Георгіос Гемістос Плетон та його спадщина

Преамбула

У другій половині одинадцятого століття в Пізі, Італія, з’явився таємничий чоловік. Про нього не було відомо практично нічого, крім його походження: він був греком з Дуліхію (Greco da Dulicchio); Дуліхій означає «довгий острів» в Іонічному морі, який раніше був частиною міфічного царства Улісса. Який із семи островів Іонічного моря був Дуліхієм? Ніхто не знав. Чому і як цей Greco da Dulicchio потрапив до Італії? Ніхто не міг відповісти. Однак річ в іншому: грек, про якого йде мова, хоч і був оповитий таємницею, швидко виявився талановитим архітектором; а архітекторів у той час в Італії було небагато. Так він створив шедевр – Duomo (собор) Пізи. Більше того, оскільки він був здатний творити «чудеса», йому дали ім’я Бускето (найімовірніше, від латинського bōs – бик), відповідно до епіграми, написаної на його могилі:

Quod vix mille boum possent iuga iuncta movere,
et quod vix potuit per mare ferre ratis,
Buschetti nisu, quod erat mirabile visu,
Dena puellarum turba levavit onus.

І ще однієї, також на його могилі:
Non habet exemplum niveo de marmore templum
quod fit Busketi prorsus ab ingenio.

(вільний переклад: Храму з мармуру білосніжного нема взірця,
Що здійнятий генієм Бускето від чистого серця)

Бускето створив школу – la corrente buschetiana; саме ця школа започаткувала італійське Відродження, наріжним каменем якого був гуманізм. Гуманізм передбачав повернення до ідеалів класичної античності, як грецької, так і римської. Так, наприкінці XV століття Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) створив свій перший мармуровий витвір на вочевидь класичний сюжет, а саме «Битву лапіфів із кентаврами». Шанування античності досягло апогею, коли Джорджо Вазарі (1511-1574) спробував примирити християнство з минулим греко-римського язичництва; він намалював у церкві поблизу Ріміні, в Італії, Гомера і Вергілія, що прославляють Ісуса Христа. Тому важливо побачити джерело тієї потужної мистецької та філософської течії, яка сформувала сучасну Європу нового та новітнього часу.

I.

Contra… defensionem Aristotelis

Ключовою особою руху відродження грецької та латинської класичної мудрості, культури та цінностей був Георгіос Гемістос, званий Плетоном. Він народився в 1355 році, швидше за все, у Константинополі та отримав основну освіту в Адріанополі (Едірне), при дворі султана Мурата I. Саме тоді й там він був «ініційований» у юдаїзм та зороастризм, переважно завдяки Елісею, юдейському вченому, який був його улюбленим вчителем. Згодом (найімовірніше, у 1407 році) він покинув османську столицю, відвідав Кіпр та Палестину; врешті, він оселився у Константинополі, де досягнув успіху як вчитель. Однак його неоплатонічні погляди зіштовхнулися з панівною арістотелівською течією, що була поширеною на той час у Візантійській імперії. Через це його було звинувачували в єресі, імператор Мануїл II вигнав його до Містрасу, столиці Морейського деспотату, візантійського автономного князівства Пелопоннесу.

У Містрасі Гемістос отримав звання Prostatēs tōn Nomōn (захисник законів), тобто головного судді. Більше того, завдяки свободі, якою він користувався при дворі деспота Теодора II та його дружини, італійки Клеопи Малатеста, він зміг створити «Академію», на зразок тієї, де викладав стародавній Платон. Гемістос дав новій Академії імена «Фратрія» та «Школа Афін», хоча вона знаходилась не в Аттиці, а в Лаконії.

Як би там не було, в 1415 році імператор Мануїл II Палеолог (1391-1425) дістався Пелопоннесу. Ймовірно він супроводжував нового деспота Мореї, Теодора II (1407/1425-1443), свого другого сина. На практиці, однак, він проводив інспекцію земель. Адже Пелопоннес був відтак єдиною живою частиною імперії. Інші рештки колись славної Східної Римської імперії (в тому числі Константинополь) були нікчемними та існували завдяки «добрій волі» османських султанів. Отже, імператор Мануїл II хотів особисто подивитися на своє останнє володіння та, можливо, організувати його захист.

Як це не парадоксально, хоча він і був відомим вченим, саме цей правитель і вигнав Гемістоса з Константинополя. Тож припущення, що він прогнав Гемістоса зі столиці імперії не через свої особисті переконання, а за наказом Православної Церкви, є більш ніж імовірним. Адже тоді світила Константинопольської Церкви розпочали, хоча й нерішучу, але спробу сперти християнську віру на аристотелівські засади – як це вже зробило Римське Папство (переважно завдяки Альберту Великому та Томі Аквінському). Коли Мануїл II дістався Мореї, він відчув звільнення від задушливої атмосфери столиці, і, отже, мав нагоду висловити свою приховану симпатію до Гемістоса; той отримав можливість висловити свої погляди щодо політичних справ імперії у двох промовах, одна з яких була адресована правителю, а друга – сину, тобто новому деспоту Мореї, Теодору ІІ.

Читайте також: Грецький Ренесанс і повернення Пайдеї

Становище Візантійської імперії було критичним. У 1261 році в Константинополі було відновлено правління православних імператорів: Франкське королівство, створене завдяки Четвертому хрестовому походу, більше не існувало. Втім, у відродженої імперії з’явився новий ворог – турки-османи. Як слід було діяти?

Відповідь на таке важливе питання прояснює давня дихотомія всередині панівних соціальних верств візантійського суспільства. Basileis et autocratores Romaiorum, тобто монархи Східної Римської імперії, починаючи з десятого століття мовчазно визнавали втрату Західної Європи на користь, передусім, Папства та Священної Римської імперії. Іншими словами, basileis Македонської династії (867-1056) погодилися на «поділ християнства між собою і франками». Візантійська імперія залишалася екуменічною, але все ж таки цей екуменізм тепер був обмеженим, оскільки лише Центральна і Східна Європа вважалися її духовним, інтелектуальним і політичним Lebensraum. Насправді, ще в ІХ столітті в очах впливових західних інтелектуалів візантійські імператори були не Romanorum, а лише Graecorum imperatores. І, як зазначено вище, Константинопольський патріархат, підтриманий візантійською аристократією зі своїм сенатом – найважливішим політичним інструментом par excellence – ніколи не визнавав такої «капітуляції».

Варто зазначити, що політичний вплив Сенату зростав протягом останніх століть перед загибеллю імперії. Archontes («архонти»), тобто вищі посадові особи, як церковні, так і світські, тепер складали фактичний правлячий орган в рамках імперії. Таким чином, вони зіграли вирішальну роль у виборчому процесі останнього імператора – Костянтина XI Палеолога. Загальновідомо, що вони були запеклими ворогами унії Православної Церкви з Римо-Католицькою, тоді як basileis династії Палеологів були її палкими прихильниками. Стисло кажучи, гаслом монархів було: «Salus Christianismi suprema lex esto»;  аристократія і вище духовенство, однак, звикли відповідати (грецькою мовою): «Salus fidei orthodoxae suprema lex esto». І в цій запеклій суперечці внесок Гемістоса був дуже важливим. Бо він проголосив давній римський лозунг, що об’єднував усіх: «Salus patriae maioris suprema lex esto!»

II.

…Quasi Platonem alterum

Як вже згадувалося, Гемістос висловив свої ідеї та погляди у промовах, адресованих імператору та деспоту Мореї, сину останнього; його програма складалася з наступних пунктів:

• I. Оскільки «Верховний Закон» потребує від нас спасіння Батьківщини, необхідно змінити офіційну релігію. Іншими словами, християнську релігію слід відкинути, а замість неї прийняти стародавнє грецьке язичництво. Прийняття релігії Додекатеону, більш того, передбачає відродження поняття heimarmene, тобто «долі», «призначення», яке займає важливе місце у віруваннях мусульман ([турецька:] kismet< [арабська:] qismat), і дозволяє їм здобувати перемоги над християнами.
• II. Така важлива зміна призведе до перетворення Візантійської імперії на національну державу, з центром у Пелопоннесі – «традиційною землею греків».
• III. Система управління нової національної держави повинна бути монархічною, орієнтованою на Платонівську ідею «правлячих філософів».
• IV. Збройні сили його ідеальної держави повинні бути «національними», тобто складатися з автохтонного населення, а не найманців.
• V. Населення відродженої Візантійської імперії (практично Пелопоннесу) слід розділити на три соціальні верстви: «землеробів», «опікунів» (військових) та «архонтів» (правителей). Перші, також названі ілотами, будуть обробляти землю та сплачувати податки; військові будуть захищати країну, а правителі будуть керувати нею «філософськи». Верховний архонт стане ідеальним монархом у платонівському розумінні.
• VI. Системи сільського господарства та виробництва повинні бути модернізовані. Відповідно, навчальна програма повинна включати не лише грамоту, але й технології.
• VII. Валюта не повинна існувати; збір усіх податків та обміни мали б здійснюватися реальними товарами.

Як зазначалося вище, Георгіос Гемістос був улюбленцем імперської династії Палеологів. Члени цієї династії в певній мірі поділяли його глибоку недовіру до православної церкви. Звичайно, його програма радикальних реформ ніколи не була реалізована у Візантійському Пелопоннесі. Однак, коли імператор Іоанн VIII (1425-1448), наступник Мануїла II, здійснив офіційний візит до Пелопоннесу у 1427-1428 роках, він запитав Гемістоса про об’єднання церков, якого прагнув досягти базилевс.

Відповідь Гемістоса була двозначною, оскільки він вважав подорож до Італії, яку планував імператор, авантюрою. Однак, якщо Іоанн VIII все ж вирішив їхати, він повинен був бути обережним з інтригами римо-католицької церкви. Іншими словами, недовіра Гемістоса до візантійської церкви не означала прийняття римського папства: він відкидав християнство в цілому.

Як би там не було, коли Іоанн VIII увійшов до Феррари, в Італії, 4 березня 1438 року, Гемістос, хоча і мирянин, але був із ним. Тоді, через кілька днів, розпочалися роботи над Феррарсько-Флорентійським Собором (екуменічним, за римо-католицькою церквою). Тим часом, Клеопа Малатеста, дружина Теодора II, деспота Мореї, померла. Її смерть мала загадковий характер, і, якщо говорити відверто, найімовірніше, що це було цілеспрямоване вбивство. Адже італійська дружина деспота візантійського Пелопоннесу вважалася небезпечною для тих, хто виступав проти союзу православної церкви з папством. Клеопа, до того ж, була палкою ученицею Гемістоса; отже, її підозрювали у криптопаганстві. Відтоді Гемістос опинився без своєї покровительки. Однак він зберігав мужність і не втратив чудової нагоди поширити свої ідеї в Італії.

По суті, поки імператор та його свита боролись, аби уникнути принижень православної церкви, на випадок укладання унії між Церквами, Георгіос Гемістос читав лекції про Платона та платонізм. Козімо де Медічі, знаний як Козімо старший (il Vecchio) (1389-1464), справив на нього хороше враження, і Гемістос у відповідь написав і опублікував свій невеликий трактат Peri hōn Aristotelēs pros Platōna diapheretai («Про різницю між платонічною та арістотелівською філософією»); саме у цьому творі він звинувачував Аристотеля в атеїзмі. Сповнений ентузіазму, Козімо фінансував латинський переклад творів Платона від Марсіліо Фічіно (1433-1499), сина свого лікаря, який був талановитим вченим. Останній швидко охарактеризував Гемістоса «неначе другим Платоном» (quasi Platonem alterum); більше того, він збирався завершити свою величезну працю по перекладу Платона, написанням та публікацією у другій половині XV століття своєї книги Theologia platonica de immortalitate animae («Платонівська теологія безсмертя душі»).

Італійські магнати, підсумовуючи, слухали Гемістоса з захопленням; а грецький неоплатонік та крипто-язичницький філософ вирішив, що це сприятливий час для зміни свого імені з Гемістос на Плетон. У середньовічній грецькій мові gemistos означає переповнений, і plēthō (>Pletho) має таке ж значення у класичній грецькій мові. Однак, Плетон має фонетичну схожість з ім’ям Платон (Platōn грецькою), духовним героєм Гемістоса. Саме тому припущення, що Гемістос/Плетон став вірити, що він є реінкарнацією Платона, є правдоподібним.

На початку липня 1439 року у Флоренції було підписано «Декрет про унію православної та римо-католицької церков»; який у Константинополі зустріли з презирством. Адже як високопосадовці, так і народ вважали римо-католиків непримиренними ворогами «грецьких православних та їх країни». Вони надали б перевагу радше «турецькому султану в Константинополі, ніж римському папі».

Що б там не було, Гемістос Плетон дістався Містраса, все ще столиці візантійського Пелопоннеса, де провів решту свого життя. Помер він у 1452 році, тобто, майже за рік до захоплення Константинополя османами. Йому пощастило, адже він не побачив кінця своєї «грецької батьківщини». Більше того, у нього був час завершити свій magnum opus, під назвою «Номої» («Книга законів»).

І все ж, «Книга законів» була менш щасливою, ніж її автор…

III.

Спадщина

Opus majus Гемістоса був знайдений після його смерті, і Теодора, дружина Деметрія, деспота Мореї, відправила його Геннадію II, Патріарху Константинопольському, запитавши, що з ним робити. Це питання стало вирішальним, адже «Книга законів» Гемістоса справедливо вважається «найбільш антихристиянською з його творів». Тим часом політична ситуація на грецьких землях докорінно змінилася. Османи, під проводом молодого султана Мехмеда II, завоювали Константинополь 29 травня 1453 року, проте новий правитель був прихильником грецького православного духовенства, настільки ворожого до римлян, яке нібито допомогло йому захопити поліс базилевса (тобто імператорське місто). Грецький церковник і сумнозвісний вчений Геннадій Схоларій, знаний своєю запеклою ворожістю до римо-католиків, тепер, під іменем Геннадія ІІ, став новообраним Патріархом «Нового Риму», тобто Константинополя. Попри свою ненависть до «франків», він був шанувальником Аристотеля, а також другом султана Мехмеда II Завойовника. Власне кажучи, він мав звичку вести з османським володарем довгі дискусії на богословські теми – і останній залишався в захваті. Cаме йому, Патріарху, другу султана, було надіслано «Книгу законів» Гемістоса; і Геннадій був налаштований категорично: вона має бути спалена. Бо вона «сповнена [духовних] лих»…

Так і було зроблено. І лише у ХІХ столітті фрагменти opus majus Гемістоса були опубліковані у Франції, а у ХХ столітті перевидані в Голландії. Зовсім іншою була доля спадщини Плетона на Заході.

Одним із відомих послідовників Плетона був Бессаріон (1403[?]-1472). Він народився в Требізонді, на березі Чорного моря, але освіту здобув переважно в Константинополі та Містрасі, де «сидів на колінах у Плетона». Він прибув до Італії в 1438 році як представник двору візантійського імператора; і виявився найпалкішим прихильником унії між Церквами. Тому в 1439 році його було призначено кардиналом, і більше він ніколи не відвідував грецькі землі, бо подальше своє життя він провів в Італії, виконуючи дипломатичні та адміністративні доручення Папи Римського. Проте його головним призначенням, справою всього його життя було поширення неоплатонізму Гемістоса в Західній Європі. Він взявся перекладати твори Платона з грецької на латину, а згодом виявився великим колекціонером грецьких рукописів. Відомо, що він заповідав свою колекцію Республіці Венеція у 1468 році; і його дар став основою Бібліотеки Святого Марка (Biblioteca Marciana).

Однак ще до того, як він став кардиналом, щойно прибувши до Італії, щоб долучитися до Ферраро-Флорентійського собору, він вже мав при собі деякі грецькі рукописи – серед них «Географію» Страбона та «Начала» Евкліда. Таким чином майбутній кардинал започаткував нову епоху, адже саме завдяки йому в Західній Європі «наново відкрили» Страбона. Страбон був переконаний, що земля сферична і що можна дістатися до Індії, пливучи з Піренейського півострова на захід.

Вчення Страбона та Евкліда вплинули на Паоло дель Поццо Тосканеллі (1397-1482), флорентійського астронома, географа та математика, якому Христофор Колумб «багато (чим) завдячував». Адже без порад і наукової допомоги Тосканеллі, Колумб ніколи б не відкрив Америку. Учнями Тосканеллі були Леонардо да Вінчі та Філіппо Брунеллескі, архітектор, який повернувся класичної античності (попередником якого був Бускето да Дуліккіо). Обидва вони – Леонардо да Вінчі та Брунеллескі, надзвичайно зобов’язані Тосканеллі за все, чого вони навчилися в геометрії. Членом цього «флорентійського гуртка» був також Амеріґо Веспуччі, який довів, що «земля», відкрита Колумбом, була не Індією, а цілим континентом, як стверджували античні мислителі Платон і Плутарх за багато століть до християнської ери.

Марсіліо Фічіно, перекладач Платона, заснував у Флоренції «Платонівську академію», за зразком Містраської, і відповідно назвав її «Scuola di Atene». Звичайно, це було досягнуто завдяки фінансовій підтримці Козімо Медічі, який прагнув зробити з себе «другого Солона», а з Флоренції – «Афіни» Золотого віку. Козімо де Медічі та Фічіно швидко знайшли наслідувачів по всій Італії, засновуючи Платонівські академії в Ріміні, Урбіно, Неаполі та навіть у Римі – «Папському Римі»!

Варто зазначити, що Мікеланджело Буонарроті, який «здійснив революцію» в італійському і, загалом, європейському мистецтві, був протеже дому Медічі і учнем Фічіно; іншим його вчителем був граф Джованні Піко делла Мірандола, теж платонік. Тому неоплатонічне походження Мікеланджело не викликає жодних сумнівів, хоча він ніколи й не володів класичною грецькою та латиною.

Проте, варто зазначити ще одне: навіть у «Державці» Нікколо Макіавеллі, нібито друга Леонардо да Вінчі, можна відслідкувати неоплатонічні ідеї Плетона. Прихильність Макіавеллі до національної державності під керівництвом сильного, але культурного лідера, його антипатія до найманців, відраза до атеїзму і – не в останню чергу – знання ісламу (всі озброєні пророки перемагали, а беззбройні – гинули) мають коріння у працях Плетона…

Читайте також: Сіджизмондо Малатеста: володар Ріміні, неоязичник та шанувальник Плетона

Епілог: Велике питання

30 травня 1460 року Містрас пав перед османами; історія візантійсько-грецької Мореї закінчилася. Проте, у 1464 році Сіджизмондо Пандольфо Малатеста, двоюрідний брат Клеопи Малатести, консула деспота Мореї Теодора ІІ, розпочав хрестовий похід проти турецької Мореї. Йому не вистачало ефективної допомоги християнських держав, головним чином Венеціанської республіки, в результаті чого він не зміг захопити фортецю Містрас. Йому вдалося, однак, заволодіти тлінними рештками Плетона і перевезти їх до Ріміні, Італія, де і досі існує могила «філософа Містраса». Разом із тілом Плетона, завдяки Малатесті, до Італії прибули й родичі Георгія Гемістоса Плетона; і саме це «прибуття» можна розглядати як свідчення шанобливого ставлення італійських гуманістів до особистості Гемістоса. Власне кажучи, Малатеста прагнув звільнити Пелопоннес переважно через те, що саме там жив і працював Гемістос Плетон. Тому виникає таке питання: чи може така повага, шанобливе ставлення, прихильність бути виправдана лише філософською ерудицією Гемістоса Плетона? Або, чи можна пояснити її знаннями іншого роду, а саме технологічними, які «філософ Містраса» передав своїм італійським послідовникам?

Вибух наукових інновацій в Італії та, загалом у Європі часів ренесансу є переконливим доказом другої відповіді. Плетон володів античними науковими знаннями і надав перевагу Італії, а не мертвій Візантії, для передачі цих знань. Саме тому досить правдоподібною є теза, запропонована у двадцятому столітті, згідно з якою Гемістос Плетон заснував «таємне товариство», яке й досі існує.

Чи досі це «таємне товариство» впливає на справи нашого світу? Відповідь на таке важливе питання вочевидь виходить за рамки цієї невеликої статті.

Дімітрі Михалопулус

Переклали Аркадій та Анастасія Вятржик