Вампіри заслуговують статус одного з найбільш популярних образів у горрор-культурі XX і XXI століть. Фольклорне коріння цього таємничого і містичного персонажа й до сьогоднішнього дня цікавить шанувальників даної тематики. Проте саме масова культура надала вампірам нове значення: вони стали вираженням архетипу смерті, ознакою кризи раціоналізму, метафорою людських бажань і страхів.
Це альтернативний образ темряви – привабливої, багато в чому гуманної, але протилежної християнським і буржуазним уявленням про мораль. Вампір не вписується в загальноприйняті поняття про амбівалентність добра та зла, але в той же час допомагає точніше проаналізувати людську природу, аспект нашої смертності й цінність того, що життя неминуче завершується.
Кінознавці стверджують, що не існує окремого «вампірського жанру», кожен фільм є по-своєму унікальним і несе власний комплекс ідей. Протягом двадцятого століття образ вампіра в кіномистецтві неодноразово переживав зміни, трансформувався зі страшного монстра з іклами й блідою шкірою у витонченого аристократа, спокусника, а потім став уособленням реальних вподобань мілленіалів вже в двадцять першому столітті.
Окремі сучасні автори, голлівудські режисери і шоураннери популярних серіалів поступово інтегрували вампірів в сучасне суспільство, зробили їх плоскими фігурами, як у відомій «сутінковій сазі».
Відтепер вони стали вегетаріанцями або бездумними кровожерливими хижаками, вічними підлітками, одягненими в модний одяг, що практично повністю відкидає міфологічну традицію й простір для інтерпретацій. Крім того, сюжетна складова таких фільмів зводиться виключно до романтичної лінії, часто досить банальної і зовсім не цікаво зображеної на екрані.
Це суттєво дискредитує образ вампіра, який надає безліч можливостей для митця і набагато більше може продемонструвати глядачеві, ніж здається на перший погляд. Пропонуємо поринути в історію кінематографа та оцінити одні з кращих фільмів про вампірів в нашій добірці.
1. «Носферату: Симфонія жаху», 1922. Реж. Фрідріх Мурнау
Існує кілька версій походження слова «носферату», згідно однієї з них воно перекладається з грецької як «переносник хвороби», а за іншою – з румунської як «огидний».
Цими словами і можна охарактеризувати образ вампіра графа Орлока з фільму «Носферату: Симфонія жаху». Ця довільна екранізація роману Брема Стокера є одним з перших збережених фільмів про вампірів, яскравим зразок експресіонізму в кінематографі. Основним мотивом стрічки є занурення суспільства в тінь і хаос, очікування жахливого кінця світу.
Вампір тут є уособленням смерті і темряви, яка знищує все існуюче прекрасне. У цьому фільмі вперше вимальовується класичний образ вампіра як чудовиська з довгими кігтями, блідою шкірою, сплячого в труні й помираючого від сонячного світла. Однак від Дракули персонаж відрізняється тим, що не перетворює своїх жертв на кровопивць, а вбиває. Це й сприяє поширенню чуток про чуму серед городян.
У «Носферату» зображена перша з можливих інтерпретацій образу вампіра в кіно – однозначне зло, смерть і хаотичне начало, знищуюче красу. Нещодавно з’явилася інформація про те, що режисер фільмів «Відьма» та «Маяк» зніматиме ремейк класики Мурнау.
2. «Дракула», 1931. Реж. Тод Браунінг
В цій канонічній сьогодні стрічці роль вампіра втілив Бела Лугоші. Американський актор угорського походження, що працював у театрі, був володарем оригінальної зовнішності та акценту, а тому зайняв особливу нішу.
Його декадентський образ у поєднанні з лякаючим поглядом і орієнталістським флером створили неповторну атмосферу в кадрі. Це вже не людиноподібний монстр, а привабливий та хитрий аристократ.
Крістофер Лі, який і сам створив яскравий образ Дракули в серії класичних фільмів жахів студії Хаммер, в одному з інтерв’ю сказав: «Якщо попросити когось зобразити Дракулу, то він не стане наслідувати Керрадайну або мені. Ні. І через 40 років після його смерті Обличчя та Голос Бели Лугоші нерозривно пов’язані з його найбільш відомою роллю».
3. «Вампір: Сон Алена Грея», 1932. Реж. Карл Теодор Дрейєр
Ця кінокартина знята за мотивами літературних творів Джозефа Шерідана Ле Фаню, але в реальності представляє собою фантазії самого режисера Карла Теодора Дрейєра. Образ головного героя на екрані втілив Ніколас Гінзбург.
Водночас виконавець ролі та спонсор зйомок, він відрізняється неймовірною портретною схожістю з Говардом Лавкрафтом, це додає фільму ще більше загадкової атмосфери. Вихід стрічки прийшовся на кінець ери німого кіно, вона стала багато в чому дійсно переломною, позаяк виходить за межі колишніх уявлень публіки 20-30-х років про «низький» жанр горрору, а також кінематографічних інструментів німецького експресіонізму.
Вампіри в фільмі є завуальованим образом смерті, яка приходить за людиною з потойбічного світу, відправляючи його у вирій сновидінь. По суті, ця картина і є своєрідним трансом, кіномандрівкою у вимір сну та надприродної реальності. Фільм поєднує атмосферу класичного горрору з сюрреалістичними мотивами, не випадково його палкими шанувальниками були Альфред Гічкок і Луїс Бунюель.
Стрічка провалилася в прокаті, що змусило режисера залишити свою діяльність на багато років, проте сьогодні вона має статус культової.
4. «Померти від насолоди», 1960. Реж. Роже Вадим
Фільм з провокаційною назвою, який зняв французький режисер Роже Вадим, є також довільною екранізацією класичної новели Джозефа Шерідана Ле Фаню «Кармілла». Критики звикли називати цю стрічку родоначальницею серії фільмів про «нетрадиційне» вампірське кохання й жінок-кровопивць.
Однак насправді «Померти від насолоди» (або краще «Кров і троянди», як це було в американському прокаті) являє собою захоплюючу готичну казку про те, на що неприборкані пристрасті перетворюють людину. Вампірська тематика тут обрана не випадково, оскільки вона дозволяє показати глибину саморуйнування героїні й фатальність нерозділених почуттів Кармілли до її далекого родича Леопольдо Карнстайна.
Безжальний дух із забутих легенд втілюється у спадковій аристократці Карміллі, котра починає танцювати старовинні танці, гуляти округою з загадковим виглядом під струнну музику Жана Продромідеса й пити кров заблукалих подорожніх, що ще раз переконує глядача: любов і смерть завжди десь поряд.
5. «Бал вампірів», 1967. Реж. Роман Поланскі
Майстер психологічного трилеру Роман Поланскі створив унікальну суміш із горрору та комедії. Режисер наполягав на тому, що він не збирався випускати пародію: «Мені хотілося розповісти казку, моторошну і в той же час прикольну, а ще повну пригод. Діти не бачать тут різниці. Їм хочеться, щоб їх лякали тим, що насправді не несе в собі ніякої небезпеки, щоб їм дали можливість посміятися над власними страхами».
Іронічний горрор відомий сценами, що стали сьогодні хрестоматійними. Наприклад, варто згадати сцену на грандіозному вампірському балу в замку графа фон Кролока, де у величезному дзеркалі відбивається тільки троє (тому що вони люди, а вампіри не мають відображення у дзеркалі). У персонажі професора Амброзіуса, мисливця на вампірів, який постійно потрапляє в комічні ситуації, втілена дотепна інтерпретація самовпевнених раціоналістів, «людей науки».
Картина сповнена посиланнями на яскраві зразки зухвалого кіножанру джалло і німецький експресіонізм, шедеври світового живопису. В результаті вийшло смішно, проте анітрохи не легковажно, чим цей фільм кардинально відрізняється від інших вампірських пародій.
Стрічка не позбавлена таємничої страшної атмосфери, що натякає на східноєвропейське коріння режисера. Він виріс на «інших казках», які, на жаль, не завжди розуміє американський глядач.
6. «Носферату: Примара ночі», 1978. Реж. Вернер Герцог
Справжнє «воскресіння» класичного фільму Фрідріха Мурнау «Носферату: Симфонія жаху» аж ніяк не повторює основне послання німої кінокласики. На перший погляд, ремейк транслює аналогічну думку: вампір є темрявою, що несе чуму й хаос, загибель і втрату любові й гуманності. Але насправді образ вампіра у Херцога інший. Тінь минулого насувається на філістерське суспільство, аби пробудити потойбічну вічну жагу до смерті.
Фільм став відомим, завдяки незвичайній готичний атмосфері, похмурим, проте реалістичним локаціям, що відсилають до живопису Каспара Давида Фрідріха, а ще майже красі Ізабель Аджані, котра виглядає, як акторки німого кіно, й, звичайно, неповторній грі зухвалого і ексцентричного Клауса Кінскі.
7. «Голод», 1983. Реж. Тоні Скотт
Цей вампірський фільм став важливою віхою в історії готичної культури. Виступ групи Bauhaus на початку стрічки проголошує, що Бела Лугоші мертвий («Bela Lugosis dead»), проте безсмертний.
Вампірська тематика відсилає глядачів до роздумів про прагнення людини до вічного життя. Автори поєднують ультрамодну на той час естетику з езотеричними символами.
У фільмі головною героїнею постає безсмертний вампір на ім’я Міріам (треба згадати про герметичне товариство «Коло Міріам» й обіцянку вічної молодості тим, хто пройде ритуал посвяти), яка ріже горло своїм жертвам давньоєгипетським анхом – символом життя, мудрості й вічності.
Коханця Міріам грає Девід Боуї, відомий своїм інтересом до окультизму, фашизму та творчості Фрідріха Ніцше. Ця екранізація роману Вітлі Стрібера також змушує глядача задуматись над проблемою поширення захворювань через кров, немовби передбачає світову епідемію СНІДу. Невипадково вампіризм представлений у фільмі як своєрідний вірус, а одним з персонажів є геронтолог Сара, яка проводить досліди на мавпах.
Тут варто згадати, що інтерес до вампірів завжди стає тим сильніше, чим яскравіше в суспільстві помітно скептицизм по відношенню до релігійності, соціальних інститутів, а головне – раціоналізму й віри в прогрес людства.
8. «Дракула Брема Стокера», 1992. Реж. Френсіс Форд Коппола
Фільм сьогодні вважається однією з найбільш вдалих екранізацій роману Брема Стокера «Дракула». Класична основа сюжету поєднується з історією Влада Цепеша, що відрізняє картину від аналогічних кінострічок.
Фільм Копполи є унікальним як за смисловим навантаженням, так і з технічної точки зору. Саме тут найбільш точно показаний набір традиційних вампірських «суперздібностей», режисер наполягав, що в кадрі в присутності вампірів не мають працювати навіть фізичні закони. Проте для демонстрації цього явища не використана комп’ютерна графіка, альтернативою стали кінотрюки й комбіновані зйомки.
За сюжетом ми бачимо самотність Дракули, який відчуває себе зайвим в «новому» світі. Разом з тим автори роблять акцент на богоборстві головного героя, це ще раз підкреслює характерні для вампірів риси романтичного трагізму, відкидання звичних понять добра і зла, своєрідного героїзму.
Сценарист Джеймс Харт хотів показати Дракулу не як звичайного монстра або спокусника із виміру пітьми, а як воїна, аристократа з сильними почуттями, пристрастями й тугою за минулими епохами.
У сучасному суспільстві людина відмовляється від пам’яті – особистої та історичної, чому активно протистоїть головний герой фільму Копполи. Якщо в класичному романі центральними персонажами є люди, яким протиставляється кровожерливий монстр, й навіть Міна не відчуває до вампіра нічого, крім жаху й ненависті, то в цій екранізації глядач мимоволі співчуває Дракулі з його готовністю подолати будь-яку відстань й навіть час заради свого кохання.
9. «Хронос», 1993. Реж. Гільєрмо Дель Торо
Дебют в повнометражному кіно для Гільєрмо Дель Торо – давнього шанувальника творчості Говарда Філіпса Лавкрафта (втім, це помітно й по стилістиці кінорозповіді). Центральне місце в сюжеті займає «Хронос» – винахід іспанського алхіміка, що випадково потрапив до рук власника антикварної крамниці Хесуса Гріна.
За пристроєм полює багатий фабрикант Діетер Де ла Гвардіа, а пов`язано це з тим, що чарівний предмет дарує безсмертя, але вимагає й від свого власника виконання однієї специфічної умови: він повинен пити людську кров.
Вампіризм тут – плата за безсмертя, яке аж ніяк не є об’єктом мрій для Хесуса Гріна. Перед антикваром, люблячим свою родину і не бажаючим ставити її під удар, виникає питання цінності життя й можливості самопожертви заради інших.
Ця драма з елементами горрору цікава безліччю релігійних, міфологічних референсів. Власне навіть назва пристрою, даруючого вічне життя, відсилає до давньогрецького божества часу.
10. «Надя», 1994. Реж. Майкл Альмерейда
Якщо уявити, що «Твін Пікс» був би знятий про вампірів і з дещо меншим бюджетом, але з не менш оригінальними методами, вийде «Надя» Майкла Альмерейди. Невипадково фільм був спродюсований Девідом Лінчем, який, до всього іншого, зіграв в ньому епізодичну роль. Когось налякає недбала картинка з ефектами розмитого зображення, але тим, хто наважиться додивитися до кінця, відкриється незвичайна краса цієї артхаусної стрічки. Бонусом є музика від Portishead, наприклад.
Головна героїня – вампіресса на ім’я Надя, яка є дочкою румунки та самого графа Дракули. Вона живе в Нью-Йорку та хоче побачити свого брата-близнюка, щоб розповісти йому про смерть їхнього спільного батька. У фільмі поєднуються мотиви двох класичних вампірських сюжетів – «Дракули» й «Кармілли». Тут навіть прописаний персонаж Ван Хелсінга, але в «Наді» він їздить на велосипеді по нічних вулицях, та й, загалом, насправді не дуже відлякує «нечисту силу». У свою чергу, Дракула постає за сюжетом нічим іншим, як купкою попелу. Він помер, так ніколи не зустрівшись зі своїми дітьми, неймовірно самотніми у великому місту. Надя гнана всіма, включаючи її власного брата, який відмовляється від вампірського дару.
Дівчина усвідомлює внутрішню потойбічну силу, але разом з тим розуміє, що не може відшукати свою справжню ідентичність. В її образі ховається розгубленість молодого покоління, яке втратило зв’язок зі своїм корінням і залишається наодинці з «болем хвилинної радості».
11. «Інтерв’ю з вампіром», 1994. Реж. Ніл Джордан
Один з найбільш відомих фільмів про вампірів, який вважається зразком створення бездоганної готичної атмосфери. Не останню роль у цьому відіграє професійний акторський перфоманс, вивірений «вампірський стиль», що поєднує безліч фольклорних, літературних і кінематографічних уявлень про можливості та слабкості цих істот, а також таємнича краса природи американського Півдня і декадентська розкіш Європи, зображені в картині.
«Інтерв’ю з вампіром» одним із перших стрічок демонструє внутрішні переживання цих загадкових створінь. Вони постають тут не просто мерцями чи монстрами з надздібностями, а сповненими метань персонами, шукачами істини й свого власного шляху. Зокрема, трансформація уявлень про вампірів показана в образі Луї, якого обтяжує кривавий дар безсмертя.
Картина є екранізацією роману Енн Райс. На думку письменниці фільм зображує вампіра як метафору хижака, захованого в особистості кожної людини. Залишається зробити вибір: прийняти його в собі та жити, всупереч сумнівам, як Лестат, або ж, як Луї, відмовитися й змиритися з умовами, надиктованими посередностями.
12. «Тінь вампіра», 2000. Реж. Е. Еліас Мерідж
Сюжет цієї стрічки заснований на таємничих подіях зйомок вже згаданого вище фільму «Носферату: Симфонія жаху» Фрідріха Мурнау. Режисер Едмунд Еліас Мерідж вирішив переосмислити легенду про створення картини й продемонструвати глядачам оригінальне інтелектуальне есе на тему цінності мистецтва. Сюжет полягає у тому, що Мурнау запрошує на зйомки свого фільму справжнього вампіра для більшої достовірності в кадрі, причому майже ніхто зі складу знімальної групи про це не підозрює. За участь у створенні картини кровожерливому вампірові обіцяна красуня Грета Шредер – зірка німецького кінематографа й виконавиця однієї з ролей у фільмі.
Стрічка у новий спосіб розвиває ідею людських мрій про вічне життя, яка так часто втілюється в образі вампіра на кіноекранах. «Чого немає в кадрі, того не існує», – проголошує персонаж впертого, цілеспрямованого «творця» Фрідріха Мурнау, якого зіграв Джон Малкович; Віллема Дефо (Макс Шрек за сюжетом), завдяки бездоганному акторському виконанню, іноді абсолютно не відрізнити від образів, породжених німою кінокласикою.
Фільм намагається відповісти на болісне питання: на що можна піти заради створення вічного шедевра?
13. «Виживуть лише коханці», 2014. Реж. Джим Джармуш
Якщо з якихось причин ви ще не бачили «Виживуть тільки коханці» Джима Джармуша, радимо терміново виправити ситуацію. У стрічці поєднується бездоганна режисура, ідеально підібрані локації, дивовижна акторська гра Тільди Суінтон і Тома Гіддлстона, чудове музичне супроводження.
Останнє виділяється особливим чином, адже для створення саундтреку був запрошений голландський лютняр Йозеф ван Віссем. Про свою участь у фільмі він говорить:
«Я відчуваю, що в якійсь мірі маю відношення до політики. Фільм Джима – це критика сучасного суспільства. І лютня йде проти всіх технологій і проти всіх комп’ютерів, проти всього того лайна, яке вам не потрібне».
У постатях головних героїв-вампірів втілюється вічне єднання протилежностей. Це чоловік і жінка (Адам і Єва), яких єднає любов крізь час і відстані; творець і поціновувач; меланхолік та оптиміст. Місце дії – напівпокинутий Детройт, який можна вважати своєрідним символом кризи сучасності, уявлень про комфорт, прогрес і розвиток техніки. Фільм містить величезну кількість культурних посилань: від Гете до Джеймса Джойса, від Франца Шуберта до Джека Вайта, від Вільяма Блейка до Луїса Бунюеля.
Перед подорожжю до Америки вампір Єва складає до чемодану лише книги: «Золотий храм» Юкіо Місіми, «Дон Кіхота» Сервантеса, твори Кафки, Жюля Верна, та ін. Вампірська тематика тут обрана виключно для протиставлення вічних архетипів, а також інтелектуалів і поціновувачів мистецтва – звичайним смертним, які занурюють світ у справжню прірву, в тому числі, через неконтрольоване споживання (зверніть увагу на інфантилізм сестри головної героїні, вампіра Аву, яка бездумно витрачає головний ресурс – кров).
14. «Дівчина повертається одна вночі додому», 2014. Реж. Ана Лілі Амірпур
Цей фільм критики охрестили справжньою феміністичною сенсацією: образ жінки-вампіра в хіджабі, яка катається по нічних вулицях на скейті й лякає маленьких хлопчиків, щоб вони гарно себе поводили, непрозоро натякає на те, що хотіли сказати автори картини. Дія відбувається в містечку під назвою Бед-сіті, що є референсом до класики нуарного кіно. Дівчина без імені не боїться повертатися вночі одна додому, тому що у неї є ікла і потужна сила, здатна відлякати будь-якого гангстера, наркомана чи безхатченка. Одного разу вона зустрічає недолугого місцевого «Джеймса Діна» в костюмі Дракули, в якого закохується й вирішує допомогти усунути його життєві негаразди.
У фільмі глядачеві нічого не розповідають про те, чому дівчина стала такою, як отримала демонічні риси, а єдине, що її рятує – це кохання. Бед-сіті – не просто алюзія на сучасний Іран, тут взагалі могло бути будь-яке інше місто та інша країна, де чоловіки послабшали, де панує хтивість (невипадково на шиї однієї з жертв вампіра красується татуювання «секс») та спрага наживи.
15. «Що ми робимо у тінях» («Реальні упирі»), 2014. Реж. Тайка Вайтіті
За сюжетом цієї новозеландської комедії в жанрі мок’юментарі, випущеної в 2014 році (в російськомовній адаптації їй присвоїли дивну та досить вульгарну назву «Реальні упирі»), в одному будинку живе четверо вампірів: Віаго – справжній манірний денді, Владислав – кровожерливий спокусник граф Дракула, Дікон – зухвалий вампір з нацистським минулим, та Петір – вампір із зовнішністю в кращих традиціях «Носферату», старший за вісім тисяч років. У кожного є свої особливості, оригінальні риси характеру, але об’єднує їх одне – вони абсолютно зайві в суспільстві 21-го століття.
За сюжетом група документалістів збирає матеріал про їхній «вампірської побут», де доводиться прибирати за собою кривавий посуд, битися з гопниками-перевертнями й просити один одного оцінити підібране вбрання, тому що в дзеркалі кровопивці, як відомо, не відображаються. Картина принесе задоволення поціновувачам інтелігентного гумору без непристойностей та жартів «нижче пояса». «Що ми робимо у тінях» дотепно й іронічно обігрує вампірські штампи та, в цілому, кліше з класичних горрорів. Автори роблять це неймовірно естетично й з любов’ю, а тому дивитися фільм цікаво та ні краплі не нудно, що є великою рідкістю для сучасних комедій.
Проаналізувавши класичні й сучасні кінострічки про вампірів, можна прийти до висновку, що вампір в кінематографі може бути однозначно чимось більшим, ніж гарненьким кровопивцею. У різних авторських інтерпретаціях це й уособлення смерті і темряви, громадських і природних катастроф; і втілення нашого бажання й одночасно страху безсмертя; й образ романтичного героїчного минулого, людської пам’яті; і відкинута межами моралі сфера сексуальності як щось демонічне.
Вампір може бути зображений і жахливим монстром, і надлюдиною. Цей персонаж у всьому різноманітті кіновтілень ніколи не втратить свого потенціалу, як і ніколи не перестануть для людини бути важливими поняття життя та смерті, пошуку ідентичності, а головне – крові.
Автор: Анастасія Капралова
