Олена Семеняка: українська юнґеріана, консервативна футурологія, пан’європеїзм

Пломінь: Розкажіть як Ви прийшли до дослідження ідей Консервативної революції?

О. С.: Моїм пропускним білетом як у світ філософії, так і консервативної революції був Джек Лондон, із творів якого ще в ранньому дитинстві я почерпнула ніцшеанські ідеали віталізму та волюнтаризму, критику сучасної глобальної цивілізації й водночас волю до експансії й утвердження нових порядків, а також стверджувальну відповідь на головне питання Надлюдини, поставлене синхронно з Ніцше Достоєвським: «Тварь ли я дрожащая или право имею?».

В академічному ж ключі я почала вивчати тематику консервативної революції під час свого навчання в магістеріумі на спеціальності «історія філософії» гуманітарного факультету Києво-Могилянської академії. Тоді ж я визначилася і з найцікавішим для мене предметом дослідження – «відмінність у єдності» ранньої й пізньої інкарнації консервативно-революційного суб’єкта в творчості Ернста Юнґера: Робітника й Вальдґенґера-Анарха. Людьми у темі вони здебільшого сприймаються як «зрада» Юнґером свого «Старого Заповіту», праць циклу «Тотальна мобілізація», «Робітник. Панування і гештальт» та «Про біль». Та особисто я, навпаки, була вражена актуальністю постаті Анарха, як і прозорих алегорій на сучасне суспільство в футуристичному романі-антиутопії «Евмесвіль», де з’являється ця фігура. 

Що ж стосується революційних перетворень, яким присвячено всю ранню творчість Юнґера і заперечення самого прагнення яких вбачають у риториці та «практиці» Анарха, вони можливі тією мірою, якою збільшуються «тріщини на стіні часу» згідно з філософсько-історичною концепцією Юнґера. Наприклад, загибель «Титаніка». Чому це знак, посланий Кліо, музою історії, і що він означає? 

Якщо коротко, то все 21 сторіччя, говорячи його метафоричною мовою, – це «інтеррегнум», коли боги пішли, а їхнє місце зайняли титани, час, сприятливий для техніки і несприятливий для культури. Тому революційні перетворення у сенсі руйнування всіх старих порядків, кордонів та ідентичностей – це сама суть часу, в якому ми живемо, але новий лад, образ людства й цінності, якими в ідеалі має завершитись ця планетарна революція, залежать від динаміки метаісторичного плану, поки що невідчутної. Водночас, подекуди «повернення богів» уже маніфестує себе в світі, прориваючись крізь урбаністичні цитаделі титанізму. 

Картина постсучасності Освальда Шпенґлера, іншої величини світового рівня, яка також належить до когорти Третього Шляху, доволі схожа. Повернення пізньої Римської імперії, лише у планетарному масштабі, яке констатував Ернст Юнґер, мовою Шпенґлера зветься пізньою фазою фаустівської культури, невід’ємною частиною якої є стан цезаризму. Але в останній праці Шпенґлера «Час рішень» ми дізнаємося про те, що цезаризм все ще лишає простір для високого, принаймні воїнської честі й доблесті.

З 2010-2011 рр. я долучилася до метаполітичної спільноти Українського Традиціоналістичного Клубу, в рамках якого регулярно відбувались лекції та обговорення, присвячені класикам інтегрального традиціоналізму й Третього Шляху, що також підштовхнуло мене до обрання цієї сфери.

З початком революції Майдану я поставила свої знання в цій галузі разом зі вже сформованими міжнародними зв’язками на службу українському геополітичному прориву по той бік нав’язаного вибору між Москвою та Євросоюзом. На посаді міжнародного секретаря спершу «Правого Сектора», тепер «Національного Корпусу», що приділяє величезну увагу розвитку міжнародних відносин та геополітичних проектів, я реалізую програму Інтермаріуму як плацдарму для альтернативної європейської інтеграції. Причому в концептуальному плані йдеться навіть не стільки про історичні доктрини Міжмор’я Юрія Липи чи Юзефа Пілсудського, а передусім розробки третього геополітичного шляху, невіддільного від пан’європеїзму, таких світил консервативної революції та дотичних напрямів, як Ернст Юнґер, Юліус Евола, П’єр Дріє Ла Рошель, Освальд Моузлі, Домінік Веннер та «нові праві». Таким чином, коло замкнулося, й наразі цілком можу говорити про перехід від теорії до практики консервативної революції, хоча робота з оригінальними текстами, написання статей і виступи на цю тематику за частотою й інтенсивністю навіть випереджають мої університетські та аспірантські роки.

Пломінь: Чому Ви виокремили постать Ернста Юнґера серед інших представників?

О. С.: Автор основоположного дослідження феномену консервативної революції, німецько-швейцарський історик і тривалий час секретар Ернста Юнґера Армін Молер, власне, і був людиною, з легкої руки якої Юнґер отримав статус «першого серед рівних» у пантеоні Третього Шляху. Хоча лаври засновника руху належать Артуру Мьоллеру ван ден Бруку, автора найрезонанснішого твору – Освальду Шпенґлеру, найвпливовішого філософа – Мартіну Гайдеґеру, найбільш академічного та фахового теоретика – Карлу Шмітту (цей список можна продовжити), творчість Ернста Юнґера розкриває зміст «консервативної революції» найповніше. Передусім як ніцшеанство 21 століття, в рамках якого метафізична тема подолання нігілізму, сформульована «хрещеним батьком» Третього Шляху – Фрідріхом Ніцше, знайшла найпродуктивніше продовження.

В моєму ж випадку, як, думаю, це відбувалося і з Юнґеровими сучасниками, знайомство з «феноменом Юнґера» розпочалося з фронтових щоденників «У сталевих грозах», а потім з усією багатою біографією власника найвищих військових нагород і лідера думок німецьких націонал-революціонерів.  Метафізичний шлях саламандри, що рухається крізь пекельні згарища світових війн, а в повоєнний час заглиблюється в хащі «Лісу», шукаючи джерело сили посеред пустки нігілізму, спочатку вгадувалися інтуїтивно з самої стилістичної манери ранніх військових творів та політичної публіцистики Юнґера. Але цілісна картина філософсько-історичних поглядів Юнґера відкриється тільки тому, хто слідкував за еволюцією його метафізичної футурології на 20-21 ст., адже він завжди займався саме передбаченням прийдешнього, з картографічною докладністю формулювань та розмахом візіонера. Для цього треба ставитись із не меншою серйозністю до художньої прози та есеїстики пізнього Юнґера, написаної високометафоричною мовою, та вміти виокремлювати з них концентровані філософські роздуми.

Так, прочитання монументального консервативно-революційного маніфесту Юнґера, «Робітник. Панування і гештальт», лишило враження дивовижного пророцтва, написаного мовою об’єктивних спостережень і прогностичних трендів, але подальшим жанровим і концептуальним відкриттям не було меж. Без сумніву, Юнґер – один із найбільш евристичних у плані концептотворення теоретиків, чиї сталі вирази й метафори («нульовий пункт цінностей», героїчний реалізм, «стіна часу», титанічне vs. божественне, Ліс, Анарх) надійно перекочували в ідейний та лексичний фонд всього Третього Шляху та його окремих представників.

Та все це жанрове різноманіття підкоряється метафізичній телеології консервативної революції, що накладається й на біографію Юнґера: період руйнування успадкованих від ХІХ ст. порядків на титанічній хвилі першої «індустріальної» війни, який завершується принциповою «внутрішньою еміграцією» в повоєнний час, відомою у творах Юнґера під назвою «втеча в Ліс», а потім практики Анарха, що перечікує нинішній метафізичний «відлив». Знайомі з «Волею до влади» Ніцше пам’ятають проведене ним розрізнення між пасивним та активним нігілізмом: якщо пасивний нігілізм є ознакою втоми й капітуляції духу, готового «по-буддистськи» відмовитися від бажань через страждання, які вони приносять, загальний стан зневіри й скепсису, зумовлений падінням життєвих сил, то активний нігілізм, навпаки, є великим «Так» життю в усіх його проявах, ознакою переростання старих і вже надто дрібних ідеалів, максимум віталізму й воля до творчого руйнування, що розчищає простір для нового. Називаючи себе першим завершеним нігілістом Європи, що пережив цей нігілізм в собі й залишив його за собою, Ніцше вважав активний нігілізм фазою метафізичної «переоцінки усіх цінностей» Надлюдиною, яка спершу кидає виклик старим скомпрометованим порядкам, а потім й самому Ніщо, яке запанувало на їхньому місці. Таким чином, якщо «ранній» Юнґер був таким активним нігілістом, що ототожнював себе з революційною справою титанізму «в уніформі техніки», то «пізній» Юнґер стає «правим анархістом», Анархом, який свідомо не знаходить себе у навколишньому світі, оскільки добре знає, «що може бути запропоноване», й чекає на «повернення богів».

Саме тому Ернст Юнґер є «обличчям» консервативної революції, що втілює в житті та творчості той золотий стандарт, яким керуються, на перший погляд, такі несхожі персоніфікації Надлюдини у його працях.

Пломінь: Яким був історичний контекст розгортання проекту Консервативної Революції?

О. С.: Поразка Німеччини в першій світовій і гостре невдоволення фронтового покоління Ваймарською республікою – ось той історичний контекст, на тлі якого відбувалося становлення консервативно-революційного руху. Далеко йти не треба: досить прочитати основоположну працю Артура Мьоллера ван ден Брука «Третя Імперія» (1923), щоб зрозуміти, як із переосмислення німецької історії крізь призму повоєнних років виростає струнка архітектоніка Третього Шляху: новий націоналізм, що надихається імперіальним ідеалом гібелінів і прагне синергії з іншими «молодими народами», новий консерватизм, що чітко відмежовується від реакції та монархізму, й, нарешті, Третя Імперія (стосовно попередніх двох німецьких райхів) як духовна категорія, що поряд із «таємною Німеччиною» стала культовою міфологемою не тільки політичних, а й творчих середовищ Ваймарської республіки завдяки поетичному колу Стефана Ґеорґе.

На глибшому рівні, тривав перехід від станового до масового індустріального суспільства, що підкоряється законам «тотальної мобілізації». Знову-таки, на мою думку, найяскравіше суть цієї трансформації передано в рефлексіях автора терміну Ернста Юнґера, який, з одного боку, підкреслював, що фронтовики не відчувають ностальгію за «вільгельмівською епохою», з іншого, гостро переживав кризу базових уявлень про воїнський кодекс честі, коли професійні військові ще не стали технарями, а цивільне населення – заручником тотальної війни. Можна сказати, що Юнґер, як вдячний, але критичний читач Артура Мьоллера ван ден Брука та Освальда Шпенґлера, теоретиків младоконсервативного крила Третього Шляху, не тільки став лідером іншого, націонал-революційного крила, а й поставив їхні в дечому невтішні висновки про перспективи культури Заходу на рейки героїчного реалізму.

Більшою мірою критика сучасності та руйнівних наслідків усебічної технізації життя проявилася в творчості пізнього Юнґера, особливо футуристичних романах-антиутопіях, передусім під впливом брата Фрідріха Ґеорґа та Мартіна Гайдеґера. Водночас у своїх останніх інтерв’ю Юнґер підкреслював, що людині не властиво повертатися назад, навіть якщо попереду на неї чекають страждання й катастрофи. В цьому сенсі консервативна революція, якщо погодитися з тим, що Ернст Юнґер є її найбільш репрезентативним теоретиком (а він ніколи не описував свої погляди в цих категоріях саме через «консервативну» складову) насправді є проектом альтернативної модернізації щодо класичної просвітницької версії модерну. Це означає, що деструктивні тенденції сучасності незворотні, і їх можливо тільки очолити, спрямувавши в потрібне русло, як закликає відома еволіанська максима «осідлати тигра».

Читайте також: Як Ернст Юнґер і Альберт Хофман разом вживали ЛСД

Колосальний поштовх, даний першою світовою, вилився в унікальний ідеократичний рух людей дії, які, з одного боку, черпали з більшовицької революції в Росії загрозливий для себе, але все-таки досвід успішного державного перевороту з претензією на світове домінування, з іншого, в своєму безкомпромісному протистоянні з ліберальним Ваймаром консервативні революціонери керувалися ідеалами далеко не соціально-економічного плану. Саме тому консервативна революція також відома під назвою Третього Шляху, хоча тут коректніше говорити не стільки по серединність, скільки про метапозицію щодо всього цілепокладання модерного ідеологічного спектру.

Колись Мартін Гайдеґер, прихильник антибіографічного підходу до вивчення філософського спадку, розпочав свою лекцію про Аристотеля так: «Аристотель народився, працював і помер. Тепер розглянемо його ідеї». Хоч у випадку консервативної революції історичні передумови зіграли не останню роль і докладно аналізувалися як «справа», так і «зліва», у своїх орієнтирах цей рух був максимально метаісторичним, тобто всі соціально-політичні вимоги його теоретиків робилися з поправкою не просто на кінець чергового історичного циклу в історії Заходу, а й на задачу її тотального «перезапуску» в новому напрямку. Така постановка питання, звичайно, явно перегукується з філософським проектом раннього і середнього Гайдеґера – деконструкцією історії онтології для переосмислення первинних концептуалізацій буття західноєвропейськими мислителями і поворотом до «другого початку філософії», де-факто нової метафізики Заходу.

Іноді це помилково трактується як герметичність консервативно-революційного руху, ідеї якого нібито ніколи не були реалізовані. В чистому вигляді – так, і після 1933 р. реальний політичний курс Німеччини визначався націонал-соціалістами, але консерватвино-революційні автори мали прямі виходи не тільки на союзи фронтовиків, а й на промисловців і державних посадовців, а їхні видання розходилися й більш ніж стотисячними тиражами. Важко уявити різкий поворот вправо в німецькому політикумі без попередньої десятирічної роботи консервативних революціонерів, тобто хоча б у цьому плані вони зіграли відчутну історичну роль, але водночас це закрило шляхи для реалізації ними власне консервативно-революційних ідей та повноцінної історичної місії.

Але революційність «тут і зараз» і в цьому сенсі, безумовно, історична спрямованість консервативної революції не виключає епохальний характер її прагнень, що випливають з історичного контексту лише опосередковано і виносять Третій Шлях з ряду модерних ідеологій. При цьому йдеться не про космічний циклізм індуїстського зразка. Вже було сказано, що Третій Шлях був надзвичайно футуристичним, підпорядковуючи міфологічний циклізм європейській відкритості невідомому. Тому після по суті історіографічної розвідки Арміна Молера ще має з’явитися фундаментальне філософське дослідження феномену консервативної революції, що зберігає свою актуальність і сьогодні, а отже, вперше може отримати чистий політичний вираз.

Як наслідок, цілком можливо говорити про історичні передумови далеко не лише хрестоматійного періоду зародження й становлення консервативно-революційного руху (1918-1932 рр.). Невипадково той самий автор Ернст фон Заломон, який займав позицію «критики справа» щодо націонал-соціалістичного режиму, на його думку, невідповідного класичним прусським ідеалам, видав щонайменше два автобіографічні бестселери, що розкривали історичний контекст Третього Шляху в до- й повоєнний час: «Поза законом» (1930) і «Анкета» (1951). Перший – як учасник руху фрайкорів, зокрема, боїв за звільнення Латвії від більшовиків, Каппівського путчу та політичного вбивства Вальтера Ратенау, міністра закордонних справ Німеччини, за прийняття умов Версальського договору, зрадницького в очах консервативних революціонерів, другий – як політв’язень американських таборів, що висміяв систему «перевиховання» німців за результатами другої світової, в центрі якої перебувала так звана процедура денацифікації – заповнення детального опитувальника про ставлення респондента до націонал-соціалістичного режиму. Таким чином Ернст фон Заломон виразив протест не тільки консервативних революціонерів, а й багатьох рядових німців проти нав’язаної ним відповідальності за (мисле)злочини Третього Райху, точніше, переслідування переможцями власних політичних цілей під маскою попередження націонал-соціалістичного «рецидиву» в повоєнній Німеччині.

Звичайно, обставини поразки в Другій світовій давали значно менше приводів для реваншистських настроїв у повоєнній Німеччині, але суспільний клімат щонайменше сприяв збереженню консервативно-революційних ідей до тих пір, поки контраст між колективною відповідальністю німецької нації та агресивною глобалізацією в обгортці боротьби із привидом фашизму не стане очевидний масам. На теоретичному рівні, нові праві й ідентитарії продовжують розвивати консервативно-революційний дискурс, тактично адаптуючи його до змінених політичних реалій. Реабілітація «правих» або поява нових означників Третього Шляху на тлі загострення перехідних політичних процесів у Східній Європі та «зіткнення цивілізацій» у Західній Європі й Північній Америці автоматично створить ґрунт для розгортання класичних консервативно-революційних сценаріїв.

Таким чином, у широкому сенсі Третій Шлях не обмежений ні темпорально, ні географічно обставинами міжвоєнної Німеччини минулого століття. З цих міркувань і Реставрацію Мейдзі кінця ХІХ ст. в Японії порівнюють із консервативно-революційними проектами Західної Європи ХХ ст., а нинішній «правий» ренесанс в японському суспільстві має багато спільного з націоналістичними тенденціями в Україні й решті країн Центрально-Східної Європи.

Пломінь: В чому полягає концепція «повстання проти сучасності», яку взяли на озброєння послідовники ідей Консервативної Революції?

О. С.: Відштовхуючись від еталонних часових рамок і основних течій консервативної революції, визначених Арміном Молером, у міжвоєнній Німеччині склалася унікальна амальгама духовних пошуків і політичних вимог, які подекуди мали не так багато спільного між собою. Досить згадати характеристику, дану лідером націонал-революційного крила Ернстом Юнґером майданчику основоположників консервативно-революційного руху, младоконсерваторам, – «езотеричний дискусійний клуб у Західному Берліні», не кажучи про його жарти над справді езотеричними теоріями руху фьолькіше (про походження германців, сакральні нордичні вчення тощо).

Тобто ідеальну противагу непривабливій сучасності представники відмінних напрямків теж бачили по-різному. Для младоконсерваторів точкою відліку була середньовічна імперія та загалом принцип imperium, для руху фьолькіше мав сенс тільки міфологічний вимір «витоків», який передається префіксом пра- (Ur). Націонал-революціонери, не без власних історичних та міфологічних преференцій, вважали ескапізмом втечу від «часу долі», в якому випало жити їхньому поколінню, та орієнтувалися на ідеальне майбутнє радше ніж на минуле. Але єдиний фронт прихильників альтернативного курсу історії, як мінімум, незгодних із лицемірною пацифікацією й деполітизацією, що насаджувались міжнародною спільнотою після приборкання «німецького варвара» в Першій світовій, зіграв свою роль «могильщика» Ваймарської республіки.

Утім, концептуальна єдність консервативно-революційного руху, встановлення якої є задачею для філософського дослідження, існує й закладена саме в концепції «повстання проти сучасного світу», що виводить Третій Шлях за рамки історичного контексту його становлення та релевантності. Як і більшість основних ідеологем консервативної революції, її сформулювали передусім представники младоконсервативного крила й предтечі руху від мистецтва.

З одного боку, ці формулювання відсилали до цілком конкретних історичних віх і створювали враження «повернення в минуле». Так, Едгар Юліус Юнг визначав консерватизм як «історично необхідний революційний принцип, шляхом якого буде відмінено ліберальне століття». Австрійський поет і драматург Гуго фон Гофмансталь, говорячи про досі не бачений в історії Європи розмах консервативної революції, запевняв у тому, що він сягає Реформації та Ренесансу. Армін Молер вважав початком розгортання консервативно-революційних трендів Французьку революцію 1789 р., яка, надавши програмний вираз стихійним процесам емансипації й глобалізації, тим самим посприяла кристалізації протилежного ідейного табору. Але всі погоджувалися з формулою фон Гофмансталя, згідно з якою консервативна революція «консервативна за змістом та революційна за формою», і в цьому сенсі її можна порівняти з рухом локомотиву, а не триманням оборони у фортеці. Як завжди, Юнґер загострив цю компромісну характеристику, підкресливши в одній зі статей міжвоєнного періоду, що революція руйнує традицію як форму, й саме тому реалізує смисл традиції.

Але по-справжньому узгодити младоконсервативний і націонал-революційний полюси Третього Шляху вдалося італійському «радикальному традиціоналісту» Юліусу Еволі, чия творчість виступає сполучною ланкою між інтегральним традиціоналізмом із його доктриною інволюції віків від золотого до залізного та консервативною революцією з її виразним футуристичним вектором. Саме в перебуванні Еволи на перехресті цих двох напрямків можна знайти коріння концепції «повстання проти сучасного світу». Й саме так зветься magnum opus Еволи 1934 р., назва якого є консервативно-революційною відповіддю на вирок-констатацію, що звучить у заголовку фундаментальної праці засновника інтегрального традиціоналізму Рене Генона «Криза сучасного світу» (1928).

У повоєнний період, який природним чином актуалізував потребу в перевідкритті Третього Шляху в ширших часових рамках, Юліус Евола присвятив окремий розділ праці «Люди серед руїн» (1953) метаісторичному сенсу консервативної революції. Цей «традиціоналіст римського типу», що раніше читав лекції для німецьких та австрійських консервативно-революційних кіл і разом з младоконсерваторами надихався імперіальним ідеалом, щоправда, більшою мірою античним, ніж середньовічним, переосмислив поняття революції в мало не астрономічно-календарному ключі: як обертання навколо осі й повернення до витоку (від лат. revolvere).

Таким чином, смисли золотого віку та примордіалізму, що живили дискурс інтегральних традиціоналістів та фьолькіше, стали елементом філософсько-історичної концепції «повернення до витоків» на новому рівні. При цьому Евола усвідомлював, що людина Заходу перебуває не просто в кінці чергового циклу своєї історії: європейський культурно-цивілізаційний тип як такий занепадає. Звідси апокаліптичне прискорення на шляху до «нового світанку», що випливає з праць Еволи й не виключає революційність цілком лінійного зразка. Радикальний традиціоналіст, здатний «сідлати тигра» і брати небо приступом, має бути готовий до такого сценарію. До речі, успіх продуктів масового кінематографа на зразок «Апокаліпто» чи «Аватар» свідчить про щонайменше емоційний попит середньостатистичних глядачів на тему цивілізаційних катаклізмів та «нового початку».

В цій самій праці Евола сформулював важливу для нової генерації консервативних революціонерів максиму метаісторичного, чи динамічного, підходу до традиції, згідно з яким збереженню всупереч плину часу й кон’юнктурі підлягають лише принципи, але не форми (інституції та практики) минулого. Цей підхід перегукується з відомим висловлюванням Артура Мьоллера ван ден Брука про те, що консерватор зберігає не все, а тільки те, що гідне збереження, що має сенс зберігати. Поряд із філософською спадщиною Фрідріха Ніцше, Освальда Шпенґлера та Ернста Юнґера, а також працями засновників французьких нових правих, Джорджо Локкі та Домініка Веннера, динамічний підхід до традиції став підмурком концепції археофутуризму їхнього учня Гійома Фая, яка поєднує «цінності предків» з останніми досягненнями технологічної науки, архаїчний та футуристичний вектор.

На цьому етапі, думаю, зрозуміло, що імператив повстання проти сучасного світу зовсім не означає фундаменталізм чи мрії про нове людство після ядерного апокаліпсису. Знову-таки, вже перше філософське визначення консервативної революції як «ніцшеїзму», дане Томасом Манном, вкладало в неї «синтез віри і просвітництва, духу та плоті, свободи та пов’язаності, «бога» й «світу»». Крім того, він зіставив консервативну революцію з ідеєю нової релігійності або сакральності, що має епохальне значення.

Не дивно, що найглибше зміст «повстання проти сучасності» розкрили в ході вже згадуваної багаторічної дискусії Ернст Юнґер та Мартін Гайдеґер, поштовхом для якої передусім стала метафора «переоцінки усіх цінностей» та тема подолання нігілізму Фрідріха Ніцше. Й хоча їхні оцінки як ніцшеанства, так і техніки різнилися (Гайдеґер наближався до табору консервативної критики техніки й наполягав на тому, що Ніцше лише діагностував проблему, але не впорався з її вирішенням), обидва вивели на перший план ідею нового, чи другого, початку, що вдихне нове життя в історію Заходу. І вони сходились на тому, що ця історія буде неантропоцентричною.

Для «середнього» Гайдеґера історія Заходу й історія Буття нероздільні, й задачею філософа є ревізія найперших визначень Буття давньогрецької античності в рамках «буттєво-історичного мислення», внаслідок чого тільки й можливо вийти з колії, першою станцією якої є «забуття Буття» на користь його тих чи інших об’єктивацій. Юнґер, у свою чергу, пише про наближення до «стіни часу», за якою те, що здавалося нам свободою, виглядатиме примусом і навпаки. В термінах філософсько-історичної концепції пізнього Юнґера «повстання проти сучасності» набуває рис вищої закономірності, оскільки планетарні процеси руйнування всіх кордонів та ідентичностей є проявом бунту Землі й титанічного начала проти Неба й божественного права, що неодмінно завершиться поверненням богів і повторним заточенням титанів у Тартар, як обіцяє міф.

Водночас Юнґер зовсім не був прихильником циклічної концепції історії: «повернення богів» наприкінці ХХІ ст. ознаменує остаточний вихід за межі антропоцентричної історії, кінець якій поклала ще титанічна технократія глобального масштабу. Чому? Тому що боги, під знаком яких стоїть поезія, мистецтво й культура смерті-пам’яті, перебувають у надчасовому просторі, тоді як покровителі техніки, титани, творять у часі, як і люди. В контексті повторного повстання Геї, Землі, відома нам людська історія постає як всього-на-всього пласт геоісторії. Проте з есе Юнґера «Біля стіни часу» (1959) ми дізнаємося, що останній із кордонів, який буде зруйновано у ході революції Землі – це сама «стіна часу», після якої вже немає сенсу говорити про звичний часовий відлік. Тобто йдеться про перетин метафізичного меридіану, який цілком можливо порівняти з переходом «від міфу до логосу». Безумовно, розгляд цієї перспективи в якості чергової «філософсько-історичної концепції» – не більш ніж данина академічним конвенціям (пост)модерну.

При всьому зникненні людини з історичної арени, що було справжньою причиною скепсису Юнґера щодо доцільності звичних форматів політичного спротиву в повоєнний час, до яких його закликав Молер, «тріщини на стіні часу», через які «просочується» надчасове, відкривають простір і для героїчного чину, і для консервативно-революційних перетворень. Таким чином, «повстання проти сучасного світу», що після еволіанської «поправки» до програмної праці Генона, здавалося би, знову набуває обертонів просвіченого очікування на новий золотий вік (яке нерідко дещо поверхово асоціюють з інтегральним традиціоналізмом), насправді зберігає свій справжній сенс спрямованості на «кайротичну» (прорив надприродного в матеріальному просторі й часі) трансценденцію сучасності в сумі її технократичних проявів, що справджуються для всіх ідеологічних таборів.

Повертаючись від метаісторичної оптики до політики, власне, для Юнґера ідеї Французької революції були неприйнятними не тому, що вони надто «прогресистські», а тому, що вже в ХХ ст. він вважав їх відверто анахронічними. Як на мене, ніяка реакційна критика сучасності не може зрівнятися зі своєрідною «консервативною футурологією», на якій зосередився Юнґер, зовсім не обмежуючись антиутопіями – хіба що як антирекламою стосовно бажаного, і можливого, образу майбутнього. Тут фаталізм «геологічної революції», яка стирає всі кордони й ідентичності з силою природного закону, має й зворотний, позитивний бік неминучої титаномахії, що, розпочавшись у певній точці земної кулі (можливо, нашій?), поступово охопить всю планету.

Пломінь:  Чому ідеї Консервативної Революції актуальні в Україні сьогодні? Якою мірою ці ідеї здатні вплинути на політичний ландшафт у світі та Україні зокрема?

О. С.: В інформаційному просторі нас часто лякають правими, які, прийшовши до влади, назавжди поховають «український Ваймар». Тобто паралелізм нинішньої ситуації в Україні й Німеччині після Першої світової, нехай і в спотвореному вигляді, очевидний не тільки українським військовим з історичною освітою та націоналістам. Діяльність дискусійних майданчиків на зразок «Пломеня» та видавництв на кшталт «Орієнтира» свідчить про те, що інтелектуальні центри українських людей дії теж є і розвиваються, можливо, готуючи майбутні політичні кадри.

Говорячи про власне концептуальний рівень, консервативно-революційне щеплення не просто означає політизацію стихійно-патріотичних середовищ, наднаціональне мислення, підвищену увагу до економічної системи великих просторів тощо. Передусім ідеться про засвоєння методології Третього Шляху: пріоритет картини планетарного цілого над національними державами та регіонами, динамічний підхід до традиції, оперування культурно-цивілізаційними типами й культивування метанаративу Третього Шляху.

Читайте також: Філософія війни Ернста Юнґера та український добровольчий рух

Сучасні послідовники Третього Шляху повинні мати відповіді на питання, що цікавлять суспільно активного індивіда, але не тільки. Такі дисципліни й напрямки, як метафізика статі, критика постіндустріального суспільства, екологія, феноменологія релігії й аналітика міфу, мистецька контркультура «справа» мають визначати горизонт дискусії й набір конкретних аргументів у спілкуванні з аполітичними співрозмовниками чи ідейними опонентами. Виходячи зі статус-кво, не варто забувати гегельянську істину про те, що розвиток всесвітньої історії є прогресом в усвідомленні свободи, і на початку третього тисячоліття утиски індивідуальної свободи можуть відбутися лише в порядку добровільного самообмеження на ґрунті нових категорій престижності та привілеїв. Звичайно, йдеться про теорію, практика ж часто спонукає до тактичних кроків рівня юридичних заборон і вуличної протидії в далекій від правової держави, де боротьба вже давно точиться не за формальну рівність всіх перед законом.

Саме таку стратегію обрав пізній Юнґер, критикуючи лібералізм устами Анарха з футуристичної антиутопії «Евмесвіль» (1977), але не з реакційних позицій, а як концепцію псевдосвободи поряд із анархізмом та протестними молодіжними рухами. Невідомо, скільки обертів історичного колеса візьме перехід від критики поліцейської держави до оспівування прусських ідеалів, але тільки дотримання постійного «reality check» Третього Шляху на предмет відповідності очікувань суспільному клімату зможе вивести новітній український націоналізм на магістральний шлях до політичного домінування.

Водночас справа не просто в гнучкості підходів, а в так званій «німецькій» концепції свободи, сформульованій у рамках німецької класичної філософії, яка лежить в основі консервативно-революційної філософії суб’єкта й передбачає трансцендентальну єдність суб’єктивного воління та об’єктивного закону. А отже, вступає в суперечність з іншими розуміннями свободи («просвітницьким», утилітарним, прагматичним тощо), які протиставляють ці два полюси, незалежно від історичного контексту. На практиці ж найважливіше те, що відмова від реакційного підходу унеможливить дискредитацію українського націоналізму як явища, спорідненого із кремлівськими «консервами».

Якщо ж зовсім спростити першу фазу засвоєння консервативно-революційної методології новим поколінням патріотів, то йдеться про наявність власної теорії, чи метанаративу, який трактує на порядки ширше коло питань, ніж, скажімо, ідеологія українського інтегрального націоналізму. Вище я вже зупинялася на тому, чому сьогодні актуальний Третій Шлях і як відродження його ідей вплине на політичний ландшафт у світі: консервативна революція спирається на геополітичний і культурфілософський пан’європеїзм, який протистоїть владі інших гегемонів та наддержав, будь то Штати, РФ чи Китай. Але прихильників нового націоналізму та ідентитаризму з різних країн об’єднує не тільки спільна праця на благо великої батьківщини, Європи, і протидія шовінізму, який блокує останню.

Саме це «ширше коло питань» є основою сполучною ланкою для представників справжньої європейської еліти нової генерації, що впізнають одне одного за критерієм лояльності ідеям консервативно-революційного спектру. З урахуванням адогматичності цього фронту, можна дозволити собі формулювання на зразок «пантеону» й «символу віри» Третього Шляху, що поділяються сучасними «правими» активістами далеко не лише на рівні поверхової естетики й стилістики. Теоретичний фонд консервативної революції, досі не перевершений наступниками, таки відповідає заявленим піонерами руху претензіям на ніцшеанство як нову сакральну парадигму, і цей відвертий панегірик не здаватиметься перебільшенням на тлі прокрустового ложа відомих версій «правої ідеології», яку за рівнем резонансу й світоглядного впливу легко обходить будь-який більш-менш якісний голлівудський фільм.

Розмовляла Анна Врядник