Складно знайти іншу постать, котра б поєднувала надзвичайну популярність, будучи відомою навіть широкому загалу завдяки надзвичайно живій мові, із максимально полярними ставленнями до свого доробку, як флорентійський політик та мислитель Нікколо Макіавеллі. Виною тому є його праця «Державець», у якій він, спираючись на опис відносин, ореолом яких віддавна була оточена політична боротьба, сформулював практичні поради до зміцнення державної влади правителя, котрий із готовністю би прийняв їх за власний метод. Тут і корінилося протиріччя, адже, здавалося б, зміст настанов пасував більше тирану, готовому будь-яким шляхом втриматись на вершині ієрархії, ніж істинному монарху, чий образ класично подавався облагородженим усілякими чеснотами чи осяяним божественним правом, що дозволяло йому піклуватися про народне благо.
Крок, який зробив Макіавеллі, був дійсно сміливим. Він наважується поглянути вглиб речей, максимально відкрившись до прийняття дійсності як вона є. Це дозволило йому зазирнути за завісу гуманістичних ідей, що витали в італійському повітрі кінця XV століття, й віднайти відразливі для більшості своєю правдивістю факти, не відкидаючи їх, а приймаючи правила гри. Виявляється, у вузьких провулках між витонченими готичними соборами все ще продовжувала проливатися кров, а під кардинальськими шапками із легкістю могли приховуватися найвитонченіші політичні інтригани. Такі випадки дійсно були відомі загалу, чого вартує слава сім’ї Борджіа. Але різниця в тому, що Макіавеллі не готовий засуджувати подібні випадки з позицій моралі. Єдиним істинним мірилом для нього є кінцева мета та ефективність, якої політичні суб’єкти можуть досягти, втілюючи свої замисли.
Політична думка в обличчі Макіавеллі продовжує впевнено крокувати у напрямку секуляризації, шлях для якої проторували Данте та Марсилій Падуанський. У тексті трактату не зустрічаються апеляції до божественного права як єдиної істинної санкції на володарювання, тож флорентієць пориває із теологією. А моральний релятивізм допомагає вирвати політику з етичної сфери. Відтепер неможливо поставити знак рівності між складовими аристотелівської сентенції, апелювати до якої не втомлюються і сучасні політтехнологи, де поняття хорошого громадянина є співзвучним із хорошою людиною.
З усіх попередніх великих світил політичної думки, Макіавеллі радше був схожий на тип Цицерона, він також був активно включений у політичне життя рідного міста Флоренції, займаючи ряд посад у республіканський період її історії. Й саме можливість власноруч торкнутися тонкої матерії політики дозволила йому зрозуміти ті механізми, які підносять та втримують політика на вершині влади. Протягом утримання повноважень Макіавеллі неодноразово був наділений честю очолювати почти до дворів європейських монархів, відстоюючи інтереси батьківщини. Ця діяльність сприяла доленосній зустрічі, що надзвичайно вплинула на формування ідейного каркасу «Державця». Нею було річне перебування із посольством при дворі одіозного герцога Чезаре Борджіа. Саме ця людина із її активністю та рішучістю, що подекуди межувала із безпринципністю, «подарувала» авторові трактату левову частку складових образу ідеального правителя, на тип якого Макіавеллі єдино міг покладати надії з втілення найпотаємнішої та найболючішої мрії – довгоочікуване та вистраждане об’єднання Італії.
Саме це прагнення встановлення італійської єдності стало наскрізним стрижнем трактату, на який у вигляді порад правителю нанизувались відповіді на питання щодо характеру його реалізації. Хоча безпосередній заклик до боротьби за єдину Італію вміщено наприкінці твору, від самого початку зрозумілим стає те, до чого Макіавеллі волів би готувати нового правителя, описуючи методи успішної експансивної політики, включно із захопленням та утриманням новопридбаних територій, запобігаючи народним повстанням та поступово завойовуючи лояльність громадян.
Наприкінці XV століття Італія все ще лишалася роздробленою на більш ніж десяток ворогуючих між собою утворень, на сцені міжнародних відносин Європи свої позиції закріпили такі країни як Франція та Іспанія, котрі стають активними гравцями на Апеннінському півострові та органічно доповнюють давнє суперництво папської влади та Священної римської імперії за право першості на італійських землях.
Тож на фоні слабких італійських держав Папська область часів правління Борджіа дійсно виділялася в позитивному ключі. Зусиллями батька, папи римського Александра VI, та його сина, герцога Чезаре Борджіа, розпочалась активна кампанія, метою якої була централізація держави та прирощення нових територій, адже до того численні райони лише номінально визнавали світську владу понтифіка, проводячи абсолютно автономну політику. Процес справжнього об’єднання був невибагливий у методах, задля знищення ворожих дворянських родів у справу пішли політичні інтриги, змови та отруєння.
Перебуваючи при дворі герцога, Макіавеллі із захопленням відкривав для себе грані цієї особистості, яку здавалось би, нездатне зупинити ніщо у світі. Тож омріяним для флорентійця став монарх, який би не цурався методів, звичних для Борджіа, проте облагороджений найвищою метою – об’єднанням Італії, а не зміцненням позицій окремої її частини – котра могла виправдати численні засоби, до яких би довелось вдатися на цьому шляху.
Саме виправдання «борджіанських» методів додало темних фарб до образу флорентійського мислителя. Католицька церква, не довго вагаючись, під час Тридентського собору, заявила, що «Державець» є результатом праці нікого іншого як самого Диявола, а не звичайної людини. Тож досить швидко формується антимакіавелістська традиція, представники якої звинувачують флорентійця у всіх гріхах.
Вони просто не змогли поглянути в очі правді, котра виявилася жахаючою для них. Сам Макіавеллі зазначав, що міг би написати чергову утопічну картину державного устрою, котрий був би ще одним вічним і недосягненним орієнтиром. Але потреба у максимальній користі від своєї праці змусила його звернутись до дослідження політичної дійсності, головними акторами якої є неідеальні, а почасти й банально злі люди. І саме ці люди можуть створити безліч перепон на шляху монарха, котрий принципово не поступається добром, до втілення планів, якими б благими вони не були. Макіавеллі визнає, що його поради були б недоцільними, якби усі люди були наділені доброю природою, але як реальність демонструє обернену ситуацію, так і політик повинен керуватися окремим політичним кодексом поведінки, що пориває із етичним.
Чи був би сенс у діяльності взірцевого у своїй благочестивості правителя? Виходячи з позиції Макіавеллі, скоріш за все ні. Адже народ наділяє славою хорошого та вправного правителя тільки того, хто продемонстрував свою ефективність, а не високоморальні якості. А блага кінцева мета лише додає балів до цього істинного мірила політичної діяльності.
Тож задля ефективної праці правитель повинен впустити до своєї сутності риси, натхнені самою природою. Бажаною для нього повинна бути схожість із левом, котрий здатен одним своїм риком відлякувати ворогів, і в разі чого знищити їх, та лисицею, котра, наділена виразною обережністю, здатна обходити пастки, які лишають на шляху недоброзичливці.
Ці риси державець повинен культивувати у собі самостійно, розгортаючи якомога активнішу діяльність. Такий тип людини не повинен чекати подарунків від долі, а просто не лишити їй вибору, змушуючи обдаровувати себе увагою. Макіавеллі впевнений, що той, хто менше покладається на милість долі – править довше. Правителям, котрим влада дісталася із легкістю, будучи успадкованою чи дісталася волею випадку, надзвичайно складно втримати її. Той же, хто пройде через численні випробування на самому шляху до неї, володітиме усім необхідним для довгого правління.
Звідси видно, що Макіавеллі повстає проти ідей провіденціалізму, котрому під силу висушити життєві сили індивіда. Людина, хоча й відчуває вплив долі, залишається наділеною великим простором для реалізації свободи волі. Доля образно уявляється флорентійцем в якості бурхливої ріки, що несе свої води в невідому далечінь, але саме людині лишається вибір того, яким буде її плавання по ній, чи повністю вона довіриться течії, чи спробує чинити спротив, спробувавши навіть змінити напрямок плину русла.
Тож саме доблесть, незалежна від долі, та навіть здатна противитись їй, спроможна дістатись найкращих та довготривалих плодів, що доступні людині.
Фактично політична сфера буття суспільства змальовується Макіавеллі як поле постійної боротьби за владу, в якому розгортається людська доблесть. Хороший правитель повинен бути готовим грати на протиріччях, якими пронизане суспільство, при цьому ледь не єдиною його беззаперечною чеснотою є тонке відчуття часу із його характерними рисами та настроями. Тільки так можна навчитись застосовувати жорстокість тільки тоді, коли вона є доцільною, така ж ситуація і з добрими вчинками, якими, коли вони не на часі, можна нашкодити собі не менше, ніж зайвою жорстокістю. Тож Макіавеллі ніяким чином не потурає будь-яким надміру жорстоким схильностям правителів, він просто свято вірить у те, що владні алгоритми, виведені ним, будуть працювати безвідмовно.
Серед способів, здатних піднести людину до оволодіння таким впливом, як державна влада, окрім двох основних, долі та доблесті, є й три побічних – шляхом злочинів та волею народу чи знаті. Але в будь-якому з цих випадків новий державець зіткнеться із основним суспільним антагонізмом – суперництвом привілейованих та непривілейованих верств. І саме тези Макіавеллі, які характеризують роль політика у цьому нескінченному конфлікті, стають тим форпостом оборони проти закидів у тиранічному характері ідеального правителя.
Знать прагне поваги до свого статусу, і, здається, це повинно стати легко виконуваною задачею для правителя. Проте, поважати їхні привілеї варто виключно тоді, коли цей стан суспільства демонструє лояльність та готовність стати опорою державної влади. Якщо ж лояльність відсутня – варто бути готовим до змов, спираючись виключно на народ.
Прихильність народу повинна бути завойована в обов’язковому порядку. Коли громадяни підтримують правителя, це убезпечує його навіть від ворожості дворянства, адже його представники не ризикнуть планувати лихо, не будучи впевненими у широкій підтримці мас. До того ж ця прихильність завойовується досить просто, народ прагне одного – аби його не пригноблювали. Тож шлях до положення захисника народу лежить через невтручання у приватну сферу громадян. Вони ліпше пробачать страту близьких родичів, аніж посягання на їхню власність, каже Макіавеллі. І горе тому правителю, котрий став об’єктом народної ненависті.
Чим же утримувати підданих у стані покори, що є кращим, любов громадян до свого правителя, чи все ж страх? При усіх позитивних сторонах народної любові Макіавеллі радить більше покладатися на роль страху, котрий міцніше цементує відносини панування-підкорення, чия стійкість надзвичайно необхідна у кризові часи. Тільки так можна бути впевненим, що за потреби вдасться акумулювати необхідну енергію для відповіді на надзвичайні виклики, як внутрішні, так і зовнішні.
Для широкого загалу правитель не повинен давати приводів підозрювати його в володінні якимось таємничим знанням управління державою. Все повинно бути просто й зрозуміло. Звісно, деякі чесноти, які зазвичай вкладають у характеристику того чи іншого правителя, можна відкинути, навіть у повній мірі. Такою, наприклад, є щедрість, в результаті якої обдарованими залишиться лише мала частка людей, а держава втрачатиме цінний ресурс, котрий став би при нагоді у подальшому розвитку та запорукою від усіляких небезпек. Проте, і тут проявляється необхідність вірно знати час та місце. Попередня порада пасує мирному життю, у воєнному ж поході щедрість є основоположним фактором для втримання лояльності війська і стає необхідною, звісно, тут вона постає у вигляді дозволу на пограбування та трофеї.
Інші ж чесноти перебувають у полі дилеми «бути чи здаватись», і Макіавеллі обирає останнє. Флорентієць стає фактично першим політтехнологом в історії, який прискіпливу увагу приділяє побудові іміджу правителя. Володіючи здатністю, у разі необхідності, продукувати гнучкі, а подекуди й жорстокі рішення, останній повинен виставляти на загальний огляд виключно свої позитивні якості, чи створювати видимість їх володіння. Серед найпопулярніших методів налагодження стосунків із підлеглими флорентієць визначає фінансування різноманітних народних гулянь та підтримку мистецтв, на чому тримався статус багатьох італійських правителів, найбільшими серед яких були римські папи та клан Медичі – два найбільші спонсори італійського Ренесансу.
Існує й єдина запорука міцної влади, котра повинна бути покладена в саму її основу – сильне військо. Це абсолютно природно, тому що макіавеллівський державець є людиною, котра промовляє до оточуючого світу мовою сили, адже тільки особистість, що наділена таким характером, та відповідна держава зможуть вижити у жорстокій дійсності. Тож не дивно, що військова тематика є однією з улюблених для флорентійця. Тим більше, історичний Макіавеллі заклав одну із перших цеглин у реалізацію свого великого плану, створивши народне ополчення, що стало на захисті батьківщини. Він настільки сильно переконаний у надважливій ролі армії, що включає у текст трактату фактично аксіому, яка постулює взаємно обернений зв’язок між хорошим військом та хорошими законами. Показовим тут є сюжет, котрий стосується так званих «озброєних пророків», серед яких Макіавеллі вказує на Мойсея, Тезея та Ромула – сила зброї є тим саме елементом, який здатний постійно підтримувати віру у людях, так само вона стає й символом стійкості ієрархії.
Макіавеллі радить правителю досконало пізнати військову справу, навчаючись як на власному досвіді, так і не цураючись брати приклад з давно мертвих авторитетів. Саме у війні повною мірою реалізується роль правителя. Вона є природнім процесом, тож годі прагнути її уникати, адже деколи таке прагнення може обернутися більшим злом, аніж рішуче наближення до розв’язки боєм.
Тож необхідно постійно бути у стані готовності. І це є наріжною порадою у вченні Макіавеллі – у всьому покладатися тільки на власні сили, й у більшості випадків не прагнути ділити відповідальність із кимось іншим. Так і у військовій справі – використання найманців є банально неефективним, а прохання про допомогу сильнішого союзника і в разі поразки, і в разі перемоги обернеться негативом – погибеллю чи залежністю.
Універсальність настанов, жива мова трактату та подання ідей у афористичній формі зробили «Державця» Нікколо Макіавеллі однією із небагатьох «серйозних» праць масового споживання. Зі славою «Державця» здатна посперечатися можливо тільки «Мистецтво війни» китайського стратега Сунь Цзи. Попри цю популярність, для увіковічнення свого імені, флорентійському мислителю вистачило б і того впливу на політичну теорію, здійсненого ним.
Те, що згодом назвали страшним терміном «макіавеллізм», існувало завжди, і до і після самого Нікколо Макіавеллі, він був лише першим, хто наважився визначити відносини, що були характерними для політичного існування людини протягом довгих часів, як норму. Той факт, що навіть в наш час ідеї трактату можуть піддаватися критиці та здатні розбудити бурю емоцій у деякого типу особистостей, свідчить про те, що доробок флорентійського мислителя досі не втратив актуальності та комфортно існує поза своїм історичним контекстом. Єдність проблем же стирає ту прірву століть, яка відділяє нас від ренесансної Італії, і осучаснює Нікколо Макіавеллі.
Автор: Іван Калюга
