Нещодавно ми публікували статтю Еволи «Бути правим», сьогодні ж пропонуємо нашим читачам ознайомитися зі спостереженнями на цю тему, що здійснив Адріано Ромуальді, якого можна вважати єдиним справжнім «учнем», якщо ми дозволимо собі використовувати цей термін, якого справді мав Евола. Ця стаття доповнює розбір, що мається на увазі під «правими» в традиційному розумінні. Уривок узято з есе «Ідеї для правої культури», включеного разом із «Право та криза націоналізму» в єдиний том «Культура для Європи», котрий надрукувало видавництво Settimo Sigillo у 2013.
Читайте також: Юліус Евола: Бути правим
Що насправді означає – бути «правим»?
- Бути правим означає насамперед визнавати підривний характер рухів, що виникли внаслідок Французької революції, будь-то лібералізм, демократія чи соціалізм.
- Бути правим означає, по-друге, бачити наскрізь декадентську природу раціоналістичних, прогресивних, матеріалістичних міфів, які підготували появу плебейської цивілізації, панування кількості, тиранію анонімних і жахливих мас.
- По-третє, бути правим означає сприймати державу як органічне ціле, де політичні цінності переважають над економічними структурами й де вислів «кожному своє» означає не рівність, а якісно справедливу нерівність.
- Нарешті, бути правим означає визнати внутрішньо як свою – аристократичну, релігійну та войовничу духовність, яка відзначила європейську цивілізацію, і – в ім’я цієї духовності та її цінностей – долучитися до боротьби проти занепаду Європи.
Цікаво розглянути, якою мірою ця права свідомість вплинула на сучасну європейську думку. Існує антидемократична традиція, яка проходить через усе дев’ятнадцяте століття і яка – через формули першого десятиліття двадцятого – наблизила пришестя фашизму. Це можна почати відмічати з «Роздумів про революцію у Франції», в яких Берк першим викрив трагічний якобінський фарс і попередив, що
«жодна країна не може довго проіснувати без аристократичного корпусу того чи іншого роду».
Потім, права публіцистика намагалася підтримувати Реставрацію творами німецьких романтиків і французьких реакціонерів. Згадайте афоризми Новаліса з їх реакційністю, що виблискує новизною та революцією («Берк написав революційну книгу проти революції») [1], а також сугестивними й пророчими передчуттями: «Велика помилка наших держав у тому, що державу мало бачать… Невже не можна було запровадити відзнаки, уніформу?» [2]. Згадайте Адама Мюллера, його полеміку проти ліберального атомізму Адама Сміта, протиставлення національної економіки ліберальній економіці. Згадаймо Ґенца, радника Меттерніха і секретаря Віденського конгресу, Горреса, Баадера, навіть самого Шеллінґа. Поруч із ними стоїть Фридрих Шлеґель із його численними захопленнями, журнал Europa, маніфест європейського реакціонізму, піднесення інтересу до Середньовіччя, перші дослідження індоєвропейського походження, полеміка з італійськими лібералами щодо патріотизму Данте – патріота «Imperium», а не дріб’язкового націоналіста.
Подумайте про де Местра, цього майстра контрреволюції, який підносив ката як символ мужнього й позитивного порядку, про віконта де Бональда, про Шатобріана, великого письменника й реакційного політика, про радикалізм Доносо Кортеса: «Я бачу, що настає час абсолютних заперечень і суверенних тверджень». Крім того, суто реакційна критика мала чітко окреслені межі у своїй закритості для тих національних і буржуазних сил, які прагнули заснувати нову солідарність поза межами заперечень Просвітництва. Арндт, Ян, Фіхте, а також Геґель у своїй «Філософії права» – належать до контрреволюційного горизонту національно-солідаристської концепції держави, навіть якщо вони не поділяють її легітимістського догматизму. Закритість щодо національних сил (навіть там, де вони, як у Німеччині, стоять на антиліберальних позиціях) є обмеженням, родом із політики Священного союзу. Система Меттерніха зазнала краху, через короткозорість основної концепції (боротьба з революцією за допомогою поліції та відновлення законності у поняттях вісімнадцятого століття) контрреволюція розкололася на дві гілки: одна тримається лише на легітимних, конфесійних позиціях, яким судилося бути вичерпаними, інша – шукає нові шляхи та нову логіку.
Карлейль виступає проти духу часу, манчестерського утилітаризму («справа не в тому, що місто Манчестер стало багатшим, а в тому, що деякі з найменш симпатичних людей у місті Манчестер стали багатшими»), гуманітаризму Джузеппе Мадзіні («що це за рожеві нісенітниці?»).
Він шукає в героях ключ до історії та вбачає у демократії тимчасовий занепад героїчного духу.
У 1853 році Ґобіно опублікував знаменитий «Есей про нерівність людських рас», і заснував ідею аристократії на расових засадах. Діяльність Ґобіно знайде продовження в працях німців Клауса, Ґюнтера, Розенберга, француза Ваше де Лапужа, англійця Х. С. Чемберлена. Через це поняття «раси», фундаментальне для націоналізму, виривається зі сваволі різних національних міфів і повертається до нордично-індоєвропейського ідеалу як об’єктивної міри ідеалу європейського.
Наприкінці століття передова лінія правих — у полеміці Фридриха Ніцше проти демократичної цивілізації. Ніцше, навіть більше, ніж Карлейль і Ґобіно, є творцем сучасної «фашистської» правиці, якій він подарував блискучу мову революційного заперечення. Ніцшеанське — це насмішка над супротивником, блискавичність нападу, революційна безтурботність («те, що падає, треба штовхнути»). Слово Ніцше сприймуть в Італії Муссоліні й д’Аннунціо, у Німеччині Юнґер та Шпенґлер, в Іспанії Ортеґа-і-Ґассет.
Читайте також: Адріано Ромуальді: Finis Europae
Тим часом у націоналізмі також відбулася «зміна знаку». Вже у формулюваннях німецьких романтиків нація була вже не роз’єднаною масою, якобінською нацією, а standisch (усталеним) суспільством, з соціальними органами, своїми традиціями, своїм дворянством. Фридрих Шлеґель вчив, що суспільство є тим більше національним, чим більше воно пов’язане зі своїми звичаями, кров’ю, владущими класами, які представляють його безперервність в історії.
Наприкінці століття здійснюється переробка націоналізму в дусі консерватизму. Моррас і Баррес у Франції, Оріані й Коррадіні в Італії, пангерманісти та «молодіжний рух» у Німеччині, Кіплінґ і Роудс в Англії надали національній ідеї традиціоналістського й авторитарного відбитка. Новий націоналізм є по суті елементом порядку.
Переклав Євген Врядник
Редагував Олександр Античний
