Ортега-і-Гассет: Проблеми масової та елітарної культури

Криза буржуазного суспільства, що почалася в другій половині XIX ст., охопила всі сторони та всі сфери суспільного життя. Філософи намагалися аналізувати причини та наслідки цієї кризи й спланувати стратегію їх подолання. Так, наприклад, Фрідріх Ніцше бачив прояв кризи в тому, що люди втратили «волю до влади». Під впливом християнської релігії й різного роду ліберальних і соціалістичних вчень вектор їх мислення став занадто «демократичним», замість того щоб виховувати в собі риси «надлюдини», яка стоїть по той бік добра і зла. У зв’язку з цим ХХ століття вимагало «переоцінки всіх цінностей». Найважливішу протиотруту проти нестримної кризи Ніцше бачив саме у мистецтві: але класичне мистецтво, яке, на його думку, було занадто романтичним і сентиментальним, треба було замінити мистецтвом «генія», направленим на становлення і виховання «надлюдини».

У XX столітті ідеї мислителя Ф. Ніцше були резюмовані в елітарній естетичній концепції іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883 – 1955). У 1925 Р. в Європі виходить у світ найвідоміший його твір, що отримав назву «Дегуманізація мистецтва», присвячений проблемі відмінності старого і нового мистецтва.

Ортега не був «стандартним філософом», далеким від об’єктивних реалій життя: два томи його творів являють собою політичну публіцистику. Деякі його статті мали надзвичайно широкий резонанс: наприклад, статті проти військової диктатури та монархії в 1929-1930 роках. Коли почався франкістський заколот, Ортега, всупереч антипатії до тодішнього уряду, висловився на захист законної влади, але потім, побачивши на власні очі правий і лівий терор в країні, він виїхав з Іспанії. У 1945-му Ортега повертається на батьківщину. У 1950-і роки вчення Ортеги користувалося колосальним авторитетом у молодого покоління, його книги були мало не єдиним джерелом філософського інакомислення, вільної думки як такої.

У своїх перших соціологічних роботах «Дегуманізація мистецтва» (1925) і «Повстання мас» (1929) він стверджував, що культура і цивілізація внутрішньо протилежні демократії. Сучасне століття унікальне у своєму відкиданні поняття елітарного суспільства. Замість слухняного отримання цінностей, моделей і цілей від аристократії, «людина мас» дозволяє нав’язувати собі конформізм, терпимість і невихованість як провідні соціальні принципи. У «Дегуманізації мистецтва» Ортега показує, що сучасне мистецтво є антиегалітарним. Він стверджує, що мета таких «важких» художників, як Малларме, Джойс, Піранделло, полягає в тому, щоб цілеспрямовано вилучити маси з культурного життя, яка завжди була елітарною сферою життя.

Основна відмінність нового мистецтва від старого, згідно з концепцією автора, полягає в тому, що воно звернене до еліти суспільства, а не до його маси. Тому зовсім необов’язково мистецтво має бути популярним, тобто воно не повинно бути загальнозрозумілим, загальнолюдським. Навіть більше « … радіти або співчувати людським долям,пише філософ,є щось дуже відмінне від справді художньої насолоди» . Нове мистецтво, навпаки, має відчужувати людей від реального життя. «Дегуманізація» – є основа нового мистецтва XX століття.

Жити, в уявленні філософа, – це перебувати у світі. Світ, в якому ми живемо, складається з речей приємних і неприємних, жорстоких і сприятливих, загрозливих і втішних: важливо не те, чи є речі тілами, а те, що вони вражають нас, цікавлять, радують нас, лякають або змушують нас страждати. Світ – це sensu stricto, те, що нас цікавить. І жити – це кожному перебувати серед питань і проблем, які його цікавлять. Тобто, не знаючи, як життя виявляється для себе самого тим, що відкриває світ. Не можна жити, якщо не знаходишся у світі, наповненому іншими речами, будь то предмети або істоти; це означає бачити речі і події, любити або ненавидіти їх, бажати або боятися. Жити – це бути зайнятим іншим, що не є самим собою, жити означає співіснувати з навколишнім.

Художня творчість стала тим середовищем, де, мабуть, раніше інших форм світогляду виникло прагнення до цілісного погляду на світ і сформувалося несприйняття диктату всепоглинаючої раціональності, притаманної Новому часу.

Мистецтво виявилося здатним не відкидати, а, навпаки, вмістити в себе попередній досвід світобачення і досвід світобачення інших культур, хоча ця актуалізація минулого не знімала його різноманітних оцінок, аж до іронічних. В мистецтві стало можливим існування різних точок зору, позицій, цінностей, які знайшли втілення в плюралізмі художніх методів, маргінальності жанрів, нівелювання стилів, зняття дистанції між мистецтвом і життям, толерантності мистецтва, поширилась на художні принципи інших культур, сприяла зближенню, запозиченню і засвоєнню різноманітного художнього досвіду. І це стосується не тільки попередніх етапів розвитку західної культури, зокрема архаїки, а й східних культур.

Ортега-і-Гассет писав в той час, коли він міг спостерігати модернізм в мистецтві, тоді час постмодернізму ще не прийшов: тому, можливо, його думка про сенс нового мистецтва настільки категорична та радикальна. Він тоталітарний в мистецтві: «… в основі сучасної дійсності лежить глибока несправедливість – помилково маніфестуючи рівність людей», він воліє бачити окремо мистецтво для мас і окремо для «привілейованих» верств населення. «Більшості не подобається нове мистецтво, його здатні сприймати тільки маргіналії». Зведення мас за ознакою їх «антихудожності», несприйнятливості до нового мистецтва: «Нове мистецтво характеризується тим, що ділить людей на тих, хто його розуміє, і тих, хто не розуміє». Оскільки робота була написана у 1927 році, то можна припустити, що ідеї панування над світом, буквально кажучи, витали в повітрі та інтегрувались усюди – в політику і суспільне життя: «Це мистецтво не для людини взагалі, а для особливої породи людей, які чітко відрізняються від інших».

У чому ж суть нового мистецтва? Якщо воно не зрозуміле всім, значить, воно не стоїть на основі людського, його фундамент – дещо кардинально інше. Люди і пристрасті, говорить Ортега-і-Гассет, це предмети, якими займається мистецтво. Поки мистецтво відіграє в них, люди його розуміють, але варто йому піднятися над реальністю, як розуміння стає тонким і рветься як натягнута нитка, за яку прив’язана повітряна куля. Ортега-і-Гассет, як приклад, наводить метафору: сприймати твір мистецтва, як ніби дивитись в сад крізь скляну стіну (яка є уособленням людських пристрастей та матеріальності) та не помічати скла, тобто самого художнього пристосування, крізь яке він їх бачить. Звичайно, адже витончені художні форми для пересічного глядача те ж саме, що брудне скло, крізь яке він намагається розгледіти об’єкт. Якщо йому це вдається, він відчуває свою обраність, якщо ні – то ми втрачаємо потенційного глядача. Ортега-і-Гассет нітрохи не шкодує про таку втрату, він радіє, що мистецтво повертається на круги своя, стає долею обраних, вузького «кола обраних людей».

«Це буде мистецтво для художників. Мистецтво касти, позбавлене будь-якого поверхового глядача та демократичності». Нове мистецтво з гордістю відвертається від глядача, його не цікавить успіх серед багатьох, йому важливіше уславитися законодавцем художньої моди. Воно не боїться переважання естетики над людськими образами, воно не боїться бути незрозумілим, адже це тільки підтвердить його новизну і відмінність від традицій.

Ортега-і-Гассет вважає, що мистецтву неможливо бути спрямованим одночасно й на красу мистецьких форм, і на «людяність» сприйняття, таке мистецтво стало б «косооким». Реалізм і справжня художність, на його думку, повністю несумісні. Не можна поєднати скло і сад, не пошкодивши в якійсь мірі те або інше.

Історія сучасного мистецтва підтверджує висновки Ортеги-і-Гассета: якщо модернізм ще був зрозумілий багатьом, а тепер і освоєний багато в чому, то постмодернізм вкусив себе за хвіст і закрутився дзиґою, звернувшись в «нескінченний глухий кут», надавши більшості абсолютну свободу для нерозуміння.

У чому ж суть нового мистецтва? Ортега-і-Гассет сповіщає, що воно повертається до стилю. Ключовим стає слово «стилізація». Ось це стильно, говоримо ми, а ось це не стильно. Стилізація – це деформація реального, його дереалізація. «Стилізація містить у собі дегуманізацію. Немає іншого шляху дегуманізації».

Масовою культурою називається сукупність явищ культури ХХ століття, а так само деякі особливості виробництва культурних цінностей в зазначену епоху. Вони розраховані на масове тиражування і споживання культурних цінностей. Масове виробництво при цьому розвивається за аналогією з поточно-конвеєрною індустрією. Масова культура міфологізує людську свідомість. Масова культура зумовлює відмову від раціонального початку у свідомості. Спочатку масова культура формувалася у сфері дозвілля і розваг. Її метою має бути зняття напруги та стресу у людини індустріального і постіндустріального суспільства. Але по мірі розвитку масової культури її основним завданням стає стимулювання споживчої свідомості у реципієнтів (глядачів, слухачів, читачів), що у свою чергу формує особливий тип – пасивного не критичного сприйняття цієї культури у людини. Це створює особистість, яка легко піддається маніпулюванню.

Ортега-і-Гассет точно вловив темпористику постмодернізму, адже коли він говорить про відрив від реальності, немає більш страшного прикладу, ніж приклад з людиною, що вмирає, і спостерігачами (його дружиною, доктором, газетним репортером і художником, що випадково опинився поруч). Найбільш далеким від вмираючого, від «живої реальності» виявився художник. «Всі ці реальності еквівалентні», зауважує Ортега-і-Гассет. Ось реальність розбивається на безліч кульок, кожна з яких не більше і не менше іншої, постмодерністи висипають їх на підлогу, вони стрибають, стикаючись в повітрі й остаточно заплутуючи читача і глядача.

Сформована масовою культурою свідомість різноманітна у своїх проявах. Вона відрізняється консервативною інертністю, обмеженістю. Вона не може і не прагне охопити процеси у всій їх складності, взаємодії та розвитку. Масова культура більшою мірою орієнтується не на реалістичні образи, а на штучно створені стереотипи. Масова культура в художній творчості виконує специфічні соціальні функції. Серед них головною є ілюзорно-компенсаторна: прилучення людини до світу ілюзорного досвіду і нездійсненних мрій, в поєднанні з відкритою або прихованою пропагандою споживання, формує конформізм. В рамках масової культури створюються спрощені версії життя, які зводять соціальне зло до психологічних або моральних факторів.

Ставлення науки до масової культури змінюється. Якщо Карл Ясперс назвав масове мистецтво «занепадом сутності мистецтва», а Жан Бодріяр говорив, що всі сфери сучасного мистецтва «входять в трансестетичну сферу симуляції», то ці концепції були переглянуті в 1960-1970 рр. в рамках постмодернізму, який для багатьох дослідників протиставлявся масовій та елітарній культурам якісного змістовного апарату. Говорячи про мистецтво (маючи на увазі елітарне мистецтво) початку XX століття, Ортега-і-Гассет справедливо говорить про його дегуманізацію. В таких умовах збільшення ролі «надгуманізованого» масового мистецтва – закономірне явище.

Ортега-і-Гассет – один з найглибших інтерпретаторів буржуазної дійсності. Констатуючи важку кризу, через яку проходить сучасна свідомість, філософ відзначає найменші її прояви. «Система цінностей, яка організувала людську діяльність ще якихось тридцять років тому, втратила свою імперативність. Західна людина захворіла яскраво вираженою дезорієнтацією, не знаючи більше, за якими зірками жити».

Іспанський теоретик намагається знайти орієнтири в хаосі культури, його багата уява створює ігрову утопію ставлення до життя. Образ нового світосприйняття він розкриває на прикладі нового мистецтва. Нове мистецтво (модернізм) завжди комічне за своїм характером. Не те, щоб зміст твору був – це означало би знову повернутися до форм і категорій «людського стилю», справа в тому, що незалежно від змісту саме мистецтво стає грою. Прагнення ж до функції як такої можливе тільки в гарному настрої.

«Ортега визначає основні тенденції нового стилю: 1) тенденцію до дегуманізації; 2) тенденцію уникати живих форм; 3) прагнення до того, щоб твір мистецтва був лише витвором мистецтва; 4) прагнення розуміти мистецтво як гру і тільки; 5) тяжіння до глибокої іронії; 6) тенденцію уникати всякої фальші і, в цьому зв’язку, ретельна виконавська майстерність; 7) мистецтво, відповідно до думки молодих художників, безумовно, чуже якій-небудь трансцендентності, тобто виходу за межі можливого досвіду».

Автор: Анастасія Плашевська

поділитись