За переконанням Аристотеля, сама політична природа людини спонукала до визрівання об’єднання у рамках полісу, базисом та водночас метою якого було спілкування про благо. Характер спілкування та кількість людей, що допускалися до нього встановлювалися відповідно до законів. Проте світові античної Греції були відомі ще й надзвичайні міри, у владі яких було обмеження участі окремих осіб у державних справах. Такою мірою був інститут остракізму.
Феномен остракізму цілковито належить завершенню VI та V століттю до нашої ери, та, ясна річ, пояснюється посиленням ролі демосу у політичному житті. Географія його існування є досить широкою, серед численних полісів, що вдавалися до застосування даного механізму були Аргос, Мегари, Ефес, Мілет. Найпоказовішою же, звісно, є практика остракізму в Афінах, де він з’явився внаслідок проведених Клісфеном реформ.
Процедура остракізму була простою – головуючі у Раді п’ятисот, законодавчому органі Афін, зобов’язувалися щороку наприкінці зими виставляти на загальний розгляд питання про необхідність застосування даної міри. Якщо результати голосування були позитивними, розпочиналася підготовка до проведення відповідного заходу, і вже навесні у наперед визначений день до центральної площі-агори стікався увесь люд, що володів громадянством, несучи у своїх руках остраки – черепки глиняного посуду – на внутрішній частині яких необхідно було написати ім’я тієї людини, чиє подальше перебування всередині полісу здавалося небезпечним. Логічне завершення процедури – власне вигнання – відбувалося за умови досягнення кворуму у шість тисяч черепків, після якого слідував підрахунок результатів. Звичайним строком вигнання був десятирічний термін, характерним було збереження за собою права громадянства та власності вигнанцем.
По завершенню терміну дана особа могла повернутися до повноцінного життя у межах полісу.
Звісно, явище остракізму можна розглядати в якості саморегулюючої функції грецького політичного організму, який дозволяв вивести за його межі небезпечні руйнівні елементи, що загрожували його цілісності. Адже історично поява остракізму в Афінах наслідувала часам тиранії та мала на меті стати тією превентивною мірою, метою якої було недопущення надмірного посилення становища окремої людини у полісі. Проте варто глибше зануритись у розгляд природи даного феномену.
Серед підвалин еллінського буття ми знаходимо значну роль змагального характеру у ньому, цим агоністичним духом були просякнуті усі сфери життя суспільства, від ремесла та сільського господарства до змісту виховання, політики та поезії. Саме у цьому характері вишколювалася грецька Держава та найпрекрасніше дитя еллінів – Культура. Руйнування цих підвалин сприяло би втраті самобутності еллінським світом.
Війна, що глибоко пустила коріння у середовищі міжполісних відносин та боротьбі із варварами, вбирає у себе ці риси змагання, звідси й уявлення про баталії як розгортання доблестей протиборчих сторін, що у зіткненні випробовують міць одна одної. Звісно, радість переможців неминуче йде пліч-о-пліч із горем переможених. І греки знали кого звинувачувати у такому порядку речей. Відповідальною за розбрат та чвари, що панують у світі, вони вважали богиню Ериду. Найпоказовішою була її роль у одній з центральних подій грецької міфології – Троянській війні – коли підкинуте нею на весілля царя Пелея та богині Фетіди яблуко спричинило суперечку богинь Афіни, Афродіти та Гери за звання найпрекраснішої, посіявши зерня ворожнечі між богами та людьми.
Гесіод у своїй поемі «Роботи і дні» пропонує поглянути на роль цієї богині й з іншої позиції. Він наголошує на існуванні у світі двох Ерид, одна з яких розглядається у згаданому вище негативному ключі, інша ж дає початок тому змагальному духові, що розпалює жадаюче начало людської душі та диктує прагнути актуалізації бажань. Вищим втіленням принципів агону були традиція проведення змагань на честь богів та характер освіти, метою якої було народження такого типу людини, що за своєю природою повинна прагнути все нових випробувань задля тренування власних чеснот. Змаганню в тій чи іншій мірі причетні усі люди, даний дух легко віднайти й у середовищі праці, друга Ерида стимулює кожного індивіда, із оглядкою на досягнення інших, прагнути до перевершення чужих здобутків, попутно виковуючи власне «Я».
Отже, у природі агону чітко простежується роль тієї заздрості, що знаходить місце у людських серцях, як першопричини руху. Етичний зміст даного почуття у еллінів є діаметрально протилежними прийнятному у сучасному суспільстві, таким чином ревнощі та заздрість ніяк не могли визнаватися порочними за своєю природою, а скоріше уособлювали роль засобу, який міг стати при нагоді у культивації різного роду чеснот. Так само як перша Ерида не залишала нічого іншого окрім мовчазного погодження із фатумом, користь же другої здавалася беззаперечною.
Традиції агону поєднувались із характерним для греків почуттям патріотизму, таким чином поза індивідуальним поставав і наступний рівень – суперництво заради загального блага. Перемога на іграх, наприклад, віщувала славу й визнання не тільки для однієї людини, а й для її рідного полісу. Таким чином, агоністичне виховання мало на меті формування гідного громадянина, котрий би прагнув усіма силами, пестуючи й власне честолюбство, примножувати славу й міць власної батьківщини.
Тож і у практиці остракізму на початку його існування простежується життєвий принцип агону. Геракліт, обурюючись вигнанням свого друга Гермодора з Ефесу, вкладає у вуста городян такі слова: «Хай не буде серед нас нікого кращого. А раз такий виявився, то нехай живе він в іншому місці та з іншими». Обмірковуючи таку позицію ефесців, Фрідріх Ніцше у своїй праці «Гомерівське змагання» приходить до пояснення явища остракізму необхідністю підтримання того духу змагання у суспільстві, що убезпечив би непохитність життєвих підвалин еллінства. Вигнанню однієї людини, що понад міру піднеслась над іншими завдяки своїм чеснотам чи володінню іншими благами, приписується стимулююча роль, що слугує методом постійного поновлення того здорового запалу суперництва всередині полісу.
Для самовдосконалення та прагнення блага справжній еллін постійно потребував суперника. На пересторозі йому повинна була слугувати віра у неможливість існування поза межами агона. Людина, вихована в еллінській традиції вічної боротьби, неминуче шукатиме нових рубежів для підкорення. За неможливості віднайти такі серед людей, пошуки спонукатимуть до зазіхання на божественне. Показною тут є історія Александра Македонського, після численних військових перемог, що принесли йому славу видатного полководця та панування над безкраїми територіями, відчуття непохитності власної могутності привело його до проголошення божественного характеру власної сутності.
Антропоморфна ж природа богів грецького пантеону дозволяла переносити на них ті страсті, яким піддавалась і людська душа. Таким чином грек, що у достатку володів багатством, статусом та почестями, відчував на собі прискіпливий заздрісний погляд богів. Тим зловіснішим був цей погляд, чим довше людина тішилася своїм становищем. Геродот у своїй «Історії» наводить вигадану бесіду Солона із царем Лідії Крезом, котрий хизувався власним щастям, яке він вбачав у незліченних багатствах. У ході розмови афінський мудрець зазначив, що багатьом боги вже дарували можливість блаженства, але тривало воно недовго, адже відплати не уникнути. Так і Крез, що вважав себе найщасливішою людиною, згодом втрачає власного сина і на завершення стає свідком падіння свого царства. Заздрість богів, таким чином, є антиподом конструктивній людській заздрості, дарунку другої Ериди, і володіє караючою природою.
Аристотель у своїй праці «Політика» також піддає аналізу явище остракізму. Вміщуючи даний феномен у контекст ідеальної держави, мислитель приходить до висновків, що першою необхідністю є вироблення такого законодавства, котре своїм піклуванням про гармонійний розвиток складових полісу, скасовувало би необхідність таких надзвичайних заходів. Однак вигнання окремих осіб визнається допустимим за умови орієнтації на загальне благо у пануючій політичній системі, причиною ж для такого інциденту може стати будь-що, окрім безсумнівної переваги у чеснотах, у такому випадку єдиним розумним виходом є підпорядкування цій людині, якій дарується честь бути довічним правителем.
Проте, в устроях, що являють собою відхилення від ідеального та не стоять на сторожі загального блага, захищаючи виключно індивідуальні чи вузькоколективні інтереси, застосування методу остракізму втрачає свою сутність та, вироджуючись, набуває абсолютно іншого сенсу.
Остракізм врешті-решт стає зручною зброєю у міжпартійній боротьбі, різні політичні угруповання, застосовуючи його, намагалися нанести якомога болючіших ударів опонентам. Таким чином під загрозою вигнання з великою вірогідністю опинялися не ті діячі, що загрожували державному устрою, а ті, хто виділявся завдяки вправності у чеснотах. Найяскравіше ілюструє дане положення випадок, що стався із видатним афінським полководцем та політиком Арістідом, котрий був підданий остракізму у 482 році до нашої ери.
Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах» розповідає, що під час голосування, яке повинно було визначити вигнанця, до Арістіда підійшов афінянин, що не володів письмом із проханням написати на остракові Арістідове ім’я. Коли ж політик запитав, чи знає городянин проти кого він голосує та чим же заслужила ця людина на таку немилість, відповіддю йому слугувала скарга на втому від постійних згадок справедливості Арістіда, що немов переслідували афінянина вулицями міста. Тут чутно відгомін заздрості, але не тієї, що змусила би цього безіменного городянина піддатися нашіптуванням другої Ериди, прагнучи стати гідним суперником людині, що вже отримала визнання в якості справедливої. Дана заздрість є більше подібною до караючої божественної, яка не терпить всього того, що виходить поза межі міри.
Отже, остракізм на початку свого існування слугував меті збереження полісної цілісності, у його механізмі простежувалися наріжні агоністичні принципи. Проте можливість довгострокового вигнання особи з міста зробила його лише привабливим засобом у плетінні політичних інтриг. Дискредитувавши себе, цей інститут був скасований наприкінці V століття.
Автор: Іван Калюга
