Найбільш значним представником покоління німецьких фронтовиків, теоретиком войовничого націоналізму та тотальної мобілізації є Ернст Юнґер. Народився в Гайдельберзі в 1895 році, пішов добровольцем на війну в дев’ятнадцять років, тринадцять разів зазнав поранень, командував штурмовим загоном під час битви за Верден, нагороджений рідкісним орденом Pour le mérite. Після війни Юнґер став відомим завдяки автобіографічним оповідям: В сталевих грозах (In Stahlgewittern), Боротьба як внутрішнє переживання (Der Kampf als inneres Erlebnis), Перелісок (Das Wӓldchen), Вогонь і Кров (Feuer und Blut).
В 1926-1927 роках він збирає навколо себе групу молодих інтелектуалів — Франца Шаувекера, Ернста фон Заломона, Фрідріха Гільшера, Альбрехта Еріха Ґюнтера, Гельмута Франке, Вернера Беста і т. д. Спільною характерною особливістю цієї групи, думка якої згодом почне лунати з Берліна, є сприйняття фронтового досвіду як відправної точки для критики сучасного суспільства та його цінностей.
Юнґер не мав жодних відносин із політичними партіями. Його первинна симпатія до Гітлера (Юнґер чув його промови у гуртку Кроне, в Мюнхені, та надсилав йому свої книжки) доволі швидко змінилась на критичне ставлення, і навіть знайомство з Геббельсом не змінило цього. В цілому, група Юнґера тримала однакову дистанцію до консерваторів Райхсверу, Штальхельму та націонал-більшовиків Ернста Нікіша.
Журнали, в яких друкувався Ернст Юнґер, такі як Arminius, Der Vormarsch, Die Kommenden, Standarte, без жодного сумніву були найбільш відомими в середовищі німецького післявоєнного націоналізму, в них можна знайти найважливіші імена молодого національного руху. Ці журнали постають як вираз «нового націоналізму», який не бажає й чути про патріотичну риторику, відразу фокусуючи увагу на солдатському елементі як необхідному для творення нової людини. Ось що можна прочитати в презентації першого номеру Standarte:
«Ми, вчорашні, сьогоднішні та завтрашні бійці, опинились у тому часі, де все те, у що ми вірили і за що на наших очах вмирало багато людей, розмилося в морі марноти. Коли ми збиралися в різних місцях та навколо різних людей, ми робили це з глибокої необхідності захиститись. Ми не могли відмовитися від того, чому ми себе присвятили. Ми повинні були підтримувати нашу віру в те, що всі нинішні події мають глибинний сенс та неминучий характер. Нашим першим рішенням було підтримати віру в традицію та здійняти в наших серцях прапори, які тоді не можна було вивісити без почуття сорому. Так повинні були відчувати себе найкращі; найбільш рішучі вчора повинні були стати найбільш рішучими сьогодні. Реакціонери минулого повинні були стати революціонерами майбутнього. Бо в цей час ми зрозуміли, що наша мета є більш значною та більш важливою. Слово «традиція» набуло для нас нового значення; в традиції більше нема завершених форм, але є вічний та живий дух, який кожне покоління формує самотужки. Кожен день ми відчуваємо нашою оновленою свідомістю те, що ми є новим поколінням яке змінилось та зміцнилось, пройшовши через вогні та удари найвеличнішої війни в історії. Поки всі партії проходять крізь процес розчинення, ми думаємо, ми чуємо та живемо в кардинально іншому стані який, без жодного сумніву, буде себе маніфестувати допоки ми будемо все більше і більше пізнавати себе. Саме тому ми відчуваємо себе обраними бійцями за нову державу».
Цей новий стан, ця нова держава, проголошена Юнґером, є режимом «тотальної мобілізації», яка стане не тільки військовою, але й цивільною. Для Юнґера революційною подією XX сторіччя стала тотальна війна, сестра технічно-індустріальної мобілізації планети. Перед собою він ставить проблему підготовки держав і людей до політичних та духовних завдань, які тотальна мобілізація ставить перед собою. Він змальовує цю концепцію в есеї Die totale Mobilmachung, в подальшому поглиблюючи її в Der Arbeiter. Тотальна мобілізація загнала в кризу підвалини довоєнного лібералізму, викувавши новий фронтовий дух, перед яким буржуазний індивідуалізм та політична толерантність є застарілими цінностями, особливо в епоху тотальних конфліктів.
В цій епосі «більше не існує суттєвих відмінностей між комбатантами та нон-комбатантами; в ній кожне місто, кожна фабрика стає фортецею, кожен корабель є бойовим, кожна потреба є товаром для контрабанди, кожна активна чи пасивна дія набувають військового характеру». З тотальної мобілізації постав новий тоталітарний клімат, де життя знову сприймається як служба, самопожертва та відповідальність, а не як поле для «справ» або зала для «трофеїв». Вона повертає націоналізмові ту душу, яку рутина буржуазного лібералізму забрала раніше. Держава «перестає бути пасажирським пароплавом, стаючи військовим кораблем, де повинна панувати тверезість та максимальна простота, де кожна дія повинна бути виконана з інстинктивною впевненістю».
З цієї позиції Юнґер об’єднує більшовизм та націоналізм, дивлячись на них як на вираз однакової тоталітарної волі, яка ще повинна з’явитись. Обидва роблять свій внесок у руйнування безглуздого буржуа та створення протагоніста нової епохи — «політичного солдата», для якого не існує різниці між війною та миром, між пропагандою та революцією: це тип бійця SA (яких на момент написання Die totale Mobilmachung було вже сотні тисяч) до якого дуже сильно наближається і боєць РотФронту, також одягнений в уніформу. Проти буржуа Юнґер виголошує свій відомий парадокс: «більш похвальним є бажання стати бандитом, аніж буржуа».
На багатьох своїх сторінках Юнґер описував сутність «політичного солдата», який народився з травми війни та банкрутства буржуазних цінностей:
«Починають рухатися соціальні прошарки, які ще складно визначити як за походженням, так і за складовою. Це є людська суміш, розумна, роздратована, готова до вибуху, яка по-своєму використовує свободу об’єднань, свободу слова, свободу преси. Різниці між реакцією та революцією зливаються в щось дивовижне: з’являються теорії, де поняття «консерватора» та «революціонера» об’єднуються. Тюрми наповнюються новим типом людей… Ми є свідками захопливого відродження старовинних ландскнехтів, чиї загони, після чотирьох років війни, знов розпочали марш на Схід, захищаючи Верхню Сілезію. Вони вчинили різанину рейнських сепаратистів сокирами та палицями, вони кидали бомби на знак протесту проти санкцій і здійснили ще багато інших вчинків, у яких видно нерушимість таємничого інстинкту. Все це виявляється знаками, які майбутня історіографія повинна вважати мілларіумами».
Ця відчайдушна національна єдність — характерна не тільки для післявоєнної Німеччини — є тією ознакою «тотальної мобілізації», яка загартовує дух та не дозволить повернутися до буржуазного стилю життя. Це ознака націоналізму, який починає перехід від патріотичної до революційної фази. Та фатальна тотальна мобілізація, оголошена в серпні 1914-го виявляється, для Юнґера, початком націоналістичної революції, яка змінить європейське суспільство. В ньому соціалізм стане повністю марним, бо в своїх індивідуалістських претензіях він зазнає удару від самого буржуазного суспільства, в той час як у своїй військовій та солідарній складовій соціалізм максимально небезпечно наближається до свого антипода.
Тотальна мобілізація втілює «соціалізм без соціалістів».
Війна 1914 року була першою тотальною війною в історії. Вона також стала і першою народною війною, де вперше на полі бою зіштовхувалися маси. Юнґер бачить у цьому метод, з яким націоналізм (до цього доступний лише невеликому колу вчених) приходить до необхідності мати суворо виплановану економіку, об’єднане політичне, військове та промислове керівництво:
«На початку війни ніхто не міг передбачити мобілізацію такого масштабу. Але вона вже вимальовувалась у деяких заходах — як, наприклад, збільшення призову добровольців та резервістів від початку війни, в забороні на експорт, в запровадженні цензурі, в заходах щодо національної валюти. З часом цей процес набував сили: раціоналізація ресурсів та продовольства, мілітаризація індустріальних робітників, примусова громадська служба, озброєння торгівельного флоту, непередбачуване розширення повноважень Генштабів, Hindenburg-Programm, зусилля Людендорфа по об’єднанню політичного та військового лідерства. На жаль, ще не було втілено максимальних заходів, попри величезний, хоч і моторошний, спектакль останніх великих битв, де організаційний талант людини вершив свій кривавий тріумф.
З іншого боку, засновуючись навіть виключно на технічному аспекті цього процесу, до тих самих максимальних заходів можна дійти виключно якщо можливість війни є частиною програм дій мирного часу. Таким чином можна побачити, як у післявоєнний час нове озброєння проектується вже з огляду на можливу тотальну мобілізацію. Можна навести як приклад радикальне знищення концепту, вже самого по собі неоднозначного, “особистої свободи” в Росії та Італії, де є тенденція подавлення усього, що не має стосунку до держави… Тотальна мобілізація не є кимось доконаною дією, радше вона довершує саму себе; у воєнний чи в мирний час вона є виразом таємничої та неминучої необхідності, до якої нас примушує життя в епоху мас та машин».
Концепт тотальної мобілізації ставить ув тяжкий стан волю як політичну цінність, орієнтовану на саму себе. Юнґер, як і колись Ніцше, не вірить у волю заради волі, цитуючи ту фразу з Заратустри яка мовить, що важливо бути вільним не від чогось, а заради чогось. Проблемою нашого часу, після того як лібералізм приніс на вівтар волю без жодного сенсу — яка, до того ж, не була нічим іншим, окрім як міфологізацією ринкової економіки — є пошук душі, позитивної до волі. Війна вплинула на ідею волі, створивши новий тип людини для якої воля «не є принципом формування окремого буття, але існує тією мірою, поки буття одного виражає себе в тотальності світу, де він перебуває».
Ця тотальність, де індивід повинен перебувати, є, в очах Юнґера, нацією. Вибір націоналізму (бо, якщо керуватися тією самою логікою, то можна ідентифікувати себе з будь яким іншим тоталітарним устроєм, як-то комунізм) для Юнґера не є етнічним чи сентиментальним питанням. У Юнґера не знайдеш нічого, що вказувало б на конвенційний патріотизм або заклики до кровних зв’язків. Для нього ідеологія «землі та крові» є музейним експонатом; націонал-расові теорії (vӧlkisch), які суттєво впливали на німецький національний рух з кінця XIX сторіччя до нацизму, є «ідеями шкіл тридцятирічної давнини».
Читайте також: Загадка лейтенанта Штурма
Вибір націоналізму керується тим, що соціалізм не має жодного ідеалу, яким би він замінив цінності буржуазного світу. Ба більше, він хоче їх ще більше поширити та закріпити. Пролетарій, згідно з класичним юнґеріанським визначенням двадцятих років, є «буржуа без комірця», тим, хто ще не зміг повністю стати буржуа. Соціалістичний світ має верховні цінності ідентичні до буржуазних, як-то добробут та спокійне життя і, лише на тлі, розвиток «культури» замість дисципліни чи духовного формування. Для Юнґера саме націоналізм, з його культом ієрархічних та військових цінностей, може розвинути етику політичного солдата, що пройшов через війну та революцію. В цій перспективі повертається концепт «покірності, яка є мистецтвом послуху, та наказу, який означає готовність почути слова, команду, яка летить з гори до низу наче блискавка». Ця єдність волі та служби залишилася в стороні від буржуазного суспільства:
«Епоха третього стану ніколи не знала разючої сили цієї єдності, бо на той час занадто легкі та занадто людські задоволення були єдиними гідними для їхнього життя».
Адаптація реальності миру до реальностей війни: ось головна частина теорії тотальної мобілізації. Політична, економічна, моральна адаптація; скорочення прірви між поколінням політиків та поколінням фронтовиків, яку війна виявила. Саме свідомість націоналізму, яка відчуває нові перспективи для себе, оголошує війни та бажає створити структури, щоб ці війни підтримувати. Звідси походить нетерпіння до німецького парламентаризму, який вважався далеким від доблесті та компетентності німецького солдата: «Депутати парламенту пускають слину, наче немовлята-переростки, в той час як молоді лейтенанти флоту, сидячи посеред масляного пару в своїх підводних човнах, мають намір з’єднати інтелектуальну перевагу техніки з примітивними інстинктами воїна».
Перехід від буржуазного націоналізму до імперіалістичного — неминучий у світі, який реорганізується в усе більші та ширші простори — створює як реакцію, натхнення для нових політичних форм інтерпретації світу.
Бачення нового людства, створеного через тотальну мобілізацію, було повністю описане в найважливішій книзі Юнґера — Der Arbeiter — «Робітник», де аналізується робітник не як представник окремого класу, а як протагоніст нової технічно-індустріальної мобілізації.
«Робітник» претендує на роль філософії цивілізації, ба більше, описом особливостей нової цивілізації в процесі становлення. Тут відправною точкою є критика буржуазного світу, посталого з революції 89-го, що вбачається як момент перехідної анархії між одним та іншим типом органічного світопорядку. Найбільша провина буржуазного світу є, згідно з Юнґером, творення штучного світу, де немає взаємин із глибокими силами природного. Під терміном «природний» мається на увазі все те, чого не можна осмислити виключно розумом, чи то щось духовне, чи матеріальне. Буржуазний світ відтворив лише одну частину людини і в майбутньому він зазнає кризи від тих рухів, які забажають повернути людину повністю.
Світ третьої верстви виокремив фігуру святого, фігуру воїна, фігуру господаря. Ба більше, він оголосив їх безглуздими. Він поставив у центр життя та суспільства концепт безпеки, усі судження звелися до корисності; але, в якості реакції, він спровокував повстання проти раціоналізму, якого ще ніколи не було. Ірраціоналізм, який постає в пізньо-романтичних рухах XIX сторіччя, був хаотичною спробою вилікуватися від духовного руйнування, спровокованого «раціоналізацією» суспільства. Згодом він досягає світової війни з якої, через контакт з елементарними силами техніки та руйнування, народжується нова людина — здібна керувати технікою, але ворожа до модерну, господар нового інструментарію речей та пізнання, який не хоче ним користуватися так, як би того хотіло буржуазне суспільство.
Робітник — який напряму походить від бійця великих «матеріальних битв» — є солдатом індустріального суспільства, де техніка вже стала служкою для самої себе, а не тільки відкриттям для покращення життя та буржуїзації. Робітник звільняє техніку від служіння буржуазному суспільству, вбачаючи в ній самостійну велич, єдність між ідеальністю та практичністю, між вірою та стилем. Він є тим, хто пройшов не через легку та захопливу війну 1914-го, а через тяжку, жорстоку, сувору війну 1916-го, 1917-го та 1918-го, яка виховала в ньому унікальну завзятість, благородний, холодний та залізний спокій. Цей тип Юнґер описує навіть фізично, змішуючи абстрактні та конкретні спостереження, межуючи між теоретиком та письменником:
«обличчя втратило варіативність особистих рис, набувши рішучості та твердості. Воно стало більш металевим, майже оцинкованим. Більше видно архітектуру кісток, лінії стали простими та напруженими. Погляд спокійний та стійкий, натренований для спостереження за високошвидкісними об’єктами. Це обличчя виду, який починає адаптуватися до особливих вимог нового середовища, де індивідуум більше не є особистістю, а лише типом».
Що стосується зародження типу робітника, Юнґер бачить у ньому не перехід від одного класу до іншого, а радше адаптацію всього суспільства до якоїсь конкретної моделі. Показує себе «фігура» (Gestalt), наділена характеристиками, які виходять за межі конкретних категорій та визначають цілі епохи. Історія не виробляє фігури, але міняється разом із ними: це є одним з класичних тверджень Юнґера, де він розглядає зміни як біологічні мутації. Донинісвіт промисловості та робітничого класу був частиною буржуазної реальності, пов’язаної з прагненням заробітку та добробуту. Постання робітника як ґештальта, фігури, означає зміну ритму для всього суспільства:
«Уся земна поверхня вкрита уламками розбитих зображень. Ми є свідками кінця, зрівнянного з геологічними катастрофами. Було би марнуванням часу приєднуватися до песимізму тих, хто програв, чи до оптимізму переможців… Ми маємо справу з матеріальною революцією, немов народ, який колись відкрив магію нових засобів: бронза, залізо, кінь, вітрила. Так само як кінь набуває сенсу тільки через вершника, залізо через коваля, судно через стернового, то й метафізика технічного інструментарію набуде сенсу тільки коли з’явиться народ робітників, що стоїть вище за неї».
У поглядах Юнґера важко встановити до якого моменту описаний ним новий дух буде відповідати конкретній праці чи він буде відображати в праці духовні якості, принесені з війни та розвинені через націоналізм. Цей погляд з’явився в контексті жорсткої економії в післявоєнній Німеччині, яка зникла під час економічного дива після Другої світової. Хоч «Робітник» у назві і піддався впливу марксистської ідеології, але ідеї, закладені в ньому, є характерними радше для прусського Генштабу, аніж для люмпен-пролетаріату. В будь-якому разі твір є виразом духовного симбіозу, що існував короткий час у Берліні 1930-го року, між авангардом комунізму та націоналізму, відображений у відомій фразі Ґреґора Штрассера про antikapitalistische Sehnsucht німецького народу.
«Антикапіталістична ностальгія» є неточним терміном, бо незрозуміло чи це бажання перебудувати суспільство в марксистському ключі, або ж бажання створити життя, засноване на відчутті солідарності. Юнґер більше схилявся до другого. Наприклад, щодо власності, він вважає що її не потрібно оцінювати за вже готовими критеріями, але за її користю для тотальної мобілізації: «Нема ніяких претензій до приватної власності, якщо їй знаходиться особливе місце в більш масштабному промисловому ладі». Економіка не повинна диктувати «сенс» існування, радше свідомість політичних сил повинна контролювати економічні сили: «Відмовляючись від економічного світу як від того, що визначає саме життя та долю, ми протестуємо не проти його існування, а проти його рангу». Однак для цього повинні існувати універсальні цінності.
Вся полеміка між третім та четвертим станами, між буржуазією та пролетаріатом, засновується на сприйнятті сенсу історії як творенні більш зручних умов життя для великої кількості людей. Мало чого вони можуть сказати про тих, хто позиціонує себе за межами цього погляду:
«Неминуче те, що в цьому світі гнобителів та пригнічених нема місця для будь-якої величини, яка б не мала економічної складової. Між собою зіштовхуються два види людей, два види мистецтв, два види моралі, але не потрібно мати багато кмітливості, щоб помітити, що п’ють вони з одного джерела. Так само, через той самий прогрес, протагоністи економічної боротьби виправдовують себе. Вони вважають виключно самих себе справжніми ініціаторами соціального розвитку, через це вони вважають за можливе підривати позиції супротивника кожен раз, коли він намагається себе аналогічно позиціонувати».
Юнґеріанський робітник стоїть за межею цієї суперечки: «він приймає техніку як мову, націлену саму на себе, яка має цінність не тільки у власній користі, але й у виховальній складовій. З точки зору марксистської діалектики він не є представником якогось класу, так само як і пригніченим “об’єктом” з точки зору нового сентименталізму, який відрізняється від минулого лише більшою підлістю». Юнґер також відмічає що «кожний, хто вміє добре бачити, здивується, коли зрозуміє марність спроб підірвати буржуазний світ засобами, які його тільки посилюють».
Моментом, у якому буржуазний світ зазнає кризи, є знищення характерних суджень новою людиною, байдужою як до ідеалізму XIX сторіччя, так і до матеріалізму. Є ґештальт, здібний до деперсоналізації, яку бачили лише в чернечих та військових орденах; яку техніка, в мирний чи воєнний час, здатна розбудити. Людина як ґештальт здатна возз’єднатися з повнотою духу, яку знали в органічні епохи минулого та яку було втрачено в критичний час, через який ми зараз проходимо:
«Індивідуум перебуває всередині великої ієрархії “фігур” — сил, які ніколи не зможуть бути реально, відчутно, мінімально зрозумілими. Напроти них він стає символом, представником; його влада, багатство та сенс життя залежить від його вкладу до орднунґу та до боротьби між фігурами… Людина як “фігура” є дечим більшим, аніж сумою власних енергій та здібностей, є глибшою за свої власні найглибші роздуми, є міцнішою, ніж може здатись у своїх найгероїчніших жестах… Можливість бути втіленням “фігури” не дасть матеріального зиску. Як максимум, стане знаком, що життя знову повернулось на зліт, що воно зайняло своє місце, що створюються нові символи».
Концепція Юнґера зазнала впливу як від більшовизму, так і від націонал-соціалізму, позиціонуючи себе як «героїчний реалізм»: віра, згладжена до суворої та сухої шорсткості потребами тотальної мобілізації для боротьби. Вона може здатися жорстокою та цинічною, може занепокоїти захисників демократичного гуманізму; але що більше вона цинічна, тим більше вона прусська, більш спартанська та більшовицька, тим буде краще. Мова йде про повернення справжніх духовних цінностей, заснованих на самопожертві та сміливості, на серйозному ставленні до справи, щоб «зневага нової людини до гуманітарних псевдо-цінностей була нескінченною». «Що менше культури пануватиме, тим краще»; Юнґер поважає культуру органічних епох, де кожний артистичний твір був актом віри та служби на користь тотального, засуджуючи імітації буржуазної культури; засуджуючи культуру як академію, як салон, як музей — де вона є одним із «сортів наркотиків».
Ще в своїх щоденниках він писав: «Ми заробили собі славу руйнівників соборів. І це багато чого означає в часи, де стерильна свідомість порівнює одні музеї з іншими».
Залишається не зовсім ясним те, як Юнґер ставить перед собою проблему захоплення влади новою «робітничою» елітою. Він пропонує щось на кшталт єдиної партії еліт, орден, заснований на моделі, яку роками пропонували bündisch-ідеологи. В деяких місцях він говорить про цей орден як про «озброєну свідомість держави». Він повинен мати політичну владу яка, через твердість та простоту життя, домінує над економічними силами:
«Яке ж задоволення бачити вільні пустельні племена, одягнені в лахміття, для яких багатством є лише їх зброя та коні. Так само ми б хотіли бачити ті величезні та цінні знаряддя цивілізації в обслуговуванні персоналу, який живе в солдатській та чернечій бідності. Це радісне видовище — бачити, як, навпроти величних завдань, людині були дані більш величні потреби. Тут нам можуть послужити за модель — Тевтонський Орден, прусська армія та Товариство Ісуса — де для солдатів, священиків, науковців та артистів бідність була природньою».
З усіх ідеологів «консервативної революції» Юнґер, через свою змішаність між соціалізмом та «солдатським» націоналізмом, більше за всіх наблизився до націонал-соціалізму, набагато ближче за корпоративні теорії Шпанна чи прусський консерватизм Шпенґлера. Не дивно, що нацисти хотіли завербувати його до себе, пропонуючи йому парламентське місце і що Геббельс довго спостерігав за ним, аби потім проголосити його «своїм інтелектуалом». І все ж таки Юнґер залишився у сторонці:
«Спочатку “націонали” вірили що Юнґер, завдяки своїм воєнним мемуарам, став одним зі своїх. Але направду він не мав інтересу до них. Комуністи хотіли бачити в “Робітнику” похвалу Радянському Союзу. Але Юнґер залишився відстороненим. Націонал-соціалісти хотіли завоювати теоретика тотальної мобілізації для свого літературного аеропагу. Він їм відмовив, іронічно подякувавши. Після 1945-го борці за демократичну Європу образились на Юнґера коли той відмовився бути в їхніх бланках, після того як написав про необхідність європейського рішення, споглядаючи кінець національних держав. Занадто часто Юнґер повинен був захищати себе від небажаних союзників, які “підтримують нас навіть у наших найкритичніших слабкостях, поки ми з ними погоджуємось у полеміці”».
Його заперечливе ставлення, крім особливих думок щодо індивідуалізму, було характеристикою цілої плеяди німецької правої інтелігенції, яка відмовилася підписуватись під партійним конформізмом націонал-соціалізму. Січень 1933-го року, крім взяття влади націонал-соціалістами, був також і моментом найвищої популярності руху. І вже тоді почали відколюватися деякі його частини, які в свій час допомогли йому постати. В той час як частина теоретиків «консервативної революції» переходить до лав націонал-соціалізму — тут можна згадати расологів Клаусса та Ґюнтера, консервативних філософів Боймлера чи Кріка — інша частина залишається осторонь, висловлюючи завуальовану критику. Це є так званою «внутрішньою еміграцією», про яку дуже багато говорили в післявоєнній Німеччині не тільки через алібі, яке надавало саме формулювання, але й через те, що подібне відчуття існувало насправді. Ілюстративними є книги Jahre der Okkupation Юнґера, Doppelleben Ґотфріда Бенна та Der Fragebogen Ернста фон Заломона, бо вони дозволяють відчути всі відтінки первинної симпатії до гітлеризму, яка потім змінилася на подив, а згодом і на неприязнь. Це повільний перехід, який розпочався з моменту Machtergreifung, або пізніше, з 30-го червня 1934-го, та закінчився 20-го липня 1944-го.
Фон Заломон у своїх Die Geӓchteten надав нам унікальний репортаж періоду між повстанням 1919-го та вбивством Ратенау; в Die Stadt він надає картину Берліну в останні роки Ваймарської Республіки; Der Fragebogen є одним із головних джерел для пізнання середовища, де дозрівала антиреспубліканська опозиція, яка згодом виллється в нацизм. Це складне середовище, суміш людей та їх переконань, з якої постають вже забуті персонажі, як-то капітан Ерхарт — чоловік, який маршував на Берлін зі своєю бригадою під час каппського путчу, який був найсильнішою надією націоналізму та співпрацював із Гітлером у Мюнхені. Багато сторінок Mein Kampf були написані через тихі суперечки з капітаном Ерхартом.
Вагальних рисах тим, що замовчувало представників «консервативної революції», був масовий конформізм щодо нового режиму, систематичні репресії націоналістичної опозиції та переслідування євреїв.
Не те, щоб «консервативна революція» не була антисемітською, але ті масштаби переслідування євреїв, які були в Третьому Райху, викликали занепокоєння. Переслідування не зупинилось і перед малочисельними «національними» євреями як, наприклад, Ганс Йоахім Шеппс, натхненник Jüdische Vortrupp, досить націоналістичної та антиреспубліканської групи. Браття Юнґери згодом залишать товариство ветеранів 73-го полка, коли те вигнало євреїв. Шпенґлер писав в Часі рішень: «Хто занадто багато говорить про расу, показує, що сам жодної не має».
Розправа 1-го липня 1934-го була сильним шоком для правих націонал-дисидентів: якщо з одного боку Рем та його шайка були вбиті через деякі небажані інциденти в історії націонал-соціалізму, то з іншого боку, Гітлер залишив «криваву візитку» у поштовій скриньці кожної дисидентської групи. Вбивство Штрассера було попередженням для націонал-революціонерів та лівих єретиків. Вбивство Вальтера Шотте було попередженням для консервативних католиків, як і вбивство Едгара Юнґа, орієнтоване на залякування консервативних груп Мюнхена. Не випадково в політичних творах Освальда Шпенґлера, які були опубліковані незадовго до вбивства, був надрукований позитивний відгук від Юнґа.
Ніч «довгих ножів», яка вдарила і по правиці, і по лівиці, стала для нацизму розривом із цілим світом гуртків, зборів, сект, які були в двадцятих роках серцем «консервативної революції». Але щось схоже на діалог між режимом та націоналістичною опозицією мало місце до самого кінця: все ж таки її представниками були ті, хто повалив Ваймарську Республіку і, попри власне незадоволення, не могли опинитися в екзилі. За кордоном їх засуджували як «натхненників» нацизму, в Німеччині їх змушували мовчати. Таким чином був обраний шлях «внутрішньої еміграції». Не показуючи зовні, між собою вони звинувачували Гітлера в зрадництві та руйнуванні надій, енергій та ентузіазму німецького націоналізму.
Читайте також: Армін Молер. «Погляд справа»: Робочий день письменника
Такою була реакція фон Заломона коли той, слухаючи по радіо Гітлера, який оголошує про вбивство SA, повстає проти жорстокого та лицемірного raison d’État. Ернст Юнґер впадає в меланхолію, думаючи про своїх читачів, принесених на жертовний вівтар по всім фронтам. Ґоттфрід Бенн залишається розчарованим, хоч він і підтримував новий режим у перші місяці 1933-го. Згодом його змусила замовкнути культурна ієрархія партії, яка звинувачувала його в «дегенеративному мистецтві». Бенн обрав те, що сам назвав «аристократичною формою еміграції», тобто службу у Вермахті, де з 1935 по 1945 роки був військовим медиком. Так само і для Юнґера, який під час війни був у Парижі під командуванням генерала фон Штюпнаґеля, Вермахт був притулком від партії та Гестапо.
І все ж таки, було б занадто легковірно віднести цих особистостей до «чистої» опозиції. Якщо вони і були опозиціонерами, то були вони особливими та привілейованими. Фон Заломон редагує одну напівофіційну публікацію про боротьбу фрайкорів. Роман Юнґера «На мармурових скелях» жодним чином не є антинацистським: Бракемар — нігіліст та учень Ніцше, який відкриває для себе примітивні рабовласницькі суспільства — завжди був у союзі з принцем Сунміра та двома протагоністами (ніхто інший, як сам Юнґер та його брат Фрідріх Ґеорґ) проти Лісничого, символа сил хаосу та анархії, які хочуть знищити античну ієрархію цивілізації. Але сам Юнґер розповів як через його роман, райхсляйтер Булер зажадав його голови, але потім втрутився сам Гітлер, якому подобалися книги Юнґера про війну.
Насправді ж, фронти національної революції заплуталися між собою з самого початку. З тих самих рядів вийшли як і прихильники, так і опозиціонери режиму; як переслідувачі, так і переслідувані; жертви та кати. Ось що писав у своїх щоденниках Юнґер багато років потому:
«Сьогодні націоналістичні гуртки схожі для мене на вогні таборів, які кличуть до походу. Ось яким було їхнє природне місце: берлінські мансарди та гамбурзькі підвали передавали лише стиль тієї епохи. Вранці група розчинялась, аби зберегти себе, як у нордичних сагах. Найбільш везучі падали на полях битви. Інші мусили тікати закордон, їх виганяли, їх забивали до смерті, їх вішали, їх катували або ж, перебуваючи в оточенні, вони самі вбивали себе. Інші ж ставали командирами, шефами поліції, лейтенантами, повстанцями, довічно ув’язненими, щоб потім позбутися всього цього, немов колода карт, яку збирають після партії. Як так сталося, що я досі пам’ятаю деякі з тих вечорів? Можливо тому, що в них було усе те, що мало статися, хоч лише і в магічному, духовному стилі, який об’єднував усіх нас, попри відсутність дії, з властивою для неї грубістю та незворотністю. Ось так спільна пам’ять призводила до чогось схожого на перемир’я між тими, хто зустрічався по різні боки барикад. Інколи, в часи кризи, я мав відчуття, що той дух був ще живим і діяв за лаштунками, щоб відкласти до шухляди якийсь наказ, щоб деякі документи ненароком “зникли”, щоб в один момент тебе чекав літак для втечі».
Адріано Ромуальді
Переклад з італійської
Дякуємо за допомогу в перекладі канал https://t.me/bisonscorner.
