Петер Вессель Цапффе «Документ із Венери»

Інколи філософи бувають непоганими письменниками. Дещо можна читати зі щирим захопленням і подивом. Особливо, коли в поле зору потрапляє фантастика 30-х років ХХ ст. від норвезького філософа. Інколи такі тексти допомагають краще розуміти філософські погляди автора. Тому, для тих хто хоче дізнатися більше про філософські погляди Петера Весселя Цапффе, також варто прочитати його фантастичне оповідання «Документ із Венери».

Публічне життя Берліну закипало. Голоси його мешканців – від великих кулястих іскор розкривалися над планетою, неначе покривало. Всі живі істоти затримували подих, коли вся земля, що була переповнена людьми, тремтіла у болючому очікуванні. День за днем, місяць за місяцем чутки вирували у темних місцях. Прості люди часом зустрічали їх із презирливим пирханням, а в інших випадках із торжеством і урочистим мовчанням. За цим було щось інше, більше за всі технічні пригоди, які ожили перед очима народів – це була епоха епох, стрибок і перетворення, найбільш рішуча криза в житті людства, реалізація його найсміливіших мрій. І тепер це справді сталося! Нині це не викликало більше скептичних реакцій. На сьогодні це набуло значення історичного факту!

Чотирнадцятого березня 1993 року професор Амадеус Драйнстайн, всесвітньо відомий астрофізик і філософ, у супроводі свого вірного учня, доктора Віртелстейна, почав свою подорож до планети Венера. О 21:51:33 ½ годині стовп диму, що загрожував небу, виріс із Замкового поля, за яким слідкували мільйони витріщених очей, що не в змозі були повірити побаченому. На вершині стовпу диму летіла ракета, над якою Драйнстайн працював усе своє життя. Освячена шампанським «Flos Veneris». Усередині ракети, підвішені на розумних анти-гравітаційних пружинах, були два чоловіки, менш пильні до власного життя, аніж до екстатичного виконання тридцятирічної меси на вівтарі науки. «Аргус» – очі телескопів, що  слідкували за ними до краю порожнечі. До того моменту, коли їх уже не можна було розгледіти серед пилинок на склі лінзи.

Коли закінчився визначений час, кожен на землі поза таборами і в’язницями перебував в очікувані. Безкінечні дебати розростались в ранкових трамваях і неслись навколо земної кулі як ламкі хвилі. Чи не втрапила ракета повз ціль? Чи її не поглинула нескінченність? Багато хто досі пам’ятав передачу з місячного автобуса «Hubris XV», яку 1987 року передав Ameuropean астронавт. Ймовірно один з викинутих під час зіткнення «Hubris II» з безпілотним «Lunatic VIII». До списку померлих «Космічний час» додав фразу, що це був третій із тих астронавтів, які після великих корабельних аварій у важко забруднених вихорах північного світла і продовжують виходити на орбіту «на власних» ногах. Одягнені у свої білі космічні костюми, освітлені заходом сонця – вони впродовж багатоденних періодів видимі у звичайний телескоп. На жаль, їх можна ідентифікувати лише за місцезнаходженням, але їхні імена, зі свідоцтва про народження, були збережені в Інституті астрономії разом з «Армією порятунку». Де за проханням може забезпечувати їхні сім’ї азимутами на наступній найвищій точці.

Це могла бути доля «R/K Flos Veneris», але героїчні першопроходьці могли загинути від несприятливої атмосфери Венери. Наскільки вони відддалені для тріумфу, щоб струсити Молочний Шлях? При найменшому незвичному шумі люди залишали свої офіси і майстерні та прикипали до вікон свої будинків і автівок. Натовпи, що витріщалися і шуміли посеред дороги, загрозливо поводилися з автобусами, які намагалися проїхати до свого місця існування. У той самий час на півдні Норвегії з’явився культ, який, згідно з Малахаєм 4/5, вірив, коли Еліаш приєднається до повернення, щоб затвердити дату для Дня розплати. Безглузді ідеї росли як гриби після дощу. Сподівання, котрі були задані в експедицію, не знали меж. Неймовірна кількість коштовних каменів, золота, радію будуть у всіх. В газеті «Вечірній Осло» давно описали всі багатства Венери.

9-го вересня того ж року вибухнула інформаційна бомба: «Flos Veneris» приземлилась у Середземному морі. Професор на шляху до Берліна. Коли 10 вересня вийшли газети, до кіосків було не підступитись. Продавці газет по всій Європі старались задовольнити своїх клієнтів. Редактор журналу «Шведський Центральний Час», який ніколи, навіть у найзапеклішій суперечці, не вживав сильнішого слова, ніж «цілком», зустрів свого секретаря з наступним ранковим привітанням: «Криві турецькі шаблі у моїх нирках, хлопче! Сьогодні ми маємо трикляту, неймовірну і надзвичайну сенсацію!»

Драйнстайн і його героїчний товариш відкрили вимерлу планету. Її поверхня переливалася архітектурними філігранями, що здалека нагадувала шнур кольору кістки, який снує янтарно-чорним небом. Приземляючись, двоє учених мали кисню лише на півгодини перебування поза ракетою. Віддані своїй справі, вони не дозволили собі безцільного оглядання привабливих і неймовірно красивих руїн. Залишки гротескної цивілізації мали дивні та хитрі штукенцій невідомого призначення. Драйнстайн шукав лише одне: архіви і бібліотеки. Коли півгодини минуло і пошуки лишались безуспішними, професор з тяжким, як іридій, серцем наказав повертатися.

Це те, для чого доктор Віртелстейнвирішив пожертвувати своїм життям. Він вимикає свій балон з киснем, і перед тим, як професор підхоплює його, знімає свій захисний костюм, після чого падає мертвим на землю. Його асистент подарував свій кисень не для нього, а для науки! Він був зобов’язаний використати Все. Тепер трапляється диво: професор прямує до склепіння, повного стальних циліндрів з написами. Напівсвідомо і з силами, що поступово зникали, він тягне один з них назад до ракети, прорізає свій респіратор у головне постачання і встановлює курс на «14 Unter den Linden».

Повністю розписаний графічний циліндр зберігається зараз у лабораторії професора. Він є чимось на зразок матриці для аудіо графічної репродукції: «Приховані знаки опираються усім сучасним інтерпретаціям», – так заявлено в офіційному повідомленні.

Усе ж професор не починав роботу над розшифровкою матеріалів з цього химерного циліндру. Спершу він вирішив віддати почесті пам’яті мужньому колезі, який загинув під час експедиції. Він навідався до його старої матері, дружини і дітей. Йому особисто здавалося невеликою втіхою те, що земна форма смерті отримала вічне збереження на Венері. Замерзаючи до -273 градусів, тіло тепер була блискуче і важке, як діамант. Але у будь-якому разі він пообіцяв їм копію перекладу, якщо можливо, доповнену особистим текстом-присвятою колезі. Це наче трохи допомогло загладити гірку втрату.

Після цього професор Драйнстайн усамітнився у своїй високотехнологічній лабораторії. Він наказав його не турбувати. Біля нього залишилося лише двоє астистентів-філологів, котрі були досить відомими спеціалістами з роботою над криптографічними коефіцієнтами. Натовп людей оточував будівлю дні та ночі, надаючи перевагу тому, щоб мерзнути і голодувати, ніж пропустити можливість дізнатися результат першими. Його розігнала поліція, коли почало наростати загрозливе становище. Тиша зсередини будівлі спричиняла психоз, багато хто ставав навколішки і молився, доки інші показували своїх хворих дітей затемненим вікнам, за якими сидів професор. Озброєні люди охороняли вхід.

Несамовиті зусилля трьох джентльменів не стали марними. 24-го грудня преса у жирно-виділених газетних заголовках оголосила, що професор і його співробітники знайшли ключ до тлумачення циліндру. Тепер це питання часу, коли перше слова загиблої цивілізації Венери вийде у зрозумілій формі.

Уже наступного ранку команда з трьох людей на чолі з професором насмілились запропонувати світові панораму, яку наступного понеділка о 20 годині, буде подана на лекції у Головній академії інтегрованих наук. Однак спершу потрібно окреслили фази процесів тлумачення і дозволили попередній спалах результату. Його єдине застереження стосувалося можливого випадку, що слабке здоров’я може завадити виступати йому публічно надто довго. Похилий вік професора, поєднуючись із дуже довгим періодом сидіння допізна і з особливим збудженням навколо цієї справи, дало його лікарям привід для хвилювання.

Ключ знайдено, філологи полишили старого ентузіаста зігнутим у космічній самотності над останнім герменевтичним метатезисом. Їм хотілося дозволити професору бути самотнім з цим подарунком для людства, вершиною його життя і його століття.

«Є причини, – писала газета «Вечір Берліну» у перебільшеному арійському синтаксисі, – передбачати нависле розшифрування повідомлення не тільки з найвіддаленішим інтересом, а навіть з неспокійним незадоволенням. Світ, який жив на широку ногу, досяг такої внутрішньої і зовнішньої зрілості, а саме: гармонії, балансу технологій і духу, що люди передбачали в кінці подорожі, де затвердить наші досягнення і помістить значення понад самозреченням і забутим героїзмом усіх загиблих поколінь, понад їхнім сяйвом, непохитною вірою, їхніми продуктивними зусиллями, стражданням і боротьбою. Світ, який пройшов крізь завершальні стадії, впродовж десяти тисяч років історії вийшов на фінальну стадію. Закарбовуючи найглибшу проникливість у матеріальну вічність, саме ту проникливість, яка зараз розтікається нашим світом у самій миті, створюючи іскру зі кузні глибини нашого Всесвіту. Однак, чи можна це не розголошувати людству, такому стражденному на своєму шляху, такому спустошеному бурями зрілого існування? Що б не чекало на нас у межах наукових проривів, таємних апокаліптичних відкриттях, їжі для популярних думок і розмов, духовних володінь роману, ми знаємо про ворота, що були покинуті з широко відкритими дверима у найвіддаленіших куточках нашої галактики. Звісно, ми не йдемо надто далеко, коли передбачаємо, що лекція професора Драйнстейна наступного понеділка значитиме не менше, ніж мутація історії людського духу, без втрати чіткої точки зору на факт, який приводить у благовірний трепет, що культура не помирає, як планети, а натомість несеться у піднесеній боротьбі крізь час у глибини Всесвіту, відкриваючи завжди нові шляхи…».

Найбільша аудиторія у Головній академії інтегрованих наук була заповнена слухачами. З усієї Європи, з найвіддаленіших куточків світу поважні вчені зібралися, щоб повністю «посмакувати» враження від події і її творця. Всі радіоприймачі на землі були налаштовані на маленький сталевий аналог у аудиторії для цільових передач.

Було уже п’ятнадцять хвилин по восьмій, а ніхто ще і не мріяв звинувачувати у злочині це маленьке академічне запізнення. Вибачення професора, безсумнівно, були б прийняті. Однак, біля дев’ятої години помітний неспокій спостерігався у лекційному залі, а о пів на десяту президія Академії наук вирішила відправити когось за професором. У його двері постукали, але ніхто не відповів. Почекали ще п’ятнадцять хвилин перед тим, як постукати знову – результат був той самий. Вирішили згортати зустріч. О п’ятій ранку наступного дня, після ретельного розмірковування, вирішили відкрити двері будинку професора силою.

Через мить все стало зрозуміло: професор Драйнстейн лежав напрозорій черепиці перед своїм робочим столом. Його спустошене обличчя показувало бездумним експертам найглибший людський відчай. Кістлява м’язиста стареча рука конвульсивно стискала дрібнокаліберний пістолет.

Посеред столу були папери, які вказували на різні стадії інтерпретації, а на передньому плані у кутку стола був аркуш. На ньому було написано речення німецькою мовою. Із сильно пульсуючим серцем, президент схилився над столом і прочитав вголос:

«Заборона продажу алкогольних напоїв розлютить народ».

Переклад з норвезької: Віталій Щепанський