм тілом, жестами, емоціями. Для того, щоб утворити історію про щось, ліпше це показати, аніж просто змінити інтонацію голосу.
Засоби, які стали посередниками між людьми та живим ландшафтом, сковують силу і важливість усного, зашиваючи її виключно у людський простір знаків.
Коли ми промовляємо до природи через текст або техніку – вона відповідає мовчанням…
Річка Рейн, до прикладу, колись була досить живою, мала власні історії. Там жила Лореляй, яка своїми піснями заманювала моряків на скелі. Сьогодні ця велика німецька річка служить механізмом для утворення промислової енергії. Все, більше ніяких міфічних ландшафтів, тільки комфорт і економічний розрахунок. Нині вона є, здається, нічим більшим, ніж пасивним фоном людських справ або сховищем ресурсів для людських цілей. Така взаємодія із живим ландшафтом вже давно стала звичною через нашу всеохопну залученість у власних технологіях.
А все ж, проста та добре переказана історія може змінити це для когось, чи то на годину, чи то на день, або й на все життя. В цьому випадку, тією історією може стати урок вчителя у школі, який розповість про русалку Лореляй, що раніше жила у Рейні.
Від читання відмовлятися не потрібно, і не варто відкидати свої ноутбуки. Опосередковані та технологічні форми обміну неминуче залишаються вкоріненими в первинному світі прямого досвіду. Стосунки з книгою та цифровим екраном забезпечують основу нашої зустрічі віч-на-віч із плоттю реального.
Читання – це чудова форма досвіду, однак вона завжди абстрактна. Наша участь у месенджерах, соціальних мережах та будь-яких формах передачі інформації в Інтернеті залучає до дискурсу, який за своєю суттю є глобальним та тим, що глобалізує. Культура усних історій за своєю суттю була і залишається локальною. Вона є конкретною, пов’язана з безпосередньою людською спільнотою і з живим ландшафтом, де проживає локальна спільнота. На відміну від більш абстрактних форм засобів масової інформації, основним середовищем усного спілкування є сама атмосфера. Як найдавніша і найбільш стійка форма людського дискурсу, усна культура забезпечує необхідний ґрунт і підтримку для більш абстрактних стилів спілкування та роздумів.
Коли усна культура оповіді деградує, тоді людина втрачає орієнтир. Вона губить відчуття атмосфери навчання і важливості передачі знань, які необхідні їй для життя у світі.
Людина може бути затятим читачем (і навіть письменником) та активним учасником життя у соціальних мережах, визнаючи при цьому, що абстрактні та майже виключно людські шари культури ніколи не будуть для нас достатніми. Усі ми потребуємо живого спілкування із живим навколишнім світом.
Автор: Віталій Щепанський
[1] https://ukrainer.net/karpaty-buddysty/
[2] Мартін Бубер. Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2012, С. 31-33
