Розвиток теми присутності шаманських практик на наших теренах заслуговує окремої уваги. Складно оминути присутність тюркської спадщини в українській культурі. Постійна присутність кочівників на Сході та Півдні України стала об’єктом багатьох досліджень серед різних вчених. Враховуючи, що тюркомовним народам шаманізм був притаманний завжди, можна ствердно сказати про наявність окремих шаманських практик серед ногайців або татар. До вашої уваги уривок з книги Віталія Щепанського «Кістка Шамана. Тюркський шаманізм у Великому Князівстві Литовському», у якому докладно подано опис шаманьскої практики скапулімантії.
Особливий розділ мантики та шаманської практики, що називається скапулімантією, використовує в якості головного інструменту для передбачення долі баранячу лопатку (в деяких місцевостях використовувалися лопатки інших тварин). Скапулімантія – один з найдавніших видів ворожіння, що практикувався ворожбитами та шаманами багатьох народів світу. В англійській мові зберігся навіть спеціальний вираз, що дослівно означає: «читати по кістці лопатки»[1].
Ворожіння на баранячій лопатці було одним з найпопулярніших методів ворожіння з часів неоліту[2]. Його можна виявити у культурах багатьох народів Євразії: китайців, японців, іранців, монголів, калмиків, бурятів і казахів, племен Кавказу, сибірських татар, чукч. На території Північної Америки – серед канадських індіанців, ескімосів та алеутів. У Японії використовувалася права лопатка оленя; в Китаї – лопатка бика, пізніше – панцир черепахи; на Британських островах використовували лопатку зайця і барана; в північноамериканських індіанців – лопатку дикобраза; в алеутів, ескімосів та коряків – лопатку тюленя[3]. У середовищі кочових народів ворожили на баранячій лопатці лише чоловіки. Обряд гадання на лопатці пов’язаний із культом домашніх тварин, який був розповсюджений серед кочівників і землеробів. Передбачення було складовою частиною ритуалу принесення жертви богам. Такий вид пророкування базувався на спостереженні за димом, який виходив під час спалювання жертовної тварини. Тим самим можна класифікувати скапулімантію як різновид піромантії.
Отже, скапулімантія – це особливий вид магічного ритуалу, який використовується в якості передбачення майбутнього за допомогою баранячої (в окремих регіонах іншої тварини) лопатки. Цей вид магії бере свій початок із архаїчної релігійності та пов’язаний із ритуалами піромантії та культом домашніх тварин. Такий підхід відповідає архаїчній формі релігійної свідомості, яка найкраще втілилася в практиці шаманізму. Пророкування майбутнього за допомогою баранячої лопатки було досить розповсюдженим. У цьому розділі буде продемонстровано витоки та зв’язок скапулімантії із практиками шаманізму.
Однак спершу варто прояснити коріння цього ритуалу дещо глибше. Тут доречно буде проаналізувати обряд ініціації в ескімоських шаманів, а саме описи процесу становлення шамана. Це техніка споглядання власного скелету, що входить в індивідуальний психотехнічний досвід того, хто проходить шаманську ініціацію. Детальний опис цього процесу знаходимо у книзі М. Еліаде (1907-1986) «Шаманізм. Архаїчні техніки екстазу»[4]. Опис процесу споглядання власного скелету майбутнього шамана зводиться до довготривалої концентрації та специфічної аскези, що передбачає здатність до високого ступеню трансу та візуалізації. Шаман у своїх видіннях поступово знімає з себе шкіру, м’язи, виймає внутрішні органи з власного тіла, до тих пір, доки від його тіла не залишається лише один скелет. Під час цієї споглядальної операції він дає назву кожній частині тіла, яку відділяє від самого себе. Також він дає назви всім своїм кісткам, використовуючи особливу священну шаманську мову[5].
Майбутній шаман позбавляється всього тлінного, наближає своє тіло до субстанціональної основи та приєднує свій скелет до місця, де часу не існує, тобто до Вічності. Він присвячує своє життя і самого себе служінню, ототожнюючись з тією першоосновою, яка буде існувати стільки ж, скільки існує сонце і вітер. Момент споглядання себе як скелета є ініціацією. Такий процес називається отриманням світла «кауманек». Кауманек – це містична властивість, яку вчитель передає учню від духу Місяця. Учень може досягнути її безпосередньо, за допомогою духів померлих, матері Карібу або полярних ведмедів. Хоча варто враховувати, що цей процес описує особистісне переживання; неофіт знає, що ці міфічні істоти є тільки джерелами, від яких він, за умов відповідної підготовки, може очікувати одкровення[6].
Перед тим, як набути одного або декількох духів-помічників, що є новими містичними органами кожного шамана, ескімоський неофіт повинен успішно пройти велику кількість ініціаційних випробувань.
Цей досвід вимагає довготривалих зусиль, фізичної аскези та розумової концентрації, метою яких є отримання властивості бачення самого себе як скелету: «Жоден шаман не може пояснити, як і чому, проте за допомогою сили, яку його думка отримує від надприродного, він може звільнити своє тіло від м’яса і крові, так, щоб залишився лише кістяк. Він повинен назвати всі частини свого тіла, правильно назвати кожну кістку, використовуючи не звичну людську мову, а саме священну мову шаманів, якої він навчився від свого вчителя. Споглядаючи себе оголеним і повністю позбавленим власної смертної плоті та крові, неофіт сам посвячує себе – так само священною мовою шаманів – великій праці через ту частину власного тіла, котрій приписано довготривале протистояння сонцю, вітру та часу»[7].
Це важлива медитаційна вправа, яка рівноцінна посвяті (оскільки отримання духів-помічників тісно переплітається з успіхом самої посвяти), нагадує сни сибірських шаманів, з тією лише різницею, що доведення до стану скелету виконується предками-шаманами або іншими міфічними істотами, тоді як у ескімосів йдеться про ментальний процес, що здійснюється шляхом аскези, особистісних зусиль та концентрації. В обох випадках основними елементами такого містичного споглядання є звільнення від плоті, а також надання нових імен кісткам. Ескімоський шаман досягає цього бачення після довгої та тривалої підготовки. Сибірські шамани переважно пасивно споглядають розчленування власного тіла міфічними істотами.
Людський скелет часто фігурує як засіб для пересування у світі духів. Наприклад, шаман в остяків, коли відправляється у свою містичну подорож, пливе на човні із людських кісток і замість весла використовує людську лопатку[8]. У всіх випадках доведення до стану скелету означає подолання простого смертного стану і, відповідно, звільнення від нього. Скапулімантія розповсюджена серед шаманів різних етнічних груп. Мантичні ритуали за своєю природою здатні актуалізувати духовну реальність, що знаходиться в основі шаманізму, або полегшувати контакт із цією реальністю. Кістка тварини, на думку М. Еліаде, символізує Всезагальне Життя в безперервному відтворенні, саме тому кістка має у собі (теоретично) все, що належить до минулого та майбутнього в житті людини[9].
Як зазначає Є. Торчинов: «У деяких центральноазіатських типах медитацій буддійсько-тантричного походження (або аналогічних) перетворення скелету має швидше аскетичне й метафізичне значення – передчуття впливу часу, зведення життя за допомогою думки до того, чим воно є насправді – тимчасовою ілюзією у процесі вічного становлення»[10]. Цей тип споглядання передбачає наявність об’єктів, що викликають відразу: людині, яка практикує медитацію, необхідно спостерігати трупи, що розкладаються.
«Учень бачить труп, вкинутий на місці поховання людини, яка померла декілька днів тому. Цей труп має бути переповнений трупними газами, синій та гниючий, а скелет його жовтий від сонця та вітру. Тоді учень повинен думати і порівнювати цей труп зі своїм тілом. Колись моє тіло також прийде до такого стану, в якому знаходиться цей труп»[11], – це стислий опис з «Сатіпаттхани сутти», який переповів Е. Конзе.
Тут бачимо вказівку на користь споглядання трупів для практиків буддійської медитації. Споглядання скелету, як останньої фази розкладання трупу, позитивно впливає на тих, в кого є пристрасть до гарних зубів[12]. Таким чином, відома у шаманізмі практика споглядання власного трупу і скелету як символу «смерті-народження» в буддизмі перетворюється в аскетичну практику, що веде до подолання пристрасті тілесного та усвідомлення всезагальної мінливості та плинності.
Такі практики споглядання існують і сьогодні, зокрема в тантричному буддизмі. Відтак, межові стани, які осягнула архаїчна людина, залишаються незмінними у деяких культурах і релігіях. Ці релігійні переживання різняться за змістом. Наприклад, буддійські монахи в Центральній Азії та Тибеті практикують доведення себе до стану скелету. У основі кожного з цих споглядальних досвідів – бажання подолати стан простої смертної людини та досягнути позачасової перспективи буття. Незалежно від того, йдеться про нове занурення в архаїчний спосіб життя з ціллю досягнення духовного оновлення своєї сутності, чи про буддійську містику та ескімоський шаманізм, що характеризуються звільненням від тілесної ілюзії, результат буде один – віднайдення джерела духовного життя, тобто одночасно і правди, і життя. Є. Торчинов зауважує, що «подібного роду психотехнічні прийоми трапляються й у високорозвинутих релігіях, не лише в буддизмі, але також і в християнстві»[13], хоча подібних прикладів використання цих прийомів у християнстві нами не було виявлено.
Ініціація у сибірському шаманізмі передбачає споглядання смерті та розчленування тіла майбутнього шамана за участю інших духовних сутностей (духів, демонів, попередників шаманів). Тут переживання себе як скелета є наслідком довготривалої практики аскетизму та психотехнічних споглядальних практик. Хоча в сибірському і в ескімоському випадку – зведення себе до стану голого скелету означає вихід майбутнього шаману за межі змінної матеріальної основи в сферу сакрального, що також може мати матеріальну природу.
Варто згадати ще декілька міфологічних сюжетів, які підтверджують важливість скелету в субстанціональній основі життя. Історії, що побутують серед племен Сибіру, проголошують цікаву традицію: після вдалого полювання на ведмедя його скелет, а головне, череп треба покласти на місце, де цей ведмідь був убитий та оббілований. Мисливці вірили, що тоді наступної весни він зможе відродитися з кісток. У давніх скандинавів існувала легенда про вепра Сехримніра, якого готував кухар Андхрімнір у Вальгаллі для ендхеріїв, але після кожного бенкету вепр оживав із кісток, для того щоб його могли приготувати для наступного бенкету. Давня Греція також зберегла історію, пов’язану з воскресінням людини та її кісткою: сюжет про царя Тантала та його муки – точніше про те, як він їх отримав, убивши власного сина та подавши для бенкету богів страви з його тіла. Жителі Олімпу одразу зрозуміли задум і оживили юнака, але він лишився лопатки, яку з’їла Деметра, котра була розбита горем через Персефону.
Кістки – матеріальна основа життя. Шаманська практика трансформує скелет у символ джерела будь-якого тваринного і людського життя. Тобто субстанціональну основу існування вічної, непорушної, сакральної реальності, яка не піддається змінам, що відбуваються у світі плоті та крові. Як зазначає М. Еліаде, звести себе до стану скелету – це наче по-новому увійти в лоно первісної природи та пережити повне оновлення, осягнути таємницю відродження природи.
Головна мета цих дій – споглядання тлінності життя, мирського буття людського тіла, всезагального постійного руху до неминучості тілесної смерті. Переживання цього процесу – «пам’ять про смерть» – зводиться до трансценденції повсякденного буття людського тіла, тому можна говорити про деякі спільні риси цих двох практик, оскільки спостереження розкладання людського тіла під час певних психофізичних практик відбувається як у архаїчних формах релігійності, так і у споглядальному містицизмі буддизму.
В архаїчній релігійності скелет людини або тварини є межовою реальністю між життям і смертю. Зберігаючи в своїй субстанції ознаки сакрального, що знаходиться поза часом, і перебуваючи у світі тлінності, скелет може містити в собі інформацію про долю людини. Відповідно, використовуючи правильний ритуал, людина, яка знає і усвідомлює цю властивість скелету, може застосовувати його для практики передбачення майбутнього.
Література:
[1] Тайлор Э. Б. Первобытная культура…. – С. 99.
[2] Там само. – С. 99.
[3] Andree R. Scapulimantia, «Antropological Papers Written in Honor of Franz Boas» / R. Andree // New York. – 1906. – P. 143–165.
[4]Элиаде М. Шаманизм. Архаичесские техники экстаза… С. 53-56
[5] Там само. – С. 53-55.
[6] Элиаде М. Шаманизм. Архаичесские техники экстаза … – С. 54
[7] Там само. – С. 54
[8] Элиаде М. Шаманизм. Архаические техники экстаза … – С. 117.
[9] Там само. – С.117.
[10] Торчинов Е. А. Религии мира. Опыт запредельного. Трансперсональные состояния и психотехника / Е. А. Торчинов. – Спб: Центр «Петербургское востоковедение», 1998. – С. 121
[11] Конзе Э. Буддийская медитация: Благочестивые упражнения. Внимательность. Транс. Мудрость / Э. Конзе. – М.: Издательство МГУ, 1993. – С. 69.
[12] Торчинов Е. А. Религии мира. Опыт запредельного…. – С. 121
[13] Там само. – С. 122
Автор: Віталій Щепанський
