Людей завжди оточують Таємниці. Напевно, філософи відчувають це найбільше. Щодня виникають нові тексти, лекції або записи, де можна прочитати чи почути думки людей, які заграють з Мудрістю. Інколи діалоги з мертвими людьми видаються значно ближчими ніж з колегами по роботі. Таємниці починають оживати і задавати питання. Щоб знайти на них відповіді, потрібно лише наважитися розпочати пошуки. Для вашої уваги текст інтерв’ю з норвезьким філософом Петерем Веселлем Цапффе «Таємниця».

Ми повинні вірити, що французький президент читає Альбера Камю і веде бесіди про походження французького екзистенціалізму. Добре, що б там не було. Чим більше він і йому подібні експлуатують нашу дорогоцінну планету, тим більше привертає мою увагу екзистенціаліст, який робить образ Альбера Камю життєрадісним.

Я пам’ятаю один випадок, що трапився зі мною під час плавання у Північному Льодовитому океані. Стюард вийшов на палубу і сказав: «Цапффе, Ви повинні спуститися в зал очікування. Там затято сперечаються». – «Про що саме?», – запитав я. – «Коли я їх залишив, вони говорили про природу людини».

Можливо, ми теж повинні розпочати нашу розмову про людину?

Людина є не лише носієм філософії, вона ще й у центрі уваги як об’єкт для пізнання. Наскільки ми можемо судити, це єдина істота, яка живе і водночас має можливість розглядати життя ззовні. Вона також може спостерігати за собою до абсурду, поки не зникнуть причини для спостереження.

Тварини поводяться природно, що, загалом, відповідає їхній суті. Така природність порушується в людині. Вона може почувати себе гостем у своєму матеріальному тілі.

Які можуть бути наслідки такого усвідомлення?

Навколишній світ, як і людина із досвідом свого «Я», і життєві ситуації перетинаються у цілковитій Таємниці. Ми нічого не знаємо про походження і так звану «глибинну природу» Всесвіту. Ми повинні знати, що саме означає «знати».

Невже ми справді нічого не знаємо про природу людини?

У таємниці походження людини прихована певна причина, яка може знайти зв’язки більшої чи меншої сталості, з прагненням визначити свою позицію щодо своєї суті. Виявляється, наприклад, що суспільні класи та індивіди мають обмежену тривалість життя: початок і кінець. Ми живемо в «залізних коліщатах» між народженням і смертю.

Основною тканиною у текстурі такого буття є незліченні шляхи, які пояснюють виникнення людини. Сутність заплуталась і перетворилася на тканину. Виявляється, що внаслідок такого перетворення може з’явитися собака, ескімос або Педер Дженсен на вулиці Торвальда Майєра. Їхня форма не була вибрана. І все ж вони існують. Тут ми, можливо, маємо основу для нової етики.

Які саме відмінності спричиняють таке походження?

Так виник синтез, потенціал, висока напруга буття. Це все продовжує існувати лише деякий час, а потім розчиняється, розкладається і повертається до первинних елементів. Хоч індивіди терплять, але вони мають власне коло інтересів. Є те, чого вони хочуть, і те, чого не хочуть. Їхні «так» і «ні» відповідають їхній долі. Сприятливі обставини породжують щасливу долю, невдалі обставини – нещастя. Люди мають власні здібності та запас потрібних якостей, щоб сприяти цьому.

Якщо ми розглядатимемо людину як синтез?

Природно розглядати рівень і особливості дарів людини, зважаючи на зовнішні та внутрішні обставини.

Решта представників живого світу, здається, спрямована на турботу про виживання власного виду. Індивіди є тільки матерією, оскільки вони служать для цієї мети. Велика частина людства, вочевидь, так само орієнтована як індивідуально, так і колективно для формування та репродукції нових індивідів та колективів.

Незважаючи на це, людина надто турбується про свої біологічні потреби. За винятком вірусів, вона подолала всіх своїх ворогів. Наприклад, тварини, які лишились на планеті, у більшості випадків, зараз існують завдяки людині. Проте людина не задовольняється своїм статусом найголовнішого виду в природі. Вона виривається вперед у глибини майбутнього та минулого, вперед до меж Всесвіту.

Але хіба це не важливо?

Будь-яка реалізація можливостей для життя розуміється як цінність. Гра з надмірністю може бути шкідливою для людини, але вона також може зіткнутися з іншими життєвонеобхідними інтересами. Нас стане більше, ніж планета могла б витримати. Коли людство поділиться на групи, найбільша група може знищити меншу дуже швидко. Це наче хромосомна бомба, про яку сьогодні багато говорять.

Значний тиск нових можливостей і великих груп (корпорацій) може зруйнувати баланс. У нас є палеонтологічні попередники: омари, які більше не в змозі підняти свої гігантські клешні, та олень з рогами завдовжки більше трьох метрів.

Але вчені скаржаться, що наших здібностей не вистачає. Навколо стільки проблем, яких ми не можемо вирішити.

Справді, ми живемо неначе народжені в сорочці. Наша надмірність полягає у тому, що ми перебільшуємо свої проблеми. Навколо вогнища знань ми пізнаємо темряву. Однак, у іншому випадку, люди часто впадають у відчай через свою необізнаність.

Ви згадали про особливість нашого дару. У чому тут суть?

Деякі тварини мають порівняно постійну реакцію на враження від навколишнього світу. Люди непередбачувані (нефіксовані), змушені робити свідомий вибір. Це більший тиск, ніж наше тіло та свідомість могли б витримати. Наприклад, собаки можуть ставати істеричними, коли їхня їжа асоціюється з болем. Так само й у людини, коли порушується сталість, комфорт життя індивіда, стаються припадки істерії.

Але в цілому, звичайно, все складається добре?

Конкретний індивід не може прийняти лише загальноприйняту точку зору, тому кожен повинен зробити свій особистий вибір. Наприклад, чи прикладати зусилля, які не враховуються. У цьому сенсі прогулянка по проспекту Карла Йохана більш презентабельна, ніж усі приховані обставини, про які не згадують оточуючі. Така ізоляція є лише одним із багатьох засобів для нейтралізації руйнівних ефектів надмірності та непостійності.

Але ж не все підлягає абсолютному сумніву чи непевності?

Крім відсутності чогось постійного, є також сталі речі в частково сприятливих чи несприятливих сферах для індивіда (у кожного вони свої).

Як це можна розуміти?

Унікальним у межах живого світу є те, що ми вимагаємо моральності від нашого оточення, адекватного сенсу в усьому цьому. Є щось, від чого нам важко відмовитись. І все ж те, що ми називаємо Природою, не містить у собі ні моралі, ні сенсу. Тож питання «у чому сенс життя?» є менш корисним, ніж «чому ми шукаємо, у чому сенс нашого життя?…». Коти ж про це не запитують.

Тобто нам не слід запитувати самих себе?

Треба сказати, що таке запитання могла порушити тільки людина. Але кожен, хто має можливість відмовитися від нього (наприклад, діти, що живуть безтурботно), духовно почуває себе комфортніше. Ми можемо уявити ескімоса, який несподівано прийде в пансіонат у м. Лієрі. У той момент він спантеличений і нічого не розуміє. Де лід, що він просив, і де справжні тюлені? Проте ніхто не може відповісти, а тому він знову покидає пансіонат і повертається у своє природнє середовище. Тому людина не прийшла у такий світ, де немає відчуження від душі. Вона запитує про сенс життя, нічого не знаходить і покидає цей задум. Тільки місяць дивиться їй услід у мовчазному здивуванні.

Ви кажете, що природа не має моралі. Та все ж вона унікальна у своїй адаптації?

Так, ми вважаємо природу ідеальною.

Тоді де вона зазнала успіху?

Для нас вона стає дурною, коли потерпає невдачі в несприятливих ситуаціях для людини. Якщо вона не дурна, то і не чудова. Таємниця не вимагає благоговіння. Вона є тим, чим є.

Що ви маєте на увазі, говорячи, що щось «є» тим, чим є?

Наприклад, зв’язок «Х» і власність? «X» походить від таємниці, а власність, принаймні частково, – від спостерігача.

Протагор зрозумів це інтуїтивно, назвавши людину мірилом усіх речей. Берклі придумав вислів «esse est percipi» (бути – означає бути сприйнятим). Це можна прочитати по-різному, зважаючи і на ту думку, що збігається із вченням Канта про «явище». Інша інтерпретація, яка підтверджує цю думку, належить біологу Якобу фон Ікск’юлю: «Дар кожного індивіда допомагає визначити, яким буде його оточення. Оскільки ми є поміж людей, ми повинні обдумати щось більше, ніж просто почуття».

Ми всі знаємо, що так звані «вторинні якості», червоний колір і тому подібне, не притаманне самим речам, але таке, що формується завдяки потоку світла, а також можливостями ока та мозку. Але ми можемо піти далі й розглянути навіть модель «хвиль» як вид людського артефакту, що виходить з «X» і відповідає нашим розумовим здібностям. І точно так само з усіма нашими дорогими й близькими людьми, важливими та очевидними категоріями, такими як час і простір, відстань, форма, єдність, початок і кінець, потворність і краса, велике й мале, нескінченність, добро та зло, «так» і «ні», «бути» чи «не бути». Ми нерозлучні з ними, навіть коли щось відкидаємо.

Решта навіть не може сказати, що «це є X». Хтось повинен просто промовити: «X».

Ви хочете сказати, що Місяць не світить, коли його ніхто не бачить?

Якщо хтось каже, що місяць світить, коли ніхто його не бачить, то він постає як таємний спостерігач. Оскільки саме ми приносимо частину усвідомлення його світла.

Вас задовольняє такий світогляд?

Якщо нам буде потрібен адекватний сенс у всьому, ми повинні бути впевнені у тому, що чогось не досягнуто. Одна пані запитала свого чоловіка: «Що сказав лікар?» – «Він думав, що це – рак». Але, звичайно, ви не можете бути задоволені цим.

А як щодо тих, хто шукає чогось досконалого, абсолютного?

Уявіть постраждалу від аварії на кораблі групу людей, які пливуть на уламках судна посеред океану. Один хапається за уламки з дерева та говорить: «Ми у безвихідній ситуації. Для чого ми повинні щось шукати? Є лише одна правильна, по-справжньому досконала система порятунку». «Яка саме?» – запитує інший. «Ви повинні запитати. Це те, що витягне нас усіх з води, висушить і зігріє, пригостить найкращою їжею та покладе в чудове ліжко. Невже ви не приєднаєтеся до нас у пошуках цих смислів?» – «Я так не думаю». «Що ви будете робити потім?» – «Я пливу на човні. Тут усе зовсім інакше. Я спробую досягнути  цього, щоб дістати весло для кожного з нас». «І така мета задовольняє вас? Ви бідні, невибагливі душі!».

Чи можна обійтися без надії на життя після смерті?

Коли ми говоримо про надію, хтось припускає, що це світ або форма життя, адаптована до власних потреб. В іншому випадку можна було б запитати: чи можете ви обійтися без страху життя після смерті? І що я можу? Олаф Бул міг би написати: «Я днями думаю про те, що робитиму, коли мене не стане. Без мене автобуси потраплятимуть у канави». Сьогодні один із тих днів, про які він говорив. Жахливо, чи не так?

Тож смерть – це тільки просто питання часу, виходячи з вищесказаного?

Тільки спосіб, але це не «просто». Вирок не оголошують до початку виконання, до тих пір, доки він не увійде в дію. Особисто я вважаю, що 2050 рік буде більш значним, ніж 1850, бо тоді я буду нічим, лиш північним вітром і холодною землею, смертельні стежки часу проноситимуться повз мене. Я не хвилювався з приводу війни 1864 року, так само мене не хвилює, що чекає наших нащадків.

Тим не менш, якою є смерть, залежить від кожного, хто помирає. Ми не можемо висловлюватися про саме існування, не визнавши його в собі.

І ось тут приховується Таємниця, що поглинає нас!

Переклав з норвезької Віталій Щепанський