«І пропала Україна, але так тільки здається.»
– Буття українського народу.
Сьогоднішня українська дійсність продовжує упевнено нав’язувати нам диктат радикального самостійництва в образі степового анарха: політичного кочовика. Упевненість в цьому придає його непередбаченість у всіх можливих метаполітичних векторах, що губляться серед оказіональної української політичної натури.
Виною такого порядку речей може слугувати процес українського етногенезу в одповідних географічних та політичних умовах. І говоритимемо ми навіть не про важкі відносини із сусідніми народностями й державами, які безумовно теж мали свій внесок у сучасний стан речей, але й безпосередньо про внутрішній дух самого протоукраїнця: племінного дикуна, обумовленого звичаями свого роду з явним ресентиментом до однокровних іноплемінників – Хрещення Руси київським князем Володимиром Великим заклало першу спробу культурної уніфікації всіх протоукраїнських племен під еґідою єдиної полянської культури. Ця спроба мала успіх лише частково, тому що значні простори руської землі з доволі важкою комунікацію не тільки призупиняли цей процес, але й зумовлювала до ще більшої культурної сепарації поміж віддалених народів. Русь була надто великою для Києва.
Велика кількість слов’янських народностей, з яких почасти були й не лише слов’янські, а й, на кшталт, фіно-угорські, були розкинуті від берегів Чорного моря до Північного океану й підпадали під вплив сусідніх «не-руських» народів значніше, аніж ми могли уявити: «Историческія обстоятельства не доставляли средствъ къ слитію и изглаженію племенныхъ разностей. Вліянія иноплеменныхъ народовъ д(ять)йствовали на Славянъ разъединительнымъ способомъ», – пише М. Костомаров (1).
І даний культурний вплив ми можемо лінійно прослідкувати дотепер у вже політично сформованих поструських націях. Ба більше, в деяких випадках він став ключовим аспектом повноцінної політичної сепарації: російський філософ та лінгвіст М. Трубецький в 1925 році видрукує свою знамениту працю «Спадщина Чингизхана. Погляд на російську історію не з Заходу, а зі Сходу» (2), де прокламуватиме перші фундаментальні основи російського євразійського геополітичного вектору розвитку – направлення на Схід. Таким чином, М. Трубецький фундує цілком упевнену самоціль для російської державності в епоху модерна. Його погляд на давньоруську державність з відповідним штибом недовіри й відстороненості характерною для підкореного варвара; він уникає будь-яку московськоцентричну риторику стосовно Руської держави, адже розуміє недоречність у конструюванні політичних центрів у відношенні до Києва: ця державність для нього є чужою до самого її занепаду, бо розглядалася із самого початку зі сторони Півночі – така позиція лише підтверджує вищесказане щодо неуспішної київської політики уніфікації.
«Итак, ясно, что не только фактически из Киевской Руси не возникла современная Россия, но что это было даже и исторически невозможно. Между Киевскою Русью и той Россией, которую мы теперь считаем своей родиной, общим является имя «Русь», но географическое и хозяйственно-политическое содержание этого имени совершенно различно», – пише М. Трубецький (3).
Північні «руські» слов’янські народності в силу географічної віддалі існували незалежно від Києва. Новгородці вільно вибирали собі князя, не дивлячись ні на варяг, ані на Київ; а численні літописні згадки тільки підтверджують про окремішність північних руських племен од південних: «Тъгда же новгородьци послашася по брата его по Мьстислава въ Русь, и въниде Мьстиславъ въ Новъгородъ» (4), або «князь наш убьен, а детей у него нету, сынок его в Новегороде, а братья его в Руси…» (5). Слід зазначити, що подібні прояви іншості проявились в подальшому й в провальній спробі християнізації Руси: супротив у Новгороді ніс яскраво виражений політичний мотив на ґрунті антикиївського настрою, що призвело до насильницького хрещення із залученням київської армії (6). Щодо території Залісся, то тамошнє хрещення тривало протягом двох віків після смерті Володимира, і розглядалось в межах київської колонізації північно-східної Руси. Подалі це слугуватиме апогеєм відкритого церковного конфлікту між Києвом та Москвою, де остання буде прагнути помсти в культурному плані: конфлікт завершиться насильницькою уніфікацією церков та ще дужчою києнізацією московської церкви після реформ Нікона. Москва не могла нічого протиставити в культурному плані Києву. В лиці московської еліти на кін. ХVІІ ст. постав важливий вибір щодо підтримки сторони в московсько-київському культурному конфлікті. Цар і боярство вибрало Київ. Це було зумовлено в першу чергу геополітичною передумовою, яка полягала у кінцевому приєднанні Руси до Москви на противагу Польщі та Османській імперії. Перший крок до русинізації московської культури став переклад богослужбової літератури на київську редакцію староцерковнослов’янської мови, що викликало низку протидій зі сторони московського духовенства (7).
Потрібно розуміти, що в премодерній історії київської державності відігравало вирішальну роль дві, цілком природні, перепони, які в майбутньому вилились у створенні рівноправного північного супротивника на геополітичній арені Східної Європи: невдала політика християнізації північних племен і татаро-монгольська навала поставили перед Києвом важкі випробування на міцність та впливовість.
Якщо християнізація, яка зумовлювала диктат київської ієрархічності на всі руські землі, суто географічно провалилась і породила лиш сильніший місцевий супротив та войовничий автономізм по відношенню до Києва, то т. з. орда зруйнувала останні потуги Києва до самоутвердження. Татари цілеспрямовано зруйнували Київ дощенту, як взірець державності та могутності Руси, знаючи, що падіння стольного граду поставить крапку в руському питанні на кілька століть вперед. Паче його роль продовжувала тримати свою духовну важливість до самого занепаду орди. Наприклад, в 1243 році, після зруйнування Києва ханом Батиєм, хан призиває до себе київського князя Ярослава Всеволодовича і називає його: «стареи всимъ княземъ въ Руськомъ языце». (8)
У боротьбі з тевтонцями та червонорусами (Галицько-Волинське князівство) на прибалтійських землях формується новий ключовий персонаж на політичній арені постмонгольскої Руси – Велике князівство Литовське. На відміну від Москви, тодішня Литва, прибалто-руська держава, була прямим продовжувачем київської традиції та культури, як у мовленнєвому, так і в політично-релігійному плані. Князівство, що формувалось з ініціативи прибалтійських язичницьких племен супроти німців, мало на меті не стільки збільшення власних земель та багатств, скільки прагматичне об’єднання з ціллю виживання. Литва вела доволі апатичну політику щодо підкорених народів, надаючи широкий автономізм у руки місцевої аристократії – що й лягло в основу швидкого політичного занепаду Литви й стало передумовою майбутньої громадянської війни, де в черговий раз Київ спробує вернути втрачене (9).
Саме на зламі середньовіччя і раннього модерну руський народ починає формувати самосвідомість в межах одного політичного суб’єкта; об’єднанні спільною поразкою на геополітичній арені, об’єднані однією аристократією і однією централізовано вірою: «русин» стає загально руським значенням в незалежності від ранніх племінних розбіжностей.
Для сучасної української історіографії розгляд руського питання є імпліцитно необхідним для розуміння всієї української ідентичності в умовах глобалістських тенденціях ХХІ століття.
Етнонім «русин», який прагнув бути використаний в надплемінному державницькому значенні ще в Х ст., уфундував свій повноцінний вжиток лише в період українського культурного проторенесансу в кін. ХV ст (10). Руський трансцедентальний суб’єкт є продуктом європейської геополітичної дезінтеграції в період епохальних модернових перемін, які лягли в основу барокового розуміння humanité для європейської протоліберальної думки й для руського протонародницького протиставлення «humanité» руській ієрархічній Традиції (11). Надплемінний «русин» став с. р. наслідком уніфікаційної маніфестацієї полянського духу Київської держави ІХ – ХІІІ ст.
Потрібно щиро розуміти, що русизм (од слова *Русь\*русин) є прямим антиподом до т. з. москвовизму, починаючи від перших політичних спроб інтеракції Півдня і Півночі й продовжуючи теперішнім розкладом речей. Русизм в контексті українського Ренесансу – це повністю сформований метаполітичний світогляд про кінцеве затвердження Києва у пануючу культурну й політичну позицію на Русі; інші центри лише продовжували справу, укладену київським престолом ще в Х віці.
Ренесанський русизм кульмінує своє завершення вже в кін. ХVII ст. і, можна сказати, завершує своє ідеологічне існування на гетьмануванні Виговського. Спроба Виговського ініціювати створення повноцінного політичного суб’єкта на Україні під назвою Велике князівство Руське є фаталістичною для русизму та ідеї Київського імперіалізму. Амбіції гетьмана Виговського сягали до розширення Руського князівства на землі Подільського, Волинського та Руського (Галицького) воєводств. Ця ідея була провальна із самого початку, адже гетьман покладав зусилля на дипломатичний шлях вирішення політичних перепон, надіючись на політичні досягнення, котрі були зроблені гетьманом Б. Хмельницьким, та ігноруючи дійсні інтереси про-Хмельницької аристократії, яка вже згодом саботуватиме рішення Виговського щодо миру з поляками позбавленням його козацької підтримки після виграшної битви під Конотопом 1659 року над московською армією. Цей етап стане вирішальним для русизму серед українців і поставить крапку у питанні побудови Київської держави, як прямого наслідника Руської імперії.
З початком т. зв. Руїни з’являється українство – наслідок кризи ренесанських ідеалів на Русі. Це був чіткий світоглядний перехід од людини-ренесансу до людини-бароко; антропоцентрична риторика Піко делла Мірандоли заміняється містичним розсіюванням людини в символічному світі Г. Сковороди. Руський ідеал віддаляється рівно настільки, наскільки руська людина наближається до світу теперішнього і миттєвого, позбавленого історичності, повсталого проти минулого на користь символів прийдешнього.
Ян Щасний-Герберт під час Московської конфедерації 1613 року заявляє, що звичай, котрий живе в часі так довго, що пам’яті про його початок нема, має повагу найміцнішого привілею (12) – цебто руський звичай, який протиставлявся польському законодавству, виступав рятівною умовою для збереження Руси. Цей ідеал, занурений у найглибші духовні закутки древнього українця, був нівельований прийдешньою кризою Бароко в друг. пол. XVII ст., яка мала на меті звести до абсурду всі попередні тенденції, кульмінуючи їх у логічному завершенні.
Барокові тенденції, які яскраво проявляють свій розвиток на території Руси з сер. XVII ст., повністю перевертають картину світосприйняття людини до держави вже в епоху Руїни: розчарування і розпач за втрачене спонукає людину звертати свій погляд щодо спонукання власної провини шляхом деканонізації колишніх духовних ідеалів, які, на думку барокового українця, суть пораженство волі – таким чином, України відійшла із політичної арени Європи. Будь-які подальші спроби відновлення державності не відтіняли ні руським ідеалом, ані можливою незалежністю.
Українство почало формуватися як реакція на Руїну, на дійсну кризу як духовного, так і політичного розумінь. Тогочасний українець тікав зі світу і замикав світ у собі: XVIII століття стало Темним віком. Повна індоктринація русизму в ідею панросіянизму завершилась в 1775 році…
Вже у XIX столітті українство пробує стати рятівною мотузкою для відродження і виходу із метаполітичної кризи. Це буде синкретизм рудиментарного литвинизму, русизму й народництва; де народництво – це фіксація не на політичну вертикаль, а на горизонтальну соціальність, а литвинизм – апатичність до самоутвердження. Така плекана ідея не змогла дати справжню відсіч імперіалізму XIX століття, ані державницьку міць новоутвореній Україні в XX столітті, бо залишалась примордіально декадентською та бароковою.
Дотепер (нео)українство продовжує розкривати капкан для метафізичної пастки в лиці пострадянського exodus. ХХІ століття для України буде протистоянням ідей, тому наша відповідальність полягає у вірному їх виборі.
Нинішня українська державність має розглядатися у невід’ємному зв’язку із київським імперіалізмом ІХ – ХІІІ ст. з аналізом усіх вдач та хиб, які стали роковими для київського престолу. Врешті-решт, поставити заключну крапку в руському питанні для сучасної України й обранню дійсного політичного та культурного вектору розвитку.
1. Черты народной Южнорусской истории, М. Костомаров, 1961 рік;
2. Наследие Чингисхана. Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока, М. Трубецький, 1925 рік, Берлін;
3. Наследие Чингисхана. Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока, М. Трубецький, 1925 рік, Берлін;
4. Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов;
5. Лаврентіївський літопис;
6. Іпатіївський літопис;
7. Общеславянский элемент в русской культуре, М. Трубецький, 1927 рік, Париж;
8. Лаврентіївський літопис;
9. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, Н. Яковенко, 2006;
10. Див. Андрій Римша, Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський-Роксолан;
11. Розмисел про народ руський, Ян Щасний-Гербурт, 1613 рік;
12. Розмисел про народ руський, Ян Щасний-Гербурт, 1613 рік.
Автор: Богдан Гойса
*збережено авторську орфографію.
